Постанова № 71712901, 16.01.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 466/1058/15-ц Головуючий у 1 інстанції: Луців-Шумська Н.Л.

Провадження № 22-ц/783/5307/17 Доповідач в 2-й інстанції: Струс Л. Б.

Категорія:59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2018 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі:

головуючого судді - Струс Л.Б.

суддів: Шандри М.М., Цяцяка Р.П.

секретаря: Бадівської О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" на рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 17 травня 2017 року у справі за позовом ПАТ "Українська залізниця" до Брюховицької селищної ради, ОСОБА_2, третя особа без самостійних вимог відділ Держземагенства у місті Львові, про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акту,

ВСТАНОВИЛА:

ПАТ "Українська залізниця" звернулось до Шевченківського районного суду м.Львоваз позовом до Брюховицької селищної ради, ОСОБА_2, третя особа без самостійних вимог відділ Держземагенства у місті Львові, в якому просило визнати незаконним та скасувати п.1.1 рішення Брюховицької селищної ради №845 від 26.11.2009 року, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2 на підставі спірного пункту рішення, витребувати у ОСОБА_2 державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий їй на підставі спірного пункту рішення.

Оскаржуваним рішенням Шевченківського районного суду м.Львова від 17 травня 2017 рокув задоволенні позовних вимог відмовлено.

Дане рішення суду оскаржило ПАТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця"подавши апеляційну скаргу, у якій зазначає, що суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення , виходив із помилкового припущення, що наявність тільки проектної документації не є достатнім доказом та правовою підставою користування земельною ділянкою позивачем, зокрема і в конкретних межах. Зазначає, що ухвалюючи оскаржуване рішення суд залишив поза увагою доводи позивача щодо законодавства, яке діяло на момент виникнення у 1962 роуі права Залізниці на землі смуги відведення в адміністративних межах Брюховицької селищної ради, відповідно до якого, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акту не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі відповідно до п.п. 54, 55 общих начал землепользования и землеустройства (Постанова ЦВК СРСР від 15.12.1928).

Вказує, що право Залізниці на спірну земельну ділянку підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, які помилково не були взяті судами до уваги, а саме Планом смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Львова від 4 км + 850 м до 11км+106 м. розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці 1962 році, що відповідно до ст..17 Закону України «Про основи містобудування» є містобудівною документацією, та є основною при наданні у власність земель.

Просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 17 травня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ОСОБА_3, ОСОБА_4, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до вимог ст..263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам.

Матеріалами справи встановлено, що на підставі рішення 6 сесії 24 скликання Брюховицької селищної ради від 03.07.2003р. №172 та рішення виконкому Брюховицької селищної ради від 06.11.2003р. №293 Відділом приміських земель м.Львова 05.04.2004р. ОСОБА_5 було видано Державний акт на право приватної власності на землю.

26.12.2006р. ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_2 отримала в дар земельну ділянку площею 0,1437га по АДРЕСА_1, що стверджується нотаріально посвідченим договором реєстр № 6714 (а.с.68).

Вказана земельна ділянка була у користуванні ОСОБА_5 ще з 1956р. і закріплена за ним рішенням зборів уповноважених колгоспу «Іскра» від 15.02.1991р., що стверджується випискою з протоколу (а.с.72).

Встановлено, що рішенням №845 Брюховицької селищної ради 33-ої сесії 5 скликання від 26 листопада 2009 року "Про затвердження проекту відведення по зміні цільового призначення земельних ділянок в смт. Брюховичі" у п. 1.1 затверджено містобудівне обґрунтування та проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки по зміні цільового призначення та змінено цільове призначення земельної ділянки площею 0,1437га по вул.Потічок з земель, які були надані для ведення особистого селянського господарства в землі для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських споруд гр.ОСОБА_2.(а.с.11).

На підставі даного рішення Брюховицької селищної ради 26.11.2009р. видано Державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 18.08.2010р. на ім'я ОСОБА_2

ОСОБА_2 розроблено проект землеустрою. Вона з 2014р. зареєструвала право власності на житловий будинок за цією адресою.

У відповіді відділу Держземагенства у м.Львові від 05.06.2015р. зазначається, що земельна ділянка кадастровий НОМЕР_2 площею 0,1437га в 2003р. відносилася до земель смт.Брюховичі не наданих у власність та користування, категорія її була не визначена (а.с.105). Станом на 2007р. і листопад 2009р. дана земельна ділянка відносилася до земель сільськогосподарського призначення.

Відповідно до ст..81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом.

У відповідності до вимог ст..76-81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що оюгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, яі мають значення для справи. Докази повинні бути належними, допустимими та достовірними. Кожна сторона повенна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог районний суд виходив з того, що згідно даних Державного земельного кадастру відсутні відомості про реєстрацію за ДТГО «Львівська залізниця», ПАТ «Українська залізниця» та іншими особами будь-яких речових прав на земельну ділянку під залізничною колією вздовж земельної ділянки НОМЕР_2 площею 0,1437га АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_2, при цьому План смуги відведення Рудно-Підбірці 1962 року був лише проектом відведення земельної ділянки Львівської залізниці з урахуванням рішення виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих від 03 липня 1962 року № 612, яке відмінено 27 жовтня 1962 року рішенням виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих за № 1001.

Згідно із ч. 1 ст. 6 Закону України «Про залізничний транспорт» землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до ЗК України та Закону України «Про транспорт».

Частиною 2 ст. 6 ЗУ «Про залізничний транспорт» встановлено, що до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

Згідно із ч. 1 ст. 11 ЗУ «Про транспорт» землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із ЗК України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту.

До земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, захисні і укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту. (ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про транспорт»). Ця норма закону кореспондується з положенням ст. 68 ЗК України.

Постановляючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, районний суд не врахував того, що право ПАТ «Українська залізниця» мати у своєму користуванні земельну ділянку в межах смуги відведення для забезпечення функціонування залізничного транспорту передбачено ч. 1, 2 ст. Закону України «Про залізничний транспорт», ч. 1 ст. 11, ч.1 ст. 23 Закону України «Про транспорт», ст. 68, ч. 4 ст. 84 Земельного кодексу України.

Наявність чи відсутність у ПАТ «Українська залізниця» документів, які засвідчують право на користування земельною ділянкою, не змінює її правового статусу, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті належності до земель залізничного транспорту.

Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції залишив поза увагою посилання Залізниці щодо законодавства, яке діяло на момент виникнення у 1962 році права Залізниці на землі смуги відведення в адміністративних межах Брюховицької селищної ради колегія суддів не бере до уваги з огляду на наступне.

Згідно із ст. 20 Земельного кодексу Української РСР 1970 року на яку посилається апелянт, право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчувалося державними актами на право користування землею. Форми актів встановлювалися Радою Міністрів СРСР. Згідно ст. 22 цього кодексу приступати до користування наданою земельною ділянкою до встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, який засвідчує право користування землею, заборонялося.

Земельний кодекс Української РСР 1990 року містив аналогічні вимоги. Зокрема, статтею 22 ЗК України (чинного до 01.01.2002 року) передбачено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Станом на 1962 рік діяла «Инструкция о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полосы отвода», затверджена Міністерством шляхів сполучення СРСР від 01 листопада 1955 року, яка з 30 січня 1963 року відповідно до «Инструкции о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полос отвода» втратила чинність.

У п.п. 27, 32 «Инструкции о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полосы отвода» від 30.01.1963р., містяться прямі вимоги щодо обов'язковості складення документів на право користування землею та порядок зберігання актів на право користування землею підрозділами залізниць. Аналогічні норми передбачені і в "Инструкции о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полосы отвода" від 01 листопада 1955 року.

Окрім того, рішення від 03 липня 1962 року № 612, яким було відведено управлінню Львівській залізниці під розширення смуги захисних лісонасаджень напрямку Рудно-Підбірці в постійне користування 24,82 га із землекористування учгоспу «Дублянський», відмінене 27 жовтня 1962 року рішенням виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих за № 1001 «Про відведення земельних ділянок для виробничих потреб організацій області» (т.1 а.с.234-235)

Таким чином, судом першої інстанції встановлено, що «План смуги відведення Рудно - Підбірці» 1962 року був лише проектом відведення земельної ділянки Львівській залізниці з урахуванням рішення виконкому Львівської обласної Ради депутатів трудящих від 03 липня 1962 року № 612 (яким збільшено площі земель), яке було відмінене 27 жовтня 1962 року рішенням виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих за №1001.

Залізнична колія Рудно-Підбірці була побудована у 1958 році, однак плану смуги відведення на підставі якого будувалася колія на дільниці Рудно-Підбірці позивач суду не надав.

З листа відділу Держземагенства у м. Львові № 05.06.2015р. зазначається, що земельна ділянка кадастровий НОМЕР_2 площею 0,1437га в 2003р. відносилася до земель смт.Брюховичі не наданих у власність та користування, категорія її була не визначена (а.с.145). Станом на 2007р. і листопад 2009р. дана земельна ділянка відносилася до земель сільськогосподарського призначення.

Вказана земельна ділянка станом на серпень 2007 року року знаходилась у власності ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства.

Категорія земель даної земельної ділянки станом на лютий 2003 року не визначена, оскільки відповідно до ст. 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Відповідно до ст.14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Щодо другого аспекту скарги, а саме скасування рішення 1992 року, з матеріалів справи вбачається, що це скасування саме по собі не позбавило чинності належного заявникові Державного акта на право користування землею та не вплинуло на обов'язкову силу рішення суду 1994 року (див. вище пункти 12, 14 і 15). Тому неясно, чи становило це скасування «позбавлення» власності у розумінні статті 1 Першого протоколу. Проте ця дія, яка фактично анулювала юридичну підставу, на якій виникло первісне право заявника на землю, становила втручання в зазначене право. У будь-якому випадку, в контексті цієї справи застосовуються ті самі принципи, незалежно від того, чи становило відповідне втручання «позбавлення власності», чи ні. Зокрема, щоб відповідати Конвенції, цей захід повинен бути законним і спрямованим на досягнення справедливого балансу між інтересами суспільства та інтересами заявника (див., серед багатьох інших джерел, зазначене вище рішення у справі «Стреч проти Сполученого Королівства» (Stretch v. the United Kingdom), п. 36).

Посилання апелянта на положення ч.3 ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року визнаються дійсними за наявності однієї умов , якщо реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації, спростовуються як матеріалами справи так і законодавством , а саме ст..20 Земельного кодексу Української РСР 1970 року.

З наведеного слідує, що відсутні дані Державного земельного кадастру про реєстрацію будь-яких речових прав (зокрема, про право постійного користування) на земельну ділянку під залізничною колією вздовж земельної ділянки, яка належить на праві власності ОСОБА_2., площею 0,1437га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 за ДТГО «Львівська залізниця», Державною адміністрацією залізничного транспорту України (Укрзалізниця), ПАТ «Українська залізниця», Регіональною філією «Львівська залізниця», ПАТ «Українська залізниця» та іншими особами.

Будь яких інших належних та допустимих доказів для спростування рішення суду першої інстанції, передбачених статтями 76-81 ЦПК України, які б мали доказове значення та заслуговували на увагу, чи порушень норм процесуального права, які можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, відповідно ст. 376 ЦПК України, апелянтом не представлено.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку що вищезазначені доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для її задоволення колегія суддів не вбачає.

Відповідно до ст.. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1ч.1 ст.375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 17 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст постанови складено 19.01.2018 року.

Головуючий

Судді