Ухвала суду № 71704162, 26.12.2017, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/22482/15-к

Провадження № 1-кп/761/173/2017

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 грудня 2017 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Мартинова Є.О.,

судді Лінника О.П.,

присяжних Сябро О.В., Лук'янчикова Д.А., Лопади В.А.,

за участю секретаря с/з Карапетяна А.С.,

прокурора Смирнова В.Р.,

захисників Леуса І.П., Задерей Т.В., Медвідя О.П.,

Столяренко С.М., Войтенко К.В.,

потерпілих ОСОБА_10, ОСОБА_11,

обвинувачених ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14,

під час судового розгляду в залі суду в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва кримінального провадження № 42015000000001454, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 13 липня 2015 року відносно обвинувачених:

ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Ніжин Чернігівської області, українця, громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 (згідно акту), що проживає за адресою: Чернігівська область, м. Ніжин, вул. Незалежності, 46, кв. 81, раніше не судимого, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28, ст. 340; ч. 2 ст. 15, п.п. 1, 5, 12 ч. 2 ст. 115; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 122 КК України,

ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_5, уродженця м. Могилів-Подільський Вінницької області, українця, громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2, раніше не судимого, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28, ст. 340; ч. 2 ст. 15, п.п. 1, 5, 12 ч. 2 ст. 115; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 122 КК України,

ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_8, уродженця м. Ніжин Чернігівської області, українця, громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_3, раніше не судимого, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28, ст. 340; ч. 2 ст. 15, п.п. 1, 5, 12 ч. 2 ст. 115 КК України,

В С Т А Н О В И В:

Судом присяжних проводиться судовий розгляд у кримінальному провадженні відносно ОСОБА_12, ОСОБА_13, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.28, ст.340, ч.2 ст.15, п.п.1, 5, 12 ч.2 ст.115, ч. 5 ст.27, ч.2 ст.28, ч.2 ст.122 КК України, ОСОБА_14, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.28, ст.340, ч.2 ст.15, п.п.1,5, 12 ч.2 ст.115 КК України.

У зв'язку з неможливістю закінчити судовий розгляд до закінчення дії запобіжного заходу, обраного обвинуваченим ОСОБА_12 та ОСОБА_13, тобто до 08 січня 2018 року, у відповідності з вимогами ст. 331 КПК України головуючим на обговорення учасників судового розгляду поставлено питання доцільності продовження строку дії даного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного щодо ОСОБА_12 та ОСОБА_13

Прокурор Смирнов В.Р. просить суд продовжити строк дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою, обраного відносно зазначених обвинувачених, з урахуванням того, що ризики, передбачені ст. 177 КПК України, не перестали існувати та не зменшились.

Захисники Медвідь О.П., Задерей Т.В., Леус І.П., Столяренко С.М. та Войтенко К.В., обвинувачений ОСОБА_14, просили суд не продовжувати дію запобіжного заходу у виді тримання під вартою обвинуваченим ОСОБА_12 та ОСОБА_13 та при цьому стороною захисту в порядку ст. 201 КПК України заявлено клопотання про зміну його на інший, більш м'який, а саме на домашній арешт.

Стороною захисту зокрема надано суду присяжних документи (договори оренди житла), що підтверджують можливість проживання ОСОБА_12 та ОСОБА_13 в місті Києві.

Обвинувачені ОСОБА_12 та ОСОБА_13 також заперечували проти продовження строку дії запобіжного заходу та просили суд присяжних застосувати до них домашній арешт, задовольнивши клопотання захисників.

Вислухавши думку учасників процесу, перевіривши матеріали кримінального провадження, суд присяжних, керуючись принципом правової визначеності, приходить до наступного висновку.

Так, відповідно до вимог ст. 2 КПК України завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Статтею 177 КПК України встановлено, що метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті.

Згідно з ч. 1 ст. 194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов'язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, що свідчать про: 1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; 3) недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.

Положенням статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що нікого не може бути позбавлено свободи, крім установлених цією статтею Конвенції випадків і відповідно до процедури, встановленої законом.

Вирішуючи питання про існування передбачених кримінальним процесуальним законом ризиків неправомірної процесуальної поведінки обвинуваченого, суд відмічає, що ризиком у даному випадку є дія, яка може вчинитися з високим ступенем ймовірності.

На думку сторони обвинувачення, на даний час не зменшилися та продовжують існувати ризики щодо переховування обвинувачених ОСОБА_12 та ОСОБА_13, від суду та незаконного впливу на свідків у даному кримінальному провадженні.

Разом із цим, надаючи оцінку можливості обвинуваченим переховуватися від суду, суд присяжних враховує позицію Європейського Суду з прав людини у справі «В. проти Швейцарії», зокрема те, що небезпеку переховування не можна вимірювати тільки залежно від суворості можливого покарання, її треба визначати з урахуванням характеру підозрюваного, його моральних якостей, наявності у нього коштів, зв'язків з державою, у якій його переслідують.

Керуючись наведеним, суд враховує дані про особу обвинувачених ОСОБА_12 та ОСОБА_13, їхсоціальний статус, наявність у останніх міцних соціальних та сімейних зв'язків, а також їх репутацію та майновий стан.

Сукупність зазначених даних, за обставин недоведення прокурором в судовому засіданні будь-яких обставин, які б вказували на наявність реальних або можливих намірів ухилення ОСОБА_12 та ОСОБА_13від суду або реальних намірів вдатися до таких дій, приводить до висновку про малоймовірність існування такого ризику.

Водночас, відповідно до ст. 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як на підставах та у порядку, встановлених законом.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР ратифікована Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод .

Таким чином, з моменту ратифікації Конвенції Держава Україна та її органи влади взяли на себе зобов'язання визнати юрисдикцію Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), керуватись його рішеннями та при вирішенні будь-якого питання діяти через призму визнання людини та її прав та свобод найвищою цінністю.

Відповідно Суд стверджує, що вимога законності не може бути задоволена лише шляхом дотримання національного законодавства, яке само по собі повинно відповідати Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Плесо проти Угорщини»), тому позбавлення волі може бути цілком законним з точки зору внутрішнього права, однак, бути свавільним, виходячи зі змісту Конвенції, порушуючи тим самим її положення (рішення ЄСПЛ у справі «А. та інші проти Об'єднаного Королівства»).

З наведеного витікає, що рішення суду про застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою/продовження строку дії такого запобіжного заходу буде обґрунтованим не лише, якщо воно відповідає внутрішньому законодавству, але й постановлене з урахуванням положень Конвенції та рішень Європейського суду.

Так, у справі «Маккей проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ зазначив, що основна мета статті 5 Конвенції полягає у запобіганні свавільного або безпідставного позбавлення волі особи.

ЄСПЛ під час вирішення справи «Медведев та інші проти Франції» зауважив, що право на свободу і особисту недоторканість має першочергове значення у «демократичному суспільстві» у значенні, передбаченому Конвенцією.

Відповідно до п. «с» ст. 5 Конвенції законними є арешт або затримання, здійснені з метою допровадження особи до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.

У той же час, Європейський суд зазначає, що національний суд, який вирішує питання про взяття особи під варту, повинен визначити, чи виправдовують інші підстави, наведені органом досудового розслідування, позбавлення особи свободи.

Суд у рішенні по справі «Белчев проти Болгарії» наголосив, що обґрунтування будь-якого періоду позбавлення свободи повинно бути переконливо доведено державними органами.

Кримінальний процесуальний закон покладає аналогічний обов'язок на сторону обвинувачення, зазначаючи, що остання має довести суду, крім обґрунтованості обвинувачення та наявності ризиків не процесуальної поведінки особи, ще й неможливість застосування більш м'якого запобіжного заходу.

Так, відповідно до п. 54 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Зенцов і інші проти Російської Федерації» до визнання винним обвинувачений повинен вважатися невинним, і мета даного положення, по суті, вимагає попереднього звільнення, якщо тривале утримання під вартою більш не являється обґрунтованим.

Особа, обвинувачувана у вчиненні злочину, має бути завжди звільнена до суду, за винятком випадків, коли Держава може довести, що існують «істотні і достатні» причини для обґрунтування безперервного утримання під вартою».

Згідно з п. 88 рішення Європейського суду з прав людини від 05 лютого 2013 року у справі «Мхітарян проти Російської Федерації» на національній владі лежить обов'язок встановити існування конкретних фактів, які можуть стати підставою для продовження строку тримання під вартою. Перекладання на затриману особу тягаря доведення цих аргументів рівносильне скасуванню правила статті 5 Конвенції, яка оголошує взяття під варту винятком з права на свободу, яке допустимо тільки в суворо визначених обставинах.

Національні судові органи повинні розглядати всі факти, які свідчать за і проти наявності суспільного інтересу, що виправдовує, з належним урахуванням принципу презумпції невинуватості, відступ від принципу поваги свободи особистості, і викладати їх в своїх рішеннях про відмову в задоволенні клопотань про звільнення осіб з під варти.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Не може продовження терміну утримання обвинуваченого під вартою бути застосовано і з тієї причини, що у справі, на думку обвинувачення, очікується призначення покарання у вигляді позбавлення свободи - рішення ЄСПЛ «Панченко проти Росії», «Ілійков проти Болгарії», «Летіли проти Франції», «Худойоров проти Росії», «Рохліна проти Росії».

Відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97 ВР кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 5 Конвенції (правова позиція ЄСПЛ викладена у п. 60 рішення від 06 листопада 2008 року у справі «Єлоєв проти України») після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому суду в разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч. 1 ст. 177 КПК України.

Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції (п. 85 рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 року).

Підвищені вимоги до судового розгляду кримінальних справ у порядку КПК України ґрунтуються на існуючій практиці ЄСПЛ та мають враховуватися судами з огляду на положення ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006р. оскільки одним із найбільш частих порушень прав людини, визнаних ЄСПЛ у справах проти України, є необґрунтоване ухвалення судами рішень про продовження строку тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою.

Прецедентне право Конвенції сформулювало чотири базових причини для відмови у звільненні: а) ризик того, що підсудний не з'явиться в судове засідання; б) ризик того, що підсудний вживатиме заходів для запобігання відправленню правосуддя; в) скоїть інші правопорушення; г) стане причиною порушення громадського порядку (справи: «Смирнова проти Росії» «Пірузян проти Вірменії». «Тирон проти Румунії»).

Ризик втечі обвинуваченого не може бути встановлений лише на основі суворості можливого вироку.

Оцінка такого ризику має проводитись з посиланням на ряд інших факторів, які можуть або підтвердити існування ризику втечі або вказати, що такий ризик маловірогідний і необхідність в утриманні особи під вартою відсутня (рішення «Панченко проти Росії»).

Ризик втечі має оцінюватися у світлі факторів, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв'язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню (рішення «Бекчиєв проти Молдови»). Ризик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання (рішення ЄСПЛ «Сулаоя проти Естонії»). При цьому, ризик втечі зменшується зі збігом часу, проведеного особою під вартою (п. 64 рішення ЄСПЛ «Ноймайстер проти Австрії»).

У той час як серйозність покарання є релевантною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти, тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув'язнення особи (рішення ЄСПЛ «Ідалов проти Росії», «Гарицький проти Польщі», «Храїді проти Німеччини», «Ілійков проти Болгарії»).

Відповідно до ст. 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з частиною 1 та 2 ст. 331 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати, або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого.

Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу.

Частиною 3 ст. 331 КПК України передбачено, що незалежно від наявності клопотань суд зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

За наслідками розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців.

До спливу продовженого строку суд зобов'язаний повторно розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою, якщо судове провадження не було завершене до його спливу.

При вирішенні клопотання про зміну обраного відносно ОСОБА_12 та ОСОБА_13 запобіжного заходу для прийняття законного та обґрунтованого рішення, суд згідно змісту вимог ст. 178 КПК України та практики Європейського суду з прав людини, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, повинен врахувати тяжкість кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачуються особи та особисті обставини життя осіб, які можуть свідчити на користь збільшення або зменшення ризику переховування від правосуддя останніх чи інших способів неналежної процесуальної поведінки.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого судом порушення, а також усунення підстави для надходження до суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в суді.

З огляду на викладене, суд звертає увагу на рішенні у справі «Єлоєв проти України» від 06 листопада 2008 року, відповідно до якого зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою.

До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами.

Зазначена правова позиція також викладена в рішеннях Європейського суду з прав людини по справах «Яблонський проти Польщі», «Іловецький проти Польщі».

Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Статтею 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Таким чином, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ратифікована Україною 17 липня 1997 року і з цього часу є невід'ємною частиною національного Законодавства.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини доцільність продовження строку тримання під вартою ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування.

Кожне наступне продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються та їх аналіз, як підстава для втручання в право особи на свободу.

В судовому засіданні під час розгляду провадження щодо ОСОБА_12 та ОСОБА_13стороною обвинувачення не було надано достатнього обґрунтування ризиків незаконного впливу на інших учасників провадження або перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином, з посиланням на конкретні докази реального існування таких ризиків.

Лише періодичне (кожних два місяці протягом трьох років з серпня 2015 по грудень 2017 ) перерахування стороною обвинувачення ризиків, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України, на даному етапі судового розгляду не дає суду можливості встановити ані міру таких ризиків, ані їх актуальність.

Однак, у свою чергу, з урахуванням осіб обвинувачених ОСОБА_12 та ОСОБА_13, їх соціального статусу, особистих зв'язків останніх, суд присяжних схиляється до переконання про існування достатньої ймовірності ризику намагань з боку останніх ухилитися від суду, який цілком може бути усунутий, шляхом застосування до останніх менш суворого, у порівнянні з триманням під вартою, запобіжного заходу.

При цьому судом враховано, що ОСОБА_12 одружений, має двох малолітніх дітей, є раніше не судимою особою, має постійне місце проживання в м. Києві, що підтверджується наданим суду договором оренди житла, жодними даними щодо порушень останнім своїх процесуальних обов'язків суд не володіє.

ОСОБА_13 проживає цивільним шлюбом з ОСОБА_16, є раніше не судимою особою, має постійне місце проживання в м. Києві, що також підтверджується наданим суду договором оренди житла, жодними даними щодо порушень останнім своїх процесуальних обов'язків суд не володіє.

У своїх рішеннях по справах «Кудла проти Польщі», «Ухань проти України», «Хумматов проти Азербайджану», «Петухов проти України», Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що держава повинна забезпечити тримання ув'язненої особи в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а також належним чином забезпечити її здоров'я та добробут з огляду на практичні потреби ув'язнення.

Таким чином, зважаючи на правову позицію, викладену в рішенні Європейського суду з прав людини «Харченко проти України», відповідно до якої при розгляді клопотання про обрання або ж продовження строку тримання під вартою обов'язково має бути розглянута можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів, а також на те, що обвинувачені ОСОБА_12 та ОСОБА_13 вже майже три роки перебувають під вартою без належного доведення стороною обвинувачення підстав продовження відносно них виняткового запобіжного заходу, суд присяжних приходить до висновку про необхідність задоволення клопотань сторони захисту про зміну обраного ОСОБА_12 та ОСОБА_13 запобіжного заходу та застосування до них такого запобіжного заходу як домашній арешт з покладенням обов'язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України, який у повному обсязі забезпечить виконання обвинуваченими своїх процесуальних обов'язків.

На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори», ст.ст. 8, 9, 176-178, 181, 193-196, 201, 331, 532 КПК України, суд присяжних,

У Х В А Л И В:

Клопотання сторони захисту про зміну обвинуваченому ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_10, запобіжного заходу - задовольнити.

Змінити з 26 грудня 2017 року обвинуваченому ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_10, запобіжний захід з тримання під вартою на домашній арешт із забороною цілодобово залишати місце свого проживання за адресою: АДРЕСА_4

На підставі ч. 5 ст. 194 КПК України покласти на обвинуваченого ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_10, наступні обов'язки:

-прибувати до суду за його першою вимогою;

-не відлучатися з м. Києва без дозволу суду;

-повідомляти суд про зміну свого місця проживання;

-утримуватися від спілкування зі свідками обвинувачення у кримінальному провадженні;

-здати на зберігання до суду паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, а також інші документи, які дають право на виїзд з України та в'їзд в Україну.

-носити електронний засіб контролю.

Строк дії обов'язків щодо обвинуваченого ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_10, визначити тривалістю 60 (шістдесят) днів, тобто до 23 лютого 2018 року включно.

Клопотання сторони захисту про зміну обвинуваченому ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_12, запобіжного заходу - задовольнити.

Змінити з 26 грудня 2017 року обвинуваченому ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_12, запобіжний захід з тримання під вартою на домашній арешт із забороною цілодобово залишати місце свого проживання за адресою: АДРЕСА_5

На підставі ч. 5 ст. 194 КПК України покласти на обвинуваченого ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_14, наступні обов'язки:

-прибувати до суду за його першою вимогою;

-не відлучатися з м. Києва без дозволу суду;

-повідомляти суд про зміну свого місця проживання;

-утримуватися від спілкування зі свідками обвинувачення у кримінальному провадженні;

-здати на зберігання до суду паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, а також інші документи, які дають право на виїзд з України та в'їзд в Україну.

-носити електронний засіб контролю.

Строк дії обов'язків щодо обвинуваченого ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_12, визначити тривалістю 60 (шістдесят) днів, тобто до 23 лютого 2018 року включно.

Виконання ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту покласти на співробітників УП ГУ НП в м. Києві за адресами застосування домашнього арешту щодо обвинувачених ОСОБА_13 та ОСОБА_12, а контроль за його виконанням - на прокурора, який підтримує державне (публічне) обвинувачення у даному кримінальному провадженні.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: ___Мартинов Є.О.

Суддя: ___Лінник О.П.

Присяжні: ___Сябро О.В.

___Лук'янчиков Д.А.

___Лопада В.А.