Постанова № 71704599, 22.01.2018, Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2-а/754/43/18

Справа №754/16409/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

22 січня 2018 року Суддя Деснянського районного суду міста Києва Панченко О.М. розглянувши в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Позивач 11.12.2017 р. звернувся до суду з позовом до відповідача про визнання дій щодо відмови в призначенні пенсії протиправними та зобов'язання здійснити призначення та виплату йому пенсії за вислугою років згідно із ст. 50-1 ЗУ «Про прокуратуру» з 06.11.2017 року в розмірі 90 % від розміру місячної (чинної) заробітної плати позивача, обчисленої за останні 60 календарних місяців роботи. Посилається на те, що 06.11.2017 року звернувся до відповідача з заявою про призначення пенсії за вислугою років. Відповідач своїм листом від 21.11.2017 року відмовив йому у призначенні пенсії, мотивуючи це тим, що згідно з пунктом 5 Прикінцевих положень Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" з 1 червня 2015 року скасовано норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії /щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до Законів України „Про державну службу", „Про прокуратуру", „Про судоустрій і статус суддів", „Про статус народного депутата України", „Про Кабінет Міністрів України", „Про судову експертизу", „Про Національний банк України", „Про службу в органах місцевого самоврядування", „Про дипломатичну службу". Тобто, з 1 червня 2015 року пенсії в порядку та на умовах, визначених вищезазначеними законами, не призначаються, а раніше призначені пенсії - не перераховуються. Вважає, що прийняте Відповідачем рішення є незаконним і таким, що порушує його право на пенсійне забезпечення, тому звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Просив суд визнати протиправним та скасувати рішення суб'єкта владних повноважень - Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про відмову у призначенні йому пенсії за вислугу років згідно ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру»; зобов'язати Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві здійснити призначення та виплату йому пенсії за вислугу років згідно із ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» з 06.11.2017 року, виходячи із розрахунку 90% від суми місячного (чинного) заробітку, обчисленого за останні 60 календарних місяців роботи; стягнути з Державного бюджету України на його користь витрати по сплаті судового збору в сумі 640 гривень.

12.12.2017 року відкрито скорочене провадження у даній адміністративній справі.

Відповідно до пунктів 10, 12 частини першої Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання ним чинності, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою судді від 28.12.2017 року справу призначено до спрощеного позовного провадження без виклику сторін, оскільки справа є незначної складності.

Представник відповідача Лівобережного об'єднаного Управління Пенсійного фонду України в Києві надіслав до суду письмовий відзив на адміністративний позов ,який долучений до матеріалів справи.

Судом встановлено, що позивач в органах прокуратури працює з 30.03.1999 року. Безперервний загальний стаж роботи станом на дату звернення до Відповідача, що зараховується у вислугу років станом на 06.11.2017 становить 22 роки 11 місяців 21 день, у тому числі на посадах прокурорів - 18 років 07 місяців 07 днів, половина навчання на денному факультеті Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого - 02 роки 05 місяців та строкова військова служба - 01 рік 11 місяців 14 днів.

06.11.2017 року позивач звернувся до відповідача з заявою про призначення пенсії за вислугою років. Відповідач своїм листом від 21.11.2017 року відмовив йому у призначенні пенсії, мотивуючи це тим, що згідно з пунктом 5 Прикінцевих положень Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" з 1 червня 2015 року скасовано норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії /щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до Законів України „Про державну службу", „Про прокуратуру", „Про судоустрій і статус суддів", „Про статус народного депутата України", „Про Кабінет Міністрів України", „Про судову експертизу", „Про Національний банк України", „Про службу в органах місцевого самоврядування", „Про дипломатичну службу". Тобто, з 1 червня 2015 року пенсії в порядку та на умовах, визначених вищезазначеними законами, не призначаються, а раніше призначені пенсії - не перераховуються. Вважає, що прийняте Відповідачем рішення є незаконним і таким, що порушує його право на пенсійне забезпечення, тому звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Пенсійне забезпечення прокурорів та слідчих прокуратури, до яких законодавцем віднесено позивача, встановлено приписами ст.50-1Закону України «Про прокуратуру».

Згідно з ч.ч.1,2,3 ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.

Розмір виплат (крім посадових окладів, надбавок за класні чини, вислугу років), що включаються в заробіток для обчислення пенсії, визначається за вибором того, хто звернувся за пенсією, за останні 24 календарні місяці роботи, яка дає право на даний вид пенсії, підряд перед зверненням за пенсією, або за будь-які 60 календарних місяців такої роботи підряд перед зверненням за пенсією, незалежно від наявності перерв протягом всього періоду на даній роботі.

До 20-річного стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугою років, зараховується час роботи на прокурорських посадах, перелічених у ст.56 цього Закону, у тому числі у військовій прокуратурі, стажистами в органах прокуратури, слідчими, суддями, на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ, офіцерських посадах Служби Безпеки України, посадах державних службовців, які займають особи з вищою юридичною освітою, в науково-навчальних закладах Генеральної прокуратури України, яким присвоєно класні чини, на виборчих посадах у державних органах, на посадах в інших організаціях, якщо працівники, що мають класні чини, були направлені туди, а потім повернулися в прокуратуру, строкова військова служба, а також половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах, частково оплачувана відпустка жінкам по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років.

У зв»язку із цим, свою професійну діяльність в органах прокуратури позивач продовжує на різних посадах, оскільки, у відповідності із даними нормами Закону, він має право на пільгову пенсію за вислугою років при наявності 20-річного стажу роботи, до якого зараховується стаж роботи в органах прокуратури на прокурорських посадах не менше 10 років та половина строку навчання у вищому юридичному закладі.

Так, 15.05.1991 року він був призваний Куп»янським міським військоматом Харківської області на дійсну строкову військову службу та направлений до військової частини. Наказом №64 від 29.04.1993 року звільнений в запас через закінчення строку служби. З 01.09.1994 року він був зарахований наказом № 119-с від 01.08.1994 року на денний факультет №1 (слідчо-прокурорський) Української державної юридичної академії з 01.09.1994 року. Наказом №154-с від 30.06.1999 року він був відрахований з Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого у зв»язку із закінченням навчання і отриманням повної вищої освіти за спеціальністю «Правознавство» та здобуттям кваліфікації юриста з 30.06.1999 року. З 30.03.1999 року працює на слідчих та прокурорських посадах в прокуратурах Харківської області, міста Києва та Генеральній прокуратурі України до теперішнього часу.

Зазначений стаж роботи підтверджується завіреною копією його трудової книжки НОМЕР_3, заведеною 05.04.1991, копією військового квитка НОМЕР_2, виданого 14.05.1991, та дипломом спеціаліста серії НОМЕР_4.

Так, відповідно до ст.1 Конституції, Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Згідно з ч.2 ст.3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов»язком держави.

Конституція України ( ст.22 ) визначає, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесені змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно з ст.58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом»якшують або скасовують відповідальність осіб.

Конституційний суд України у рішенні від 11.10.2005 року №8-рп/2005 чітко визначив критерії, за якими можливо встановити, чи відбулося таке звуження: «звуження обсягу прав та свобод це зменшення кола суб»єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав та свобод, тобто їх кількісні характеристики».

Також Конституційний суд України у своєму рішенні від 09.07.2007 року №6-рп/2007 зазначив, що «невиконання державою взятих на себе соціальних зобов»язань порушує принцип соціальної, правової держави». Встановлення певних соціальних пільг, компенсацій та гарантій є «складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права».

Таким чином, виходячи з то, що до стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугою років, зараховується час роботи на слідчих та прокурорських посадах, перелічених у статті 56 цього Закону, в тому числі стажистами в органах прокуратури, половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах, строкова військова служба, тому стаж роботи позивача є достатнім для призначення пенсії за вислугою років, та прокурорський стаж для розрахунку пенсії на рівні 90% від суми місячного (чинного) заробітку (стаж роботи - 22 роки 11 місяців 21 день, у тому числі на посадах слідчих та прокурорів - 18 років 07 місяців 07 днів.

При цьому, вирішуючи питання про застосування цього Закону в часі, необхідно виходити із наступного.

Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Відповідно до статті 22 Конституції України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Із загального змісту статті 22 Конституції України можна зробити висновок, що права і свободи людини і громадянина в нашій державі можуть тільки розширюватись, удосконалюватись, але ніяким чином не звужуватись. Така ж позиція відображена у постанові Київського адміністративного апеляційного суду від 03.02.2016 у справі № 705/5040/15-а.

Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Окрім того, частини 1-3 статті 46 Конституції України передбачають, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також: у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також: бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

За статтею 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі.

Конституційний суд України вважає, що ці положення статті 17 Конституції України поширюються і на службу в Збройних Силах України, Військово-Морських Силах України, в органах Служби безпеки України, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов'язані з постійним ризиком для життя і здоров'я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Конституційний Суд України зазначає, що багато таких "пільг", встановлених Законами України "Про міліцію", "Про прокуратуру" тощо, є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності окремих категорій громадян, ефективного функціонування відповідних органів. (п. З рішення Конституційного Суду України №1-15/2002 від 20.03.2002).

Крім того, у цьому ж рішенні від 20.03.2002 у абз.4 п.6 вказано: Конституційний Суд України вважає, що оскільки для значної кількості громадян України пільги, компенсації і гарантії, право на які передбачене чинним законодавством, є додатком до основних джерел існування,необхідною складовою конституційного права на забезпечення життєвого рівня (стаття 48 Конституції України), який принаймні не може бути нижчим від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя статті 46 Конституції України), то звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається.

У частині другій статті 8 Конституції України встановлено вимогу щодо законів України - усі вони приймаються виключно на основі Конституції України і повинні відповідати їй (п.4 рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007 у справі №1-29/2007 ).

Водночас пункт 3.2. рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007 у справі №1-29/2007 зазначає, що утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 68 Конституції України вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної,правової держави.

Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, та рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо.

Більш того, в п.4 рішення від 11.10.2005 у справі № 1-21/2005 Конституційний Суд України вказав наступну правову позицію: в Україні як соціальній, правовій державі політика спрямовується на створення умов, які забезпечують достатній життєвий рівень, вільний і всебічний розвиток людини як найвищої соціальної цінності, її життя і здоров'я, честь і гідність. Утвердження та дотримання закріплених у нормативно-правових актах соціальних стандартів є конституційним обов'язком держави. Діяльність її правотворчих і правозастосовних органів має здійснюватися за принципами справедливості, гуманізму, верховенства прямої дії норм Конституції України, а повноваження - у встановлених Основним Законом України межах і відповідно до законів. Зазначені конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні, включаючи і право на пенсійне забезпечення, передбачають за змістом статей 1, 3, 6 (частина друга), 8, 19 (частина друга), 22, 23, 24 (частина перша) Основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і пов'язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене.

Конституційний суд України у рішенні від 11.10.05 року № 8-рп/2005 чітко визначив критерії, за якими можливо встановити, чи відбулося таке звуження: «звуження обсягу прав та свобод це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав та свобод, тобто їх кількісні характеристики».

Також Конституційний суд України у своєму рішенні від 09.07.2007 року №6-рп/2007 зазначив, що «невиконання державою взятих на себе соціальних зобов'язань порушує принцип соціальної, правової держави». Встановлення певних соціальних пільг, компенсацій та гарантій є «складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права».

Рішенням Конституційного Суду України № 4-рп/2007 від 18.06.2007 року встановлено, що Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, яким пенсія призначається за спеціальними законами. У рішеннях Конституційного Суду України підкреслюється, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 року № 8-рп/99, від 20.03.2002 року № 5-рп/2002, від 17.03.2004 року № 7-рп/2004, від 01.12.2004 року № 20-рп/2004.

Отже, правова позиція Конституційного Суду України з питань обмеження пільг, компенсацій і гарантій військовослужбовців та працівників правоохоронних органів у зазначених рішеннях Конституційного Суду України полягає в тому, що комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту їх та їхніх сімей, зумовлений особливістю професійних обов'язків, пов'язаних з ризиком для життя та здоров'я, жорсткими вимогами до дисципліни, професійної придатності, певним обмеженням конституційних прав і свобод. Здійснення таких заходів не залежить від розміру доходів цих осіб чи наявності фінансування з бюджету, а має безумовний характер. Ці гарантії не можуть бути скасовані чи знижені без відповідної компенсації. ( абз.5 п.6 рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005 у справі № 1-21/2005).

Виходячи із викладеними нормами, а також розуміння сутності соціальних гарантій працівників правоохоронних органів, зокрема, працівників прокуратури, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства.

Така ж правова позиція міститься у постановах Верховного Суду України від 17.12.2013 (справа № 21-445а13), від 10.12.2013 (справа № 21-348а13).

Ураховуючи викладене, з урахуванням пункту 5 Закону України № 213-VIII від 02.03.2015 звужено соціальні гарантії позивача, а саме: гарантоване Конституцією право на пенсійне забезпечення при наявності стажу роботи понад 20 років, у тому числі на посадах прокурорів - понад 10 років, зменшено відсотки розміру пенсії від розміру заробітної плати та порядку її розрахунку.

Необхідно підкреслити, що правова позиція щодо застосування судом вимог законодавства викладена у постанові Київського апеляційного адміністративного суду від 17.11.2015 у справі № 753/15485/15-а, яка набрала законної сили.

За правилами статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб»єкта владних повноважень.

Нормою статті 7 КАС України передбачено, що адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції" (пункт 1) України визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції. Європейський суд з прав людини розкриває принцип верховенства права через формулювання вимог, які він виводить з цього принципу.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Пічкур проти України" від 07.11.2013 року, яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, зазначається, що статтею 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Пунктом 40 вказаного рішення ЄСПЛ встановлено, що заборона дискримінації за статтею 14 Конвенції поширюється за межі використання прав та свобод, гарантування яких кожною державою вимагається Конвенцією та протоколами до неї. Вона також застосовується до тих додаткових прав, що входять до загальної сфери застосування будь-якої статті Конвенції, які держави добровільно вирішили гарантувати (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Стек та інші проти Сполученого Королівства" (Stee and Others v. The United Kingdom) [ВП], заяви № № 65731/01 та 65900/01, п. 40, ECHR 2005-Х).

Пунктом 42 вказаного рішення ЄСПЛ встановлено, що у справах, щодо скарги за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу на те, що заявника частково або повністю позбавили певної матеріальної допомоги на дискримінаційній підставі, що охоплюється статтею 14 Конвенції, відповідним методом перевірки є з'ясування, чи він або вона мали б право на отримання відповідної матеріальної допомоги за національним законодавством за умови існування права, щодо якого скаржиться заявник. Хоча Перший протокол не включає в себе право на отримання будь-яких видів виплат з соціального страхування, якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 (там же, п. 55).

В постанові Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 09.05.2015 року зазначається, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й рішення у справі "Пічкур проти України", як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Більш того, Європейський суд з прав людини ще у 1974 році у справі «Мюллер проти Австрії» (ухвала щодо прийняття заяви №6849/72 від 16.12.1974 року) зазначив, що у зв'язку зі сплатою обов'язкових внесків до пенсійного фонду у застрахованої особи виникає право власності на пенсію. Відповідно до ст.1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Оскільки позивач постійно сплачував та продовжує сплачувати передбачені чинним законодавством страхові внески до пенсійного фонду, тому дії відповідача щодо відмови у призначенні йому пенсії є втручанням у його право на мирне володіння майном - пенсією.

Крім того, ч. 1 ст.7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV передбачає рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Варто також підкреслити, що починаючи з 2000 р. державні службовці та прирівняні до них категорії (у тому числі прокурорсько-слідчі працівники) мусили платити зі своєї зарплати вищий збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, оскільки для них було встановлено прогресивну ставку внеску залежно від бази нарахування: від 1% для доходу менш як 150 грн. до 5% для доходу понад 501 грн.

Оскільки вже з 2004 року рівень зарплат прокурорських працівників, які дають право на спеціальну пенсію, перевищував 500 грн., для них фактично застосовувалася єдина ставка - 5%, тоді як звичайні працівники сплачували не більш як 2%. Прийнятий у 2010 році Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" збільшив цю різницю: для державних службовців і прирівняних категорій ставка єдиного внеску становить 6,1%, для решти найманих працівників - 2,6%.

Отже, позивачем упродовж тривалого періоду - понад 10 років, сплачувався єдиний внесок на загальнообов'язкове державне страхування утричі збільшеному розмірі, тобто передбаченим спеціальною нормою, тому скасування законодавчих гарантій пенсійного забезпечення прокурорів за спеціальним законом (ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру») є обмеженням його соціальних прав, що відповідно до вищезазначених вимог законодавства є недопустимим.

Крім того, у справах «Стек та інші проти Сполученого Королівства», "Пічкур проти України" Європейський Суд з прав людини зазначив, якщо у державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 Конвенції щодо заборони дискримінації. Дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях. У практиці ЄСПЛ напрацьовані також три головні критерії, що їх слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями ст.1 Першого протоколу, а саме чи є такий захід законним; чи переслідує втручання в право власності «суспільний інтерес»; чи є такий захід пропорційним переслідуваним цілям. За оцінкою ЄСПЛ не буде вважатись пропорційним втручання, яке становить «особистий та надмірний тягар» для особи.

Як зазначено в пункті 2 Постанови Пленуму Верховною Суду України від 01.11.1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в статті 8 має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати законність того чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції у всіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення повинні ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Згідно з частиною 1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи має керуватися принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Частиною 2 ст. 86КАС України також передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Враховуючи вищенаведене, Відповідач у порушення зазначених вище конституційних норм обмежив існуюче у Позивача право на пенсію за вислугу років, а відтак, його дії є протиправними.

Відповідно до статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» документом, що посвідчує стаж роботи є трудова книжка.

На день звернення до Відповідача, тобто на 06.11.2017 року, стаж роботи позивача становив 22 роки 11 місяців 21 день, у тому числі на посадах слідчих та прокурорів - 18 років 07 місяців 07 днів, строкова військова служба - 01 рік 11 місяців 14 днів, навчання на денному факультеті у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого - 04 роки 10 місяців, із яких 02 роки 05 місяців, які зараховуються у прокурорський стаж, що підтверджується даними трудової книжки НОМЕР_3, даними військового квитка НОМЕР_2 та дипломом спеціаліста НОМЕР_4.

Відповідно до частини 1 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.

Таким чином, необхідно провести обчислення пенсії позивача за вислугою років згідно з ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» з 06.11.2017 року, виходячи із розрахунку 90% від суми місячного (чинного) заробітку, обчисленого за останні 60 календарних місяців роботи.

У відповідності до ст. 139 КАС України, якщо судове рішення ухвалюється на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

При зверненні до суду з адміністративним позовом позивачем сплачено судовий збір в розмірі 640 грн., який, який підлягає стягненню з держави на його користь.

Керуючись ст.ст. 5, 9, 77, 139, 242-246, 257, 295, 382 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення суб'єкта владних повноважень - Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років згідно ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру».

Зобов'язати Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві здійснити призначення та виплату ОСОБА_1 пенсії за вислугу років згідно із ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» з 06.11.2017 року, виходячи із розрахунку 90% від суми місячного (чинного) заробітку, обчисленого за останні 60 календарних місяців роботи.

За рахунок бюджетних асигнувань Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (код ЄДРПОУ 40379527) відшкодувати ОСОБА_1, ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) 640 грн. - судового збору.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя: О.М. Панченко