Рішення № 71546188, 04.01.2018, Біловодський районний суд Луганської області

Справа № 408/5856/17-а

2-а/408/292/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 січня 2018 року смт. Біловодськ

Біловодський районний суд Луганської області у складі:

головуючого – судді Соболєва Є.О.,

при секретареві Негоді В.Е.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області (далі за текстом – УПФУ) щодо вимог позивача

про визнання протиправними та дискримінаційними дій відповідача щодо невиплати ОСОБА_1 пенсії за віком, зобов’язання УПФУ відновити нарахування та виплату ОСОБА_1 пенсії за віком з моменту припинення її виплати,

ВСТАНОВИВ:

Обґрунтовуючи свій позов позивач вказала, що вона є пенсіонером за віком і перебуває на обліку у відповідача з грудня 2016 року, однак виплата пенсії їй відповідачем так й не розпочалась.

Також у позовній заяві позивач заявила клопотання:

1)про відстрочення сплати судового збору, яке було задоволено до відкриття провадження у справі;

2)про визнання причини пропуску строку звернення до суду з адміністративним позовом поважною. Дане клопотання судом не вирішувалось, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України перебіг строку на звернення до суду обчислюється з дня, коли особа дізналась про порушення своїх прав, тому цей строк не вважається пропущеним;

3)про допуск до негайного виконання рішення в частині стягнення пенсії за один місяць та зобов’язання відповідача у встановлений судом строк подати суду звіт про виконання судового рішення – вирішуються під час винесення остаточного рішення суду.

Відповідач у запереченні проти позову зазначив, що позивач звернулась до УПФУ 23 грудня 2016 року. 20 квітня 2017 року рішенням № 43 комісії з питань призначення (відновлення, відмовлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам позивачу відмовлено у виплаті пенсії у зв’язку з не підтвердженням інформації про фактичне місце проживання, яка до теперішнього часу позивачем не підтверджена, тому немає правових підстав для виплати пенсії ОСОБА_1

У позовній заяві позивач просила розглядати справу за її відсутності, відповідач до суду представника не направив, хоча про час і місце розгляду був сповіщений належним чином, тому суд вважав можливим розглянути справу за відсутності сторін за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

З матеріалів справи судом встановлено, що позивач є пенсіонером за віком (що підтверджується її пенсійним посвідченням) та внутрішньо переміщеною особою, з фактичним місцем проживання: ІНФОРМАЦІЯ_1.

Також із цих заперечень відповідача та доданих до нього документів вбачається, що відмова у поновленні їй пенсії відбулась на підставі рішення комісії з призначення (відновлення) соціальних виплати внутрішньо перемішених осіб через не проживання ОСОБА_1 за вказаною нею адресою в с. Старий Айдар, про що свідчить витяг з протоколу засідання комісії від 20 квітня 2017 року № 43, яке було прийнято відповідно до Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365.

На підставі цієї інформації УПФУ не відновило виплату пенсії позивачу за новим місцем проживання як внутрішньо перемішеній особі.

Між тим, як передбачено частиною першою статті 47 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі, за зазначеним в заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до частини другої статті 49 вказаного Закону поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з’ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Наведена норма закону передбачає, що поновлення виплати пенсії або відмова в цьому відбувається шляхом прийняття органом Пенсійного фонду відповідного рішення із зазначенням в ньому законодавчо встановлених підстав.

Доказів прийняття такого рішення в порушення вимог частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України відповідач суду не надав, хоча при цьому вказує, що не проживання позивача в с. Старий Айдар Станично-Луганського району Луганської області позбавляє його можливості виплачувати їй пенсію.

Однак з цими доводами відповідача погодитись не можна.

Так, згідно частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Про це також йдеться у статті 2 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», де зазначається, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.

Абзацом першим частини першої статті 1 цього ж Закону визначено, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст. ст.24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Пунктом 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» № 8 від 13 червня 2007 року зазначено, що відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституції України і чинними законами прав і свобод. Суди при визначенні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії.

За приписами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Пічкур проти України» право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод( далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечено без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні від 08 липня 2004 року у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров’я». Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов’язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов’язковими для виконання Україною відповідно до ст. 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов’язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі і рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-1У «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 06 жовтня 2015 року № 816/4505/14 та в силу статті 244-2 КАС України є обов’язковою для всіх судів України.

Постанова Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365, якою затверджений Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо перемішеним особам за місцем фактичного проживання /перебування, на підставі якої відповідач не відновив виплати пенсії позивачу, не є законом, а тому цей підзаконний нормативно-правовий акт не може змінювати в бік звуження права громадян, які встановлені нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Згідно частини другої статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року, щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-1У «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов’язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов’язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

У 2015-2017 роках Державним бюджетом України передбачено асигнування на відповідні соціальні виплати в межах всієї території України, в тому числі Донецької і Луганської області.

Наведене вище, враховуючи практику Європейського Суду з прав людини, зокрема, зазначені вище рішення: «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», свідчить про те, що, не відновивши виплату пенсії позивачу та не прийнявши з цього приводу відповідного рішення, відповідач в порушення вимог частини другої статті 49 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» допустив бездіяльність.

Відповідно до частини другої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Позивач у своєму позові не просила визнати бездіяльність відповідача протиправною, однак, для повного захисту прав позивача вказану вище бездіяльність УПФУ слід визнати противною.

Згідно пункту 2 частини першої статі 1 Закону України «Про запобігання дискримінації в Україні» дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Суд, в даному випадку, погоджується з позивачем, що бездіяльність відповідача щодо продовження невиплати їй пенсії крім протиправності має характер дискримінації, оскільки обмеження її права на отримання пенсії відбулось без належних на те правових підстав.

Також підлягає задоволенню вимога позивача щодо зобов’язання відповідача вчинити певні дії, оскільки вона є похідною від протиправної бездіяльності відповідача.

Що стосується заперечень відповідача проти позову ОСОБА_1, то суд вважає їх необґрунтованими, оскільки вони не відповідають закону та порушують конституційні право позивача на отримання пенсійного забезпечення.

Частиною другою статті 372 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

При цьому пунктом 1 частини першої статті 371 цього ж Кодексу передбачено, що рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних фондів - у межах суми стягнення за один місяць, виконуються негайно.

Наведені норми закону свідчать про обґрунтованість вимоги позивача щодо негайного виконання судового рішення в межах платежу за один місяць.

На підставі наведеного, керуючись, ст. ст. 241-246 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною та дискримінаційною бездіяльність управління Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області щодо не відновлення та невиплати ОСОБА_1 пенсії за віком.

Зобов’язати управління Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області, яке знаходиться за адресою: 93600, Луганська область, смт. Станиця Луганська, вул. 1 Травня, 20, код ЄДРПОУ 21792637, поновити ОСОБА_1, яка проживає як тимчасово переміщена особа за адресою: Луганська область, Станично-Луганський район, с. Старий Айдар, вул. Лугова, 19, іпн. НОМЕР_1, нарахування та виплату пенсії за віком з моменту припинення її виплати за попереднім місцем перебування на обліку.

Звернути рішення суду у межах суми платежу за один місяць до негайного виконання.

Зобов’язати управління Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганській області у місячний строк з моменту набрання постановою законної сили звіт про виконання цього судового рішення.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Донецького апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його підписання.

Головуючий: