Постанова № 71729608, 18.01.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2018 р. м. ХарківСправа № 820/2380/17Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Жигилія С.П.

суддів: Дюкарєвої С.В. , Перцової Т.С.

за участю секретаря судового засідання Ващук Ю.О.

представників сторін: позивача - ОСОБА_1. відповідачів - Вишневського О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду (м. Харків) (головуючий суддя - Мельников Р.В.; судді - Білова О.В., Мар'єнко Л.М.) від 15.11.2017 року (12:36:30 год.) (повний текст складено 27.11.2017 року) по справі № 820/2380/17

за позовом ОСОБА_3

до Державної міграційної служби України , Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про скасування рішення, наказу та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 (далі по тексту - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач-1, ДМС України), Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі по тексту - відповідач-2, ГУ ДМС в Харківській області), в якому просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 15.05.2017 року №30- 17;

- скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 17.01.2017 року №7;

- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_3.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 15.11.2017 року по справі № 820/2380/17 адміністративний позов ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, наказу та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково.

Скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 17.01.2017р. №7.

Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 15.05.2017р. №30-17.

Зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_3.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Відповідач-1, не погодившись із вказаною постановою, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, просив суд апеляційної інстанції скасувати постанову Харківського окружного адміністративного суду від 15.11.2017 року по справі № 820/2380/17 та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги та у судовому засіданні представник відповідачів зазначає, що під час проведення співбесіди заявником було надано сумнівні пояснення щодо його віку та було встановлено часткові ознаки підробки паспортного документу, що надавало відповідачу ґрунтовні підстави вважати, що ОСОБА_3 намагається видавати себе за іншу особу. Також вказує, що позивачем при подачі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано до органу міграційної служби жодних доказів, які б підтверджували наявність переслідування або утисків щодо нього, які б відповідали вимогам п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Матеріали особової справи позивача свідчать, що твердження заявника про те, що стосовно нього були застосовані погрози вбивства представників угрупування "Талібан", що змусили його виїхати з країни його походження, викликають сумнів. Водночас, не вся територія Афганістану підконтрольна угрупуванню "Талібан" та у заявника наявні альтернативи внутрішнього переміщення. Отже, з викладених доводів вважає рішення суду першої інстанції таким, що підлягає скасуванню, а його апеляційна скарга - задоволенню.

Представник позивача у надісланому відзиві на апеляційну скаргу та у судовому засіданні, з наведених підстав, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 15.11.2017 року по справі № 820/2380/17 залишити без змін. Оскаржувані рішення вважає необґрунтованими, незаконними та такими, що порушують права позивача, оскільки ані Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області, ані Державною міграційною службою України при винесенні оскаржуваних рішень не здійснено належного вивчення матеріалів по справі ОСОБА_3 та по країні походження.

Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що 26.12.2017 року ОСОБА_3 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

17.01.2017 року позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №3 від 17.01.2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку з тим, що заява є очевидно необґрунтованою, оскільки відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

На підставу відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у повідомленні від 17.01.2017 року №3 вказано наказ №7 від 17.01.2017 року.

Позивач, не погодившись з вказаним рішенням, звернувся в порядку адміністративного оскарження до Державної міграційної служби України зі скаргою, в якій просив скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

02.06.2017 року ОСОБА_3 отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №34 від 02.06.2017 року про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому вказано, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 15.05.2017 року №30-17 про відхилення його скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись з прийнятими рішеннями, позивач звернувся до суду з даним позовом про скасування рішення, наказу та зобов'язання вчинити певні дії.

Задовольняючи адміністративний позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 17.01.2017 року №7 та рішення Державної міграційної служби України від 15.05.2017 року №30-17 прийнято не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачений Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а тому рішення суду підлягає перегляду в частині задоволення позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, правовою підставою для прийняття спірних наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 17.01.2017 року №7 та рішення Державної міграційної служби України від 15.05.2017 року №30-17, слугувала відсутність, на думку міграційних органів, умов, передбачених пунктами 1, 13 ч. 1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано нормами Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначені критерії віднесення особи до категорії біженців чи осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно з положеннями пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи з буквального тлумачення ст. 1 зазначеного Закону, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.

Також колегія суддів зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Колегія суддів зазначає, що частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частиною 1 ст. 7 вищезазначеного Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Відповідно до ч. 7 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.6 ст. 5 Закону, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, визначені статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.

Водночас, згідно з ч.6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Колегією суддів під час судового розгляду справи встановлено, що ОСОБА_3 громадянин Ісламської Республіки Афганістан, народився в Афганістані, за походженням таджик, мусульманин суніт за релігійним переконанням.

Позивач 09.08.2016 року прибув до України літаком до Одеси на підставі приватної візи типу С3. При цьому, позивач прямував до України з Афганістану транзитом через Об'єднані Арабські Емірати та Туреччину.

26 грудня 2016 року ОСОБА_3 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що позивачем під час подання вказаної заяви зазначено, що він має повну середню освіту, яку отримав в Афганістані.

Також, позивачем було вказано, що до початкової школи "Мехрабудін" він вступив коли йому було 10 років та навчався в ній 6 років. В подальшому, він перейшов до іншої школи "Махмуд Тарзі", де провчився також 6 років. Після закінчення школи ОСОБА_3 отримав диплом про середню освіту та вступив до приватного вищого навчального закладу - університет "Кардан" на юридичний факультет, де навчався близько 5-6 місяців.

Позивач вказав, що під час навчання в університеті "Кардан" йому надходили погрози від членів угрупування "Талібан", а саме у разі відмови пронесення вибухівки до університету йому погрожували вбивством. У зв'язку з цим, ОСОБА_3 разом зі своєю родиною вирішив, що йому краще буде виїхати з Афганістану до іншої країни.

У своєму зверненні позивач вказав, що на даний момент існує загроза його життю в країні його походження - Афганістан, а саме надходження погрози вбивства з боку представників угрупування "Талібан" через відмову пронесення на територію університету "Кардан" вибухового пристрою.

Про вказані обставини позивач повідомляв відповідачу і під час проведених співбесід, про що свідчать наявні в матеріалах справи копії протоколів співбесід, з яких вбачається, що на підставу звернення до відповідача із заявою позивач вказує на існування загрози його життю зі сторони угрупування "Талібан".

Під час судового розгляду справи колегією суддів встановлено, що наказом Головного управління ДМС України в Харківській області від 26.12.2016 року №202 "Про розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Афганістан ОСОБА_3", зокрема, прийнято до попереднього розгляду заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_3.

Наказом Головного управління ДМС України в Харківській області від 17.01.2017 року №7 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_3 у зв'язку з тим, що його заява є очевидно необґрунтованою, бо відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

На підставу прийняття наказу від 17.01.2017 року №7 вказано висновок головного спеціаліста відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Харківській області Попко О.В..

З наявної в матеріалах справи копії висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.01.2017 року у справі №2016 КН 0034 вбачається, що за результатами проведеного аналізу матеріалів заяви ОСОБА_3 виявлено надання заявником сумнівних пояснень щодо віку та було встановлено часткові ознаки підробки паспортного документу, що дало можливість посадовим особам відповідача вважати, що заявник намагається видати себе за іншу особу.

Під час судового розгляду справи встановлено, що відповідачем при оцінці наданої заявником інформації стосовно того, що він 1998 року народження пішов до школи у 10 років, де по шість років провчився в різних школах, було встановлено, що позивач мав закінчити школу тільки у майбутньому 2020 році. При цьому, позивач вказав, що навчався в ліцеї з 2003 року по 2015 (дванадцять років), а отже мав піти до школи у п'ять, а не, як вказував, в десять років.

Представником позивача під час розгляду справи надано пояснення та вказано, що позивач не достатньо орієнтується у українському літочисленні, оскільки в Афганістані літочислення здійснюється в інакший спосіб.

При цьому, колегія суддів зазначає, що відповідно до положень ч. 12 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, зокрема, у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України.

Натомість, відповідачами у справі не було вчинено дій направлених на достеменне встановлення віку позивача.

Стосовно встановлення фактів часткової підробки паспортного документу позивача станом на час прийняття Головним управлінням ДМС України в Харківській області оскаржуваного позивачем рішення, колегією суддів встановлено наступне.

Листом від 17.01.2017 року №04/4-713 Головного управління ДМС України в Харківській області на ім'я директора Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України "Про надання інформації" повідомлено про встановлення часткової підробки паспортних документів заявників, зокрема, і позивача та вказано прохання у сприянні перевірки достовірності паспортів громадян Афганістану.

Матеріали справи свідчать, що на підставі листа Державної міграційної служби від 02.02.2017 року №8-615/1-17 Головним експертно-криміналістичним центром Державної прикордонної служби України проведено експертне дослідження №52/1348, результати якого оформлено висновком від 17.03.2017 року.

Відповідно до висновків експертного дослідження №52/1348, вирішити питання щодо відповідності паспорта громадянина Афганістану НОМЕР_1, наданого на ім'я ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, за своїми характеристиками аналогічним паспортам, що видаються уповноваженими державними органами Афганістану, не представилось можливим у зв'язку з відсутністю у розпорядженні експерта необхідного порівняльного матеріалу, а саме зразку паспорта громадянина Афганістану 2016 року; в паспорті громадянина Афганістану НОМЕР_1, наданого на ім'я ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, сторінки №2 та №3 не змінювались; у реквізити сторінок №2 та №3 паспорта громадянина Афганістану НОМЕР_1, наданого на ім'я ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, зміни не вносились; візова етикетка України НОМЕР_2 на сторінці №8 паспорта громадянина Афганістану НОМЕР_1, наданого на ім'я ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, відповідає за своїми характеристиками аналогічним візовим етикеткам, що видаються уповноваженими органами України; в текстові реквізити візової етикетки НОМЕР_2 на сторінці №8 паспорта громадянина Афганістану НОМЕР_1, наданого на ім'я ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, зміни не вносились; відтиски печатки на сторінці №49 паспорта громадянина Афганістану НОМЕР_1, наданого на ім'я ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, та на сторінці №47 паспорта громадянина Афганістану НОМЕР_3, виданого на ім'я ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, нанесено не однією і тією самою печаткою.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що доводи відповідача, Головного управління ДМС в Харківські області, стосовно часткової підробки паспортного документу позивача не знайшли свого підтвердження під час проведеного експертного дослідження. Однак, колегія суддів зазначає, що станом на час прийняття ГУ ДМС України в Харківській області наказу від 17.01.2017 року №7 вказане експертне дослідження паспортного документу позивача у відповідача було відсутнє, що свідчить про нездійснення відповідачем повного дослідження матеріалів справи позивача.

Також з наявної в матеріалах справи копії висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.01.2017 року у справі №2016 КН 0034 вбачається, що за результатами проведеного аналізу матеріалів заяви ОСОБА_3 посадова особа відповідача дійшла висновку, що твердження заявника про те, що щодо нього були застосовані погрози вбивства представників угрупування Талібам, що змусили його виїхати з країни його походження викликають сумнів і не можуть вважатися достовірними чи правдоподібними, оскільки заявник надав суперечливу та сумнівну інформацію. Також у висновку вказано, що ОСОБА_3 не позбавлений альтернативи внутрішнього переміщення.

У зв'язку з зазначеним посадова особа Головного управління ДМС України в Харківській області дійшла висновку, що у зв'язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту", відповідно до п.6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту" вважала б за доцільне прийняти рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_3, оскільки його заява є очевидно необґрунтованою та заявник зловживає процедурою, видаючи себе за іншу особу.

Судовим розглядом встановлено, що позивач після отримання повідомлення про прийняття Головним управлінням ДМС України в Харківській області наказу від 17.01.2017 року №7 звернувся до Державної міграційної служби України зі скаргою на зазначене рішення.

Державною міграційною службою України прийнято рішення від 15.05.2017 року №30-17 про відхилення скарги позивача на рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, з матеріалів справи вбачається, що директором Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства затверджено висновок за результатами розгляду скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11.05.2017 року ОС №2016КН0034, з якого вбачається, що територіальним органом ДМС України, де розглядалася заява гр. ОСОБА_3, було належним чином проаналізовано всі подані ним відомості про цю особу та причини звернення за захистом, інформація по країні походження і на підставі статті 8 Закону прийнято обґрунтоване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Колегія суддів зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Згідно керівництва УВКБ ООН з оцінки потреб у міжнародному захисті шукачів притулку з Афганістану. Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), від 19 квітня 2016р., НСІІ/ЕО/АРО/16/02, http://www.refworld.org/docid/570f96564.html Немеждународный вооруженный конфликт продолжается в Афганистане, Афганским национальным силам безопасности (АНСБ), поддерживаемым международными вооруженными силами, противостоит ряд антиправительственных формирований (АПФ) ... МООНСА начала отслеживать число жертв среди гражданского населения (включая гражданских лиц. которые погибли или получили ранения в результате конфликта) в 2009 году. Число жертв среди гражданского населения ежегодно возрастает в период с 2009 по 2015 год, (не считая уменьшения на четыре процента в 2012 году по сравнению с 2011 г.) В 2015 году было наибольшее число жертв среди гражданского населения по сравнению с предыдущими годами - 11,002 жертв среди гражданского населения (3.545 погибших гражданских лиц и 7,457 раненых). В период с 1 января 2009 года и 31 декабря 2015 года МООНСА зафиксировала в общей сложности 58,736 жертв среди гражданского населения (21,323 смертей и 37413 получили ранения). Тенденция роста числа жертв среди гражданского населения продолжались в первом квартале 2016 года.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Згідно з приписами ч.3 ст. 78 КАС України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Також, згідно даних Радио Свобода, ООН: в Афганистане растет число раненых среди мирных граждан, 18 апреля 2016, доступ по следующему адресу: http://www.refworld.org.ru/docid/57149aad4.html [последняя дата доступа 25 мая 2016]: Организация Объединенных Наций сообщает, что с начала текущего года в вооруженных конфликтах в Афганистане погибли около 600 мирных граждан. Эта цифра на 13 процентов ниже показателя за первый квартал 2015 года. По опубликованным в воскресенье, 17 апреля, данным Миссии ООН по содействию в Афганистане, за аналогичный период число раненых среди мирного населения возросло на 11 процентов, составив 1 343 человека. В отчете Миссии говорится, что в связи с активизацией боевых действий в населенных районах число жертв среди детей возросло на 29 процентов, среди женщин на пять процентов. По оценкам Миссии, 60 процентов жертв погибло в результате действий антиправительственных сил. Также Миссия отмечает рост числа погибших в результате миномётных обстрелов и использования гранат со стороны правительственных сил. За несколько дней до публикации этих данных движение Талибан объявило о начале нового наступления в рамках своей ежегодной весенней кампании.

Місія ООН по сприянню Афганістану (МООНСА), Афганістан: Захист громадянських осіб у воєнному конфлікті. Щорічна доповідь за 2016 рік, 1 лютого 2017р., доступ за наступною адресою: http://www.refworld.org.ru/docid/597b42ca4.html: В 2016 году МООНСА зафиксировала наибольшее количество жертв среди гражданского населения в результате атак террористов-смертников и комбинированных атак с 2009 года, когда МООНСА начал вестись систематический учет данных о жертвах среди гражданского населения. Движение "Талибан" заявило о своей ответственности за 20 из 42 документально зафиксированных случаев нападений смертников и комплексных нападений в 2016 году. Антиправительственные элементы продолжали осуществлять атаки террористов-смертников и комбинированные атаки на гражданские объекты в густонаселенных районах. Например, 70% всех жертв среди гражданского населения от атак террористов-смертников и комбинированных атак имело место в г. Кабуле: 14 случаев с 1381 жертвой (262 погибших и 1119 раненых), что на 68% больше, чем в 2015 году. Огромные масштабы ущерба, причиненного такими нападениями в Кабуле, демонстрирует, к примеру, комбинированная атака на Управление защиты ВИП-персон в районе Пули Махмуд Хан 19 апреля, ответственность за которую взял на себя "Талибан" (393 жертвы среди гражданского населения (56 погибших и 337 раненых)), и нападение смертника на мирную демонстрацию на площади Дих Мазанг 23 июля, ответственность за которое взяло на себя ДАИШ / ИГПХ (498 жертв среди гражданского населениия (85 погибших и 413 раненых). Среди других значительних нападений в Кабуле в 2016 году следует отметить нападение талибов на транспортный конвой, перевозивший курсантов и выпускников учебных заведений АНП в Кабул, 30 июня (112 жертв среди гражданского населения - 34 погибших и 78 раненых), комбинированная атака на Американский университет Афганистана 24 августа (61 жертва среди гражданского населения 13 погибших и 48 раненых) и нападение смертника на мечеть Бакер-уль-Улум 21 ноября, ответственность за которое взяло на себя ДАИШ / ИГПХ (114 жертв среди гражданского населения - 40 погибших и 74 раненых). МООНСА по-прежнему обеспокоена тем, что большинство жертв среди гражданского населения в результате целевых и преднамеренных убийств стало следствием нападений, умышленно направленных на гражданских лиц. Из зафиксированных МООНСА в 2016 году 1118 жертв среди гражданского населения в результате целевых убийств, совершенных антиправительственными элементами, подавляющее большинство стало следствием нападений, совершаемых с целью убийства гражданских лиц. Объектами таких действий были старейшины племен, работники судебных органов, гражданские сотрудники государственной администрации, гражданские лица, которые предположительно являлись "шпионами" правительства244. Например, 15 июня талибы застрелили губернатора района Сайган провинции Бамиан245. Антиправительственные элементы также преследовали гражданских лиц за отказ выполнять их указания.

Отже, існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт.

Європейський суд з прав людини у справі "Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства" (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця (п.43), побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов'язково ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що Головним управлінням ДМС України в Харківській області, з висновком якого погодилась і Державна міграційна служба України, під час прийняття оскаржуваного рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не прийнято за належне той факт, що за час відсутності позивача у країні його походження змінилися соціально-економічна, гуманітарна та військова ситуації.

Крім того, колегія суддів щодо посилань представника відповідачів на наявні в протоколах співбесід розбіжності у наданих позивачем відповідях на питання, зазначає, що згідно частин 3, 5 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Крім того, колегія суддів зазначає, що під час судового розгляду справи судом першої інстанції було витребувано від Управління Служби безпеки України в Харківській області інформацію стосовно можливої причетності ОСОБА_3 - громадянина Афганістану до діяльності терористичних угрупувань.

У відповідь отримано лист від 07.11.2017 року №70/2-17839, зі змісту якого вбачається, що в Управлінні відсутня інформація стосовно можливої причетності громадянина Афганістану ОСОБА_3 до діяльності терористичних угруповань.

З урахуванням вище викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що Головним управлінням ДМС України в Харківській області, з висновком якого погодилась і Державна міграційна служба України, не надано належної оцінки тому, чи змінилася на час звернення позивача за отриманням статусу біженця політична ситуація в країні походження, не з'ясовано в повній мірі характер об'єктивного побоювання позивача стати жертвою переслідування, враховуючи обставини, які не дають можливості повернутися до країни свого походження, та на скільки конфлікт в країні походження позивача загрожуватиме його життю, здоров'ю та свободі у разі повернення на батьківщину.

З урахуванням встановлених під час судового розгляду справи обставин, колегія суддів приходить до висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 17.01.2017 року №7 та рішення Державної міграційної служби України від 15.05.2017 року №30-17 прийнято без належного з'ясування усіх обставин та дослідження матеріалів заяви позивача, а отже вказані рішення підлягають скасуванню.

Щодо позовних вимог в частині зобов'язання ГУ ДМС України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_3, колегія суддів зазначає наступне.

Так, повноваження відповідачів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є дискреційними, а завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є - здійснення правосуддя. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішення.

Колегія суддів зазначає, що при розгляді справи за адміністративними позовами про визнання протиправною бездіяльності щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вправі зобов'язати відповідний орган розглянути зазначене питання.

Враховуючи викладене, відповідно до вимог ст. 245 КАС України у поєднанні із ч.2 ст. 9 КАС України, колегія суддів до висновку про те, що належним способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача є зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_3.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду в цій частині не спростовують.

Керуючись ч.4 ст.241, ст.ст.243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 15.11.2017 по справі № 820/2380/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду, крім випадків, встановлених ч.5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя С.П. ЖигилійСудді С.В. Дюкарєва Т.С. Перцова Повний текст постанови складено 23.01.2018 року