Ухвала суду № 71534570, 21.11.2017, Апеляційний суд міста Києва

О К Р Е М А Д У М К А

судді Апеляційного суду міста Києва Невідомої Т.О.

у справі за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 за довіреністю - ОСОБА_2 на заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 року у справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі - ПрАТ «ФФ «Дарниця») до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу квартири,

на підставі частини 3 ст.19 ЦПК України висловлюю окрему думку.

16 червня 2014 року ПрАТ «ФФ «Дарниця» звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення суми заборгованості за договором купівлі-продажу квартири в якому, з уточненнями, остаточно просило стягнути з відповідачки заборгованість за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 у розмірі 119 654,5 грн., в тому числі 110 869,92 грн. заборгованість за договором та 8 784,58 грн. 3% річних за користування грошовими коштами за період з 14.02.2012 р. по 05.10.2014 р. Свої вимоги обґрунтовували тим, що 14 лютого 1997 року між ПрАТ «ФФ «Дарниця» та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, за умовами якого відповідачка придбала квартиру АДРЕСА_1 за 22 277 гривень, що на момент здійснення операції складало 11 763 «умовні одиниці» за курсом Національного банку України на день укладання даного договору. Повна вартість квартири повинна бути сплачена протягом 15 років з моменту укладання договору, тобто до 14 лютого 2012 року, але відповідачка кошти сплатила не повністю.

Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 року позов ПрАТ «ФФ «Дарниця» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПрАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця»» 110 869 грн. 92 копійки за договором купівлі-продажу від 14 лютого 1997 р.. 8 784 грн. 58 коп. три проценти річних за користування грошовими коштами за період з 14 лютого 2012 р. по 05 жовтня 2014 р., а всього 119 654 грн. 50 коп. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» 1 196 грн. 54 коп. судового збору.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 24 квітня 2017 року у задоволенні заяви представника відповідача про перегляд заочного рішення відмовлено.

Не погоджуючись з заочним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на його незаконність і необґрунтованість, неповне та неправильне встановлення судом обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просив рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Посилався на те, що судом першої інстанції не було враховано висновків ВСУ в подібних справах, відповідно до яких договором встановлено вартість квартири по курсу еквівалентному на день укладання договору, а не на день розрахунку. Також, суд не звернув увагу на те, що в договорі зазначено еквівалент в «умовних одиницях», проте в світі не існує такої грошової одиниці.

Розглянувши апеляційну скаргу представника відповідачки ОСОБА_1, апеляційний суд дійшов висновку про її задоволення, скасував заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 року та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову ПАТ «ФФ «Дарниця».

На мою думку, підстави для задоволення апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відсутні, а рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 14 лютого 1997 року між ЗАТ Фірма «Дарниця» та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу однокімнатної квартири АДРЕСА_1.

За умовами вказаного договору вартість квартири була визначена у розмірі 22 227 грн., що відповідно до п. 4 договору на момент здійснення операції складає 11 763 умовні одиниці за курсом Національного Банку України на день укладення договору.

Згідно з п. 5 договору купівлі-продажу встановлено, що Покупець виплачує Продавцю повну вартість квартири протягом 15 років з моменту укладення договору, тобто до 14 лютого 2012 р.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ПрАТ «ФФ «Дарниця» посилалось на пункт 4 укладеного з відповідачем договору купівлі-продажу та положення статті 526 ЦК України.

Згідно зі статтею 99 Конституції України та відповідно до частини 1 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 року валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства.

Тобто, Закон передбачає обов'язкове здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не забороняє використання в обчисленні розміру грошових зобов'язань іноземної валюти або інших розрахункових величин.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).

Такими випадками є статті 193, 524 та 533 ЦК України, Закон України від 16.04.1991 року №959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 року, Закон України від 23.09.1994 року №185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Згідно із частиною 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

За змістом частин 1 та 2 статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Аналогічна правова позиція викладена в Постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 року у справі №6-2134цс15 та від 08.02.2017 року у справі №6-1905цс16.

Верховний Суд України зазначив, що згідно з умовами спірних договорів купівлі-продажу квартир, покупна ціна, тобто грошові зобов'язання покупців за цими договорами виражені в національній валюті України - гривні. Визначення при цьому в договорах грошового еквівалента цих зобов'язань покупців в умовних одиницях законом не заборонено.

Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.07.2012 року у справі за позовом ЗАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» про визнання угод купівлі-продажу квартир недійсними та за зустрічним позовом ОСОБА_1 та інших до ЗАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» про визнання угод купівлі-продажу квартир недійсними в частині та зобов'язання вчинити певні дії, відмовлено у задоволенні позову у частині вирішення зустрічної позовної заяви про визнання договорів купівлі-продажу квартир недійсними в частині визначення еквіваленту покупної ціни в умовних одиницях.

Також у вищевказаному рішенні суд касаційної інстанції зазначив, що під умовною одиницею у договорі сторони мали на увазі іноземну валюту.

Частиною 2 статті 61 ЦПК України встановлено, що обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що грошової одиниці під назвою «умовна одиниця» у світі не існує та її використання на території України не передбачено, що підтверджується листами НБУ від 12.03.1999 року та від 04.02.2013 року, вважаю необхідним зазначити наступне.

Загальновідомими є обставини, що, враховуючи інфляційні процеси в України у кінці 90-х років ХХ століття та розстрочку платежу залишку вартості квартири на 15 років, загально прийнятою практикою було зазначення у договорах ціни зобов'язання у національній валюті України із прирівнянням його до грошового еквівалента в умовних одиницях, під якими розумілися долари США, як стабільна тверда валюта. Також при цьому враховувалася змінність курсу гривні по відношенню до долара США та можливість таким чином знизити можливі ризики при зменшенні вартості гривні протягом 15 років.

Згідно ухвали Верховного Суду України від 18.02.2009 року у справі № 6-24458св08 було встановлено, що зазвичай в Україні під умовними одиницями розуміється обіг доларів США, оскільки в основному курс національної грошової одиниці прирівнюється до долара США.

Визначення грошового еквівалента зобов'язань в умовних одиницях законом не заборонено. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 30.05.2012 року (справа №6-29цс12) та в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27.01.2016 року у справі № 6-31355ск15.

Таким чином, вказівка у договорі на умовні одиниці є вказівкою на визначення грошового еквівалента у доларах США.

Вищевикладені обставини у їх сукупності, на мою думку, свідчать про те, що сторонами був встановлений порядок визначення суми, що підлягає сплаті за укладеним сторонами договором, за офіційним курсом, встановленим НБУ, долара США по відношенню до гривні на день платежу.

Така вказівка у договорі на умовні одиниці і є вказівкою на визначення грошового еквівалента у доларах США, оскільки цим протоколом взагалі не було обумовлено сплату вартості квартири у гривнях.

Положеннями статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У пункті 22 рішення від 08.11.2005 року у справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «власності», яке міститься в першій частині статті 1 Першого протоколу, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» в цілях вказаного положення.

Отже, грошові кошти, які мав намір отримати позивач за продаж своєї власності, є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу.

Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні від 01.06.2006 року у справі «Федоренко проти України», де, зокрема, у пункті 24 зазначено, що суд вважає, що, зважаючи на специфічні обставини справи, заявник має вважатися таким, що має законні сподівання щодо прибутку відповідно до положення угоди про доларовий еквівалент, що може вважатися правом власності відповідно до положень статті 1 Першого протоколу, наданого йому за договором з Управлінням.

Згідно з п.21 цього рішення право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Presses Compania Naviera S.A. v. Belgium, рішення від 20.11.1995 року, серія А, N 332, с.21, п.31). Натомість сподівання на визнання існування старого права власності, яке давно було неможливо використовувати ефективно, не може вважатися «майном» в сенсі статті 1 Першого протоколу це ж стосується умовної вимоги, яка втрачає силу внаслідок недотримання цієї умови (Malhous V. The Czech Republic (dec), N 33071/96, 13.12.2000 року, ECHR 2000-ХІІ).

Отже, власник квартир, ПрАТ «ФФ «Дарниця», укладаючи договір купівлі-продажу квартири та визначаючи ціну в умовних одиницях та фактично у еквіваленті до долара США, як до стабільної та твердої валюти, надаючи відповідачу розстрочку на 15 років у виплаті вартості квартири, мав правомірні сподівання отримати грошові кошти (гривні) відповідно до еквіваленту у доларах США на день платежу, а не на день укладення договору, тому позбавлення його такого права судовим рішенням є, на мою думку, невиправданим та непропорційним втручанням до мирного володіння своїм майном.

Крім того, стороною відповідачки не було надано суду доказів, що під умовними одиницями, які зазначені у договорі купівлі-продажу квартири, сторони мали на увазі іншу іноземну валюту.

Належним виконанням умов укладеного між сторонами договору є внесення грошових коштів у національній валюті України у сумі, що станом на день сплати відповідає еквіваленту визначеної вартості квартир в умовних одиницях. Тобто, належним виконанням зобов'язань за договором слід вважати таку сплату суми у гривнях, яка розраховується виходячи з еквіваленту вартості квартири, зазначеної у договорів умовних одиницях, перерахованих у гривню за курсом долару США до гривні на день здійснення платежів.

Проте, доказів належного виконання зобов'язань за договором відповідачі не надали.

Напроти, рішенням Апеляційного суду м.Києва від 13 лютого 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 та інших до ПАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» про усунення перешкод у користуванні власністю та зобов'язання вчинити дії встановлені наступні обставини, зокрема те, що належним виконанням зобов'язань за даним договором купівлі-продажу слід вважати таку сплату суми у гривнях, яка розраховується, виходячи з еквіваленту вартості квартир, зазначених у договорах в умовних одиницях, перерахованого у гривню за курсом долару США до гривні на день здійснення платежів; за договором від 14 лютого 1997 року ОСОБА_1 проведені виплати на загальну суму 3195 доларів США з урахуванням курсу доллара США до гривні на день здійснення платежів. Отже заборгованість з оплати квартири позивача у цій справі становить 8568 доларів США (а.с.31 - 39, т.1). Рішення є чинним.

Враховуючи положення ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставина щодо заборгованості ОСОБА_1 по оплаті вартості квартири у розмірі 8568 доларів США є встановленою.

За таких обставин, вважаю, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідачка не виконала своїх зобов'язань з оплати вартості квартири та стягнув з неї 110 869 грн. 92 коп. заборгованості.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

За порушення виконання грошового зобов'язання передбачена відповідальність, регламентована Главою 51 ЦК України.

Відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. А відтак є вірним висновок суду першої інстанції про стягнення з відповідачів 3 % річних, оскільки останні мають нести відповідальність за порушення грошового зобов'язання.

Суддя Невідома Т.О.