Ухвала суду № 71737237, 22.01.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

УХВАЛА

22.01.2018Справа № 910/617/18

Суддя Отрош І.М., розглянувши заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» про забезпечення позову у справі № 910/617/18

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» та

Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк»

про визнання договору недійсним в частині,

Без виклику представників учасників справи.

ВСТАНОВИВ:

19.01.2018 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» та Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» про визнання договору недійсним в частині.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказав на те, що 18.01.2013 між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» було укладено Генеральний договір фінансового лізингу № 32, на виконання умов якого та укладених Договорів фінансового лізингу № ФЛ-32-1, № ФЛ-32-2, № ФЛ-32-3, № ФЛ-32-5, № ФЛ-32-6, № ФЛ-32-7, № ФЛ-32-8, № ФЛ-32-9, № ФЛ-32-10 відповідач 1 передав позивачу у користування транспортні засоби, перелік яких наведено у вказаних договорах фінансового лізингу.

Позивач належним чином виконав свої зобов'язання за вказаними договорами фінансового лізингу, зокрема у повному обсязі сплатив відповідачу 1 лізингові платежі та, відповідно, набув право власності на транспортні засоби, які були предметом договорів фінансового лізингу.

Однак, як зазначив позивач у позовній заяві, звернувшись до Територіального сервісного центру МВС України в Дніпропетровській області з метою державної реєстрації транспортних засобів, він дізнався, що на вказані транспортні засоби накладено арешт.

Позивачу стало відомо, що 27.10.2014 між відповідачами було укладено Кредитний договір № 307/Ю та Договір застави транспортних засобів, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верловською О.В., зареєстрований в реєстрі за № 8428.

Позивач вказав на те, що рішенням Господарського суду міста Києва від 04.11.2015 у справі № 910/23436/15 стягнуто з відповідача 1 на користь відповідача 2 заборгованість за Кредитним договором № 307/Ю від 27.10.2014, та на виконання вказаного рішення суду відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України було відкрито виконавче провадження ВП№52182571, в рамках якого накладено арешт на транспортні засоби, право власності на які набув позивач відповідно до вказаних договорів фінансового лізингу, та які були передані в заставу відповідачу 2 за Договором застави від 27.10.2014, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верловською О.В., зареєстрований в реєстрі за № 8428.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач зазначив, що відповідач 1 мав право передати предмет лізингу (транспортні засоби) в заставу лише у випадку укладення з банком кредитного договору з метою придбання таких транспортних засобів.

Крім того, відповідач 1 не повідомив позивача про передачу предмету лізингу в заставу банку (відповідача 2), що є порушенням умов п. 5.5 Генерального договору фінансового лізингу № 32 від 18.01.2013.

Також, позивач вказав на те, що у Договорі застави транспортних засобів від 27.10.2014 вказані неправдиві відомості, зокрема зазначено, що предмет застави (транспортні засоби) перебуває у володінні та користуванні відповідача 1, тоді як фактично предмет застави перебував у володінні та користуванні позивача, та взагалі було приховано від відповідача 2 факт того, що предмет застави перебуває користуванні позивача на підставі Генерального договору фінансового лізингу № 32, Договорів фінансового лізингу № ФЛ-32-1, № ФЛ-32-2, № ФЛ-32-3, № ФЛ-32-5, № ФЛ-32-6, № ФЛ-32-7, № ФЛ-32-8, № ФЛ-32-9, № ФЛ-32-10.

Враховуючи викладене, посилаючись на ст.ст. 203, 215, 229, 230 Цивільного кодексу України, позивач просить суд визнати недійсним Договір застави транспортних засобів від 27.10.2014, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верловською О.В., зареєстрований в реєстрі за № 8428, в частині передачі в заставу Публічному акціонерному товариству «Український бізнес банк» транспортних засобів, перелік яких наведено у прохальній частині позовної заяви.

Разом з позовною заявою 19.01.2018 Товариством з обмеженою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» було подано заяву про забезпечення позову, в якій заявник просить суд вжити заходів забезпечення позову, а саме: 1) зупинити виконавче провадження ВП№52182571, відкрите відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та 2) заборонити відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України здійснювати реалізацію транспортних засобів, які були предметом застави за Договором застави транспортних засобів від 27.10.2014, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верловською О.В., зареєстрований в реєстрі за № 8428, відповідно до переліку, наведеного у прохальній частині заяви про забезпечення позову.

Обгрунтовуючи вказану заяву, заявник вказав на те, що наразі наявні обставини, які можуть істотно утруднити чи унеможливити ефективний захист порушеного права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» на транспортні засоби, передані відповідачем 1 в заставу відповідачу 2 за Договорм застави транспортних засобів від 27.10.2014, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верловською О.В., зареєстрований в реєстрі за № 8428.

Зокрема, заявник вказав на наявність відкритого виконавчого провадження ВП№52182571, в межах якого накладено арешт на транспортні засоби, належні позивачу. При цьому, як зазначив заявник, у будь-який час відділом ДВС може бути здійснена реалізація транспортних засобів, переданих в заставу відповідачу 2.

Фактом такої реалізації можуть бути порушені права не лише позивача, а й інших осіб, які придбають вказане майно.

Відповідно до ст. 136 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 138 Господарського процесуального кодексу України заява про забезпечення позову подається одночасно з пред'явленням позову - до суду, до якого подається позовна заява, за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 3) встановленням обов'язку вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; 6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; 7) передачею речі, що є предметом спору, на зберігання іншій особі, яка не має інтересу в результаті вирішення спору; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об'єкти інтелектуальної власності; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини.

Відповідно до ч. 4 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Згідно з ч. 4 ст. 139 Господарського процесуального кодексу України у заяві можуть бути зазначені кілька заходів забезпечення позову, що мають бути вжиті судом, із обґрунтуванням доцільності вжиття кожного з цих заходів.

Згідно з ч. 1 ст. 140 Господарського процесуального кодексу України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи.

Розглянувши подану Товариством з обмеженою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» заяву про забезпечення позову, суд дійшов висновку про відмову у забезпеченні позову з огляду на таке.

Так, зважаючи на заявлені заявником заходи забезпечення позову (зупинити виконавче провадження та заборонити відділу ДВС здійснювати реалізацію транспортних засобів, переданих в заставу відповідачу 2), суд дійшов висновку, що, по суті, усі заявлені заявником вимоги зводяться до зупинення виконавчого провадження ВП№52182571, відкритого на виконання наказу суду у справі № 910/23436/15, так як саме в межах вказаного виконавчого провадження державним виконавцем можуть вчинятися дії щодо реалізації заставленого боржником майна з метою виконання рішення суду.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Порядок звернення стягнення на заставлене майно у виконавчому провадженні передбачений ст. 51 Закону України «Про виконавче провадження».

Судові рішення відповідно до статті 124 Конституції України є обов'язковими до виконання на всій території України.

Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини (далі - Суд) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II).

За певних обставин затримка з виконанням судового рішення може бути виправданою, але затримка не може бути такою, що спотворює сутність гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції права (див. рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії", № 22774/93, п. 74, ECHR 1999-V).

Відповідно, виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (див., наприклад, рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", Reports 1997-II, п. 40; рішення у справі "Бурдов проти Росії", заява № 59498/00, п. 34, ECHR 2002-III, та рішення від 6 березня 2003 року у справі "Ясюнієне проти Литви", заява № 41510/98, п. 27).

Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (див. рішення від 7 червня 2005 року у справі "Фуклев проти України", заява № 71186/01, п. 84).

Саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у п. 1 ст. 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення у справі "Comingersoll S. A." проти Португалії", заява № 35382/97, п. 23, ECHR 2000-IV).

Водночас, оскільки п. 1 ст. 6 Конвенції захищає виконання остаточних судових рішень, вони не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін.

Відповідно до п. 7 ч. 3 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України основними засадами (принципами) господарського судочинства є обов'язковість судового рішення.

Відповідно до ст. 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Враховуючи викладене, суд зазначає, що зупинення виконавчого провадження, відкритого з примусового виконання рішення суду, як спосіб забезпечення позову суперечить принципу обов'язковості судового рішення, який закріплено у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конституції України та Господарському процесуальному кодексу України,

При цьому законом визначено виключний перелік випадків, коли можливе правомірне зупинення виконання рішення суду.

Так відповідно до ч. 4 ст. 294 Господарського процесуального кодексу України за наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суд у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду або зупинення його дії, якщо зупинити його виконання неможливо.

Згідно з ч. 1 ст. 332 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Таким чином, повноваженнями на зупинення виконання судового рішення (виконавчого провадження) наділений суд касаційної інстанції, який переглядає рішення суду у касаційному порядку, що узгоджується з принципами міжнародного права та права України.

Крім того, відповідно до п. 19.3 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень до розгляду судом заяви про виправлення помилки у виконавчому документі та/або визнання його таким, що не підлягає виконанню, суд має право витребувати виконавчий документ і зупинити виконання за виконавчим документом.

Будь-які інші випадки, коли суд першої інстанції може зупинити виконавче провадження, відкрите на виконання рішення господарського суду, Господарським процесуальним кодексу України не передбачені.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Згідно з ч. 1 ст. 327 Господарського процесуального кодексу України виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Відповідно до ч. 3 ст. 327 Господарського процесуального кодексу України наказ, судовий наказ, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - ухвала суду є виконавчими документами. Наказ, судовий наказ, ухвала суду мають відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим законом.

Відповідно до ст. 87 Закону України «Про нотаріат» перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України

Відповідно до ст. 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Таким чином, згідно з п. 5 ч. 1 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України суд першої інстанції може вжити захід забезпечення позову шляхом зупинення стягнення лише за тим виконавчим документом або іншим документом, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

При цьому, суд зазначає, що перелік заходів забезпечення позову, наведений у ст. 137 Господарського процесуального кодексу України, не є вичерпним.

Однак, заходи забезпечення позову, які не визначені у ГПК, повинні застосовуватись у випадках, коли їх невжиття може істотно утруднити або унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів заявника та якщо такий захист або поновлення не забезпечується заходами, зазначеними у п.п. 1-9 ч. 1 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України, та водночас, такі заходи не повинні суперечити імперативним приписам закону та загальним засадам господарського судочинства.

Як встановлено судом, обраний заявником захід забезпечення позову суперечить основним принципам господарського судочинства та імперативним нормам Конституції України та Господарського процесуального кодексу України.

Враховуючи викладені обставини, суд дійшов висновку про відмову у забезпеченні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» та Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» про визнання договору недійсним в частині.

Відповідно до ч. 6 ст. 140 Господарського процесуального кодексу України про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу.

Згідно з ч. 8 ст. 140 Господарського процесуального кодексу України ухвалу про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову може бути оскаржено.

Керуючись ст.ст. 136-140, 234 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Відмовити у забезпеченні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 11205» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» та Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» про визнання договору недійсним в частині.

2. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та підлягає оскарженню в апеляційному порядку окремо від рішення суду у строки, встановлені статтею 256 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя І.М. Отрош