Постанова № 71807585, 23.01.2018, Верховний Суд (діє з 15.12.2017)

Постанова

Іменем України

23 січня 2018 року

м. Київ

справа № 757/34525/16-ц

провадження № 61-1262 св 17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О.,

Ступак О. В., УсикаГ. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - Міністерство юстиції України,

третя особа - Управління Пенсійного фонду України в Солом'янському районі м. Києва,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 5 вересня 2016 року у складі головуючого судді Литвинової І. В. та рішення апеляційного суду м. Києва від 16 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Слободянюк С. В., Кравець В. А., Лапчевської О. Ф.,

ВСТАНОВИВ :

У липні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Міністерства юстиції України (далі - МЮ України), третя особа - Управління Пенсійного фонду України в Солом'янському районі м. Києва (далі - УПФ України в Солом'янському районі м. Києва), про стягнення коштів за невиконання рішення Європейського суду з прав людини за заявою позивача № 59579/11 у справі «Макар та інші проти України» у частині виконання рішень національних судів.

На підставі статей 6-1, 13, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 1 Протоколу до цієї Конвенції, статей 3, 8, 9, 129 Конституції України, статей 22, 23, 1167, 1173, 1176 ЦК України ОСОБА_3 просив стягнути з МЮ України на його користь кошти за невиконання рішення Європейського суду з прав людини в частині виконання рішень національних судів у сумі 2 тис. євро, конвертовані в національну валюту за курсом на день здійснення платежу.

У справі відсутні письмові заперечення відповідача проти вказаного позову.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 5 вересня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 16 листопада 2016 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 5 вересня 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 через свого представника ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 5 вересня 2016 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 16 листопада 2016 року, в якій просить указані судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій скасувати, посилаючись на порушення судами норм процесуального та матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 19 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 3 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У грудні 2017 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Судувказану цивільну справу № 757/34525/16-ц.

Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_3

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.

Відмовляючи в задоволенні вказаного позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірні правовідносини виникли з приводу невиконання рішення Європейського суду з прав людини, згідно з яким протягом трьох місяців держава-відповідач повинна виконати рішення національних судів, ухвалені на користь заявників, які залишаються невиконаними, та сплатити 2 тис. євро кожному заявнику або його/її спадкоємцю за заявами, як відшкодування матеріальної та моральної шкоди, та компенсацію судових витрат, і які мають бути сплачені разом із будь-якими податками, що можуть нараховуватися, конвертовані у національну валюту за курсом на день здійснення платежу.

Суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин, які виникли у зв'язку з виконанням судового рішення, не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання, визначені статтею 625 ЦК України.

Скасовуючи рішення місцевого суду й ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні вказаного позову, апеляційний суд виходив із того, що судом порушено норми процесуального права, оскільки не було розглянуто по суті питання стосовно невиконання рішень національних судів протягом трьох місяців після постановлення рішення Європейського суду з прав людини, враховуючи, що позов обґрунтовано невиконанням рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 9 листопада 2009 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Національного технічного університету України (справа № 4-2455/11) та рішення апеляційного суду м. Києва від 18 жовтня 2012 року (справа № 2-1069/11).

Апеляційний суд дійшов висновку, що судом першої інстанції не було фактично встановлено в чому полягає порушення права позивача відповідно до вимог статті 16 ЦК України, за захистом якого позивач звернувся до суду.

Виходячи зі змісту заявлених позовних вимог, апеляційний суд дійшов висновку, що місцевий суд, розглянувши позов на підставі статті 625 ЦК України, вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивачем таких вимог не заявлялося.

Натомість апеляційний суд дійшов висновку про відмову в задоволенні вказаного позову з тих підстав, що оскільки позивачем у позові ставиться питання про стягнення коштів за невиконання рішень національних судів, але ним не надано доказів із цього питання, то в задоволенні позову необхідно відмовити через недоведеність позивачем обставин, на які він посилався на обгрунтування своїх вимог, а саме щодо виконання чи невиконання рішень національних судів.

Зокрема, апеляційний суд виходив із того, що позивачем не надано доказів стосовного того, на якій стадії на час звернення до суду з цим позовом перебуває виконання рішень національних судів, а саме: рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 9 листопада 2009 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 18 жовтня 2012 року; відсутні докази щодо оскарження дій або бездіяльності державних виконавців у судовому порядку з цього питання.

Однак із вказаними висновками не можна погодитися виходячи з наступного.

Судом установлено, що ОСОБА_3 звертався до Європейського суду з прав людини із позовом до України (заява № 59579/11). Об'єднавши аналогічні за змістом заяви у справу «Макар та інші проти України» № 40934/06, колегією суддів Європейського суду з прав людини 12 грудня 2013 року постановлено остаточне рішення та присуджено державі-відповідачу протягом трьох місяців виконати рішення національних судів, ухвалені на користь заявників, які залишаються невиконаними, та сплатити 2 тис. євро кожному заявнику (або його/її спадкоємцю) за заявами, як відшкодування матеріальної та моральної шкоди, компенсацію судових витрат, і які мають бути сплачені разом із будь-якими податками, що можуть нараховуватися, конвертовані у національну валюту за курсом на день здійснення платежу; у разі спливу зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку, на ці суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме у період несплати.

27 жовтня 2016 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Єжовим М. В. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження № 41652972 з виконання рішення Європейського суду з прав людини від 12 грудня 2013 року № 40934/06 на підставі пункту 8 частини першої статті 49, статті 50 Закону України «Про виконавче провадження».

Установлено, що вищевказане рішення Європейського суду з прав людини виконано в повному обсязі, грошові кошти у сумі 36 060 грн 84 коп. (еквівалент 2 тис. євро) перераховані стягувачу ОСОБА_3 за платіжним дорученням МЮ України від 27 серпня 2014 року № 2126. Крім того, платіжним дорученням МЮ України від 1 жовтня 2014 року № 6999 ОСОБА_3 перераховано пеню у сумі 571 грн 20 коп. за несвоєчасне виконання рішення Європейського суду з прав людини.

Станом на час розгляду вказаної справи в суді був чинним ЦПК України 2004 року.

Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України 2004 року завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України 2004 року (нині - стаття 5 ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року)).

Згідно з частиною першою статті 3ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (нині - стаття 4 ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року).

Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизначні або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Частиною 4 статті 10 ЦПК України 2004 року (у редакції станом на час розгляду справи в суді) установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України 2004 року, визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.

Однак, вирішуючи спір, суд не врахував вищевказаних положень закону, чим порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, з огляду на таке.

Звертаючись у липні 2016 року до суду з указаним позовом, ОСОБА_3 на обґрунтування своїх позовних вимог про стягнення з МЮ України на його користь коштів за невиконання рішення Європейського суду з прав людини в частині виконання рішень національних судів у розмірі 2 тис. євро, конвертованих у національну валюту за курсом на день здійснення платежу, посилався на статті 6-1, 13, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтю 1 Протоколу до цієї Конвенції, статті 3, 8, 9, 129 Конституції України, а також статті 22, 23, 1167, 1173, 1176 ЦК України. У позовній заяві ОСОБА_3 також просив для забезпечення доказів витребувати з УПФ України в Солом'янському районі м. Києва його особову справу, а з Солом'янського районного відділу Державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві - матеріали виконавчого провадження № 136/5.

Проте у справі відсутнє відповідне процесуальне судове рішення за результатами розгляду клопотання ОСОБА_3 щодо забезпечення доказів про витребування із УПФ України в Солом'янському районі м. Києва особової справи ОСОБА_3, а із Солом'янського районного відділу Державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві - матеріалів виконавчого провадження № 136/5.

Так, згідно з матеріалами справи 21 липня 2016 року Печерським районним судом м. Києва постановлено ухвалу про відкриття провадження у справі та призначення її розгляду на 5 вересня 2016 року (а. с. 7).

У судове засідання 5 вересня 2016 року з'явився представник позивача - ОСОБА_4; ні відповідач, ні третя особа не забезпечили своїх представників у судове засідання (а. с. 21-24). 5 вересня 2016 року Печерським районним судом м. Києва ухвалено рішення у справі (а. с. 25). Таким чином, місцевим судом у першому ж судовому засіданні після відкриття провадження у справі, за відсутності відповідача ухвалено рішення у справі.

Викладене дає підстави вважати, що місцевим судом порушено встановлені законом вимоги щодо ухвалення рішення у справі, а саме: суд залишив поза увагою положення статті 224 ЦПК України 2004 року (у редакції станом на час розгляду справи в суді), згідно з якою у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

У зв'язку з цим нез'ясованою залишилася позиція відповідача щодо позову ОСОБА_3, та у свою чергу - невстановленими фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки не витребувано із УПФ України в Солом'янському районі м. Києва особової справи ОСОБА_3, а із Солом'янського районного відділу Державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві - матеріалів виконавчого провадження № 136/5.

Дійшовши висновку про відсутність підстав, передбачених статтею 625 ЦК України, для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів, суд не звернув достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, залишив поза увагою зазначені позивачем норми матеріального права, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, а саме: статті 6-1, 13, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 1 Протоколу до цієї Конвенції, статті 3, 8, 9, 129 Конституції України, а також статті 22, 23, 1167, 1173, 1176 ЦК України, у зв'язку з чим не дослідив питання щодо наявності чи відсутності обставин, які в розумінні наведених позивачем норм матеріального права свідчили б про наявність/відсутність установлених указаними нормами матеріального права підстав для задоволення чи відмови в задоволенні вказаного позову; суд не зазначив обставин і фактів на спростування цих доводів позивача.

У силу наданих чинним процесуальним законодавством повноважень апеляційний суд на стадії перегляду справи в апеляційному порядку був позбавлений можливості уточнити в позивача предмет і підстави позову, адже їх визначає саме позивач.

Без з'ясування вказаних обставин і встановлення фактичних обставин справи, виходячи зі змісту заявлених позовних вимог та підстав, на які посилався позивач на їх обґрунтування, передчасними є висновки судів про відмову в задоволенні вищевказаного позову.

Отже, вирішуючи спір на підставі чинного на той час ЦПК України 2004 року, суд усупереч вищевказаних положень норм процесуального права не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та не встановив достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, враховуючи предмет і підстави поданого позову, а також характер спірних правовідносин.

За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо:суд не дослідив зібрані у справі докази; абосуд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; абосуд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Виходячи з викладеного, касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а ухвалені у справі судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 5 вересня 2016 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 16 листопада 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: В. О. Кузнєцов

С.О. Погрібний

О.В. Ступак

Г.І. Усик