Рішення № 71687023, 19.01.2018, Холодногірський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Харкова)

"19" січня 2018 р.

Справа №642/6337/17

Провадження № 2а/642/6/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 січня 2018 року Ленінський районний суд м. Харкова в складі: головуючого - судді Гримайло А.М., розглянувши у спрощеному провадженні в приміщенні суду в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Київського об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Харкова про визнання дій неправомірними та зобов’язання вчинити певні дії

встановив:

Позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Київського об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Харкова, просить визнати протиправними дії відповідача щодо невиплати їй пенсії за період березня 2014 року по листопад 2014 року включно, зобов’язати відповідача сплатити їй заборгованість з виплати пенсії за вказаний період, з перерахуванням належної суми на її банківський рахунок.

Одночасно просить звернути постанову до негайного виконання, та зобов’язати відповідача у місячний строк з дня набрання рішенням законної сили подати до суду звіт про виконання судового рішення.

В обґрунтування позовних вимог позивачка посилається на те, що вона є пенсіонером за віком, та Управлінням Пенсійного фонду у Ленінському районі м.Харкова (правонаступник - Київське об’єднане управління Пенсійного фонду України м.Харкова) у 2010 році їй призначена пенсія, яка щомісячно перераховувалась на її рахунок. У лютому 2014 року виплати пенсії їй було припинено без пояснення причин. Як їй стало відомо, припинення виплати пенсій відповідач обґрунтовує тим, що вона тривалий час не знімала належні їй суми зі свого рахунку в Приватбанку. Позивачка вважає, що невиплатою пенсії порушено її конституційне право на належне пенсійне забезпечення, та на мирне володіння майном, закріплене міжнародними нормами права. Вона звернулась з заявою до відповідача про виплату не отриманої пенсії за період з березня 2014 року по грудень 2017 року, однак її вимоги відповідачем задоволені лише частково, виплати пенсії за період з березня по листопад 2014 року включно не проведено.

Згідно зі ст.257 КАС України даний позов підлягає розгляду та вирішенню в порядку спрощеного провадження.

У письмових запереченнях представник відповідача просив в позові відмовити. В обґрунтування заперечень зазначив, що 14.12.2015 розпорядженням № 7412 від 14.12.2017 Київське об’єднане УПФУ м.Харкова поновило виплату пенсії позивачці з 07.12.2014 року за її заявою та здійснило перерахунок пенсії з 01.10.2017. Оскільки позивачка з заявою щодо виплати пенсії звернулась 7 грудня 2017 року, то з цієї дати з урахуванням 3-річного строку, передбаченого ст. 46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» їй поновлено виплату пенсії, а підстави для проведення виплати пенсії з березня 2014 року відсутні.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову з таких підстав.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є пенсіонером за віком, та Управлінням Пенсійного фонду у Ленінському районі м.Харкова (правонаступник - Київське об’єднане управління Пенсійного фонду України м.Харкова) у 2010 році їй призначена пенсія, яка щомісячно перераховувалась на її рахунок у Приватбанку.

З березня 2014 року відповідачем припинено перерахування пенсії позивачці у зв’язку з тим, що вона не отримувала пенсію більше 6 я зі свого банківського рахунку.

7 грудня 2017 року позивачка звернулась до відповідача з заявою про проведення виплат, та розпорядженням №7412 від 14.12.2017 Київське об’єднане УПФУ у м.Харкові поновило їй виплату пенсії з 07.12.2014 року та здійснило перерахунок з 01.10.2017 року, а за період з березня 2014 року по листопад 2014 року включно виплати пенсії не проведено.

Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України «Про основні засади соціальною захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» вії 16 грудня 1993 року право за пенсію за віком має кожний громадянин похилого віку, який досяг пенсійного віку і має необхідний страховий стаж. Це право: обумовлено трудовим внеском і не обмежується будь якими обставинами, включаючи наявність інших доходів. Порядок і умови пенсійного забезпечення громадян похилого віку встановлюється законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Відповідно до ст. 8 ОСОБА_2 України, ОСОБА_2 України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі ОСОБА_2 України і повинні відповідати їй. ОСОБА_2 України є нормами прямої дії.

Згідно з ч.2 ст.19 ОСОБА_2 України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_2 та законами України.

Позивачка вважає, що відповідач порушив гарантоване ОСОБА_2 України її право на належне пенсійне забезпечення, та положення ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини про право на мирне володіння майном.

Статтею 24 ОСОБА_2 України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, а також у старості та інших випадках передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення: створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та і допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 49 ОСОБА_2 України).

Відповідно до статті 64 ОСОБА_2 України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених ОСОБА_2 України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї ОСОБА_2.

Пунктом 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» № 8 від 13.06.2007 року роз'яснено, що відповідно до статей 8 та 22 і ОСОБА_2 України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також і нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених ОСОБА_2 України і чинними законами прав і свобод. Суди при визначенні юридичної сили законів та інших нормативно- правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися ОСОБА_2 України як актом прямої дії.

Згідно статті 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються і найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського і Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі ОСОБА_2 України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Статтею 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-ІУ від 09.07.2003 року (далі - Закон № 1058) передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Згідно ч. 1 ст. 47 Закону № 1058 пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Підстави для припинення виплати пенсії передбачені частиною першою статті 49 вказаного закону: якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; у разі смерті пенсіонера; у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; в інших випадках, передбачених законом.

У пункті 54 рішення Європейський суд з прав людини «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, зазначив, що користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні від 8 липня 2004 року «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Практика Євросуду суттєво впливає на змістове наповнення принципів, закріплених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколах до неї. Як наслідок, установлені мінімальні правові стандарти поступово розширюються та доповнюються.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ ст.1 Першого протоколу до конвенції містить три чітких норми:

перша, викладена в першому реченні п.1, є загальною за своєю природою та закріплює принцип мирного володіння майном;

друга, що міститься в другому реченні п.1, стосується позбавлення власності та містить

умови такого позбавлення;

третя, викладена в п.2, визнає право держав, серед іншого, здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

Ці норми не є окремими, вони пов’язані між собою. Друга та третя стосуються певних випадків, за яких допускається втручання в право на мирне володіння майном. Отже, їх слід тлумачити у світлі загального принципу, викладеного в першій нормі ( рішення у справах «Ян та інші проти Німеччини» та Холдинг «Совтрансавто» проти України».

У своїх висновках Суд неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п.1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п.2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «ОСОБА_3 проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).

Суд нагадує, що втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватися з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи ( рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції»).

Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові ст.1 Першого протоколу, включно з другим реченням, яке необхідно розуміти у світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом ужиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності ( рішення у справі «Прессос компанія ОСОБА_3О.» та інші проти Бельгії»).

Вирішуючи, чи було дотримано цієї вимоги, Суд виходить із того, що держава має широку свободу розсуду як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на загальний інтерес для досягнення мети певного закону. Суд обов’язково визначає, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом особи на «мирне володіння майном» у розумінні першого речення ст.1 Першого протоколу ( рішення у справі «Звольський та Звольська проти Республіки Чехія»).

Умови компенсації згідно з положеннями відповідного законодавства є значущими для оцінки того, чи оскаржуваний захід зберігає необхідний справедливий баланс, та особливо для визначення того, чи покладає такий захід непропорційний тягар на особу (власника). У зв’язку із цим Суд уже встановлював, що позбавлення власності без сплати суми її вартості становитиме непропорційне втручання, а відсутність будь-якого відшкодування може бути виправданою лише за винятком обставин (див. рішення у справах «Святі чоловічі монастирі проти Греції» та «Колишній король Греції та інші проти Греції»).

Взагалі поняття власності для ЄСПЛ має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі й не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Так, на думку Суду, деякі інші права та інтереси, наприклад стосовно боргів, що становлять майно, можуть також розглядатись як майнові права, отже, як власність для цілей цього положення (рішення у справі «Броньовський проти Польші»).

Водночас ст.1 Першого протоколу не гарантує права на надбання майна ( рішення у справах «Ван дер Мюсель проти Бельгії» та «Копеський проти Словаччини»). Особа може заявляти про порушення ст.1 Першого протоколу тільки тією мірою, якою оскаржувані рішення національного суду стосуються її майна в розумінні цього положення. «Майном» може бути як «існуюче майно», так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні «легітимні сподівання» на реалізацію майнового права. «Легітимні сподівання» за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі «Копеський проти Словаччини»).

Стаття 1 Першого протоколу, яка спрямована в основному на захист особи від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов’язує державу вживати необхідних заходів, спрямованих на захист права власності (див. рішення у справі «Броньовський проти Польщі»).

У кожній справі, в якій ідеться про порушення права власності, Євросуд перевіряє дії чи бездіяльність держави з огляду на дотримання балансу між потребами загальної суспільної потреби та збереженням фундаментальних прав особи. Насамперед, спираючись на те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та непомірний тягар (рішення у справі «Спорронг та Лонрот проти Швеції»).

Для оцінки поведінки держави в контексті дотримання вимог ст.1 Першого протоколу Суд має зробити повне дослідження різних інтересів у справі, беручи до уваги, що мета конвенції полягає в захисті прав, які є «очевидними та вагомими». Серед іншого, встановлюється наявність спірної ситуації. При цьому, коли питання суспільної користі дійсно виникає у справі, ЄСПЛ вимагає від державних органів влади «реагувати належним чином, правильно та з великою відповідальністю» ( рішення у справах «Василеску проти Румунії» та «Бейлер проти Іспанії»).

Отже, оскільки ідеологія ст.1 Першого протоколу фактично відображена у ОСОБА_2, національним судам варто враховувати такі правові позиції ЄСПЛ під час вирішення спорів про захист права власності, посилатися на висновки Євросуду як на безпосереднє джерело права, а також переймати притаманні його рішенням ідеї справедливості й гуманності.

Право на отримання пенсії є об’єктом захисту за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (справа Європейського суду з прав людини «Мюллер проти Австрії», 1975 рік) та пов’язане з правом мирно володіти своїм майном. Саме це створює підстави для особливого контролю з боку відповідних органів державної влади, у цьому випадку судів, за виконанням рішень, які стосуються неправомірної невиплати пенсії у встановленому законом порядку.

У рішенні від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, та наголосив, що виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини).

Відповідно до ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Відповідно до ч.2 вказаної статті у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені ОСОБА_2 та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

3. Основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є:

1) верховенство права;

2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі;

5) обов’язковість судового рішення;

6) забезпечення права на апеляційний перегляд справи;

7) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом;

8) розумність строків розгляду справи судом;

9) неприпустимість зловживання процесуальними правами;

10) відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.

Аналізуючи зміст вищенаведених норм права, суд приходить до висновку, що припиненням виплати пенсії позивачці відповідач порушив гарантоване їй, як непрацездатній особі, конституційне право на належне пенсійне забезпечення, а також закріплене ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини право на мирне володіння майном.

Виходячи зі змісту положень Конвенції, право на отримання непрацездатною особою призначеної пенсії є очевидним та вагомим, та втручання відповідача в право позивачки на мирне володіння майном здійснено з порушенням справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи.

Отже, відповідачем безпідставно припинена виплата пенсії позивачці, тому позивачка має право на отримання пенсії в період з березня по листопад 2014 року пенсії, а відповідач повинен виплатити їй пенсію за вказаний період.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб’єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Враховуючи наведене, позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Позивачка, звертаючись до суду із позовом, порушила питання, що стосуються здійснення судового контролю за виконанням судового рішення в адміністративній справі.

Відповідно до ч.1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Виходячи з наведених положень, суд вважає необхідним зобов’язати відповідача подати звіт про виконання судового рішення.

Згідно ст.139 КАС України передбачено, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа, а відтак судовий збір у розмірі 704,80 грн. підлягає стягненню з відповідача на користь держави, оскільки позивачку було звільнено від сплати судового збору.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 371 КАС України суд вважає за необхідне звернути до негайного виконання рішення суду в межах присудження суми пенсії за один місяць.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст.2,6-9, 19, 44,77, 139, 241 - 246, 257, 371, 382 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Київського об’єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова про визнання бездіяльності протиправною, зобов’язати вчинити певні дії задовольнити у повному обсязі.

Визнати протиправними дії Київського об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Харкова щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 за період березня 2014 року по листопад 2014 року включно.

Зобов’язати Київське об’єднане управління Пенсійного фонду України м.Харкова виплатити ОСОБА_1 пенсію за період з березня 2014 року по листопад 2014 року включно, з перерахуванням належної суми на банківський рахунок позивачки.

Стягнути з Київського об’єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова в дохід держави суму судового збору в розмірі 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп.

Рішення суду в частині виплати пенсії у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Відповідно до статті 382 КАС України встановити судовий контроль за виконанням судового рішення в адміністративній справі, шляхом зобов'язання Київського об’єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова подати у місячний строк з моменту набрання рішенням законної сили звіт про виконання рішення суду.

Повне найменування позивачки: ОСОБА_1,ІНФОРМАЦІЯ_2, реєстраційний номер облікової картки платника податків -НОМЕР_1, місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_3.

Повне найменування відповідача: Київське об’єднане управління Пенсійного фонду України м.Харкова, місцезнаходження: 61022, м.Харків, майдан Свободи, 5, Держпром, 2 під, 3 поверх; код в ЄДРПОУ НОМЕР_2.

З текстом рішення можна ознайомитись в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/sud2024.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Харківської області через Ленінський районний суд м. Харкова шляхом подачі у 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

Суддя - ОСОБА_4