Рішення № 71627839, 11.01.2018, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" січня 2018 р. справа № 809/1685/17

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі:

судді Чуприни О.В.

при секретарі судового засідання Драгомирецькому І.М.,

за участю:

позивача судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області Поповича Володимира Стефановича – не з’явився,

представника відповідача ОСОБА_1 управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області – ОСОБА_2,

представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_3 управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області – не з’явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду адміністративну справу за позовом судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області Поповича Володимира Стефановича до ОСОБА_1 управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_4 управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області, про визнання бездіяльності протиправною щодо не здійснення нарахування суддівської винагороди та зобов’язання до вчинення дій у вигляді стягнення недоплаченої суддівської винагороди за період 01 січня по 31 жовтня 2017 року в сумі 168 539,56 гривень, -

В С Т А Н О В И В:

Івано-Франківським окружним адміністративним судом 11.12.2017 відкрито провадження у справі за вказаним позовом судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області Поповича Володимира Стефановича.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_5 призначений на посаду судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області до набрання чинності Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 за №1402-VIII та не пройшов кваліфікаційне оцінювання на підтвердження відповідності займаній посаді з незалежних від нього причин. У зв’язку з вказаним вважає, що його посадовий оклад належить обраховувати з огляду на розмір, визначений в частині 3 статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 за №2453-VІ, який має становити 10 мінімальних заробітних плат. Враховуючи встановлений статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" від 21.12.2016 за №1801-VIII у 2017 році місячний розмір мінімальної заробітної плати у сумі 3 200,00 гривень, як вважає позивач, посадовий оклад судді місцевого суду, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, має становити 32 000,00 гривень. Однак, з січня по жовтень 2017 року відповідач нарахував та виплатив йому суддівську винагороду з розрахунку посадового окладу для судді місцевого суду у розмірі 16 000,00 гривень, що не відповідає розміру, встановленому Законом України "Про судоустрій і статус суддів".

У судове засідання позивач не прибув, в адміністративному позові вказав про розгляд справи без його участі.

Представник відповідача, в ході розгляду справи, в судових засіданнях не погодилася із задоволенням позовних вимог, з підстав, викладених у письмовому запереченні (а.с. 30-33). Зокрема, послалася на Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 за №1774-VIII яким встановлено, що базовий розмір посадового окладу судді визначається з врахуванням 1 600,00 гривень як розрахункова величина мінімальної заробітної плати. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1 600,00 гривень. Таким чином, з урахуванням Законів України "Про судоустрій і статус суддів" в редакціях від 02.06.2016 за №1402-VIII, від 07.07.2010 за №2453-VІ, а також Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 за №1774-VIII, посадовий оклад судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання, з 1-го січня 2017 року становить 16 000,00 гривень як 10 розрахункових величина мінімальної заробітної плати по 1 600,00 гривень. Додатково вказала, що положення пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 за №1774-VIII на час спірних правовідносин не визнані не конституційними. Крім того, на переконання представника відповідача, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області не тільки не має правових підстав здійснити нарахування і виплату грошової винагороди судді, в розмірі визначеної позивачем, але й такі видатки не передбачені бюджетним асигнуванням на 2017 рік. Просила в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Представник третьої особа в судовому засіданні 26.12.2017 пояснила, що у спірних правовідносинах розпорядником бюджетних коштів є Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області. Втім, такий розпорядник вправі здійснювати видатки лише в обсягах бюджетного асигнування. В судове засідання, призначене на 11.01.2018, представник третьої особи не з’явилася, подавши клопотання про розгляд справи без її участі (а.с. 51).

Виходячи з положень частини 1 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України (далі по тексту - КАС України) у судовому засіданні 11.01.2018 ухвалено розглянути справу без участі позивача та представника третьої особи за участю представника відповідача.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, заслухавши пояснення представників відповідача і третьої особи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов і заперечення проти нього, дослідивши подані докази, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Указом Президента України від 12.03.2012 за №193/2012 ОСОБА_5 призначено строком на п'ять років на посаду судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області (а.с. 15-19).

Наказом голови Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 28.03.2012 за №138 ОСОБА_5 зараховано на посаду судді цього ж суду з 28.03.2012 та встановлено надбавку за вислугу років на державній службі в розмірі 15% посадового окладу (а.с. 20).

Станом на момент розгляду даної справи ОСОБА_5 є суддею Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, який з 29.03.2017 не здійснює правосуддя.

Як встановлено судом, за період з січня по жовтень 2017 позивачу виплачувалась суддівська винагорода з розрахунку посадового окладу судді місцевого суду у розмірі 16 000,00 гривень, що підтверджується довідкою ОСОБА_1 управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області від 23.11.2017 за №335. Згідно з вказаною довідкою ОСОБА_5 нараховано і виплачено суддівську винагороду в загальному 165 860,44 гривень, в тому числі за січень 2017 – 18 400,00 гривень, лютий 2017 – 18 400,00 гривень, березень 2017 – 16 763,64 гривень, квітень 2017 – 16 000,00 гривень, травень 2017 – 16 052,54 гривень, червень 2017 – 16 052,54 гривень, липень 2017 – 16 053,17 гривень, серпень 2017 – 16 065,68 гривень, вересень 2017 – 16 065,68 гривень і жовтень 2017 – 16 053,16 гривень (а.с. 21).

На час розгляду даної справи позивач не проходив кваліфікаційного оцінювання на предмет підтвердження здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді чи відповідності займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України від 02.06.2016 за №1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", що передбачено підпунктом 4 пункту 16-1 Перехідних положень Конституції України, пункту 22 Розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02.06.2016 за №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів". Дана обставина визнається і не заперечується сторонами по справі.

Вважаючи, що посадовий оклад судді місцевого суду, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, у розмірі 16 000,00 гривень не відповідає розміру, встановленому Законами України "Про судоустрій і статус суддів" в редакціях від 02.06.2016 за №1402-VIII, від 07.07.2010 за №2453-VІ, позивач звернувся із даним позовом до суду за захистом своїх прав на належну оплату праці.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає, що відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 23 Загальної декларації з прав людини, зокрема передбачає, що працюючий має право на справедливу та задовільну винагороду, яка б забезпечувала гідне існування для нього самого та його родини і яка, в разі необхідності, доповнюється іншими засобами соціального захисту.

У загальновизнаній класифікації прав людини право на працю та справедливу винагороду відноситься до другого покоління прав людини. Ці права відрізняються не тільки предметом та часом виникнення, але й засобами та ступенем забезпечення, тому що їх реалізація передбачає та спирається на втручання держави.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

За змістом статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Вказана імперативна норма Основного Закону імплементована в частині 1 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 за №1402-VIII (надалі по тексту - Закон №1402-VIII), за змістом якої суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Частиною 3 статті 135 Закону №1402-VIII (в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VIII від 06.12.2016 року), визначено базовий розмір посадового окладу судді, виходячи із передбаченого законом на кожний окремий рік прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. При цьому, пунктом 24 Прикінцевих та перехідних положень цьогоЗакону передбачено поступове підвищення посадового окладу судді, починаючи з 01 січня 2017 року, і доведення його до рівня, визначеного частиною 3 статті 135 Закону, у 2020 році.

За змістом пункту 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII, право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим законом, мають лише судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим законом.

Підпунктом 4 пункту 16-1 Перехідних положень Конституції України (доповненого згідно із Законом України від 02.06.2016 за №1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)") передбачено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", має бути оцінена в порядку, визначеному законом.

До проходження кваліфікаційного оцінювання, у відповідності до пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII, суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VI від 07.07.2010 (далі по тексту - Закон №2453-VI), частиною 3 статі 133 якого передбачено, що розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 10 мінімальних заробітних плат.

Вказана норма Закону №2453-VI чітко визначає, що посадовий оклад судді складається із: числового значення "10" і юридичного інституту "мінімальна заробітна плата", які в сукупності слід розуміти як "десять мінімальних заробітних плат".

З аналізу вказаних норм Закону слідує, що розмір винагороди судді до проходження ним кваліфікаційного оцінювання становить 10 мінімальних заробітних плат (пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII та частина 3 статті 133 Закону №2453-VI). Тобто, враховуючи встановлений статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" №1801-VIII з 1 січня 2017 році розмір мінімальної заробітної плати у сумі 3 200,00 гривень, посадовий оклад судді місцевого суду повинен становити 32 000,00 гривень.

Стосовно посилань відповідача на відсутність правових підстав для перерахунку та виплати позивачу суддівської винагороди з розрахунку посадового окладу 32 000,00 гривень, оскільки 01.01.2017 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 за №1774-VIII (надалі по тексту - Закон №1774-VIII), пунктом 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" якого врегульовані спірні правовідносини, суд зазначає наступне.

Дійсно, пунктом 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VIII встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1 600,00 гривень.

Однак, по-перше, вказана норма не визначає до посадових окладів яких саме працівників конкретного органу державної влади тощо не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина, а також не визначає сферу застосування розрахункової величини у розмірі 1 600,00 гривень, в тому числі щодо нарахування та виплати суддівської винагороди.

По-друге, вірним є твердження, що даним Законом не вносилися будь-які зміни в частині врегулювання правового поняття мінімальної заробітної плати як відповідної складової величини і розміру для визначення суддівської винагороди, - Закон №1774-VIII не містить вимог щодо незастосування поняття мінімальної заробітної плати як розрахункової величини у сфері судоустрою.

Втім, протиправним є те, що відповідач до спірних правовідносин застосовує пункт 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VIII, яким поняття "мінімальна заробітна плата" замінена на відповідну розрахункову величину, яка не регулюється законом про державний бюджет України на відповідний рік.

Суд зазначає, що таким Законом №1774-VIII запроваджено зміну по відношенню до загального правового регулювання "мінімальної заробітної плати" та її "розміру".

Безпосередній аналіз змісту пункту 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VIII свідчить, що законодавець змінив правове визначення інституту "мінімальна заробітна плата" як відповідної розрахункової величини, яка в тому числі є складовою суддівської винагороди, та встановив, що такий правовий інститут слід застосовувати у вигляді певної величини, що дорівнює 1 600,00 гривень.

Саме таку зміну правового регулювання відповідач протиправно застосовує до спірних правовідносин.

Суд констатує, що відповідач повинен застосовувати нормативно-правові акти прямої дії – частина 3 статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 за №2453-VІ і стаття 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" від 21.12.2016 за №1801-VIII.

По-третє, в силу вимог частини 2 статті 130 Конституції України жодний інший закон, окрім закону про судоустрій, не може містити норм щодо врегулювання суддівської винагороди, в тому числі такі інші закони не можуть містити бланкетні норми, які підміняють, змінюють чи врегульовують правовий зміст поняття суддівської винагороди, розміру такої винагороди чи будь-яких її складових.

Єдиним винятком в такому випадку є норми закону, на які безпосередньо відсилає сам закон про судоустрій, або який має (містить в собі) правові поняття, що визначаються іншими законом.

У випадку внесення законодавцем змін до законів щодо понять відповідних правових інститутів, які безпосередньо визначають "юридичний зміст" і "склад" суддівської винагороди, такі зміни в силу вимог частини 2 статті 130 Конституції України одночасно вносяться в закон про судоустрій.

Вирішуючи питання про те, який законодавчий акт слід застосовувати при визначенні посадового окладу позивачу з 01.01.2017, враховуючи поняття "мінімальна заробітна плата", суд виходить з наступного.

Юридичний зміст інституту "мінімальна заробітна плата" визначений в частині 1 статті 3 Закону України від 24.03.1995 за №108/95-ВР "Про оплату праці" (надалі по тексту – Закон №108/95-ВР), за змістом якої мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці.

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці (частина 4 статті 3 Закону №108/95-ВР).

За змістом вимог статті 10 Закону №108/95-ВР розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України не рідше одного разу на рік у законі про Державний бюджет України (частина 1); зміни розміру мінімальної заробітної плати іншими законами України та нормативно-правовими актами є чинними виключно після внесення змін до закону про Державний бюджет України на відповідний рік (частина 3).

Отже, спеціальними законами у питаннях "мінімальна заробітна плата" і "розмір мінімальної заробітна плата" є Закон №108/95-ВР і закон про Державний бюджет України на відповідний рік.

Відповідач же в порушення частині 1 статті 3, частин 1, 3 статті 10 Закону України від 24.03.1995 за №108/95-ВР "Про оплату праці" у спірних правовідносинах протиправно підміняє юридичне поняття "мінімальна заробітна плата" іншим визначенням – "розрахункова величина, що дорівнює 1 600,00 гривень".

Не заперечуючи можливість встановлення особливих умов застосування мінімальної заробітної плати в інших законодавчих актах (наприклад, Закон №1774-VIII), суд констатує, що якщо такі особливості стосуються зміни застосування поняття "мінімальна заробітна плата" і "розміру мінімальної заробітної плати", то необхідно вносити відповідні зміни в першу чергу до Законів України "Про судоустрій і статус суддів" в редакціях від 02.06.2016 за №1402-VIII, від 07.07.2010 за №2453-VІ і закону про Державний бюджет України. При цьому, згідно із частиною 1 статті 52 Бюджетного кодексу України (зі змінами, внесеними Законом України від 20.12.2016 за №1789-VIII "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України") зміни до закону про Державний бюджет України можуть вноситися виключно законами про внесення змін до закону про Державний бюджет України.

У контексті фактичних обставин справи, яка розглядається, норми пункту 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VIII у частині застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини у розмірі 1 600,00 гривень не відповідають розміру мінімальної заробітної плати (3 200,00 гривень), встановленому з 01.01.2017 статтею 8 Закону №1801-VIII. Відтак, на переконання суду, такі норми закону можуть бути застосовані лише після внесення відповідних змін чи доповнень до Закону №1801-VIII. Однак, відповідних змін до Закону №1801-VIII не вносилося, а сам Закон №1774-VIII, як вірно зазначає позивач, не є законом про внесення змін ні до Закону №1801-VIII, а ні до Закону №2453-VІ.

Безпідставними є посилання представника відповідача на те, що пункт 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VIII, на час спірних правовідносин не визнаний не конституційним, так як у спірних правовідносинах від не підлягає застосуванню взагалі.

За таких обставин, суд, погоджуючись з доводами позивача, дійшов висновку про те, що застосування відповідачем при визначенні посадового окладу позивачу з 01.01.2017 у розмірі 16 000,00 гривень (1 600,00 гривень х 10) положень пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1774-VIII є протиправним. Натомість застосуванню підлягали положення частин 1, 4 статті 3, частин 1, 3 статті 10 Закону України "Про оплату праці" №108/95-ВР і статті 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" від 21.12.2016 за №1801-VIII, з урахуванням яких посадовий оклад позивача з 01.01.2017 становить 32 000,00 гривень як 10 одиниць мінімальної заробітної плати (3 200,00 гривень х 10).

Водночас, слід вказати, що за змістом пункту 8 частини 5 статті 48 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 за №1402-VIII незалежність суддів зокрема, забезпечується належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді.

Частиною 7 вказаної статті Закону №1402-VІІІ визначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.

Незалежність як складова конституційного статусу суддів гарантується Конституцією України і забезпечується, зокрема, особливим порядком державного фінансування та належними умовами для функціонування судів і діяльності суддів шляхом визначення у Державному бюджеті України окремо видатків на утримання судів, а також надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди.

Суд вважає, що протиправне застосування відповідачем пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 за №1774-VIII звужує зміст та обсяг визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.

Нарахування і виплата відповідачем суддівської винагороди з врахуванням посадового окладу в розмірі 16 000,00 гривень замість 32 000,00 гривень є реальним звуженням права позивача на належну оплату праці, визначену законом, як за змістом так і за формою.

Як вже зазначалося, на конституційному рівні (статті 130 Конституції України) законодавцем закріплено фінансове забезпечення судді в розмірі суддівської винагороди, яка визначається виключно відповідним законом про судоустрій, при цьому матеріальне забезпечення судді є невід'ємною частиною гарантій незалежності суддівської влади.

Відповідно до позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 08.04.2016 за №4-рп/2016, конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною 1 статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.

Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині 1 статті 55 Конституції України.

Відповідно до Європейської хартії про закон "Про статус суддів" від 10 липня 1998 року рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1).

Як зазначав Конституційний Суд України у Рішенні від 3 червня 2013 року №3-рп/2013 конституційний принцип незалежності суддів означає, в тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя.

Конституційний Суд України неодноразово висловлював свою аналогічну правову позицію стосовно забезпечення гарантій незалежності суддів, зокрема в рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19- рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року № 10- рп/2008.

Згідно з зазначеними рішеннями Конституційного Суду України, визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід’ємним елементом їх статусу та поширюються на всіх суддів України. Такими гарантіями є, у тому числі, надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо).

Особливу увагу слід акцентувати на правовій позиції Конституційного Суду України, згідно з якою грошове утримання судді спрямоване на забезпечення гідного його статусу життєвого рівня, оскільки суддя обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу.

Відповідно до пункту першого Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, "незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни; усі державні та інші установи зобов’язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її".

Згідно з частиною 2 статті 1 Загальної (Універсальної) хартії судді, незалежність судді є важливою умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Незалежність є неподільною.

Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на міжнародному рівні повинні поважати, захищати та охороняти цю незалежність.

Звуження матеріальних гарантій для суддів у цілому призводить до порушення права особи на справедливий судовий розгляд.

У Рішенні Європейського суду з прав людини (далі по тексту – ЄСПЛ, Суд) від 26 квітня 2006 року "Зубко та інші проти України" зазначено, що, на думку Суду, неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску та впливу на поведінку (пункт 68). Також ЄСПЛ дійшов висновку, що неспроможність гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, в якій вони залишились, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном (пункт 69).

Пункт 42 вказаного Рішення також містить витяг з Пояснювального меморандуму до Рекомендації Комітету Міністрів № (94) 12 "Незалежність, дієвість та роль суддів", у пункті 29 якого зазначено, що статус та винагорода є важливими факторами, які визначають належні робочі умови. Статус суддів повинен відповідати високому положенню їх професії, і їх винагорода має становити достатню компенсацію за їх тягар обов’язків. Ці фактори є невід’ємними умовами незалежності суддів, особливо для розуміння важливості їх ролі як суддів, що виражається у вигляді належної поваги та адекватній фінансовій винагороді.

Європейським судом з прав людини, зокрема, у рішенні по справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) викладено правову позицію та зауважено, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення Суду). У зв'язку з цим, ЄСПЛ, у вказаній справі не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлені відповідні доплати та пільги з бюджету, і які є діючими, та Закону України "Про Державний бюджет" на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон.

Також, Європейський Суд з прав людини у справі "Yvonne van Duyn v. Home Office" (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) зазначив щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань (недофінансування) для уникнення відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію чи прийняли закон, то така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Отже, забезпечення державою достойної оплати праці судді є запорукою дотримання гарантій права особи на розгляд справи незалежним і безстороннім судом та збереження справедливого балансу між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права особи.

Статтею 151 Закону №1402-VIII визначено, що Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.

Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів (частина 3 статті 148 Закону №1402-VIII).

Згідно з частини 1 та частини 3 статті 126 Закону №1402-VIII, для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні діє суддівське самоврядування. До питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їхніх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов’язані зі здійсненням правосуддя.

Відповідно до статті 133 Закону №1402-VIII, Рада суддів України розглядає питання правового захисту суддів, соціального захисту суддів та їхніх сімей, приймає відповідні рішення з цих питань, розробляє та організовує виконання заходів щодо забезпечення незалежності судів і суддів, поліпшення стану організаційного забезпечення діяльності судів.

З огляду на зазначене, Рада суддів України вищевказану правову позицію довела до відома Державної судової адміністрації України рішенням від 3 березня 2017 року за №16.

В свою чергу, рішенням з’їду суддів України "Про стан здійснення правосуддя та стан незалежності судів і суддів у 2016 році" від 14-15 березня 2017 року до головних розпорядників коштів Державного бюджету України доведено позицію З’їду щодо фінансового забезпечення діяльності суддів стосовно необхідності застосування у визначенні розміру посадового окладу судді до проходження ними кваліфікаційного оцінювання розрахункової величини мінімальної заробітної плати (3 200,00 гривень).

Враховуючи наведене у сукупності, суд зазначає, що законодавець, в тому числі відповідні органи виконавчої влади, маючи повноваження щодо визначення умов, порядку та розміру суддівської винагороди виходячи з фінансових можливостей державного бюджету, повинен враховувати, що Конституція України і чинне спеціальне законодавство, що регулює суддівську винагороду, містить імперативний припис щодо вичерпного переліку джерел, які мають регулювати ці відносини, а саме закон про судоустрій, а не інші нормативно-правові акти.

Отже, зважаючи на те, що Закон №1774-VIII не є спеціальним актом, який, в першу чергу визначає правове поняття інституту "мінімальна заробітна плата", "розмір мінімальної заробітної плати", ним не внесено змін до Закону №1402-VIII або до Закону №2453-VI в частині регулювання визначення складових суддівської винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, а також яким не внесено зміни до Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік", відсутні правові підстави для застосування положень пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VIII при нарахуванні суддівської винагороди, яка, як одна із складових гарантій незалежності суддів, не може бути змінена іншим законами, ніж змінами до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

В даному випадку сторонами визнається, що позивач кваліфікаційне оцінювання не проходив, на посаду був призначений до набрання чинності Законом №1402-VIII, а отже його посадовий оклад з 01.01.2017 відповідно до частини 3 статті 133 Закону №2453-VI мав становити і становить на час вирішення справи 10 мінімальних заробітних плат, тобто 32 000,00 гривень.

Водночас, як слідує із наявних у справі матеріалів, за період з січня по жовтень 2017 року позивачу виплачувалась суддівська винагорода з розрахунку посадового окладу судді місцевого суду у розмірі 16 000,00 гривень, що не відповідає розміру, встановленому Законом України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VI, та свідчить про порушення відповідачем конституційних гарантій незалежності суду, про допущення відповідачем протиправної бездіяльності, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті винагороди у розмірі, встановленому відповідно до частини 3 статті 133 Закону №2453-VI, тобто у розмірі 10 мінімальних заробітних плат (32 000,00 гривень).

Суд не приймає до уваги посилання представника ОСОБА_1 управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області на приписи Бюджетного кодексу України в частині того, що розпорядники бюджетних коштів, до яких відновиться і відповідач, беруть бюджетні зобов'язання та проводять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, передбачених кошторисами.

З даного приводу суд вважає за необхідне в чергове зазначити, що в силу вимог частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (далі по тексту - Конвенція) та практику Суду як джерело права.

У рішенні по справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) Європейським Судом з прав людини сформовано правову позицію, відповідно до якої органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що аргументи відповідача про відсутність механізму реалізації законодавчого положення, відсутність бюджетних асигнувань та відсутність коштів, як причина невиконання взятих державою на себе зобов'язань, не можуть бути підставою для невиконання вимог закону.

Застосування закону, який на переконання відповідача, визначає спеціальний, тимчасовий порядок нарахування (обчислення) суддівської винагороди, що не врегульовано законом про судоустрій (частина 2 статті 130 Конституції України), тобто в іншому нормативно-правову акті, свідчить про порушення принципу "якості закону".

Суд зазначає, що "якість закону" є автономним поняттям, створеним Європейським Судом з прав людини у процесі тлумачення положень Конвенції. Вимоги до якості закону проілюстровані у справі "Корецький та інші проти України" (заява №40269/02). Зокрема, в пунктах 46-47 рішення Суд дійшов такого висновку: навіть припускаючи, що положення закону було правильно розтлумачене судами та втручання базувалося на формальній підставі, закріпленій у національному законодавстві, Суд нагадує, що вислів "передбачений законом" у пункті 2 статті 11 Конвенції не тільки вимагає, аби дія, яка оскаржується, була передбачена національним законодавством, а й також містить вимогу щодо якості закону.

Відповідно до позиції Європейського Суду з прав людини чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (рішення Суду у справі "Броньовський проти Польщі", заява №31443/96).

Таким чином, з огляду на суперечливість Прикінцевих та перехідних положень Закону №1774-VIII, яким передбачена інша розрахункова величина у розмірі 1 600,00 гривень замість поняття "мінімальна заробітна плата" для визначення посадових окладів, суд вважає, що для обчислення розміру суддівської винагороди такі положення Закону застосовуватися не можуть, виходячи також із принципу "якості закону".

Частиною 2 статті 2 КАС України законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Так, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

З урахуванням вищевикладеного суд вважає, що відповідач, відмовляючи у проведенні нарахування і виплати суддівської винагороди, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, чим порушив право позивача на встановлений Законом №2453-VI розмір суддівської винагороди, із врахуванням посадового окладу в розмірі 10 мінімальних заробітних плат, визначених статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік"№1801-V-ІІІ, починаючи з 01.01.2017.

Відтак, позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не здійснення нарахування і виплати судді Поповичу Володимиру Стефановичу належної суддівської винагороди за період з 1 січня по 31 жовтня 2017 року є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

В матеріалах справи наявна довідка відповідача від 23.11.2017 за №335 про нараховану та виплачену позивача суддівську винагороду із розрахунком посадового окладу в розмірі 16 000,00 гривень.

Враховуючи надбавку за вислугу років в розмірі 15% посадового окладу за січень, лютий і березень 2017 року та належний розмір посадового окладу (32 000,00 гривень) недоплачена сума суддівської винагороди за січень-жовтень 2017 року становить в загальному 168 539,56 гривень, в тому числі:

- січень 2017 року 18 400,00 гривень (36 800,00 (32 000,00 +15%) - 18 400,00);

- лютий 2017 року 18 400,00 гривень (36 800,00 (32 000,00 +15%) - 18 400,00);

- березень 2017 року 20 036,00 гривень (36 800,00 (32 000,00 +15%) - 16 763,64);

- квітень 2017 року 16 000,00 гривень (32 000,00 - 16 000,00);

- травень 2017 року 15 947,46 гривень (32 000,00 - 16 052,54);

- червень 2017 року 15 993,43 гривень (32 000,00 - 16 006,57);

- липень 2017 року 15 946,83 гривень (32 000,00 - 16 053,17);

- серпень 2017 року 15 934,32 гривень (32 000,00 - 16 065,68);

- вересень 2017 року 15 934,32 гривень (32 000,00 - 16 065,68);

- жовтень 2017 року 15 946,84 гривень (32 000,00 - 16 053,16).

Беручи до уваги допущення відповідачем протиправної бездіяльності по відношенню до позивача щодо не здійснення нарахування та виплати суддівської винагороди, виходячи із посадового окладу судді в розмірі 32 000,00 гривень (10 мінімальних заробітних плат), суд, керуючись пунктом 2 частиною 1, частиною 6 статті 5, пунктами 4, 10 частини 1 статті 245 КАС України, вважає, що вимоги позивача про стягнення недоплаченої суми суддівської винагороди в розмірі 168 539,56 гривень є вірним способом відновлення його порушеного права, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист права на належну оплату праці.

Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір", відтак судові витрати відшкодуванню позивачу не підлягають.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність ОСОБА_1 управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області щодо не здійснення нарахування та виплати судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області Поповичу Володимиру Стефановичу суддівської винагороди, виходячи із посадового окладу судді в розмірі 10 мінімальних заробітних плат, що визначена Законом України ‘‘Про державний бюджет України на 2017 рік’’ №1801-V-ІІІ від 21.12.2016, за період з 1 січня по 31 жовтня 2017 року.

Стягнути з ОСОБА_1 управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 26289647, вул. Грюнвальдська, 11, м. Івано-Франківськ, Івано-Франківська область, 76018) на користь судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області Поповича Володимира Стефановича (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) недоплачену суддівську винагороду за період з 1 січня по 31 жовтня 2017 року в сумі 168 539 (сто шістдесят вісім тисяч п’ятсот тридцять дев’ять) гривень 56 (п’ятдесят шість) копійок із сплатою (утриманням і нарахуванням) належних податків, зборів та страхових внесків.

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення в користь судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області Поповича Володимира Стефановича (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) суддівської винагороди за жовтень 2017 року в сумі 15 946 (п'ятнадцять тисяч дев’ятсот сорок шість) гривень 84 (вісімдесят чотири) копійки.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.

Відповідно до статей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається через Івано-Франківський окружний адміністративний суд або безпосередньо до Львівського апеляційного адміністративного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

ОСОБА_5 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) вул. Леонтовича, 5, м. Івано-Франківськ, Івано-Франківська область, 76019.

Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 26289647) вул. Грюнвальдська, 11, м. Івано-Франківськ, Івано-Франківська область, 76018.

ОСОБА_3 управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 37951998) вул. Дністровська, 14, м. Івано-Франківськ, Івано-Франківська область, 76018.

Суддя /підпис/ ОСОБА_6

Рішення складено в повному обсязі 16 січня 2018 року.