Рішення № 71752725, 15.01.2018, Зіньківський районний суд Полтавської області

Справа № 530/1488/17

Номер провадження 2/530/121/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2018 року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого - судді Должко С.Р., секретаря Бедюх Н.І., розглянувши в місті Зіньків справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 сільської ради Зіньківського району Полтавської області про визнання права власності на нерухоме майно, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач, ОСОБА_1, звернулася в Зіньківський районний суд Полтавської області з позовом до ОСОБА_2 сільської ради Зіньківського району Полтавської області про визнання права власності на нерухоме майно.

В судове засідання позивачка, ОСОБА_3 не з»явилась, але направила до суду заяву про розгляд справи за її відсутності та підтримання позовних вимог.

Представник відповідача, ОСОБА_2 сільської ради Зіньківського району Полтавської області не з'явився, але надав до суду заяву, в якій позовні вимоги визнав в повному обсязі і просить розгляд справи провести без його участі.

Суд вирішив за можливе розглядати справу у відсутності сторін, на підставі наявних у справі доказів, з урахуванням норм ст.247 ЦПК України.

На підставі письмових заяв усіх сторін по справі, суд ухвалює рішення за відсутності сторін, на підставі наявних в матеріалах справи письмових доказів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, в порядку, передбаченому ст.ст. 223, 247 ЦПК України.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна зі сторін визнала пред’явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

Відповідно до статті 206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову, суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.

Оскільки відповідач визнав позовні вимоги і вони знайшли своє повне підтвердження в судовому засіданні, суд приймає вказане визнання позову, оскільки такі дії відповідача не суперечать закону та не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, тому, відповідно до вимог ст. 206 ЦПК України, суд вважає, що вказані позовні вимоги є цілком доведеними, обґрунтованими і підлягають задоволенню у вказаному обсязі.

Суд, зачитавши заяву позивача, яка підтримала свої позовні вимоги, відповідача, який визнав позовні вимоги та дослідивши наявні матеріали справи, знаходить, що заявлені вимоги обґрунтовані і такі, що підлягають задоволенню.

У відповідності до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.

Відповідно ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов»язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Відповідно до ст. 41 Конституції України: “кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності”.

Відповідно до ст. 16 ЦК України, визнання права є одним із способів захисту порушеного майнового права.

Відповідно до ст. 30 ЦПК України: “Позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини”, враховуючи місцезнаходження, позов пред’являється за правилами виключної підсудності до Зіньківського районного суду Полтавської області за місцем знаходження земельної ділянки.

Частиною 1 ст. 1297 Цивільного кодексу України встановлено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою... .

Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право". Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 “Про судове рішення у цивільній справі”, - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

За змістом ст. 12 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов»язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд зберігаючи об»єктивність і неупередженість: керує ходом судового процессу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз»яснює у випадку необхідності учасникам судового процессу їхні процесуальні права та обов»язки, неслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процессу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процессу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов»язків.

Відповідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі докозам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

Відповідно до п. 11 ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі смерті власника.

Відповідно до ст. ст. 1217, 1218, ЦК України спадщина здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до ч.1, ч.5. ст. 1268 ЦК України спадкоємець має право прийняти спадщину, яка незалежно від часу прийняття належить спадкоємцю з часу відкриття спадщини.

Відповідно до ч. 5 ст. З Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.

Згідно з положеннями ст. 1277 ЦК ( 435-15 ) у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.

Відповідно до положень Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ), основні терміни, використані в цьому Законі, мають таке значення: зокрема, територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр; районні та обласні ради - органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Згідно з ст.5 Закону система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. Відповідно до ст.10 цього ж Закону сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Пленуму Верховного Суду України у п. 24 Постанови № 7 від 30 травня 2008 р. Про судову практику у справах про спадкування роз'яснив, що при відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Судом встановлено що, батьком позивача ОСОБА_1 був ОСОБА_4, померлий 19.04.2014 року, у віці 87 років, у селі Батьки, Зіньківського району, який був зареєстрований на проживання і постійно проживав до дня смерті у житловому будинку № 4 по вулиці Комисарівка, у села Батьки Зіньківського району. Разом зі ОСОБА_4 до дня його смерті була зареєстрована на проживання та постійно проживала його дочка ОСОБА_1 і її чоловік ОСОБА_5.

Матір'ю позивача ОСОБА_1, а відповідно дружиною ОСОБА_4, була ОСОБА_6, померла 19.11.1994 року, у віці 69 років, у селі Батьки Зіньківського району. Батьки позивача зареєстрували шлюб 26.04.1953 року.

Матір’ю ОСОБА_6 була ОСОБА_7, померла 12.07. 1991 року, у віці 88 років, у селі Батьки Зіньківського району. ОСОБА_4 склав заповіт, посвідчений 07 квітня 2000 року секретарем Батьківської сільської ради Зіньківського району за реєстровим № 74, згідно якого заповів позивачеві ОСОБА_1 все те, що буде належати йому на день смерті і на що він за законом матиме право

Інших спадкоємців ОСОБА_4 за законом і за заповітом не мається. Спадщина ОСОБА_4 складається з наступного: 1.Садибного (індивідуального) житлового будинку № 4 по вулиці Комисарівка у селі Батьки Зіньківського району, розташованого на земельній ділянці площею 0, 85 га. 2.Земельної ділянки площею 0, 8500 га., розташованої на території села Батьки ОСОБА_2 сільської ради Зіньківського району з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого підсобного господарства, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії Р1 № 524733, зареєстрованим в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 06.11.2001 року за № 52. 3.Земельної ділянки площею 4.670 га., розташованої на території ОСОБА_2 сільської ради Зіньківського району, з цільовим призначенням для ведення особистого підсобного господарства, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії Р2 № 603081, зареєстрованим в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 16.07.2002 року за № 30.

Як спадкоємець за заповітом, що передбачено ст. 1233 Цивільного кодексу України, позивач звернулася до Зіньківської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини померлого ОСОБА_4, але їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, з посиланням на те, що садибний (індивідуальний) житловий будинок належав до суспільної групи господарств - майно колгоспного двору і на нього відсутні правовстановлюючі документи, а на земельні ділянки відсутні відомості у державному земельному кадастрі.

Що стосується звернення позивача до суду із позовом про визнання за нею права приватної власності на садибний (індивідуальний) житловий будинок № 4 по вулиці Комисарівка у селі Батьки Зіньківського району, то це пов'язано з тим, що дане господарство станом на 01.07.1990 року відносилося до типу колгоспного двору, головою якого був ОСОБА_4, а його дружина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 і мати останньої ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2,— були членами цього двору. Таким чином, їм формально належало по 1/3 частині вказаного нерухомого майна, так як правовстановлюючі документи на будинок за їх життя, та і до цього часу, відсутні.

Відповідно до частини першої статті 120 ЦК УРСР (у редакції, що була чинною на час виникнення правовідносин) майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.

Згідно із частиною другою статті 123 ЦК УРСР (у редакції, що була чинною на час виникнення правовідносин) розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Відповідно до роз’яснень, що викладені в пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 “Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:

а)право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні.

б)розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних.

У разі смерті члена колгоспного двору після припинення існування двору, тобто після 30.06.1990 року, спадщина на відповідну частку майна колгоспного двору відкривається після смерті кожного з його колишніх членів.

Таким чином, після смерті ОСОБА_7 12.07.1991 року, припинилося її право на формально належну їй 1/3 частину вказаного колгоспного двору, яку успадкувала її дочка ОСОБА_6, як спадкоємець першої черги за законом, так як померла ОСОБА_7 заповіту не залишила.

Що стосується звернення позивача до суду із позовом про визнання за нею права приватної власності на земельні ділянки площею 0.8500 га і 4,670 га, то згідно ст.79-1 Земельного кодексу України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Відповідно до ч.І ст. 1 Закону України ”Про Державний земельний кадастр”, державна реєстрація земельної ділянки - це внесення до Державного земельного кадастру, передбачених цим законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера. У разі якщо відомості про земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності).

Згідно ст. 346 ч.І ЦК України, у разі смерті власника право власності припиняється. Згідно п. 4.20 Гл. 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого 22.02.2012 року № 296/5, видача свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку нотаріусом проводиться на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку, витягу з державного земельного кадастру про відсутність обмежень на земельну ділянку, витягу з поземельної книги, а також витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.

Таким чином, зважаючи на відсутність у Державному земельному кадастрі відомостей на земельні ділянки площею 0,8500 га. і 4,670 га., відділ Держгеокадастру у Зіньківському районі не надав нотаріусу перелічених вище документів і тому нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину, внаслідок чого позивач звертається до суду із позовом про визнання за нею права приватної власності на вказані земельні ділянки померлого ОСОБА_4

Незважаючи на те, що ОСОБА_6 не одержала в нотаріальному порядку свідоцтва про право на спадщину за законом, вона вважалася такою, що прийняла спадщину померлої матері, як те було передбачено ст. 529 ч. 1 Цивільного кодексу УРСР ( в редакції 1963 р.. чинного на час відкриття спадщини), згідно якої при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є: в рівних частках, діти, дружина і батьки померлого, та ст. 549 ч. 1 п.1. ч.2 вказаного Кодексу, згідно якої визнається що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном на протязі 6 місяців з дня відкриття спадщини.

Дійсно, ОСОБА_6 до дня смерті матері, ОСОБА_7 і після її смерті та до своєї смерті, понад 6 місяців була прописана і проживала у спільно нажитому вказаному житловому будинку, користувалася господарсько-побутовими спорудами, здійснювала їх поточний ремонт, сплачувала страхові внески за це майно, користувалася майном померлої та земельною ділянкою по місцю знаходження будинку.

Таким же чином, після смерті ОСОБА_6, 19.11.1994 року, припинилося її право на формально належну їй 1/3 частину вказаного колгоспного двору, яку в порядку ст. ст. 529 ч. 1, 549 ч. 1 п.1, ч.2 Цивільного кодексу УРСР (в редакції 1963 р., чинного на час відкриття спадщини),- успадкував її чоловік ОСОБА_4.

Дії, що свідчать про фактичний вступ ОСОБА_6 у володіння спадковим майном ОСОБА_7 та дії, що свідчать про фактичний вступ ОСОБА_4 у володіння спадковим майном ОСОБА_6,— підтверджуються двома довідками ОСОБА_2 сільської ради Зіньківського району, про те, що ОСОБА_4. ІНФОРМАЦІЯ_3 до дня своєї смерті 19.04.2014 року був зареєстрований та постійно проживав у житловому будинку № 4 по вулиці Комисарівка у селі Батьки Зіньківського району. На день його смерті і по даний час за цією адресою проживає дочка померлого ОСОБА_1. ІНФОРМАЦІЯ_4, та її чоловік ОСОБА_5, а будинковолодіння № 4 по вулиці Комисарівка у селі Батьки Зіньківського району станом на 01.07.1990 року відносилося до типу колгоспного двору, головою якого був ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, а його дружина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 і мати останньої ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2,— були членами цього колгоспного двору.

Після смерті ОСОБА_4 19.04.2014 року, ОСОБА_1 фактично прийняла спадщину померлого за заповітом, зокрема успадкувала садибний (індивідуальний) житловий будинку № 4 по вулиці Комисарівка у селі Батьки Зіньківського району, земельну ділянку площею 0.8500 га., розташовану на території села Батьки Зіньківського району і земельну ділянку площею 4,670 та., розташовану на території ОСОБА_2 сільської ради Зіньківського району,— хоча і не одержала в нотаріуса свідоцтва про право на спадщину за заповітом, так як не малося правовстановлюючих документів на вказане нерухоме майно.

Факт того, що ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 належав колишній колгоспний двір № 4 по вулиці Комисарівка у селі Батьки Зіньківського району, а після смерті ОСОБА_6 та ОСОБА_7 вказаний колгоспний двір належав ОСОБА_4 одноосібно, як і земельні ділянки площею 0.8500 га. та 4,670 га., а після його смерті право на вказане нерухоме майно може належати позивачеві ОСОБА_1, в порядку спадкування за заповітом, підтверджується наступними доказами: Паспортом та свідоцтвами про народження і реєстрацію шлюбу позивача, згідно якого вона є ОСОБА_1. ІНФОРМАЦІЯ_4, уродженка і мешканка Зіньківського району, села Батьки, вулиця Комисарівка. 4. При народженні її прізвище було ОСОБА_4, а її батьками були ОСОБА_4 і ОСОБА_6. Після реєстрації шлюбу із ОСОБА_5 07.08.1982 року її прізвище стало ОСОБА_5. Заповітом від 07.04.2000 року, згідно якого ОСОБА_4 заповів ОСОБА_1 все своє майно, яке йому належало і на що він за законом мав право на день смерті; Свідоцтвом про смерть ОСОБА_4, згідно якого він помер 19.04.2014 року, у віці 87 років, у селі Батьки Зіньківського району; Довідкою ОСОБА_2 сільської ради про те, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, до дня своєї смерті 19.04.2014 року був зареєстрований та постійно проживав у житловому будинку № 4 по вулиці Комисарівка у селі Батьки Зіньківського району. На день його смерті і по даний час за цією адресою проживає дочка померлого ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4 та її чоловік ОСОБА_5; 5.Інформаційною довідкою зі спадкового реєстру № 48329464 від 07.07.2017 року про те, що після смерті ОСОБА_4 19.04.2014 року,- 10.09.2014 року заведена спадкова справа № 56515976. Довідкою ОСОБА_2 сільської ради про те, що будинковолодіння № 4 по вулиці Комисарівка у селі Батьки Зіньківського району станом на 01.07.1990 року відносилося до типу колгоспного двору, головою якого був ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, а його дружина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 і мати останньої ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2,- були членами цього двору. Домоволодіння знаходиться на приватизованій земельній ділянці площею 0, 85 га.. Свідоцтвом про право особистої власності від 05.06.1989 року, виданим виконкомом ОСОБА_2 сільської ради Зіньківського району, на підставі рішення виконкому № 5 від 29.05.1989 року, та реєстровим написом Полтавського міжміського бюро технічної інвентаризації № 21 від 12.06.1989 року на жилий будинок, згідно якого житловий будинок № 4 по вулиці Комисарівка у селі Батьки Зіньківського району дійсно належав в цілому голові колгоспного двору ОСОБА_4. Технічним паспортом на садибний (індивідуальний) житловий будинок № 4 по вулиці Комисарівка у селі Батьки Зіньківського району, згідно якого він складається із наступних будівель і споруд: А-1-житловий будинок, Б.б-літня кухня, б1-сарай, В-сарай, Г-сарай, Ж-сарай, М-сарай, М1-навіс, Е-навіс, К-навіс, №3-колодязь. Державним актом на право приватної власності на землю серії Р1 № 524733, зареєстрованим в книзі реєстрації державних актів на право приватної власності на землю 06.11.2001 року за № 52, згідно якого ОСОБА_4 належала на праві приватної власності земельна ділянка площею 0,8500 га., розташована на території села Батьки ОСОБА_2 сільської ради Зіньківського району, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого підсобного господарства,- яка була передана йому на підставі рішення 15 сесії 23 скликання ОСОБА_2 сільської ради від 22.12.2000 року; Державним актом на право приватної власності на землю серії Р2 № 603081, зареєстрованим в книзі реєстрації державних актів на право приватної власності на землю 16.07.2002 року за № 30, згідно якого ОСОБА_4 належала на праві приватної власності земельна ділянка площею 4, 670 га., розташована на території ОСОБА_2 сільської ради Зіньківського району, з цільовим призначенням для ведення особистого підсобного господарства,- яка була передана йому на підставі рішення 20 сесії 23 скликання ОСОБА_2 сільської ради від 21.09.2001 року.

Частиною 1 ст. 1297 Цивільного кодексу України встановлено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно зобов»язаний звернутися до нотаріуса до за видачею свідоцтва про право на нерухоме майно.

На звернення позивачки до приватного нотаріуса Зіньківського районного нотаріального округу по питанню видачі свідоцтва про право на спадщину їй було видано постанову про відмову у вчиненні нотаріальних дій через відсутність у Державному земельному кадастрі відомостей про спадкову земельну ділянку (а.с.17).

Статтею 79-1 Земельного кодексу України встановлено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Відповідно до ч.1 ст. 1 Закону України “Про земельний кадастр” державна реєстрація земельної ділянки це - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера. У разі якщо відомості про земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності).

Таким чином, успадкувати і належним чином зареєструвати належну померлій, земельну ділянку позивач може тільки через суд, звернувшись із заявою про визнання за нею права власності на земельну ділянку.

Відповідно до ст. 125 ЗК право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно з ч.9 ст. 79-1 Земельного кодексу України, земельна ділянка може бути об"єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Відповідно до ч.10 цієї статті Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Ч. 4 цієї статті - земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Згідно п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Державний земельний кадастр" земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформаваними незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. У разі, якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності).

Відповідно до ст. 316 ЦК України "правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею..."..

Відповідно до змісту ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Також, у п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що «в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно з Законом №3477 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі».

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України.

Рішення Європейського суду є офіційною формою роз'яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв'язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.

Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

З огляду на вищевикладене вбачається, що положення ч.1 ст.1268 ЦК України стосовно захисту права власності повністю відповідає захисту права власності, яке гарантується ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що у відповідності до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Крім цього, зміст цього конвенційного положення про захист права власності розкритий у ряді Рішень Європейського Суду з прав людини. Так, у Рішенні Європейського суду від 29.11.1991 року у справі «ОСОБА_8 Девелопментс ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.

Також, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов'язків цивільного характеру (п.36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Визнання за позивачкою права приватної власності на земельну ділянку не порушує прав, свобод та інтересів інших осіб.

Відповідно до змін у ЦПК від 03.10.2017 року вказано, що новий цивільний процесуальний кодекс вводиться в дію з 15.12.2017 року.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини дії суб'єкта владних повноважень щодо втручання чи обмеження прав людини повинні бути обґрунтованими, законними, необхідними, а втручання - пропорційним. Дискреційність повноважень органу влади повинна бути зведена до мінімуму, а логіка рішень органу влади повинна бути чіткою і зрозумілою, як і можливі наслідки таких дій. Особа не повинна відповідати за помилки, вчинені органом держави.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Таким чином, з урахуванням встановлених судом обставин справи та доказів, що подані на підтвердження позовних вимог, із врахуванням визнання відповідачем позову, що не порушує прав та інтересів інших осіб, є підстави для задоволення позову.

За змістом ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Ч.2 ст.141 ЦПК України інші судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача.

Суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства ухвалюючи рішення на основі повного і всебічного з’ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні та керуючись ч. 4 ст. 3, ч.3 ст.19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", ст.16, ст. 328, 376, 392 Цивільного кодексу України1,2,4,7, 8,12,13,19, 30, 228-229, 258, 263-268 ЦПК , ЗУ "Про судовий збір" суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 сільської ради Зіньківського району Полтавської області про визнання права власності на нерухоме майно – задоволити повністю.

Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, уродженкою і мешканкою Зіньківського району, села Батьки, вулиця Комисарівка, 4, в порядку спадкування за заповітом після ОСОБА_4, померлого 19.04.2014 року, у віці 87 років, у селі Батьки Зіньківського району, право приватної власності на садибний (індивідуальний) житловий будинок № 4 по вулиці Комисарівка у селі Батьки Зіньківського району Полтавської області, який складається із будівель і споруд, позначених у технічному паспорті на садибний (індивідуальний) житловий будинок наступними літерами: А-1-житловий будинок, Б,б-літня кухня, б1-сарай, В-сарай, Г-сарай, Ж-сарай, М-сарай, М1-навіс, Е-навіс, К-навіс, №3-колодязь.

Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, уродженкою і мешканкою Зіньківського району, села Батьки, вулиця Комисарівка. 4,- в порядку спадкування за заповітом,-право приватної власності на земельну ділянку площею 0,8500 гектарів, розташовану на території села Батьки ОСОБА_2 сільської ради Зіньківського району Полтавської області, яка була передана ОСОБА_4, померлому 19.04.2014 року, у віці 87 років, у селі Батьки Зіньківського району, на підставі рішення 15 сесії 23 скликання ОСОБА_2 сільської ради від 22.12.2000 року, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого підсобного господарства, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії Р1 № 524733, зареєстрованим в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 06.11.2001 року за № 52.

Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, уродженкою і мешканкою Зіньківського району, села Батьки, вулиця Комисарівка, 4, в порядку спадкування за заповітом, право приватної власності на земельну ділянку площею 4, 670 гектарів, розташовану на території ОСОБА_2 сільської ради Зіньківського району Полтавської області, яка була передана ОСОБА_4, померлому 19.04.2014 року, у віці 87 років, у селі Батьки Зіньківського району, на підставі рішення 20 сесії 23 скликання ОСОБА_2 сільської ради від 21.09.2001 року, для ведення особистого підсобного господарства, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії Р2 № 603081, зареєстрованим в книзі реєстрації державних актів на право приватної власності на землю 16.07.2002 року за № 30.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Полтавської області через Зіньківський районний суд Полтавської області в 30 денний строк з дня його проголошення. Особи які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 30 днів з дня отримання копії цього рішення.

Написано власноручно.

Суддя Зіньківського районного суду

Полтавської області ОСОБА_9

Секретар : Н.І.Бедюх