Постанова № 71712683, 16.01.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 462/6616/14-ц Головуючий у 1 інстанції: Постигач О.Б.

Провадження № 22-ц/783/5431/17 Доповідач в 2-й інстанції: Павлишин О. Ф.

Категорія: 27

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2018 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі :

головуючого - Павлишина О.Ф.,

суддів - Мікуш Ю.Р., Приколоти Т.І.,

секретар Бохонко Е.Р.,

з участю ОСОБА_2, представника ПАТ «ВіЕс Банк» - Швед В.Я.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 10 липня 2017 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення,-

ВСТАНОВИЛА:

У вересні 2014 року Публічне акціонерне товариство (далі-ПАТ) «ВіЕс Банк» звернулося до суду з позовом, в якому з врахуванням уточнених позовних вимог просило звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 17 серпня 2005 року, укладеним між відкритим акціонерним товариством (далі-ВА Т) «Електрон Банк» (іпотекодержателем), правонаступником якого став ПАТ «ВіЕс Банк», та відповідачем ОСОБА_4 (іпотекодавець), - на квартиру АДРЕСА_1, шляхом продажу предмету іпотеки іпотекодержателем з укладанням від свого імені договору купівлі-продажу з будь-якою іншою особою-покупцем за ціною, встановленою за згодою іпотекодавця та іпотекодержателя в договорі іпотеки, що становить 686800 грн. або на підставі оцінки майна суб'єктом оцінюваної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, для чого забезпечити право ПАТ «ВіЕс Банк» щодо всіх повноважень продавця необхідних для здійснення такого продажу, а кошти одержані від реалізації скерувати в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № КF45867 від 05.12.2007 року, укладеним між ВАТ «Електрон Банк» (кредитодавцем) та ОСОБА_4 (позичальником), в розмірі 192172,45 дол. США, що за курсом НБ України на момент подачі позову становить 2479620 грн. 92 коп. Закріпити за ПАТ «ВіЕс Банк» права управителя майном. Крім того, у зв»язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки позивач просив виселити ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з цієї квартири та стягнути з відповідачів судові витрати.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що позичальник допустила порушення умов повернення кредиту, внаслідок чого утворилась заборгованість за кредитним договором, що дає підстави банку для дострокового стягнення всієї суми кредиту та нарахованих процентів за користування ним за рахунок предмету іпотеки, який належить на праві власності відповідачу ОСОБА_4 - іпотекодавцю за іпотечним договором. Зазначав, що в добровільному порядку на вимогу та попередження банку позичальник свої зобов»язання за кредитним договором не виконала і приміщення квартири із зареєстрованими у ній членами своєї сім»ї ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не звільнила.

Справа розглядалась судами першої та апеляційної інстанцій, судові рішення яких були скасовані ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05.04.2017 року, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

На новому розгляді справи, рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 10.07.2017 року позов задоволено.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_2

В апеляційній скарзі стверджує, що рішення суду є незаконним, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що суд першої інстанції безпідставно відкрив провадження у справі та повинен був залишити позовну заяву без руху, оскільки до такої було долучено копію довіреності представника позивача, а не оригінал. Стверджує, що позивач, звернувшись до суду 16.09.2014 року, пропустив трирічний строк звернення до суду за захистом свого права або інтересу, оскільки відлік такого розпочався 08.09.2010 року з моменту ухвалення рішення Залізничного районного суду м. Львова у справі № 2-1222. Посилається на те, що стороною у справі було заявлено про застосування наслідків спливу строку позовної давності та суд повинен був відмовити у задоволенні позовних вимог. Звертає увагу на те, що при ухваленні оскаржуваного рішення, судом першої інстанції не було враховано вимог ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вважає, що оскільки іпотечне майно придбано не за кошти по кредитному договору, укладеному між позивачем та відповідачем, то і виселення з нерухомого майна переданого в іпотеку без надання іншого постійного житла є порушенням чинного законодавства. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, пояснення представника ПАТ «ВіЕс Банк» - Швед В.Я. про заперечення вимог апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 05.12.2007 року між ВАТ «Електрон Банк» (кредитодавцем), правонаступником якого є ПАТ «ВіЕс Банк», і відповідачем ОСОБА_4 укладено кредитний договір №KF45867 з додатком до нього (а.с.10-14 т.1), за умовами якого Банк надав позичальнику кредит в розмірі 120000 дол. США, а ОСОБА_4 зобов'язалася повернути наданий кредит у повному обсязі не пізніше 03.12.2027 року та сплатити проценти за користування кредитом у розмірі 11,5% річних.

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 05.12.2007 року між позивачем та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, згідно якого ОСОБА_4 (іпотекодавець) передала в іпотеку позивачу нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1, належну їй на праві власності, загальною площею 76,6 м.кв., житловою площею 50,2 м.кв.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 08.09.2010 року з ОСОБА_4 і ОСОБА_7 стягнуто 127601,89 дол. США, що еквівалентно 980365,32 грн., заборгованість за кредитним договором №КF 45867 від 05.12.2007 року.

До матеріалів справи додано витяг з Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень в якому міститься інформація про виконавче провадження № 24425360 відкритого на підставі виконавчого листа № 2-1222 від 24.01.2011 року. З даного інформаційного листа вбачається, що вказане судове рішення не виконано, заборгованість за кредитним договором не стягнута.

Іпотечним договором (п.п.1, 4, 14) передбачено право іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку порушення іпотекодавцем умов кредитного договору.

Аналогічне за змістом положення міститься й у кредитному договорі (п.2.1, 5.3.1), яке надає банку право у разі невиконання умов цього договору достроково стягнути заборгованість в повному розмірі за рахунок заставного майна, яке передане в якості забезпечення виконання зобов»язань по кредитному договору.

ПАТ «ВіЕс Банк» 09.07.2014 року надіслав ОСОБА_4 досудову вимогу про погашення заборгованості за кредитним договором, з попередженням, що у випадку несплати боргу банк буде ініціювати звернення стягнення на предмет іпотеки, яка відповідачем не виконана.

Внаслідок невиконання зобов'язання за кредитним договором станом на 16.09.2014 року заборгованість позичальника за кредитним договором становить 192172,45 дол. США, що за курсом НБ України станом на 16.09.2014 року складає 2479620,92 грн.

Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя.

Згідно із ч. 1 ст. 598, ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду.

З огляду на це, суд першої інстанції, задовольняючи в цій частині вимоги позивача, обґрунтовано виходив з того, що оскільки ОСОБА_4 не виконувала своїх зобов'язань за кредитним договором, то у ПАТ «ВіЕс Банк» виникло право на захист своїх порушених прав і він обрав спосіб захисту таких - звернення стягнення на предмет іпотеки, що відповідає положенням договору та закону.

Твердження в апеляційній скарзі щодо спливу строку позовної давності є безпідставними.

Так, відповідно до правової позиції Верховного Суду України викладеної у постановах від 15.05.2017 у справі № 6-786цс17, від 05.07.2017 у справі № 6-1840цс16, іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов'язання і за загальним правилом є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3 цього Закону).

Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Зміст цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.

Згідно з абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання. Натомість такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов'язанням, цей Закон не передбачає.

Аналіз положень статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв'язку зі статтями 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України дає підстави для висновку, що у разі, якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов'язання за кредитним договором і, отже, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Встановлено, що рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 08.09.2010 року з ОСОБА_4 і ОСОБА_7 стягнуто заборгованість за вказаним кредитним договором. Рішення набрало законної сили, проте через ухилення від виконання своїх обов'язків боржниками не виконане, а тому основне зобов'язання не припинене.

А відтак, правовідносини які склалися з приводу виконання іпотечного договору не припинені.

Також безпідставним є посилання в апеляційній скарзі на Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Згідно з п. 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (п. 2 ч. 1 ст. 263 ЦК України ).

Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак встановлений вказаним законодавчим актом мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Однак ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції не подано жодного доказу на підтвердження наявності обставин, які необхідні для застосування мораторію, - використання квартири АДРЕСА_1 як місця постійного проживання позичальника, при тому, що остання зареєстрована в м. Запоріжжі, а також що у її власності не знаходиться інше нерухоме майно.

Судом встановлено, що у квартирі, яка є предметом іпотеки, зареєстровані відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_6. Відповідачам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 10.07.2014 року було направлено вимоги звільнити протягом тридцяти днів квартиру, проте такі залишено без реагування.

За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя ухвалює рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст. 109 ЖК УРСР.

За змістом ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Встановлено, що ОСОБА_4 на час укладення договору іпотеки від 05.12.2007 року була власником предмету іпотеки - квартири АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу квартири від 27.07.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П. та зареєстрованого в реєстрі за №4583. Також відповідно до кредитного договору № КF45867 від 05.12.2007 року кредитні кошти надавались для рефінансування іпотечного кредиту та ремонту нерухомості.

З огляду на вищенаведене, немає підстав для висновку, що іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, а відтак нема підстав для виселення ОСОБА_5 та ОСОБА_6 без надання іншого житла.

В зв»язку з викладеним рішення суду в цій частині слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги.

Керуючись п.2 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.376, ст.382 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 10 липня 2017 року в частині виселення ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з квартири за адресою - АДРЕСА_1 скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні цієї позовної вимоги. В решті рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена відповідно до положень ст.389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 19 січня 2018 року.

Головуючий: Павлишин О.Ф.

Судді: Мікуш Ю.Р.

Приколота Т.І.