Рішення № 71851635, 26.01.2018, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 січня 2018 р. Справа№805/4789/17-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лазарєва В.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Добропільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання дій протиправними, скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2017 року до Донецького окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 з позовом до Добропільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (далі - УПФ) про визнання дій протиправними, скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що з липня 2017 року вона тимчасово мешкає у м. Добропілля, як внутрішньо переміщена особа. 11 липня 2017 року позивач звернулася до відповідача із заявою про призначення пенсії за віком. Однак, рішенням УПФ їй відмовлено у призначенні пенсії із посиланням на недійсність трудової книжки та надання витягу про реєстрацію шлюбу від 17.05.2015 року м. Макіївки, яке відноситься до населених пунктів, на території яких державною владою України тимчасово не здійснюють повноваження. Таким чином, УПФ не зарахувало стаж роботи за даними трудової книжки НОМЕР_3, що належить позивачу.

Позивач вважає таке рішення УПФ протиправним, оскільки воно прийнято із порушенням норм чинного законодавства та порушує її конституційні права.

Виходячи з наведеного, позивач просить визнати протиправними дії УПФ щодо відмови у призначенні їй пенсії за віком згідно із статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», скасувати рішення відповідача від 27.07.2017 року № 2224 про відмову у призначенні пенсії та зобов'язати УПФ призначити їй пенсію за віком згідно із статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з 11.07.2017 року.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 27.12.2017 року відкрито спрощене позовне провадження у даній справі з викликом сторін. В ухвалі було витребувано докази з УПФ та запропоновано відповідачу у п'ятнадцятиденний строк з моменту отримання ухвали про відкриття провадження у справі надати суду відзив на позовну заяву зі всіма доказами на його підтвердження, які наявні у відповідача.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 15.01.2018 року витребувано докази з УПФ, а саме всі матеріали на підставі яких було прийнято оскаржуване рішення.

Зазначені ухвали отримано відповідачем 02 січня 2018 року та 18 січня 2018 року відповідно, про що свідчить рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення.

Позивач до суду не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Надав суду заяву про розгляд справи без його участі.

Представник відповідача до суду у визначений час не прибув, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. На час прийняття рішення у справі відповідачем не надано суду ані відзиву на позовну заяву, ані витребуваних судом доказів.

За приписами частини 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно з частиною 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні.

Приймаючи до уваги наведене та враховуючи приписи чинного процесуального законодавства, суд дійшов висновку про розгляд справи у письмовому провадженні та вирішення справи за наявними матеріалами.

Розглянувши наявні заяви по суті справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується вимоги, дослідивши докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування, суд встановив наступне.

Позивач - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, про що свідчить копія паспорту (а.с. 7).

Згідно довідки Управління соціального захисту населення Добропільської міської ради від 10.07.2017 року № 0000258823 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, фактичне місце проживання ОСОБА_1 є АДРЕСА_1, 85001 (а.с. 10).

11 липня 2017 року позивач звернувся до Добропільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області із заявою № 2224 про призначення пенсії за віком згідно зі статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (а.с. 28).

До вказаної заяви було додано: довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № 0000258823; довідку про присвоєння ідентифікаційного номеру; документ про місце проживання (реєстрації) № 62; інші документи (довідка ФСС) № 03/893; паспорт серія НОМЕР_4; свідоцтво про шлюб № НОМЕР_5, НОМЕР_6; трудова книжка № НОМЕР_3 (а.с. 28).

27 липня 2017 року рішенням Добропільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області № 2224 позивачу відмовлено у призначенні пенсії за віком згідно статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (а.с. 29).

Рішення про відмову у призначенні пенсії вмотивовано тим, що для призначення пенсії заявницею надано трудову книжку НОМЕР_3, в якій містяться записи про періоди роботи за № 61-70 завірені підписами відповідальних осіб та печатками органів, які створені, обрані чи призначені у порядку не передбаченому Законом. Окрім того, УПФ звернуло увагу на те, що наданий позивачем витяг про державну реєстрацію шлюбу, у підтвердження дошлюбного прізвища «Косінова», виданий від 17.05.2015 року у м. Макіївці, яке відноситься до населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження.

Враховуючи вищевказане, відповідач дійшов висновку, що трудова книжка позивача є недійсною, а отже періоди роботи за даними трудової книжки НОМЕР_3 не зараховані при призначенні пенсії до загального страхового стажу позивача. За таких обставин, ОСОБА_1 не має право на призначення пенсії у відповідності до статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Позивач оскаржує вищевказані дії та рішення відповідача, як такі, що прийняті (вчинені) з порушенням норм чинного законодавства та порушують її конституційні права.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначені Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09.07.2003 року, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 1058- ІV).

Згідно із пунктом 1 частини 1 статті 8 Закону № 1058-ІV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Пунктом 1 частини 1 статті 9 Закону № 1058-ІV визначено, що відповідно до цього Закону за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються у т. ч. пенсія за віком.

Частиною 4 статті 24 Закону № 1058-ІV визначено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

У відповідності зі статтею 26 Закону № 1058-ІV (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років.

До досягнення віку, встановленого абзацом першим цієї статті, право на пенсію за віком мають жінки 1961 року народження і старші після досягнення ними такого віку, зокрема, 57 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1958 року по 31 березня 1959 року.

На підставі частини 1 статті 44 Закону № 1058-ІV, заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Закон України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-XII від 05.11.1991 року (далі - Закон № 1788-XII) відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.

Закон спрямований на те, щоб повніше враховувалася суспільно корисна праця як джерело зростання добробуту народу і кожної людини, встановлює єдність умов і норм пенсійного забезпечення робітників, членів колгоспів та інших категорій трудящих.

Закон гарантує соціальну захищеність пенсіонерів шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду їх розмірів у зв'язку із збільшенням розміру мінімального споживчого бюджету і підвищенням ефективності економіки республіки.

У відповідності до статті 62 Закону № 1788-XII основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктом 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.93 року № 637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Аналіз вищезазначених положень свідчить, що для призначення пенсії за віком за даними трудової книжки необхідна наявність в ній відомостей щодо стажу роботи не менш 15 років.

Як вбачається з трудової книжки позивача НОМЕР_3, в ній наявні записи щодо загального стажу роботи понад 15 років, навіть не враховуючи спірні записи № 61-70.

Разом з тим, суд вважає необхідним звернути увагу відповідача на наступне.

У відповідності до пункту 2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.93 року № 637 (далі також - Постанова № 637), у разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.

За відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи (пункт 3 вказаної Постанови).

Пунктом 17 Постанови № 637 передбачено те, що за відсутності документів про наявний стаж роботи та неможливість їх одержання у зв'язку з воєнними діями, стихійним лихом, аваріями, катастрофами або іншими надзвичайними ситуаціями стаж роботи, який дає право на пенсію, встановлюється на підставі показань не менше двох свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві, в установі, організації (в тому числі колгоспі) або в одній системі.

Згідно з частиною 3 статті 44 Закону № 1058-ІV органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Отже, з наведених норм чинного законодавства вбачається дуже великий обсяг прав та обов'язків в органів Пенсійного фонду при вирішенні питання про призначення пенсії та перевірки наявного стажу роботи для її призначення.

Також, аналізуючи норми чинного законодавства, що регулюють питання щодо призначення (перерахунку) пенсії, ведення трудових книжок працівників, оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно, підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, суд дійшов висновку про відсутність повноважень в органів Пенсійного фонду визнавати недійсними трудові книжки.

Таким чином, висновок відповідача щодо недійсності трудової книжки позивача, повністю суперечить нормам чинного законодавства України, в тому числі приписам статті 19 Конституції України, згідно якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд також вважає необґрунтованою відмову УПФ у призначенні пенсії із посиланням на той факт, що витяг про державну реєстрацію шлюбу, наданий позивачем у підтвердження дошлюбного прізвища, виданий від 17.05.2015 року у м. Макіївці, яке відноситься до населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, оскільки в позивача, а також і в УПФ наявні інші документи для підтвердження дошлюбного прізвища заявниці, зокрема, свідоцтво про розірвання шлюбу НОМЕР_5.

Більш того, як вже було зазначено вище, УПФ має змогу отримати відповідну інформацію з Державного реєстру актів цивільного стану громадян, в якому міститься потрібна для цього інформація, про що свідчить витяг з відповідного реєстру від 12.12.2017 року № 00019198836, що міститься в матеріалах справи (а.с. 13).

Окрім визначеного, суд звертає увагу на наступне.

Згідно з частиною 1 - 2 статті 4 Закону України від 15.04.2014 № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупований території України» (із змінами) (далі - Закон № 1207-VII) на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території, вчинення правочинів, проведення виборів га референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина. Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території.

На підставі частини 1 статті 17 Закону № 1207-VII передбачено, що у разі порушення положень цього Закону державні органи України застосовують механізми, передбачені Законами України та нормами міжнародного права, з метою захисту миру, безпеки, прав, свобод і законних інтересів громадян України, які перебувають на тимчасово окупованій території, а також законних інтересів держави Україна.

Згідно із статтею 18 Закону № 1207-VII громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та прав на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.

На підставі статей 3. 8. 9 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizіdоu v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. The Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. The Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142). При цьому, за логікою Міжнародного суду ООН і ЄСПЛ, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.

У відповідності до частини 2 статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Згідно із статтею 21 Конституції України усі люди є вільними у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ.

Враховуючи викладене, суд вважає, що УПФ повинні використовувати всі передбачені законом повноваження за для повного та об'єктивного розгляду заяви про призначення пенсії, виходячи з тих обставин, що склалися.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Приймаючи до уваги наведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що рішення УПФ про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком згідно статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», прийнято не на підставі Конституцією та законів України, а отже підлягає скасуванню.

Між тим, щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача призначити позивачу пенсію відповідно до статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з 11.07.2017 року, суд зазначає наступне.

Статтею 58 Закону № 1058 визначено, що Пенсійний фонд є органом, який призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати. Тобто, Пенсійний фонд має виключну компетенцію в питаннях призначення пенсії.

Суд не може підміняти пенсійний орган, уповноважений на виконання функцій з розрахунку та призначення пенсій громадянам, та на свій розсуд розраховувати пільговий та страховий стаж позивача.

З урахуванням дискреційних повноважень пенсійного органу на прийняття рішення про призначення пенсії (переведення з одного виду пенсії на інший) та визначення підстав, за яких призначається пенсія або приймається рішення про відмову в її призначенні, суд дійшов висновку про зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 11.07.2017 року про призначення пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Позовні вимоги про визнання дій УПФ протиправним, суд вважає необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню, оскільки скасування рішення суб'єкта владних повноважень - УПФ та зобов'язання вчинити певні дії є належним та повним захистом порушених прав позивача.

Таким чином, позов ОСОБА_1 до Добропільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання дій неправомірними, скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (частина 3 вказаної статті).

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 72-77, 241-246, 255, 263, 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Добропільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання дій неправомірними, скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Добропільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області № 2224 від 27 липня 2017 року про відмову в призначенні пенсії.

Зобов'язати Добропільське об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області повторно розглянути заяву ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, № 2224 від 11 липня 2017 року про призначення пенсії за віком згідно статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», з врахуванням періоду роботи за даними трудової книжки НОМЕР_3, що достатній для призначення пенсії за віком у відповідності до статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

У задоволенні іншої частини позову відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Добропільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (місцезнаходження: вул. Незалежності, 28а, м. Добропілля, Донецька область, 85000, код ЄДРПОУ 33755477) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) понесені судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 352 (триста п'ятдесят дві) гривні 40 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Донецького апеляційного адміністративного суду через Донецькій окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Лазарєв В.В.