Рішення № 71787514, 22.01.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

22 січня 2018 року №826/8875/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шрамко Ю.Т., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових вимог і рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва, (також далі - суд), надійшов позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, (далі - позивач), до Державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління ДФС у м. Києві, (далі - відповідач), про:

- визнання протиправною та скасування податкової вимоги від 24.05.2016 р. №951-17, направленої відповідачем позивачу на суму 18640,00 грн. податкового боргу з єдиного податку фізичних осіб;

- визнання протиправною та скасування податкової вимоги від 30.08.2016 р. №2364-17, направленої відповідачем позивачу на суму 22345,92 грн. податкового боргу з єдиного податку фізичних осіб;

- визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 30.12.2016 р. №461/26-57-13-02-13 про виключення позивача з реєстру платників єдиного податку;

- зобов'язання відповідача врахувати в інтегрованій картці платника з єдиного податку позивача наявну оплату єдиного податку за перший квартал та півріччя 2016 р. у сумі 10180,00 грн. згідно з платіжним дорученням від 17.05.2016 р. №10 та у сумі 13000,00 грн згідно з платіжним дорученням від 17.05.2016 р. №11 та відсутність податкового боргу у зв'язку із здійсненням даної оплати.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що позивачем виконано обов'язок щодо сплати єдиного податку, а тому останній не може та не повинен нести відповідальність за те, що банківською установою грошові кошти, сплачені позивачем, не перераховані на відповідний рахунок в якості сплати єдиного податку. Обов'язок позивача щодо сплати єдиного податку до бюджету вважається виконаним з моменту подання платіжних доручень до банку. Кошти не надійшли до контролюючого органу з вини банку, отже відповідальність за несвоєчасне перерахування коштів по сплаті позивачем податку має нести саме банк.

Представник відповідача позовні вимоги не визнав, просив у задоволенні позову відмовити повністю, оскільки законодавство не звільняє платника податків від обов'язку сплати податкового зобов'язання, а лише звільняє від відповідальності за порушення строків сплати такого зобов'язання чи боргу до бюджету.

Присутні у судовому засіданні представники сторін заявили письмове клопотання про подальший розгляд справи у порядку письмового провадження. Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у відповідному судовому засіданні судом, згідно з ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, (далі - КАС України від 06.07.2005 р. №2747-IV у редакції, що діяла до 15.12.2017 р.), прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження.

При прийнятті судового рішення по суті судом враховано вимоги п. 10 ч. 1 Перехідних положень КАС України (тут і надалі у редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 р. №2147-VIII, який набрав чинності 15.12.2017 р.), яким установлено, що зміни до цього Кодексу вводяться в дію з урахуванням таких особливостей: справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

Позивач як платник податків перебуває на податковому обліку у відповідача.

24.05.2016 р. відповідачем складено оскаржувану податкову вимогу №951-17, згідно з якою, станом на 23.05.2016 р. сума податкового боргу позивача за узгодженими грошовими зобов'язаннями становить 18640,00 грн.

30.08.2016 р. відповідачем складено оскаржувану податкову вимогу №2364-17, згідно з якою, станом на 29.08.2016 р. сума податкового боргу позивача за узгодженими грошовими зобов'язаннями становить 22345,92 грн.

Як встановлено у ході судового розгляду справи, на думку відповідача податковий борг у позивача виник внаслідок несплати ним єдиного податку з фізичних осіб.

30.12.2016 р., у зв'язку з тим, що у позивача на кожне перше число місяця протягом двох послідовних кварталів (з липня 2016 р. по грудень 2016 р.) наявний податковий борг, що підтверджено довідкою про наявність підстав для анулювання реєстрації платника єдиного податку від 23.12.2016 р. №2335/13.2.13, відповідачем відносно позивача прийнято оскаржуване рішення №461/26-57-13-02-13 щодо анулювання реєстрації платником єдиного податку.

Вважаючи перелічені вимоги та рішення протиправними, позивач звернувся до суду із позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює Податковий кодекс України, (далі - ПК України), який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Згідно з п. 46.1 ст. 46 ПК України, податкова декларація, розрахунок - це документ, що подається платником податків (у тому числі відокремленим підрозділом у випадках, визначених цим Кодексом) контролюючому органу у строки, встановлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податкового зобов'язання, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку.

Податкова декларація подається за звітний період в установлені цим Кодексом строки контролюючому органу, в якому перебуває на обліку платник податків (п. 49.1 ст. 49 ПК України). Платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом (п. 57.1 ст. 57 ПК України).

У разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення (п. 59.1 ст. 59 ПК України).

Відповідно до пп. 14.1.175 п. 14.1 ст. 14 ПК України, податковий борг - сума узгодженого грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання.

Як вбачається з матеріалів справи, 25.02.2016 р. між позивачем та Публічним акціонерним товариством «Фідобанк», (далі - ПАТ «Фідобанк»), укладено договір банківського рахунку НОМЕР_2, за умовами якого банк відкриває поточний рахунок в національній валюті України та іноземних валютах за заявою про відкриття поточного рахунку клієнта з поданням до банку необхідних документів відповідно до вимог чинного законодавства України та в порядку, передбаченому нормативно-правовими актами Національного банку України.

Пунктом 1.4 договору обумовлено, що рахунок відкривається банком клієнту для зберігання коштів і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору, банківських правил, вимог чинного законодавства України, а також за допомогою дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній банківській практиці.

Відповідно до п. 2.31 договору, банк зобов'язаний приймати і зараховувати на рахунок клієнта грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку та проведення інших операцій за рахунком, передбачених законодавством України та банківськими правилами. При цьому, розрахунки за платіжними документами клієнта, що надійшли до банку упродовж його операційного часу, проводити в той же день, а ті, що надійшли після закінчення операційного часу - не пізніше наступного банківського дня.

Як з'ясовано у ході судового розгляду справи та підтверджується матеріалами справи, позивачем, на виконання вимог щодо сплати єдиного податку, 17.05.2016 р. подано до ПАТ «Фідобанк» платіжні доручення №10 на суму 10180,00 грн. та №11 на суму 13000,00 грн., призначення платежу: «сплата єдиного податку».

Вказані платіжні доручення отримано ПАТ «Фідобанк» до виконання 17.05.2016 р., що підтверджується матеріалами справи. Однак, як зазначає позивач, банк не здійснив переказ коштів з невідомих йому причин.

Тобто, на виконання зобов'язання по єдиному податку позивач надав у банк розрахункові документи на перерахування платежу до бюджету, банк прийняв їх до виконання, проте, з незрозумілих суду причин, не провів операцію по перерахуванню коштів до бюджету.

Відповідно до п. 1.24 ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», переказ коштів (далі - переказ) - рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатор та отримувач можуть бути однією і тією ж особою.

Згідно з пп. 1 п. 22.1, п. 22.2, п. 22.3, п. 22.4 ст. 22 цього Закону, ініціювання переказу здійснюється зокрема, платіжним дорученням.

Клієнт банку має право самостійно обирати види розрахункового документа (крім платіжної вимоги), які визначені цим Законом, для ініціювання переказу. Розрахункові документи, за винятком платіжної вимоги-доручення, мають подаватися ініціатором до банку, що його обслуговує.

Під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним: для платника - з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника; для банку платника - з дати списання коштів з рахунка платника та зарахування на рахунок отримувача в разі їх обслуговування в одному банку або з дати списання коштів з рахунка платника та з кореспондентського рахунка банку платника в разі обслуговування отримувача в іншому банку.

Отже, як вбачається з викладеного, з отриманням позивачем документів (платіжних доручень від 17.05.2016 р. №10, №11) з відміткою банка про одержання на виконання, ініціювання переказу вважається остаточно завершеним і за його подальший переказ відповідальність несе банк.

Відповідно до п. 129.6 ст. 129 ПК України, за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», з вини банку такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.

Виходячи з системного аналізу наведених норм, порушення банком порядку зарахування до бюджету та державних цільових фондів податків і зборів при пред'явленні платником податків до установи банку платіжних доручень у встановлений строк є виною банку.

Таким чином, неперерахування єдиного податку за платіжними дорученнями від 17.05.2016 р. №10, №11 на загальну суму 23180,00 грн. не є наслідком безпосередньо дій чи бездіяльності позивача, отже, відповідна сума не може бути визнана податковим боргом позивача.

Згідно з наявною у матеріалах справи копією виписки з банківського рахунку позивача, у період з 01.05.2016 р. по 06.12.2016 р. на рахунку позивача у банку було достатньо коштів для перерахування вказаної суми в якості сплати єдиного податку.

На підставі викладеного суд дійшов висновку про протиправність застосування відповідачем до позивача заходів по стягненню податкового боргу у вигляді винесення оскаржуваних податкових вимог та рішення. У такому разі зобов'язання платника податків по сплаті єдиного податку є виконаними. Вирішення питання про наявність непогашеного податкового зобов'язання можливе лише на підставі проведеної перевірки, та нарахування зобов'язання податковим органом.

Стосовно заявленої позивачем вимоги про зобов'язання відповідача врахувати в інтегрованій картці платника з єдиного податку позивача наявну оплату єдиного податку згідно з платіжними дорученнями від 17.05.2016 р. №10, №11 та відсутність податкового боргу у зв'язку із здійсненням даної оплати, суд зазначає таке.

Організацію діяльності з ведення органами Державної фіскальної служби України оперативного обліку податків і зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначено Порядком ведення органами Державної фіскальної служби України оперативного обліку податків і зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 07.04.2016 р. №422 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 20.05.2016 р. за №751/28881, (далі - Порядок № 422).

Відповідно до п. 2 розділу I Порядку №422, інтегрована картка платника (далі - ІКП) - форма оперативного обліку податків, зборів, митних платежів до бюджетів та єдиного внеску, що ведеться за кожним видом платежу та включає перелік показників підсистем інформаційної системи органів ДФС, які характеризують стан розрахунків платника з бюджетами та цільовими фондами.

Згідно з п. 3 розділу I Порядку №422, оперативний облік податків і зборів, митних та інших платежів до бюджету, єдиного внеску здійснюється органами ДФС в інформаційній системі органів ДФС.

За змістом п. 2 глави 1 розділу II Порядку №422, з метою обліку нарахованих і сплачених сум податків, зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску органами ДФС відкриваються ІКП за кожним платником та кожним видом платежу, які повинні сплачуватися такими платниками.

Пунктом 1 глави 1 розділу III Порядку №422 передбачено, що для забезпечення контролю за повнотою та своєчасністю розрахунків платників органи ДФС проводять оперативний облік надходжень за податками, зборами на підставі документів, визначених порядком взаємодії органів ДФС та органів Казначейства у процесі виконання державного та місцевих бюджетів за доходами та іншими надходженнями, а саме: відомостей про зарахування та повернення коштів з аналітичних рахунків за надходженнями у вигляді технологічного файла @B; виписок з рахунків у вигляді електронного реєстру розрахункових документів; звітів про виконання державного та місцевих бюджетів за доходами та іншими надходженнями.

Тобто, у картках особових рахунків відображається повна хронологія нарахувань податкових зобов'язань, їх сплата тощо, проте Порядок №422 не визначає процедуру здійснення дій відповідними органами ДФС при наявності обставин, встановлених п. 129.6 ст. 129 ПК України, тобто незарахування до бюджету сплачених платником податків своїх податкових зобов'язань з вини банку. При цьому, відповідно до змісту п. 5 розділу I Порядку №422, у разі необхідності коригування облікових показників ІКП у ручному режимі таке коригування здійснюється виключно за рішенням керівника (заступника керівника) органу ДФС, підготовленим відповідним структурним підрозділом за напрямом роботи.

Отже, з вказаної норми вбачається, що відповідач має можливість здійснювати відповідні коригування облікових показників ІКП у ручному режимі у разі необхідності.

В той же час, відповідно до ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікований Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Найважливішою вимогою ст. 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП] заява № 33202/96, пп. 108-109, ЄСПЛ 2000-І).

Отже, відсутність національного законодавства, яке б регулювало порядок відображення в інтегрованій картці обліку платника податку сплату податку платником у випадку, коли така сплата здійснена через банківську установу, однак ці кошти з незалежних від платника обставин не були зараховані на відповідний рахунок Державного казначейства, не може слугувати підставою для не відображення цієї сплати у відповідній картці обліку.

Враховуючи відсутність процедури здійснення дій відповідними органами ДФС при наявності обставин, встановлених п. 129.6 ст. 129 ПК України, та той факт, що позивачем вчинені всі необхідні дії для фактичної сплати податкового зобов'язання з єдиного податку, суд вважає, що через нездатність забезпечити звільнення позивача від відповідальності, на що він має право за Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», держава, в особі відповідача, поклала на нього надмірний та неспіврозмірний податковий тягар, порушивши таким чином свої зобов'язання за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Крім того, незарахування податкових зобов'язань згідно з платіжними дорученнями та не врахування наявної оплати податку призводить до обліку за позивачем податкового боргу, що має наслідком необхідність повторно сплатити суму податку, тобто фактично є подвійним оподаткуванням.

Враховуючи те, що судам відведено ключову роль у забезпеченні ефективного захисту прав, гарантованих Конвенцією, саме суди та прирівняні до них інституції вважаються, як правило, тими ефективними засобами захисту на національному рівні, до яких за Конвенцією потрібно звертатися за захистом своїх прав, перш ніж шукати підтримку в Європейському суді з прав людини (рішення щодо прийнятності від 17.12.2002 р. у справі «Воробйова проти України», заява № 27517/02; рішення щодо прийнятності від 18.05.2004 р. у справі «Архипов проти України», заява № 25660/02), то суд приходить до висновку, що зобов'язання відповідача врахувати в інтегрованій картці позивача як платника з єдиного податку наявну оплату єдиного податку у загальній сумі 23180,00 грн. згідно з платіжними дорученнями від 17.05.2016 р. №10, №11 відповідатиме положенням практики Європейського суду з прав людини та буде належним способом відновлення порушеного права позивача.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 14.02.2017 р. К/800/31650/16.

Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим ч. 3 статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Проте, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (рішення по справі Олссон проти Швеції від 24 березня 1988 року), вбачається, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Оскільки суд прийшов до висновку про протиправність оскаржуваних рішень та вимог відповідача, наявні обґрунтовані підстави для задоволення позовних вимог в цій частині, що, водночас, з урахуванням наведеного вище, не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача, а є способом відновлення порушеного права позивача.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ч. 1 ст. 72, ч. 2 ст. 73, ст. 76, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових вимог і рішення, зобов'язання вчинити певні дії є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню повністю.

Частиною 1 ст. 139 КАС України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст.ст. 72-73, 76-77, 139, 143, 243-246, 255 КАС України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною та скасувати податкову вимогу від 24.05.2016 р. №951-17, складену Державною податковою інспекцією у Святошинському районі Головного управління ДФС у м. Києві.

3. Визнати протиправною та скасувати податкову вимогу від 30.08.2016 р. №2364-17, складену Державною податковою інспекцією у Святошинському районі Головного управління ДФС у м. Києві.

4. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління ДФС у м. Києві від 30.12.2016 р. №461/26-57-13-02-13 щодо анулювання реєстрації платником єдиного податку фізичної особи-підприємця ОСОБА_1.

5. Зобов'язати Державну податкову інспекцію у Святошинському районі Головного управління ДФС у м. Києві врахувати в інтегрованій картці Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 як платника з єдиного податку наявну оплату єдиного податку у загальній сумі 23180,00 грн. згідно з платіжними дорученнями від 17.05.2016 р. №10, №11.

6. Присудити на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) сплачений нею судовий збір у розмірі 3840,00 грн. (три тисячі вісімсот сорок гривень 00 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління ДФС у м. Києві (код ЄДРПОУ 39513550).

Відповідно до ч. 1 ст. 293 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 255 КАС України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Ю.Т. Шрамко