Постанова № 71578243, 10.01.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/13187/17 Суддя (судді) першої інстанції: Скочок Т.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Губської Л.В.,

Суддів: Вівдиченко Т.Р.,

Федотова І.В.,

при секретарі: Нікітіній А.В.,

за участю:

представника позивача Рачинського В.А.,

представника відповідача Михайлова А.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Підйомні машини» на постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 20 листопада 2017 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Підйомні машини» до Головного територіального управління юстиції у м.Києві Міністерства юстиції України, третя особа: Арбітражний керуючий Демчан Олександр Іванович, про визнання протиправним та скасування акту, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Підйомні машини», звернувся до суду з даним позовом, в якому (з урахуванням заяви про уточнення позову) просив визнати протиправним та скасувати акт Головного територіального управління юстиції у місті Києві Міністерства юстиції України від 20.09.2017 №97/05-44 позапланової невиїзної перевірки діяльності арбітражного керуючого Демчана Олександра Івановича за період з 14.09.2017 по 18.09.2017, проведеної за скаргою позивача.

Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 20 листопада 2017 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погодившись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне дослідження обставин справи, а також невідповідність висновків суду обставинам справи, просить постанову суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

В судовому засіданні представник позивача доводи апеляційної скарги підтримав і просив її задовольнити, в той час, як представник відповідача проти цього заперечував, просив залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як установлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, Товариством з обмеженою відповідальністю «Підйомні машини» подано до відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у м. Києві подано скаргу від 24.07.2017 на дії арбітражного керуючого Демчана Олександра Івановича, яка містить вимоги про перевірку викладених у скарзі фактів та обставин, а також вжиття відповідних заходів у межах компетенції, про результати перевірки та вжиті заходи скаржник просив повідомити.

Головним територіальним управлінням юстиції у м. Києві у складі комісії на підставі доручення Департаменту з питань судової роботи та банкрутства Міністерства юстиції України від 08.08.2017 №1035/23381-0-33-17/9.4 проведено позапланову невиїзну перевірку діяльності арбітражного керуючого Демчана Олександра Івановича, за результатами якої складено довідку від 18.09.2017 №80/05-47 та акт позапланової невиїзної перевірки діяльності арбітражного керуючого від 20.09.2017 №97/05-44, відповідно до яких у діях арбітражного керуючого Демчана О.І. під час виконання ним повноважень розпорядника майна Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний центр торгівлі» за фактами, викладеними у скарзі ТОВ «Підйомні машини», порушень не виявлено.

Вважаючи вказаний акт протиправним та таким, що підлягає скасуванню, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з ч.ч.1,2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відмовляючи у задоволені адміністративного позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач не довів суду, в чому полягає порушення його прав, в той час, як відповідач діяв в межах наданих повноважень та на їх виконання.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Так, відповідно до положень ч. 1 ст. 6 КАС України (в редакції станом на час розгляду справи у суді першої інстанції), а також ч.1 ст.5 КАС України в діючій редакції, особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину щодо фактичного порушення суб'єктом владних повноважень - відповідачем його прав, свобод чи інтересів має довести, саме, позивач належними і допустимими доказами.

В розумінні Кодексу адміністративного судочинства України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення, при цьому, задоволенню підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.

Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. То ж, для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем в момент здійснення ним оскаржуваних дій чи рішень.

Аналогічна позиція підтверджується, зокрема, рішеннями Конституційного Суду України № 6-рп/1997 від 25 листопада 1997 року за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України та № 9-рп/1997 від 25 грудня 1997 року за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, зі змісту яких випливає, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Так, на переконання судової колегії, акт позапланової невиїзної перевірки діяльності арбітражного керуючого від 20.09.2017 №97/05-44, ніяким чином не впливає на права чи інтереси позивача.

Позивачем не надано доказів, які б підтверджували порушення оскаржуваним актом його прав та інтересів та не вказано, яким чином скасування оскаржуваного акту відновить його порушені права та інтереси (якщо такі мали місце).

Як зазначив Верховний Суд України в ухвалі від 12.03.2009, відповідно до аналізу норм статей 11, 12, 15, 16 ЦК України слід зробити висновок, що право, яке захищає суд, повинно існувати на день ухвалення судового рішення.

Право на судовий захист, гарантоване Конституцією України, закріплене статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України, має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особа могла реалізувати своє право на судовий захист, суд повинен встановити, що оскаржуваними рішенням чи діянням суб'єкта владних повноважень порушено права, свободи чи інтереси саме цієї особи.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС України.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

<...> поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст.

Верховний Суд України, усуваючи розбіжності у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права в постанові від 15 грудня 2015 року (справа № 800/206/15) вказав, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Крім того, Верховний Суд України, аналізуючи положення статті 6, а також частини другої статті 171 КАС України, зазначив, що суб'єктивна оцінка порушення права не є абсолютною. В деяких випадках сам законодавець визначає коло осіб, права яких можуть бути порушені внаслідок бездіяльності, вчинення суб'єктом владних повноважень певних дій чи прийняття актів, правомірно обмежуючи право інших осіб на звернення до суду за захистом порушених прав, свобод або інтересів. Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто оскаржити такий акт інші особи не можуть. Зі змісту регулювання, яке міститься у КАС, також убачається, що і право оскаржити індивідуальний акт має особа, якої він стосується. Правові акти індивідуальної дії породжують права і обов'язки тільки у тих суб'єктів (чи визначеного цим актом певного кола суб'єктів), яким його адресовано.

У зав'язку з цим Верховний Суд України у постановах від 15 липня 2014 року(справа №21-273а14) та від 24 лютого 2015 року (справа№21-34а15) дійшов висновку, що відсутність у будь-кого прав чи обов'язків у зв'язку із оскаржуваним правовим актом індивідуальної дії не породжує і права на захист, тобто права на звернення із адміністративним позовом, оскільки не стосуються його безпосередньо.

Таким чином, право на захист виникає за умови доведення позивачем факту застосування до нього норм оскаржуваного рішення, або того, що він є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано це рішення, при цьому, законність оскаржуваного рішення може бути перевірена лише після встановлення у позивача права на його оскарження.

Така правова позиція висловлена Вищим адміністративним судом України в пункті 21 постанови Пленуму від 06 березня 2008 року №2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ».

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача пояснив, що непритягнення арбітражного керуючого до відповідальності, як наслідок, визнання правомірними його дій, потягне в подальшому для Товариства негативні наслідки.

З цього приводу колегія суддів наголошує, що судовому захисту підлягає вже порушене право чи інтерес, а не, що можуть бути порушені в майбутньому. Вирішувати спори на майбутнє суди не вправі.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи і судове рішення ухвалено у відповідності до норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому підстав для скасування постанови не вбачається.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Підйомні машини» - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 20 листопада 2017 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-331 КАС України.

Постанова в повному обсязі складена і підписана 12 січня 2018 року.

Головуючий-суддя Л.В.Губська

Судді Т.Р.Вівдиченко

І.В.Федотов