Постанова № 71807388, 23.01.2018, Верховний Суд (діє з 15.12.2017)

Постанова

Іменем України

23 січня 2018 року

м. Київ

справа № 276/332/16-ц

провадження № 61-880 св 17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів - Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Володарсько-Волинського районного суду Житомирської області у складі судді Мельника Л. М. від 24 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області у складі суддів Шевчук А. М., Заполовського В. Й., Павицької Т. М. від 27 липня 2016 року,

В С Т А Н О В И В :

У квітні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3, в подальшому уточненому, просила суд стягнути з відповідача на свою користь суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення в сумі 17 226,0 гривень, три процента річних від простроченої суми за весь час прострочення в розмірі 330,90 гривень, проценти за користування коштами в розмірі 5 392,70 гривень, а разом 22 949,60 гривень.

На обґрунтування наведених позовних вимог ОСОБА_2 посилалася на те, що 11 листопада 2014 року позичила ОСОБА_3 16 500,0 гривень строком до 31 липня 2015 року, на підтвердження чого відповідачем складено розписку. У встановлений договором строк відповідач борг не повернула, на неодноразові звернення щодо повернення грошових коштів не реагувала.

Враховуючи наведене, на підставі статей 536, 625, 1048, 1049, 1050 ЦК України, ОСОБА_2 просила суд захистити її порушене право.

Рішенням Володарсько-Волинського районного суду Житомирської області від 24 червня 2016 року позов ОСОБА_2 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 суму заборгованості за договором позики в розмірі 22 948,25 гривень та судові витрати в розмірі 551,20 гривень.

Під час розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що відповідно до оригіналу розписки, яку надала суду позивач, ОСОБА_3 14 листопада 2014 року винна ОСОБА_2 16 500,0 гривень і зобов'язувалася повернути їх у липні 2015 року. У судовому засіданні відповідачем визнано отримання зазначеної грошової суми, конкретні дату отримання грошових коштів та час складання розписки відповідач не пам'ятала.

Судом першої інстанції допитано свідків, які повідомили суду те, що їм зі слів позивача стало відомо, що ОСОБА_2 позичила ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 16 500,0 гривень та в 2016 році сторони домовились, що в рахунок погашення боргу ОСОБА_3 доглядатиме за позивачем, яка є жінкою похилого віку.

З аналізу наданих сторонами доказів суд першої інстанції зробив висновок про те, що 14 листопада 2014 року сторони уклали договір позики, за умовами якого позивач передала у власність відповідачу кошти в грошовій одиниці України в сумі 16 500,0 гривень, а наявність боргового документу в позивача підтверджує невиконання відповідачем свого зобов'язання щодо повернення грошових коштів відповідно до частини третьої статті 545 ЦК України.

З огляду на наведене судом першої інстанції до цих правовідносин застосовано правила статей 1046-1048 ЦК України щодо договору позики та положення статей 526, 625 ЦК України щодо загальних умов виконання зобов'язання та порушення умов виконання грошового зобов'язання.

Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 27 липня 2016 року рішення Володарсько-Волинського районного суду Житомирської області від 24 червня 2016 року залишено без змін з наступних підстав.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, відповідач визнала факт особистого написання та підпису нею розписки, а отже така обставина згідно з частиною першою статті 61 ЦПК України (в редакції Закону на момент постановлення оскаржуваного судового рішення) не підлягала доказуванню сторонами.

У тексті розписки відповідач написала, що 14 листопада 2014 року зобов'язана позивачу 16 500,0 гривень, чим підтверджено факт передання позивачем відповідачу зазначених грошових коштів.

Суд апеляційної інстанції встановив, що розписка містить умови отримання у борг грошових коштів із зобов'язанням їх повернути до липня місяця 2015 року, а також дату отримання грошових коштів - 14 листопада 2014 року.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, керуючись статями 1046, 1047 ЦК України, який дослідив боргову розписку, правильно з'ясував її справжню правову природу та зробив обґрунтований висновок про те, що 14 листопада 2014 року сторони уклали саме договір позики, за умовами якого позивач передала у власність відповідачу грошові кошти в сумі 16 500,0 гривень, а відповідач зобов'язалася повернути позивачу таку ж суму грошових коштів до настання липня місяця 2015 року.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції погодився із застосуванням судом першої інстанції при вирішенні цього спору правової позиції Верховного Суду України, висловленої в постанові суду від 11 листопада 2015 року №6-1967цс15.

Оскільки відповідач зобов'язань не виконала, то позивач має право на одержання від позичальника суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, стягнення трьох процентів річних від простроченої суми та процентів за користування коштами за приписами статей 625, 1048, частини першої статті 1050 ЦК України. Суд апеляційної інстанції погодився із розміром належних до стягнення позивачу сум, обрахованих судом першої інстанції, а тому суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив вимоги частково, правильно стягнув суму 22 948,25 гривень та відмовив у стягненні 1,35 гривень трьох процентів річних.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, ОСОБА_3 звернулася до суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Володарсько-Волинського районного суду Житомирської області від 24 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 27 липня 2016 року, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 наводить такі доводи.

Судами першої та апеляційної інстанції не встановлено, що між сторонами справи дійсно виникли правовідносини стосовно виконання робіт по догляду за позивачем як особою похилого віку та власне для гарантування виконання зобов'язання позивач попросила відповідача видати боргову розписку про те, що остання нібито має перед позивачем борг, чим страхувала себе від невиконання відповідачем обов'язку по виконанню робіт та не зможе пред'явити претензії до позивача щодо розрахунку та догляду за нею.

Іншим доводом касаційної скарги є те, що судами першої та апеляційної інстанції не у повному обсязі досліджено правову природу розписки, наданої позивачем, та не з'ясовано обставини, що мають значення для розгляду спору, не встановили умови та факт отримання позичальником у борг грошових коштів, зобов'язання та строк їх повернення, а також не з'ясовано природу правовідносин, які склалися між сторонами.

Скаржник також зазначає, що суди першої та апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні клопотань про визнання обов'язковою явки позивача в судове засідання, проігнорували норми процесуального права щодо встановлення дійсних правовідносин, що виникли між позивачем та відповідачем, чим порушили частину першу статті 214 ЦПК України та не з'ясували обставини, на які посилається відповідач як на підставу своїх заперечень.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у цій справ.

ОСОБА_2 31 жовтня 2016 року надала суду заперечення проти касаційної скарги, зазначала, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм процесуального права, з правильним застосуванням норм матеріального права та чинного законодавства України, в ході розгляду справи судами встановлено всі обставини, що мали значення для розгляду справи.

Відповідно до заперечень на касаційну скаргу факт отримання грошових коштів відповідачем не ґрунтується на показаннях свідків, які підтвердили лише, що ОСОБА_3 не здійснювала догляд за похилою хворою ОСОБА_2 і отримані нею грошові кошти не були оплатою за догляд.

На спростування доводів касаційної скарги щодо необґрунтованої відмови судів першої та апеляційної інстанції у задоволенні клопотання відповідача про виклик позивача для дачі особистих пояснень, позивачем зазначено, що суд відклав розгляд справи за клопотанням представника позивача та враховуючи звернення до місцевого відділення центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф з метою отримання відомостей про дійсний стан здоров'я ОСОБА_2, яким підтверджено неможливість позивача самостійно пересуватись.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2017 року цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу та відсотків за договором позики призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

За підпунктом 4 пункту першого Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Зазначену цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження 26 грудня 2017 року передано до Верховного Суду.

Суд перевірив в межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Під час визначення підстав касаційної скарги в частині доведення й обґрунтування неправильного застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права суд зобов'язаний врахувати визначені в законі межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлені в чинній статті 400 ЦПК України. За вказаною нормою права під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 213 ЦПК України (в редакції Закону на момент постановлення оскаржуваних судових рішень) рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до встановлених судами першої та апеляційної інстанції обставин, суд має підстави для наступних висновків.

Текст боргової розписки містить безумовне та однозначне зобов'язання стосовно певної грошової суми на користь позивача від імені відповідача. Аналіз змісту розписки дає підстави стверджувати, що сторона відповідача визнала наявність боргу в певному розмірі станом на визначену дату, що свідчить про природу правових відносин між сторонами спору.

Відповідно до вимог статті 545 ЦК України кредитор, прийнявши виконання зобов'язання, повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

Оригінал боргової розписки, приєднаний позивачем до позовної заяви, наданий суду саме цією стороною, долучений до матеріалів справи. Текст оригіналу розписки не містить надпису позивачки щодо повернення суми боргу, а так само у суду першої та апеляційної інстанції не було підстав для висновку про новацію, припинення зобов'язання, а так само про зміну правовідносин між сторонами.

У частині доводів касаційної скарги стосовно дослідження не в повному обсязі розписки, наданої позивачем, суд касаційної інстанції не може давати оцінку тим доводам, що грошові кошти передавались, оскільки це відноситься до зміни оцінки доказів, що здійснено судами першої та апеляційної інстанції.

Судами встановлено, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виникли правовідносини за договором позики, на підтвердження чого надано боргову розписку, а також спростовано доводи скаржника про те, що між сторонами виникли правовідносин за договором здійснення догляду.

Судами встановлено правову природу такої розписки, надано оцінку наявності обов'язкових її елементів відповідно до положень статей 1046, 1047, 1049 ЦК України та з урахуванням правових позицій Верховного Суду України, висловлених у постановах суду №6-1967цс15 від 11 листопада 2015 року, №6-1662цс17 від 18 жовтня 2017 року, №6-996-цс17 від 13 грудня 2017 року.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Судом враховано, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, його змісту, а й факту передачі грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Суд критично оцінює доводи касаційної скарги стосовно порушення судами першої та апеляційної інстанції норм процесуального права під час розгляду клопотання про визнання явки позивача обов'язковою для дачі особистих пояснень у справі, оскільки у задоволенні такого клопотання суди першої та апеляційної інстанції відмовляли, враховуючи стан здоров'я позивача, можливість її прибути до залу судового засідання, а також те, що інтереси позивача представляла її адвокат, яка могла дати пояснення на запитання сторони відповідача по суті спору. Відповідачем при цьому не доведено, які власне пояснення могла дати позивач, які не міг дати адвокат та які суттєво могли вплинути на розгляд справи, позиція позивача по справі викладена письмово в позовній заяві, враховуючий стосовно фактичних обставин справи, а, отже, судами першої та апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні такого клопотання, не порушеного принципу змагальності сторін.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Резюмуючи наведене, зважаючи на встановлення судом дотримання норм процесуального права й правильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права, беручи до уваги положення статті 410 ЦПК України, суд зробив висновок про необґрунтованість вимоги про скасування рішення Володарсько-Волинського районного суду Житомирської області від 24 червня 2016 року та ухвали Апеляційного суду Житомирської області від 27 липня 2016., а отже й про залишення цих судових рішень без змін.

Керуючись статтями 213 ЦПК України в редакції Закону від 18 березня 2004 року, статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Володарсько-Волинського районного суду Житомирської області від 24 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 27 липня 2016 року - залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді С. О. Карпенко

В. О. Кузнєцов

С. О. Погрібний

О. В. Ступак