Постанова № 71515629, 10.01.2018, Донецький апеляційний адміністративний суд

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2018 року справа №229/4362/17

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Донецький апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: головуючого судді Міронової Г.М., суддів Арабей Т.Г., Геращенка І.В., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в місті Дружківці Донецької області на постанову Дружківського міського суду Донецької області від 29 листопада 2017 р. у справі № 229/4362/17 (головуючий І інстанції Лопатко Н.В.) за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в місті Дружківці Донецької області про визнання дій неправомірними, зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач 14.11.2017 року звернувся до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в місті Дружківці Донецької області, в якому просив визнати дії відповідача щодо припинення нарахування та виплати йому пенсії за віком незаконними; зобов’язати відповідача поновити нарахування та виплату йому пенсію за віком з часу припинення (а.с. 2-3).

Постановою Дружківського міського суду Донецької області від 29 листопада 2017 р. у справі № 229/4362/17 позовні вимоги задоволено.

Визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу пенсії з моменту припинення.

Зобов’язано відповідача поновити нарахування та виплату пенсії позивачу з моменту припинення (а.с. 31-35).

Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Апелянт зазначає, що порядок та умови отримання пенсії особам, які зареєстровані на тимчасово окупованій території України передбачений Законом № 1706, Порядком від 01 жовтня 2014 року № 509, постановою КМУ від 05.11.2014 року № 637, відповідно до яких пенсія та заборгованість особам, які перебувають в районі проведення антитерористичної операції, виплачується після їх звернення з заявою до будь-якого органу Пенсійного фонду України за місцезнаходженням особи на території підконтрольній Україні та надання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Вказує на те, що оскільки на час початку АТО позивач був зареєстрований на непідконтрольній українській владі території, тому на весь час проведення АТО на нього розповсюджуються норми Закону № 1706, який є спеціальним, посилається на постанову Верховного суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-51цс17.

Таким чином, для відновлення виплати пенсії позивачу необхідно надати до управління довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи або рішення суду про відмову у видачі зазначеної довідки з зазначенням підстав відмови.

Також, зазначає, що перелік підстав для припинення виплати пенсії, передбачений ст. 49 Закону України № 1058, не є вичерпним і може врегульовуватись іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач з 01.03.2016 року перебуває на обліку у відповідача та отримує пенсію за віком як внутрішньо переміщена особа.

З копії паспорта громадянина України серія СВ 737713 вбачається, що позивач з 13.10.2016 року зареєстрований за адресою: смт. Олексієво-Дружківка (а.с. 4-5).

Відповідачем з 1 серпня 2017 року призупинено виплату пенсії позивачу після встановлення факту безпідставної виплати пенсії за відсутності реєстрації в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб.

Для відновлення виплати пенсії позивачу необхідно особисто звернутись до управління за місцем реєстрації з заявою про поновлення виплати пенсії та надати, зокрема, довідку внутрішньо переміщеної особи або рішення про відмову у видачі довідки з обов’язковим зазначенням підстав для відмови (а.с.7-8).

Зазначені обставини сторонами не заперечуються.

Спірним питанням цієї справи є правомірність дій відповідача щодо припинення виплати пенсії позивачу з серпня 2017 року.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог з огляду на наступне.

Згідно із статтею 46 ОСОБА_2 України, норми якої є нормами прямої дії, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Статтею 92 ОСОБА_2 України визначено, що виключно законами України визначаються, зокрема,:

1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина;

6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;

12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики.

Статтею 8 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Положенням ч. 1 ст. 9 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” передбачено, що за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсія у зв'язку з втратою годувальника.

Відповідно ч. 1 ст. 2 Закону України “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні”, право на пенсію за віком має кожний громадянин похилого віку, який досяг пенсійного віку і має необхідний страховий стаж. Це право обумовлено трудовим внеском і не обмежується будь - якими обставинами, включаючи наявність інших доходів. Порядок і умови пенсійного забезпечення громадян похилого віку встановлюється Законом України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”.

Стаття 4 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” визначає складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, яке базується на ОСОБА_2 України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, цього Закону, Закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відміни від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_3 України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення в Україні.

Виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” передбачено, що він регулює відносини, які виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Згідно із ч. 1 ст. 47 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі, за зазначеним в заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до п. 16 Прикінцевих положень Закону № 1058 до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Таким чином, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсій.

У статті 49 цього Закону зазначені підстави припинення та поновлення виплати пенсії. У частині 1 цієї статті визначено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною ОСОБА_3 України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до частини 2 ст. 49 зазначеного Закону України поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

Системний аналіз наведених нормативно-правових актів дає підстави зробити правовий висновок про те, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав визначених ст. 49 Закону № 1058, але жоден з таких випадків управлінням не застосований та не доведений.

Тобто, Закон № 1058 не передбачає такої підстави для припинення виплати пенсії особи, як відсутність реєстрації в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб чи відсутність у особи довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи або рішення про відмову у видачі довідки.

Колегія суддів вказує на те, що рішення про припинення виплати пенсії позивачу не приймалось. За таких обставин у позивача відсутні підстави звертатися до управління з заявою про поновлення виплати пенсії.

Указом Президента України “Про рішення ОСОБА_3 національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року “Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України” № 405/2014 від 14 квітня 2014 року, який набрав чинності 14 квітня 2014 року, введено в дію рішення ОСОБА_3 національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року “Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України”.

Згідно із Законом України “Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції”, період проведення антитерористичної операції - це час між датою набрання чинності Указом Президента України “Про рішення ОСОБА_3 національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року “Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України” № 405/2014 від 14 квітня 2014 року та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

На теперішній час антитерористична операція в Україні триває.

07 листопада 2014 року ОСОБА_4 Міністрів України прийнято постанову № 595 “Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей”, якою затверджено Тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької і Луганської області (далі - Порядок).

Пунктом 2 Порядку встановлено, що у населених пунктах Донецької та Луганської областей, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження (тимчасово неконтрольована територія), видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування здійснюються лише після повернення згаданої території під контроль органів державної влади.

Проте, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 лютого 2015 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2015 року і ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 жовтня 2015 року, визнаний незаконним та нечинним з моменту прийняття пункт 2 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затверджений постановою ОСОБА_4 Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 595.

Зокрема, в мотивувальній частини ухвали Вищого адміністративного суду України у справі № К/800/19498, К/800/19418, зазначено: “Системний аналіз вказаних норм ОСОБА_2 України та Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, перевірка законності постанови № 595 в частині затвердження пункту 2 Тимчасового порядку, дає підстави для висновку про те, що, зупиняючи видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, ОСОБА_4 Міністрів України порушив їхні приписи як щодо наявності повноважень на прийняття такого рішення, так і щодо звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, рівності громадян перед законом, виплати пенсії, інших видів соціальних виплат та допомоги на рівні не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

В апеляційній скарзі відповідач посилається на застосування пункту 5 частини першої статті 49 Закону № 1058-VI, зазначаючи також приписи Закону № 1706-VII.

Однак, цей пункт відсилає виключно до випадків, передбачених законом, тобто, вказані правовідносини не можуть бути врегульовані іншими нормативно-правовими актами, зокрема, постановами ОСОБА_4 Міністрів України, які відносяться до підзаконних нормативних актів.

В той же час, Закон № 1706-VII не встановлює жодних випадків для припинення виплати пенсії. Більш того, ані цей Закон, ані будь-який інший закон не встановлює таку підставу для припинення виплати пенсії, як відсутність реєстрації в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб чи відсутність у особи довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи або рішення про відмову у видачі довідки.

Інші пункти ч.1 ст. 49 № 1058-VI в спірних правовідносинах також не мають місця.

Колегія суддів звертає увагу, що постанова КМУ № 509 від 01.10.2014 року “Про облік внутрішньо переміщених осіб”, постанова КМУ № 595 від 07.11.2014 року “Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам, організаціям Донецької та Луганської областей”, постанова КМУ № 509 від 01.10.2014 року “Про тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ”, постанова КМУ № 365 від 08.06.2016 року “Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам”, постанова КМУ від 05.11.2014 року № 637, постанова КМУ від 18.02.2016 року № 136 “Порядок здійснення верифікації та моніторингу достовірності інформації…” не є законами, а тому зазначені підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Колегія суддів зазначає, що право приймати закони, вносити до них зміни належить виключно ОСОБА_3 України і не може передаватися іншим органам чи посадовим особам. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі: ОСОБА_2 України і повинні відповідати їй.

Верховна ОСОБА_3 України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта. Нормативно-правові акти ОСОБА_4 Міністрів України відносяться до категорії підзаконних, а тому не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили. Право на обмеження конституційних прав громадян ОСОБА_4 Міністрів України Верховною ОСОБА_3 України не надано.

Припинення виплати пенсії на підставі положень постанов ОСОБА_4 Міністрів України без вирішення цього питання шляхом прийняття відповідного рішення не входить до вказаного вище переліку випадків, відповідно до яких припиняється виплата пенсії, а тому не може бути підставою для її припинення, оскільки право соціального захисту, у тому числі пенсійне забезпечення, гарантовано кожному громадянину ОСОБА_2 України.

Оцінюючи спірні правовідносини, колегія суддів звертається до положень ОСОБА_2 України, за якими, в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 ОСОБА_2 України).

Статтею 24 ОСОБА_2 України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до статті 19 ОСОБА_2 України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_2 та законами України.

В даному випадку наявність або відсутність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи створює для неї, на відміну від інших громадян України, певні перешкоди в отриманні її пенсії, яка призначена у зв'язку з трудовою діяльністю, та потребує від пенсіонера здійснення додаткових дій, не передбачених Законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема отримання або не отримання статусу внутрішньо переміщеної особи.

За приписами положень статті 1 Конвенції, Статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Париж, 20.III.1952) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, положення Статті 14 Конвенції якою визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.

Колегія суддів застосовує при розгляді справи практику Європейського Суду з прав людини як джерело права відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23.02.2006 року № 3477-IV.

Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішенні у справі “Пічкур проти України”, яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення). У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні від 08 липня 2004 року у справі “Ілашку та інші проти Молдови та Росії”, ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем “Молдавської Республіки Придністров'я”. Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

З огляду на викладене, колегія суддів вбачає в діях відповідача ознаки дискримінації по відношенню до позивача та відсутність єдиного підходу до виплати пенсій громадянам України згідно діючого законодавства.

21 травня 2015 року постановою Верховної ОСОБА_3 України № 462-VIII схвалена Заява Верховної ОСОБА_3 України “Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод” щодо відступу від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8, та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Отже, на теперішній час Україна від зобов'язань, визначених статтями 1, 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в окремих районах Донецької та Луганської областей України відповідно до статті 15 Конвенції не відступала.

Відповідно ч. 1-2 ст. 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених ОСОБА_2, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року, щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058 “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

У 2016-2017 роках Державним бюджетом України передбачено асигнування на відповідні соціальні виплати в межах всієї території України, в тому числі Донецької і Луганської області.

Колегія суддів вказує на те, що з моменту реєстрації позивачем постійного місця проживання у смт. Олексієво-Дружківка і відмови від статусу внутрішньо переміщеної особи характер правовідносин між ним та УПФУ змінився, а відтак і їх законодавче регулювання також.

Зокрема, з вказаного часу до спірних правовідносин не підлягає застосуванню законодавство, яким врегульовано питання виплати (відновлення) пенсії внутрішньо переміщеним особам за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, як от Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затверджений Постановою ОСОБА_4 Міністрів України від 8 червня 2016 року № 365, постанова ОСОБА_4 Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам».

Системний аналіз наведених положень законодавства, в контексті встановлених обставин справи, дає підстави для висновку, що у відповідача були відсутні законні підстави для відмови позивачу у виплаті йому пенсії та покладення на нього обов'язку щодо надання довідки про взяття на облік, як внутрішньо переміщеної особи.

Посилання апелянта на постанову Верховного суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-51цс17 судом до уваги не приймається, оскільки предмет вказаної справи не тотожній справі № 229/4362/17.

Що стосується посилань апелянта на п. 2.8 Порядку № 22-1, а саме відсутність паперової пенсійної справи у апелянта, то колегія суддів зазначає, що оскільки рішення про припинення виплати пенсії позивачу не приймалось, то у позивача взагалі відсутні підстави звертатися до управління з заявою про поновлення виплати пенсії.

Таким чином, відповідачем порушено вимоги ст. 19 ОСОБА_2 України, ч. 1 ст. 49 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, оскільки позивачу припинено виплату пенсії з серпня 2017 року без прийняття відповідного рішення і за відсутності законодавчо встановлених підстав.

Разом з тим, судом першої інстанції в резолютивній частині постанови не зазначено дату, з якої необхідно поновити позивачу виплату пенсії, а саме з 01 серпня 2017 року.

Враховуючи викладене, у зв’язку з правильним по суті вирішенням справи, але із помилковим застосуванням норм процесуального права в частині не зазначення дати, з якої необхідно поновити виплату пенсії, керуючись статтями 205, 308, 311, 313, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в місті Дружківці Донецької області – задовольнити частково.

Постанову Дружківського міського суду Донецької області від 29 листопада 2017 р. у справі № 229/4362/17 – змінити.

Другий та третій абзац резолютивної частини постанови Дружківського міського суду Донецької області від 29 листопада 2017 р. у справі № 229/4362/17 після слів «з моменту припинення» доповнити словами «з 01 серпня 2017 року».

Повне судове рішення складено 10 січня 2018 року.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Г.М. Міронова

Судді Т.Г. Арабей

ОСОБА_5