Рішення № 71509412, 03.01.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

03 січня 2018 року 17:44 № 826/14052/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Скочок Т.О., за участі секретаря судового засідання Новик В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доУправління Державної міграційної служби України в Київській області провизнання протиправним та скасування рішення від 01.11.2017 №99, зобов'язання вчинити дії,за участі:

позивача - ОСОБА_1,

представників позивача - ОСОБА_2, ОСОБА_3,

представника відповідача - Писаненка С.С.

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Київській області, в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення у формі наказу Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 01.11.2017 №99 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особи без громадянства ОСОБА_1»;

- зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Київській області прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що під час співбесіди позивач навів усні та письмові докази, які вказують на необхідність надання йому додаткового захисту. Проте, під час прийняття оскаржуваного рішення, як зазначено у позовній заяві, відповідачем не проаналізовано реальних ризиків, за наявності яких заявник може зіткнутися з серйозною загрозою у випадку повернення через процедуру екстрадиції до Грузії, а також відповідачем не було використано міжнародні нормативні акти, директиви, пояснювальні записки, не враховано судову практику в аналогічних справах.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.11.2017 відкрито провадження у справі та призначено попереднє судове засідання на 18.12.2017 (згідно з положеннями Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), які діяли станом на момент вчинення відповідної процесуальної дії).

У призначене підготовче засідання 18.12.2017 позивач не з'явився, явку свого представника не забезпечив, надіславши через канцелярію суду 15.12.2017 клопотання про відкладення розгляду справи, повідомивши суд про неможливість прибуття позивача та його представників у дане підготовче засідання, з огляду на що, підготовче засідання у справі було відкладено на 26.12.2017.

У підготовчому засіданні 26.12.2017 в яке позивач повторно не з'явився, судом було розглянуто заяву про забезпечення позову, що надійшла через канцелярію суду 26.12.2017 від представника позивача та винесено ухвалу від 26.12.2017 про відмову у задоволенні вказаної заяви, а також вирішено заяву про залучення третіх осіб, у задоволенні якої судом також відмовлено позивачу, враховуючи необґрунтованість останньої.

26.12.2017 за результатами підготовчого засідання судом було постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 03.01.2018.

У судове засідання 03.01.2018 з'явились позивач, його представники та представник відповідача.

Позивач та його представники позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили суд задовольнити їх з підстав, зазначених у позовній заяві.

Також, представниками позивача заявлено клопотання про залучення до участі у справі в якості співвідповідача Державної міграційної служби України, яке судом визнано необґрунтованим та відмовлено у його задоволенні.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував та просив суд відмовити у задоволенні позову, підтримавши доводи, викладені у письмовому відзиві, в якому зазначено про обґрунтованість оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних в Управлінні Державної міграційної служби України в Київській області повноважень, оскільки аналіз зібраної інформації у сукупності дав обґрунтовані підстави вважати, що звернення позивача із заявою про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, викликано не необхідністю отримання захисту від можливих переслідувань або загрози зазнати серйозної шкоди, а лише необхідністю легалізації на території України під час оскарження рішення про припинення громадянства України останнього. Натомість, за твердженням представника відповідача, повідомлена позивачем під час співбесіди інформація про те, що у період після прийняття рішення про припинення його громадянства та до прибуття в Україну (26.07.2017-10.09.2017) позивач перебував у таких країнах як Сполучені Штати Америки, Швейцарська Конфедерація, Угорщина, Федеративна Республіка Німеччина, Польща, Данія, свідчить про наявну можливість позивача звернутися за захистом саме в цих країнах, чого позивачем зроблено не було.

Суд також звертає увагу, що у матеріалах справи міститься відповідь представника позивача на відзив відповідача, в якій зазначено, що наведені висновки представника відповідача не відповідають дійсності, оскільки підставою для звернення позивача за додатковим захистом слугувало саме третє звернення Грузії щодо видачі ОСОБА_1, що, за твердженням останнього, суперечить міжнародним нормам права.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив та відповідь на відзив, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, ОСОБА_1 звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Київській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 31.10.2017 №52, в якій просив визнати його особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки існує загроза його безпеці, свободі у країні походження - Грузії - через побоювання застосування щодо заявника такого, що принижує гідність, поводження та покарання, переслідування з політичних мотивів, а також через систематичне порушення прав людини у Грузії.

За результатами розгляду вказаної заяви-анкети, проведеної співбесіди та на підставі висновку головного спеціалісті відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області прийнято наказ «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особи без громадянства ОСОБА_1» від 01.11.2017 №99, яким, у відповідності до ч.ч. 4 та 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно відмовлено в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особі без громадянства ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1.

На підставі наказу від 01.11.2017 №99 Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області сформовано повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 01.11.2017 №30.

Вважаючи вказаний наказ необґрунтованим та таким, що порушує права та охоронювані законом інтереси позивача, він звернувся з даним позовом до суду.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч. 4 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

У силу ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Як вбачається зі змісту наказу Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 01.11.2017 №99 та висновку до нього, підставою для прийняття відповідачем оскаржуваного рішення слугували положення ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме: очевидна необґрунтованість заяви, тобто відсутність в останнього умов, встановлених п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

В обґрунтування вказаного представником відповідача під час судового розгляду справи наголошено, що є обґрунтовані підстави вважати, що звернення заявника (позивача) із заявою до Управління Державної міграційної служби України в Київській області викликано не необхідністю отримання захисту від можливих переслідувань або загрози зазнати серйозної шкоди, а лише необхідністю легалізації на території України під час оскарження рішення про припинення громадянства. Вказане, за висновком, представника відповідача, підтверджено тим, що до останнього приїзду на територію України заявник перебував на території Республіки Польща та інших безпечних країн (Сполучені Штати Америки, Швейцарська Конфедерація, Угорщина, Федеративна Республіка Німеччина, Польща та Данія), де мав можливість звернутись за міжнародним захистом.

Вказане також підтверджено змістом протоколу співбесіди від 31.10.2017, копія якого наявна у матеріалах справи. Так, позивачем зазначено, що з липня 2017 року останній перебував у Польщі, де зустрічався з керівниками польського уряду і парламенту (міністром закордонних справ, керівником польського парламенту, членами парламенту, лідерами провладної партії «Право і справедливість»), а також писав до України до офіційних органів, чи є заборона щодо його повернення до України.

На питання «Коли Ви в останнє виїжджали з території України?» позивачем вказано «В липні 2017 року», «Ваш маршрут після останнього виїзду за межі України» - «Через Німеччину, США», «В яких країнах Ви перебували після прийняття Указу про припинення громадянства?» - «В США, Швейцарії, Угорщині, Німеччині, Польщі, Данії»; «Коли, яким транспортом і яким маршрутом Ви прямували в Україну в останнє?» - «Автобусом 10.09.2017 з Польщі (з Варшави)».

На питання «Ви зверталися в інші країни за отриманням статусу біженця? Якщо ні, то чому?» позивачем надано відповідь «Ні, не звертався, бо не бачив такої необхідності. Я збирався звернутися саме до українських органів»; «Чому саме до українських органів?» - «Тому що це країна, де я постійно проживаю, де я мав статус громадянина і де Генпрокуратура офіційно відмовила Грузії в моїй екстрадиції».

Слід зазначити, що у силу п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту;

Таким чином, з огляду на викладене вбачається, що у період з липня 2017 року по 10.09.2017 позивач перебував та території третіх безпечних країн, де мав змогу звернутись за міжнародним захистом, проте цього останнім зроблено не було.

При цьому, надані позивачем під час співбесіди пояснення щодо не звернення за захистом у третіх безпечних країнах лише додатково свідчить про необхідність легалізації останнього на території України під час оскарження рішення про припинення громадянства.

Щодо посилань позивача в обґрунтування своєї позиції на наявну в матеріалах справи постанову про відмову у видачі (екстрадиції особи) від 31.03.2015 суд зазначає, що дана постанова не є доказом, який спростовує підстави з яких виходив відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення, оскільки остання висвітлює мотиви та підстави, з яких Генеральна прокуратура виходила під час вирішення питання про можливість екстрадиції позивача у 2015 році.

У той же час, суд звертає увагу, що твердження представника позивача про те, що підставою для звернення позивача за додатковим захистом слугувало саме третє звернення Грузії щодо видачі ОСОБА_1, що, за твердженням останнього, суперечить міжнародним нормам права, не підлягає дослідженню у межах даної адміністративної справи та підлягає оцінці виключно судом кримінальної юрисдикції під час розгляду такого звернення Грузії щодо видачі позивача.

Враховуючи викладене, суд вказує, що висновки щодо необґрунтованості заяви позивача та відсутність умов, зазначених у встановлених п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», є цілком обґрунтованими, враховуючи не спростування останніх під час судового розгляду даної справи.

Таким чином, оскаржуваний наказ «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особи без громадянства ОСОБА_1» від 01.11.2017 №99 винесений відповідачем обґрунтовано та у межах наданих останньому повноважень.

Щодо позовної вимоги про зобов'язання Управління Державної міграційної служби України в Київській області прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 особою, яка потребує додаткового захисту, слід зазначити, що остання є похідною вимогою від розглянутої вище, у розумінні положень п. 23 ч. 1 ст. 4 КАС України, а тому також не підлягає задоволенню.

У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для задоволення останніх.

Керуючись статтями 77, 245, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) до Управління Державної міграційної служби України в Київській області (адреса: 04073, м. Київ, вул. Петропавлівська, 11, код ЄДРДОУ 37826158) відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.О. Скочок