Постанова № 71598735, 09.01.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

Головуючий І інстанції: Тітов О.М.

Суддя-доповідач: ОСОБА_1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 січня 2018 р. м. ХарківСправа № 820/7147/16Харківський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Курило Л.В.,

суддів: Русанової В.Б. , Бартош Н.С. ,

за участю секретаря судового засідання Дудки О.А.,

представника позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 31.10.2017 р. (повний текст виготовлено 31.10.2017 р.) по справі № 820/7147/16

за позовом Таммо ОСОБА_4

до Державної міграційної служби України , третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області -

про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2016 р. Таммо ОСОБА_4 (далі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач), за участю третьої особи - Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення Державної міграційної служби України від 02.12.2016 р. №619-16 та зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву Таммо ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 31.10.2017 р. адміністративний позов Таммо ОСОБА_4 задоволено в повному обсязі.

Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 02.12.2016 р. № 619-16.

Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву Таммо ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність рішення суду першої інстанції в зв'язку з ненаданням належної правової оцінки обставинам справи та порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Позивач надав до суду апеляційної інстанції письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду - залишити без змін.

Представник відповідача в судовому засіданні суду апеляційної інстанції вимоги апеляційної скарги підтримав в повному обсязі, просив постанову суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову, якою відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Представник позивача в судовому засіданні суду апеляційної інстанції просив постанову суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу відповідача без задоволення.

Представник третьої особи в судове засідання суду апеляційної інстанції не прибув, про дату, час та місце судового розгляду повідомлявся своєчасно та належним чином.

Відповідно до ч. 2 ст. 313 КАС України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Згідно з ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що Таммо ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином ОСОБА_5, народився в м. Кобані (Сирійська Республіка), неодружений, ІНФОРМАЦІЯ_2, за національністю курд, за віросповіданням мусульманин - суніт.

Позивач, відповідно до матеріалів особової справи, вказує, що покинув країну постійного проживання у 2006 року та прибув в Україну з метою навчання. У період з 2006 р. до 2007 р. позивач навчався в Полтавському національному технічному університеті.

Громадянин ОСОБА_5 Таммо ОСОБА_4 30.06.2016 р. звернувся до органів міграційної служби із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обгрунтувавши причину неможливості повернення до країни походження через ведення бойових дій в Сірії, а також небажанням служити в армії ( т.1 а.с. 52-53).

Головним управлінням Державної міграційної служби України у Харківській області 19.10.2016 р. за результатами розгляду особової справи позивача складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відмова мотивована тим, що за результатами розгляду особової справи встановлено, що заявнику, громадянину ОСОБА_5 Таммо ОСОБА_4, при поверненні до країни громадянської належності, не існує об'єктивних підстав побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто, умови, передбачені пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні. Відповідно до зазначеного висновку відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с. 108-116).

Рішенням Державної міграційної служби України від 02.12.2016 р. №619-16 висновок Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні ( т.1 а.с. 118-119).

22 грудня 2016 року позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 21.12.2016 р. за №88 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видане на підставі рішення Державної міграційної служби України від 02.12.2016 р. №619-16 ( т.1 а.с.120) .

Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України від 02.12.2016 р. №619-16, позивач звернувся до суду із зазначеним адміністративним позовом.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з якими Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту, тому рішення Державної міграційної служби України від 02.12.2016 р. № 619-16 прийнято без повного та всебічного дослідження фактичних обставин особової справи позивача та є таким, що підлягає скасуванню.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", міжнародними актами, у тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Згідно із визначенням, наведеним у пункті 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (в редакції, чинній на час винесення спірного рішення) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з частиною 2 статті 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також суд апеляційної інстанції зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій ОСОБА_6 Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 р. №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Судом встановлено, що в Рекомендаціях УВКБ ООН з питання міжнародного захисту відносно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IIІ, жовтень 2014 року) зазначено, що після видання УВКБ ООН в жовтні 2013 року "Рекомендацій з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (Редакція II)" ситуація в ОСОБА_5 в плані безпеки, дотримання прав людини, переміщення і гуманітарних потреб ще більше загострилася.

Також в Рекомендаціях УВКБ ООН від жовтня 2014 року зазначено, що на даний момент майже всі райони країни охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, які частково взаємно накладаються один на одного; ця ситуація ускладнюється внаслідок того, що за всі протиборчі сторони воюють іноземні найманці. Бої між сирійськими урядовими силами і масою антиурядових збройних груп не затихають. Паралельно угруповання "Ісламська держава Іраку і аль-Шама" (далі "ИГИШ") зміцнила контроль над значними територіями півночі і північного сходу ОСОБА_5 і часто вступає в озброєні зіткнення з антиурядовими збройними групами, курдськими силами ("Загонами народної самооборони", ОНБ), а також з урядовими силами. Нанесення авіаційних ударів по цілях в ИГИШ 23 вересня 2014 року привнесло в конфлікт додатковий ступінь складності. Оскільки міжнародні зусилля по знаходженню політичного вирішення ситуації в ОСОБА_5 успіху досі не принесли, конфлікт як і раніше призводить до подальших жертв серед цивільного населення, переміщення людей і руйнування інфраструктури країни.

Відповідно до пункту 4 Рекомендацій УВКБ ООН від жовтня 2014 року за наявними даними до квітня 2014 року кількість осіб, загиблих у результаті конфлікту, перевищила 191 тис. чол. Найбільша кількість документально зафіксованих випадків смерті було зареєстровано в провінції ОСОБА_7; далі за кількістю жертв йдуть провінції Алеппо, Хомс, Ідліб, ОСОБА_2 та Хама.

Згідно з пунктом 27 Рекомендацій УВКБ ООН від жовтня 2014 року у тих випадках, все більш виключних, де критерії включення в міжнародний захист згідно Конвенції 1951 року не будуть дотримані, слід розглядати більш широкі критерії відповідності поняття "біженець", сформульовані в регіональних нормативно-правових актах, що стосуються біженців, або інші форми міжнародного захисту, в тому числі додатковий захист або захист від видворення, заснованих на міжнародних або регіональних нормах в області прав людини або які базуються на нормах національного законодавства.

Відповідно до пункту 171 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців, якщо тип військової акції, в якій особа не бажає брати участь, засуджується міжнародним співтовариством як така, що суперечить елементарним правилам людської поведінки, покарання, передбачене за дезертирство або ухилення від призову, може з урахуванням всіх інших вимог визначення бути розцінено як переслідування.

Отже, загальновизнаним офіційними документами, підтверджуються обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення до ОСОБА_5, ситуація в якій докорінно змінилась під час його перебування в Україні.

Тлумачення поняття "загрози тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання" дає у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини, практику якого згідно зі статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ як джерело права.

Так, Європейський суд з прав людини у справі "Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства" (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які були переміщені в результаті боротьби.

Ситуація в ОСОБА_5 за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висиляють в цю країну, оскільки сторони конфлікту використовують методики та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.

При цьому, ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним, й таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в особи на момент її звернення за захистом.

Разом з тим, звертаючись в Україні за захистом, позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні, які, в свою чергу, відповідач не визнав неправдоподібними або такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивача.

Положеннями ч.5 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відсутні.

Проте, колегія суддів не погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що Таммо ОСОБА_4 проживав у ОСОБА_5 в місті Кобані. В Україну приїхав у 2006 році на навчання та в період з 2006 р. до 2007 р. навчався в Полтавському Національному технічному університеті. Через проблеми з продовженням реєстрації позивач залишився в Україні нелегально.

Колегія суддів звертає увагу на те, що вся родина позивача також виїхала з м. Кобані до Туреччини після того, як їхній будинок був зруйнований.

З протоколу співбесіди від 13.06.2016 р. вбачається, що Таммо ОСОБА_4 14.10.2006 р. полетів із аеропорту м. Алеппо до м. Одеси з метою навчатися в Одеському медичному університеті. Зі слів позивача, він є військовозобов'язаним і в разі повернення до ОСОБА_5 він буде змушений служити в урядовій армії (т.1 а.с.73-75).

Колегія суддів звертає увагу на те, що Міжнародний Комітет Червоного Хреста вважає конфлікт у ОСОБА_5 збройним конфліктом не міжнародного характеру. В результаті напруженої ситуації, яка склалася в ОСОБА_5, УВКБ ООН вважає, що більшість її громадян, які звертаються за міжнародним захистом, відповідають критеріям поняття "біженець" за Конвенцією про статус біженців 1951 року, інші мають право на додатковий захист (http://unhcr.org.ua/).

На підставі вище зазначеного, колегія суддів приходить до висновку, що існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення до ОСОБА_5, ситуація в якій в корні змінилась під час перебування позивача в Україні.

Відповідно до частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктом 1 чи пунктом 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктом 1 чи пунктом 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідачем не надано жодних доказів, які б свідчили про існування обставин, що передбачені частиною шостою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту".

Як правомірно враховано судом першої інстанції, міграційною службою не прийнято до уваги Рекомендації Управління Верховного комісара ООН у справах біженців з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (редакція ІІ) від 27 жовтня 2014 року, в яких зазначено, що ситуація щодо захисту прав людини в ОСОБА_5 погіршується, і в країні вчиняються порушення, рівносильні злочинам проти людяності, що підкріплюються повною відсутністю відповідальності.

Відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Згідно зі статтею 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Проте, приймаючи оскаржуване рішення, відповідач належним чином не дослідив та не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в ОСОБА_5 й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність прийнятого Державною міграційною службою України рішення від 02.12.2016 р. № 619-16 про відмову Таммо ОСОБА_4 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Доводи апелянта про те, що повідомлені позивачем побоювання постраждати від рук бойовиків ісламської радикальної організації "Ісламська держава" через свою належність до курдів, не підтверджується інформацією по країні походження, крім того, район, де проживав заявник у ОСОБА_5, звільнений від "ІДІЛ", колегія суддів вважає необгрунтованими, оскільки у рекомендаціях УВКБ ООН з питань міжнародного захисту відносно осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку від 1 листопада 2015 р. вказується, що особи, які ухиляються від призову та представники етнічних меншин, зокрема, курди, можуть потребувати міжнародного захисту відповідно до Конвенції 1951 року.

Що стосується посилання апелянта на те, що позивачу продовжено дію національного паспорту в посольстві ОСОБА_5 в Україні (м. Київ), що свідчить про забезпечення його необхідними правами країною походження , колегія суддів зазначає, що вказані обставини не можуть свідчити про можливість безпечного повернення позивача у країну громадянської належності, оскільки у цій країні змінилася соціально-економічна, гуманітарна та військова ситуації.

Безпідставним є посилання апелянта на практику Вищого адміністративного суду України, викладену в ухвалі від 10.10.2012 р. по справі №К-41452/10, оскільки зазначене рішення не має преюдиціального значення при розгляді цієї справи.

Відповідно до ч.1 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд першої інстанції дав грунтовний аналіз нормам матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, що об'єктивно виклав в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Проаналізувавши норми чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо обгрунтованості заявлених позивачем вимог, повно встановив обставини справи, правильно та об'єктивно оцінивши зібрані по справі докази, ухвалив рішення, яке відповідає нормам матеріального та процесуального права.

При цьому, судовою колегією враховується, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету ОСОБА_6 Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Апелянт не надав до суду належних доказів, які б підтверджували протиправність рішення суду першої інстанції.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги спростовані наведеними вище обставинами та нормативно - правовим обґрунтуванням, у зв'язку з чим підстав для скасування постанови суду першої інстанції не вбачається.

Керуючись ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 31.10.2017 по справі № 820/7147/16 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя ОСОБА_1Судді ОСОБА_8 ОСОБА_9 Повний текст постанови складено 15.01.2018 р.