Постанова № 71728535, 18.01.2018, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

18 січня 2018 рокусправа № 804/4579/17

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючий суддя: Малиш Н.І.

судді: Баранник Н.П. Щербака А.А.

за участю секретаря судового засідання: Спірічева Я.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017р. у справі № 804/4579/17 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2017р. позивач звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення Державної міграційної служби України від 14.06.2017 №237-17, зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовані незгодою з оскарженим рішенням відповідача, про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки оскаржене рішення відповідач прийнято без аналізу матеріалів та документів справи, а у випадку повернення до Іраку його життю загрожує небезпека через те, що він зрікся ісламу та прийняв християнство.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017р. у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, з урахуванням заявлених вимог і їх обґрунтування, суд першої інстанції прийшов до висновку, що на час розгляду відповідачем заяви позивача та прийняття оскарженого рішення були відсутні умови визначені законодавством для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Позивачем на вказане рішення суду подана апеляційна скарга, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не враховано, що позивач може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди через те, що він зрікся ісламу та прийняв християнство.

Судом апеляційної інстанції за клопотанням позивача було допущено у якості перекладача (англійська-українська мова) ОСОБА_4

В судовому засіданні позивач апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити. Зазначив, що відсутність факту особистого переслідування не свідчить про відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознаками віросповідання у випадку повернення до країни походження, а оскільки ним було змінено віру, такі побоювання є обґрунтованими.

На запитання суду зазначив, що дійсно прибув вдруге на України у 2013р. для навчання до якого не приступив и лише у лютому 2017р. звернувся до органів міграційної служби з відповідною заявою, в якій як підставу для звернення зазначив з- «зміна віросповідання».

Представник відповідача щодо задоволення скарги заперечив, зазначив, що позивач легально прибув у 2013р. до України з метою навчання, але до навчання не приступив. Перебуваючи на території України нелегально не звертався до органів міграційної служби для захисту. На співбесідах позивач зазначав, що цікавиться християнством та має намір відвідати країну походження.

Представник третьої особи - Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, до суду апеляційної інстанції не з'явився, повідомлений належним чином про день та час розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, позивача та представник відповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що позивач, ОСОБА_1 є громадянином Іраку, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в АДРЕСА_1, за національністю - іракець, мусульманин - шиїт.

14.02.2017 позивач звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Підставою для такого визнання позивач у заяві-анкеті зазначив - зміна віросповідання - прийняття ним християнства, у зв'язку з чим в Іраку його життю загрожує небезпека, оскільки на території вказаної країни ведеться переслідування християн.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, з метою з'ясування обґрунтованості підстав для звернення позивача за отриманням статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту посадовими особами міграційної служби проведено анкетування та співбесіда з громадянином Іраку ОСОБА_1.

В анкеті позивача вказано, що його рідні мешкають у м. Насирія, Ірак. Батько - майор у відставці, приймав участь у воєнних діях, коли була війна з Іраном, зараз він не працює та отримує державну пенсію. Мати працює вчителькою у школі "Ас-Саклін", м. Насирія. Сестра ОСОБА_8 - інженер, працює в державній установі з будівництва доріг та мостів у м. Насирія. Сестра ОСОБА_9 працює у лікарні хірургом, а також викладає в університеті в м. Насирія. Брат - школяр, навчається в школі "Аль-Карар", м. Насирія.

В Україну ОСОБА_1 прибув вперше у вересні 2010 року, по запрошенню Вінницького національного медичного університету. Але, як повідомив позивач до навчання він так і не приступив, тому що справжньою його метою був виїзд з Іраку, а не навчання. Через півтора місяця він виїхав з України до Лівану, де жив 3 роки.

В 2013 році позивач вдруге прибув до України по візі на навчання у м. Дніпропетровськ, але до навчання він так і не приступив.

Після закінчення у 2013 році терміну перебування, законних підстав для продовження перебування позивача в Україні не було, а тому на території України він знаходиться нелегально.

Також при співбесіді зазначав, що будь-яких релігійних обрядів не здійснював, до будь-якої течії християнської релігії позивач не належить та не відноситься.

За наслідками розгляду заяви позивача, Державною міграційною службою України прийнято рішення від 14.06.2017 №237-17, яким відмовлено у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з тієї підстави, що відсутні умови, передбачені п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". У зв'язку з чим, Державною міграційною службою України в Дніпропетровській області позивачу направлено повідомлення від 26.06.2017 №4-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що прийняття християнської віри відбувається під час хрещення особи, у випадку позивача - 22.07.2017, що підтверджується свідоцтвом про хрещення, виданим Спасо - Преображенським Кафедральним собором Дніпропетровської єпархії Української Православної Церкви, тобто вже після звернення до відповідача, а отже на момент звернення позивача до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області із заявою 14.02.2017 були відсутні умови, передбачені п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», котрий визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

З матеріалів справи судом встановлено, що на момент подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач перебував на території України нелегально.

Згідно пункту 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

З матеріалів справи судом встановлено, що рішення Державної мінграційної служби України від 14.06.2017 №237-17, відмовлено у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з тієї підстави, що відсутні умови, передбачені п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». У зв'язку з чим, Державною міграційною службою України в Дніпропетровській області позивачу направлено повідомлення від 26.06.2017 №4-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, що потребує додаткового захисту, не надається, визначені ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої» відсутні.

У відповідності до вимог ч. 1 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до відповідного органу міграційної служби за місцем тимчасового перебування заявника.

Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 7 «).

Відповідно до пунктів п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Частиною 2 ст. 13 Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана: подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що позивач не звільнений від обов'язку надавати докази.

Таким чином, під час вирішення спірного питання щодо надання позивачу статусу біженця судом повинні враховуватися всі ці чотири підстави. При чому, немає суттєвого значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Також, слід враховувати й те, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Відповідно до п.45 "Керівництва з процедур і критеріїв з вивчення статусу біженців Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців" (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому саме вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

В той же час, з матеріалів справи вбачається, що органами міграційної служби України за наслідком розгляду заяви позивача досліджувались обставини щодо переслідувань християн в Іраку, з використанням інформації про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, УКВ за оцінкою потреби в міжнародному захисті осіб, які шукають притулок Ірака за результатами аналізу ситуації (31.05.2012 НСR/ЕG/IRQ12/03 доступ за посиланням: http://www.refworld.org.ru/docid/524bfeb.4.html) вказано наступне "Конституція Іраку передбачає свободу думки, совісті та релігійних переконань та практик для всіх громадян та заявляє про рівність всіх церков перед законом без дискримінації на основі релігії, конфесійної приналежності чи віросповідання. В Конституції Ірака також говориться про заборону прийняття закону, який би суперечив принципам демократії чи правам та свободам, закріпленим Конституцією. Конституція також передбачає обов'язок держави по забезпеченню захисту місць поклоніння.

У трьох провінціях Сулейманія, Ербиль, Дахук, права християн, як правило, поважають, багато з них знайшли там притулок.

Починаючи з 2003 року релігійні меншини отримали все більше представництва в політичній системі Ірака. СП, обраної у березні 2010 року, надав 8 із 325 34 місць групам, які представляють меншини, в тому числі, 5 місць для християн. Також, вказано про те, що кримінальне право Іраку не забороняє перехід з ісламу в християнство (чи будь-яку іншу релігію), однак іракський Закон про особисті права не визнає законним зміну релігійної приналежності. Ці явні протиріччя поки ще не були засвідчені в суді та, як наслідок, правове становище осіб, що змінили віру залишається неясним.

З матеріалів справи позивача, копії яких містяться в матеріалах справи, вбачається, що позивач, причиною звернення за міжнародним захистом в Україні став факт зрікання ісламу та прийняття християнства та у зв'язку з цим виникнення побоювання з цих підстав, що в Іраку його життю загрожує небезпека, оскільки на території вказаної країни ведеться переслідування християн.

Віра - визнання чогось істинним чинності власного переконання, без логічного чи фактичного докази. Релігія - це вчення про віру, спосіб, за допомогою якого людина реалізує своє прагнення бути пов'язаним з вищими силами. Хрещення - найперше Таїнство, таїнство духовного перенародження, яке звершується над людьми, що вступають до Христової Церкви.

З наданих суду доказів позивачем прийнято хрещення 22.07.2017р. - після звернення з відповідною заявою до відповідача.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ніколи не був членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавав. Заявник не користувався можливістю внутрішнього переміщення, виїжджав з країни походження.

Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.

Посилання позивача на політичну ситуацію в країні та на адресу веб-сайту Міграційних служб інших країн у справах біженців, на якому розміщено відповідні відомості, носять загальноінформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, натомість, жодних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не надано.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Разом із цим варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому, мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим, зокрема уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності листопад 2013р., прибуттям в Україну та часом звернення з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 14.02.2017р., також свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань за ознаками, зокрема, релігійної належності не є обґрунтованими, за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними, також в матеріалах справи відсутні докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, з огляду на встановлені обставини.

Колегія суддів вважає правильними висновку судів про те, що позивач не обґрунтував існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання, а відповідачем прийнято рішення у відповідності до норм чинного законодавства.

За таких підстав, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, порушень матеріального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. ст. 315, 316, 321, 322 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 р. у справі № 804/4579/17 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до суду касаційної інстанції в строк, передбачений ст. 329 КАС України.

Повний текст рішення складено 22 січня 2018року.

Головуючий суддя: Н.І. Малиш

Суддя: Н.П. Баранник

Суддя: А.А. Щербак