Постанова № 71613679, 15.01.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №2-7113/07 15.01.2018

Справа №2-7113/07 Головуючий першої інстанції Коваль В.І.

Провадження №22-ц/784/23/18 Доповідач апеляційного суду ОСОБА_1

Категорія 6

Постанова

Іменем України

15 січня 2018 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Лисенка П.П., Галущенка О.І.,

з секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника особи, яка подала апеляційну скаргу ОСОБА_2 – ОСОБА_3 заочне рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 27 грудня 2007 року, ухваленого головуючим суддею Ковалем В.І. в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до Адміністрації Заводського району міста Миколаєва про визнання права власності на самочинне будівництво,

УСТАНОВИЛА:

У грудні 2007 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до Адміністрації Заводського району міста Миколаєва про визнання права власності на самочинне будівництво.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 12 липня 2007 року.

Для поліпшення житлових та побутових умов він самочинно побудував житлову прибудову літ.А-1 (9.1х4.70) + (3.2х1.45) загальною площею 36.6 кв.м, житловою площею 17.5 кв.м., в наслідок чого вищезазначена квартира стала трикімнатною загальною площею 86.5 кв.м., житловою площею 45.3 кв.м. та звів ряд допоміжних приміщень і споруд.

Посилаючись на викладені обставини, погодження Заводського районного відділу міста Миколаєва ГУ МНС України в Миколаївській області, Санітарно-епідеміологічної станції Заводського району міста Миколаєва та Управління містобудування та архітектури виконавчого комітету Миколаївської міської ради, а також на те, що ним не було дотримано порядку оформлення дозволу на відповідну забудову, ОСОБА_5 просив визнати за ним право власності на самочинно побудовані по провулку Транспортному №1 в місті Миколаєві: житлову прибудову літ.А-1(9.1х4.70)+(3.2х1.45) загальною площею 36.6 кв.м., житловою площею 17.5 кв.м., а також сарай літ.Д-1 (4.8х4.75) і гараж літ.Е-1 (6.2х3.5) + (4.2.х3.8).

Заочним рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 27 грудня 2007 року позов задоволено.

Визнано право власності ОСОБА_5 на самочинно побудовану по провулку Транспортному №1 в місті Миколаєві: житлову прибудову літ.А-1 (9.1х4.70)+(3.2х1.45) загальною площею 36.6 кв.м., житловою площею 17.5 кв.м.

Визнано право власності ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_2, яка є трикімнатною, загальною площею 86.5 кв.м., житловою площею 45.3 кв.м., а також на сарай літ.Д-1 (4.8х4.75) і гараж літ.Е-1 (6.2x3.5)+(4.2x3.8).

В апеляційній скарзі представник особи, яка подала апеляційну скаргу ОСОБА_2 – ОСОБА_3, посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступних підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із наявності правових підстав для застосування норми ст.376 ЦК України.

Однак, із таким висновком районного суду у повній мірі погодитись не можна, виходячи з наступного.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставинах, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам судове рішення не відповідає.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Порядок будівництва нерухомого майна, прийняття його в експлуатацію врегульовано відповідними нормативними актами, а саме: Земельним кодексом України; Цивільним кодексом України; Законами України: «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 року, «Про планування і забудову територій» від 20 квітня 2000 року (який діяв на час виникнення спірних правовідносин), «Про архітектурну діяльність» від 20 травня 1999 року, «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 року, «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року, «Про екологічну експертизу» від 09 лютого 1995 року (який діяв на час виникнення спірних правовідносин), «Про охорону культурної спадщини» від 08 червня 2000 року та іншими.

Спеціальною матеріально-правовою нормою, що міститься в частині першій ст.376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об’єкт нерухомості може бути визнано самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об’єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об’єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Аналогічні положення закріплені у п.4 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №6 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами статті 376 ЦК України (про правовий режим самочинного будівництва)» в якому зазначено, що при розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Самочинним також вважається будівництво хоча і на підставі проекту, але за наявності істотних порушень зазначених норм та правил як у самому проекті, так і при будівництві, за наявності рішень спеціально уповноважених органів про усунення порушень.

Будівництвом об'єкта нерухомості на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, вважається спорудження таких об'єктів на земельній ділянці, що не віднесена до земель житлової й громадської забудови, зокрема, наданій для ведення городництва, сінокосіння, випасання худоби тощо, цільове призначення або вид використання якої не змінено в установленому законом порядку.

Під наданням земельної ділянки слід розуміти рішення компетентного органу влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність або надання у користування, або передачу права користування земельною ділянкою на підставі цивільно-правових договорів із фізичною чи юридичною особою.

Не може вважатися наданням земельної ділянки лише рішення компетентного органу влади про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або для розробки проекту забудови.

Під належним дозволом слід розуміти передбачений Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 року дозвільний документ (статті 35 - 37), що дає право виконувати підготовчі та будівельні роботи саме того об'єкту і на тій земельній ділянці, яка передана з цією метою певній особі.

Відповідно до ст.29 Закону України «Про планування і забудову територій» від 20 квітня 2000 року (який діяв на час виникнення спірних правовідносин), дозвіл на виконання будівельних робіт визначався як документ, що засвідчує право замовника та підрядника на виконання підготовчих (якщо підготовчі роботи не були виконані раніше відповідно до дозволу на виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд.

Дозвіл на виконання будівельних робіт надавався інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю.

Будівництвом, яке здійснюється з істотним порушенням будівельних норм і правил, вважається у тому числі будівництво, яке хоча і здійснюється за наявності проекту, але з порушенням державно-будівельних норм та санітарних правил, що загрожують життю та здоров'ю людини у разі невиконання приписів інспекції державного архітектурно-будівельного контролю про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил тощо.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Відмова від проведення перебудови може бути підставою для знесення самочинного будівництва за рішенням суду.

Відповідно до положень ч.ч.4,5 ст.376 ЦК України, предметом доказування у справі за позовом про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно є відсутність факту порушення прав інших осіб та істотних порушень будівельних норм і правил при здійсненні самочинної забудови.

Із змісту цих норм випливає, що законом встановлена презумпція порушення права інших осіб та наявність істотних порушень будівельних норм при самочинному будівництві, які мають бути спростовані при судовому розгляді в разі визнання права власності на самочинну забудову.

Крім того, мають бути з’ясовані підстави відмови компетентного органу у оформленні права власності на самочинно збудований об’єкт нерухомості, оскільки право на захист цивільного права та право на позов відповідно до приписів ст.15 ЦК України, виникає лише в разі його порушення.

Факт порушення права, згідно з приписами ЦПК України має довести особа, яка звертається з позовом.

Для з’ясування цих фактів суд має визначити суб’єктний склад спірних правовідносин, тобто встановити коло осіб, які є власниками або користувачами суміжних земельних ділянок чи співвласниками або співкористувачами земельної ділянки, на якій здійснюється самочинне будівництво та наявність чи відсутність їх обґрунтованих заперечень щодо самочинного будівництва.

Із матеріалів справи вбачається, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 06 квітня 2005 року власником двокімнатної квартири АДРЕСА_3 був ОСОБА_6, який помер 23 грудня 2006 року (а.с.37,54).

Заочним рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 12 липня 2007 року визнано дійсним договір, укладений в простій письмовій формі 15 грудня 2006 року, згідно якого ОСОБА_5 придбав у ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_3, та визнано за ОСОБА_5 право власності на зазначену квартиру. Додатковим рішенням цього ж суду від 18 липня 2007 року визнано за ОСОБА_5 право власності на прилеглі до вищезазначеної квартири літню кухню – літ.Б та гараж-сарай металевий – літ.В (а.с.10,11).

Для поліпшення житлових та побутових умов ОСОБА_5 самочинно побудував житлову прибудову літ.А-1 (9.1х4.70) + (3.2х1.45) загальною площею 36.6 кв.м, житловою площею 17.5 кв.м., в наслідок чого площа вищезазначеної квартири збільшилась до 86.5 кв.м., житловою площею 45.3 кв.м., а також сарай Д-1 (4.8х4.75), гараж Е-1 (6.2х3.5) + (4.2х3.8) (а.с.7).

Позивачем отримано погодження Заводського районного відділу міста Миколаєва ГУ МНС України в Миколаївській області, Санітарно-епідеміологічної станції Заводського району міста Миколаєва та Управління містобудування та архітектури виконавчого комітету Миколаївської міської ради, щодо оформлення самочинних побудов (а.с.12,13,14).

В подальшому, за нотаріально-посвідченим договором купівлі-продажу від 21 лютого 2008 року квартира №3, що розташована в місті Миколаєві по провулку Транспортному в будинку №1, була відчужена ОСОБА_5 ОСОБА_7 (матеріали інвентаризаційної справи за №28567).

Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради №1032 від 24 квітня 2008 року зазначеній квартирі надана нова адреса: провулок Транспортний, №1/1, а 13 травня 2008 року ОСОБА_7 видано свідоцтво про право власності на житло – житловий будинок №1/1, що розташований по провулку Транспортному в місті Миколаєві (а.с. 25, матеріали інвентаризаційної справи за №28657).

В подальшому, ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 15 квітня 2009 року скасовано заочне рішення Заводського районного суду Миколаївської області від 12 липня 2007 року та додаткове рішення Заводського районного суду Миколаївської області від 18 липня 2007 року (а.с.38).

Заочним рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 27 квітня 2009 року ОСОБА_2 визначено додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, що відкрилась після смерті ОСОБА_6

У визначений судом строк ОСОБА_2 подала до Третьої Миколаївської державної нотаріальної контору заяву про прийняття спадщини після смерті свого батька, на підставі якої заведена спадкова справа за №520/2009.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 28 жовтня 2010 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 01 березня 2011 року, у задоволені позову ОСОБА_5 про визнання дійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_8 задоволено. Визнано за останньою право власності на житловий будинок №1/1 по провулку Транспортному в місті Миколаєві. Витребувано зазначений будинок від ОСОБА_7 та передано його ОСОБА_6А.(а.с.39-42).

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України). У зв'язку із цим звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

Якщо позивач не звертався до компетентного державного органу із заявою про прийняття об'єкта до експлуатації, суд вирішує спір по суті з урахуванням наведених обставин та вимог закону.

На час виникнення даних правовідносин з приводу оформлення самочинних будівель, функції компетентного органу, який відповідно до Положення, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку та будівництва України від 19 листопада 2007 року № 317, здійснював у межах компетенції дозвільні, реєстраційні функції та контроль і нагляд у сфері будівництва, містобудування та архітектури та забезпечував реалізацію встановленого порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, виконувала інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в Миколаївській області (далі - Інспекція).

Матеріали справи не містять даних про те, що позивач звертався до інспекції з питань прийняття самочинно збудованих об’єктів нерухомості у експлуатацію, та йому було відмовлено у здійсненні цих процедур, а також даних про те, що саме Адміністрація Заводського району міста Миколаєва, як відповідач у справі, порушила права позивача, відмовившись від оформлення права власності останнього на самочинну забудову.

Отже, враховуючи відсутність належних доказів відповідності самочинного будівництва вимогам будівельних норм, стандартів і правил, не порушення прав власників сусідніх земельних ділянок, а також звернення позивача до Інспекції з державного архітектурно-будівельного контролю щодо прийняття закінченого будівництвом об'єкта в експлуатацію та відмови зазначеного органу у видачі відповідного документу, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення позову.

Вирішуючи спір, суд не звернув уваги на ці обставини справи та не спростувавши фактів, передбачених ст.376 ЦК України, прийшов висновків щодо порушення права позивача, які не підтверджені наданими доказами, не відповідають вимогам закону та дійсним обставинам справи.

Встановлене, згідно з приписами ч.1 ст.376 ЦПК України, тягне скасування рішення суду з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову з підстав його недоведеності.

Крім того, відповідно до вимог ст.141 ЦПК України, з позивача на користь ОСОБА_2 слід стягнути судові витрати сплачені за подачу апеляційної скарги в розмірі 90 грн. 00 коп. та на користь держави витрати, пов’язані з публікацією в пресі оголошення про виклик в розмірі 420 грн.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу представника особи, яка подала апеляційну скаргу ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Заочне рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 27 грудня 2007 року скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення.

В задоволені позовних вимог ОСОБА_4 до Адміністрації Заводського району міста Миколаєва про визнання права власності на самочинне будівництво – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 90 (дев’яносто) грн. на відшкодування судового збору, сплаченого в апеляційній інстанції.

Стягнути з ОСОБА_4 420 (чотириста двадцять) грн. 00 коп. витрат, пов’язаних з публікацією в пресі оголошення про виклик відповідача, на рахунок Апеляційного суду Миколаївської області (код ЕДРПОУ 02892675, код банку 820172, рахунок №35229152016312 Держказначейська служба України, м. Київ).

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: П.П. Лисенко

ОСОБА_9

Повний текст постанови

складено 17 січня 2018 року