Рішення № 71465688, 26.12.2017, Львівський окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 грудня 2017 року справа № 813/3230/17

зал судових засідань № 6

Львівський окружний адміністративний суд:

головуючого судді Гулика А.Г.,

секретар судового засідання Жовковська Ю.В.,

за участю:

представників позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2,

представника відповідача Ковальчук І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Стрийської центральної районної лікарні Львівської області в особі головного лікаря ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Львівській області про визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу, -

в с т а н о в и в :

Стрийська центральна районна лікарня Львівської області в особі головного лікаря ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Держпраці у Львівській області, в якому просить суд визнати протиправною та скасувати постанову відповідача №13071010543-0199 від 21.03.2017 про накладення штрафу в сумі 3200,00 грн.

Ухвалою від 20.09.2017 суддя відкрив провадження у справі.

Ухвалою від 20.09.2017 суд закінчив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду.

Ухвалою від 18.10.2017 суд зупинив провадження у справі терміном до 13.11.2017.

Ухвалою від 13.11.2017 суд поновив провадження у справі.

В судовому засіданні 06.12.2017 суд оголосив перерву для витребування додаткових доказів.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що порушення вимог трудового законодавства, встановлені відповідачем є безпідставними та необґрунтованими, оскільки позивач для виплати заробітної плати своїм працівникам отримує кошти безпосередньо з державного бюджету як медичну субвенцію. Тому, усі виплати, пов'язані з оплатою праці та виплатою допомоги у зв'язку зі звільненням працівників провадяться тоді, коли наявні кошти, тобто, двічі на місяць у нормативно встановлені дні. Також посилається на те, що працівника звільнено з роботи 07.02.2017, а компенсацію за невикористану відпустку йому виплачено 03.02.2017. Заробітну плату за періоди з 01.02. по 03.02.2017 та з 06.02 по 07.02.2017 виплачено працівникові 15.02.2017, оскільки оплата робочого часу, який на момент розрахунку не був відпрацьований, згідно з графіком, на думку позивача, є неможливою. Адже на підставі табеля відпрацювання робочого часу за січень неможливо оплатити робочі дні, відпрацьовані у лютому - через те, що робочі дні, відпрацьовані у лютому,- можуть бути відображені тільки в табелі за лютий.

Також посилається на те, що щорічна відпустка надається працівникам, згідно з їх волевиявленням, яке полягає у написанні особистої заяви про надання щорічної відпустки. Така заява подається, як правило, не пізніше, ніж за два тижні (14 календарних днів) самим працівником - і на підставі такої заяви працівникові надається відпустка. У подальшому - адміністрацією позивача видається наказ про надання такому працівникові відпустки,- а з таким наказом цей працівник ознайомлюється під розписку. Працівник отримує копію такого наказу. Це, на думку позивача, є своєрідною формою письмового повідомлення працівником адміністрації позивача про бажання піти у відпустку, а також письмового повідомлення адміністрацією позивача працівника про надання працівникові відпустки. В свою чергу, чинне законодавство України жодним актом імперативно не передбачає детальної процедури такого повідомлення працедавцем працівника про надання працівникові відпустки.

Позивач також зазначає, що пунктом 10 частини 1 статті 25 Закону України «Про відпустки» передбачено, що відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов'язковому порядку працівникам для догляду за хворим рідним по крові або по шлюбу, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду,- тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше 30 календарних днів. Працівником позивача для мотивування підстав отримання такої відпустки надано довідку лікарсько-консультативної комісії від 30.12.2016 №599, видану Стрийською центральною районною лікарнею, яка засвідчує факт наявності тяжкого захворювання у її матері. Таким чином, позивач вважає, що жодних дій, які би становили склад будь-якого правопорушення, ним не допущено.

Відповідач надав заперечення на позовну заяву, яке обґрунтоване тим, що статтею 116 Кодексу Законів про працю України встановлені строки розрахунку при звільненні працівника. Так, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В ході проведення перевірки встановлено, працівника звільнено з 07.02.2017. Проте, остаточний розрахунок із працівником проведено 15.02.2017. Порушення вимог статті 116 вказаного кодексу має наслідком настання особливого виду відповідальності, встановленого статтею 117 Кодексу Законів про працю України. А саме, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 вказаного Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Проте, незважаючи на факт порушення вимог статті 116 Кодекс Законів про працю України, позивач не виплатив працівнику середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Відповідач також зазначає, що ст. 26 Закону України «Про відпустки» передбачено, що за сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік. Відповідач вважає безпідставним посилання позивача на пункт 10 статті 25 Закону України «Про відпустки» якою передбачене, що відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов'язковому порядку працівникам для догляду за хворим рідним по крові або по шлюбу, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, - тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше 30 календарних днів, оскільки в матеріалах справи відсутній медичний висновок, який би засвідчував необхідність постійного стороннього догляду за членом сім'ї.

В судовому засіданні представники позивача позовні вимоги підтримали з підстав викладених в позовній заяві. Просили суд позов задовольнити повністю.

В судовому засіданні представник відповідача проти позову заперечила з підстав, викладених в запереченнях на позовну заяву. Просила суд в задоволенні позову відмовити повністю.

Заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що в задоволенні позову необхідно відмовити повністю, виходячи з наступного.

Відповідно до наказу відповідача від 21.02.2017 № 0401-П в період часу з 27.02.2017 по 28.02.2017 проведено позапланову перевірку дотримання вимог законодавства про працю у Стрийській центральній районній лікарні.

За результатами перевірки складено акт перевірки додержання суб'єктами господарювання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування № 13/07/101/0543, яким встановлено наступні порушення:

вимог частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) - при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від Установи не проводиться в день звільнення, а саме: наказом №22К від 23.01.2017 звільнено ОСОБА_4 (медсестру дитячого відділення) за статтею 38 КЗпП України з 07.02. 2017 компенсацію за 7 календарних днів невикористаної відпуски виплачено 03.02.2017 згідно з «списком працівників за заявами яких перераховується зарплата» за січень 2017 року в розмірі 1345,55грн. Решту коштів (заробітна плата за лютий 2017 року за 5 робочих днів та доплату до рівня мінімальної заробітної плати) проведено 15.02. 2016 згідно з платіжним дорученням № 39 від 15.02.2016 (з виплатою заробітної плати за першу половину лютого 2016 року);

вимог частини першої статті 117 КЗпП України - при не виплаті з вини установи належних працівнику при звільненні сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, не забезпечено виплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, а саме: установа не забезпечила ОСОБА_4 (звільнено 07.02.2017) виплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, так як виплату всіх сум, що належала при звільненні проведено 15.02.2017 згідно з списком працівників за заявами яких перераховується зарплата за лютий 2017 року в розмірі 780,00 грн. згідно з платіжним дорученням №39 від 15.02.2016 (з виплатою заробітної плати за першу половину лютого 2016 року);

вимог частини 5 статті 79 КЗпП України - при наданні щорічної відпустки адміністрація установи письмово не повідомляє працівників про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні, а саме: наказом № 406 від 26.12.2016 надано щорічну відпусту ОСОБА_5 з 10.01.2017 по 09.02.2017 за період роботи з 19.04.2016 по 18.04.2017 з виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення у 2017 році., наказом №53 від 20.02.2017 надано щорічну відпустку ОСОБА_6 з 01.03.2017 по 01.04.2017 за період роботи з 23.01.2017 по 22.01.2018. В ході перевірки не надано жодного письмового повідомлення працівників про дату початку відпустки не пізніше як за два тижні. Порушення носить триваючий характер;

вимог частини 2 статті 84 КЗпП України, статті 26 Закону України «Про відпустки» - тривалість відпустки без збереження заробітної плати за сімейними обставинами становить більше 15 календарних днів на рік, а саме наказом №412В від 30.12.2016 ОСОБА_7 надано відпустку без збереження заробітної плати у зв'язку з сімейними обставинами з 06.01.2016 по 06.02.2016 року, тобто більше 15 календарних днів на рік.

За результатом розгляду акта перевірки відповідно до вимог Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 № 509 (далі - Порядок №509), 21.03.2017 прийнято постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами на Стрийську центральну району лікарню в сумі 3200 гривень.

Не погоджуючись з постановою відповідача про накладення штрафу, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.

При вирішенні спору по суті суд виходив з наступного.

Щодо доводів позивача про відсутність порушення ним вимог частини першої статті 116 КЗпП України та частини перщої статті 117 КЗпП України суд зазначає наступне.

Статтею 116 КЗпП України встановлені строки розрахунку при звільненні працівника. Так, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В ході проведення перевірки встановлено, що наказом позивача № 22к від 23.01.2017 звільнено ОСОБА_4 з 07.02.2017. Проте, остаточний розрахунок із працівницею, всупереч вимогам статті 116 КЗпП України, проведено лише 15.02.2017, що підтверджується платіжним дорученням № 39 від 15.02.2017.

Таким чином, із змісту наказу випливає, що факт звільнення працівниці та необхідність проведення остаточного розрахунку відповідно до вимог ст. 116 КЗпП України передбачався позивачем. При цьому, доказів того, що кадровою та бухгалтерською службами позивача в день звільнення працівника вчинялись будь-які дії з метою виконання вимог ст. 116 КзПП України, а саме, подання відповідного платіжного доручення до органів Державної казначейської служби України позивач не надав, а також не надав доказів того, що на рахунках позивача в цей період були відсутні грошові кошти і причини такої відсутності.

В свою чергу, порушення позивачем вимог ст. 116 КЗпП України має наслідком застосування до нього відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України. В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 вказаного Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Разом із тим, незважаючи на факт порушення вимог статті 116 КЗпП України, позивач не забезпечив виплату працівниці ОСОБА_4 середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, доводи позивача стосовно неможливості проведення остаточного розрахунку з працівником в день звільнення через особливості його фінансування, суд відхиляє, оскільки такі стосуються причин виникнення порушень законодавства про працю, проте, не спростовують факту виявлених порушень.

Таким чином, суд дійшов висновку, що висновки відповідача про порушення позивачем положень ст.ст. 116, 117 КЗпП України є правомірними, а тому доводи позивача в цій частині є безпідставні та необґрунтовані.

Щодо доводів позивача про відсутність порушення ним вимог частини 5 статті 79 КЗпП України, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.5 ст. 79 КЗпП України конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов'язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

В ході проведення перевірки встановлено, що працівнику ОСОБА_5 надано щорічну відпустку з 10.01.2017 по 09.02.2017 відповідно до наказу №406 від 26.12.2016 та працівнику ОСОБА_6 надано щорічну відпустку з 01.03.2017 по 01.04.2017 відповідно до наказу №53 від 20.02.2017. При цьому, не надано підтвердження письмового повідомлення працівників про дату початку відпустки не пізніше як за два тижні.

Суд погоджується з доводами позивача про те, що чинним законодавством не визначено форми письмового повідомлення працівника про дату початку відпустки. Проте, видання позивачем наказів про надання відпусток не можуть свідчити про дотримання вимог статті 79 КЗпП України, оскільки в них відсутні дані про ознайомлення працівників з такими наказами. Крім цього, суд звертає увагу на те, що наказ про відпустку працівника ОСОБА_6 прийнятий 20.02.2017, а відпустку працівнику надано з 01.03.2017, тобто наказ прийнято за 8 днів до відпустки, що додатково свідчить про порушення позивачем вимог ч. 5 ст. 79 КЗпП України.

Суд також зазначає, що факт порушення положень ч. 5 ст. 79 КЗпП України не може спростовуватися заявами працівників про надання відпустки, оскільки такі свідчать лише про волевиявлення працівника, а не про виконання обов'язку позивача повідомити про відпустку.

Таким чином, суд дійшов висновку, що висновки відповідача про порушення позивачем положень ч.5 ст. 79 КЗпП України є правомірними, а тому доводи позивача в цій частині є безпідставні та необґрунтовані.

Щодо доводів позивача про відсутність порушення ним положень ст.26 Закону України «Про відпустки», ч.2 ст. 84 КЗпП України, суд зазначає наступне.

Стаття 84 КЗпП України вказує, що у випадках, передбачених статтею 25 Закону України "Про відпустки", працівнику за його бажанням надається в обов'язковому порядку відпустка без збереження заробітної плати. За сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік.

Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про відпустки» працівникам для догляду за хворим рідним по крові або по шлюбу, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, - тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше 30 календарних днів.

Згідно з ст. 26 Закону України «Про відпустки» за сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік.

Позивач надав суду заключення лікарсько - консультативної комісії від 30.12.2016 №599, згідно з якою ОСОБА_8 хворіє та потребує постійного стороннього догляду. На підставі вказаного заключення відповідно до наказу №412В від 30.12.2016 працівниці ОСОБА_7 надано відпустку без збереження заробітної плати з 06.01.2016 по 06.02.2016.

На думку відповідача, заключення ЛКК та висновок медичного закладу це різні форми медичної документації, оскільки відповідно до наказу Міністерства охорони здоров'я від 31.07.2013 № 667, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26.09.2013 за №1666/24198, затверджено форму висновку лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за інвалідом І чи II групи внаслідок психічного розладу та Інструкцію про порядок його надання. З огляду на це, відповідач вважає, що надання відпустки на підставі заключення ЛКК позивача не передбачено.

Суд, оцінюючи заперечення відповідача в цій частині, встановив наступне.

Відповідно до п.5.3.9 Положення про експертизу тимчасової непрацездатності, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України №189 від 09.04.2008 лікарсько- консультативна комісія закладу охорони здоров'я, зокрема, надає висновки або рекомендації про необхідність отримання відпустки без збереження заробітної плати працівникам для догляду за хворим (членом сім'ї), який потребує постійного стороннього догляду, тривалістю не більше 30 календарних днів.

Таким чином, лікарсько - консультативна комісія позивача вправі надавати висновки про потребу в сторонньому догляді за хворим.

Аналіз наданого позивачем заключення №599 від 30.12.2016 дає суду підстави для висновку про те, що таке містить висновок про потребу в постійному сторонньому догляді ОСОБА_8, а тому відповідно таке заключення могло слугувати підставою для надання ОСОБА_7. відпустки без збереження заробітної плати саме для догляду за хворим членом сім'ї у відповідності до п.10 ч.1 ст. 25 закону України «Про відпустки», а не у зв'язку з сімейними обставинами.

Суд відхиляє посилання відповідача на те, що заключення лікарсько - консультативної комісії позивача не може слугувати підставою для надання відпустки без збереження заробітної плати, оскільки вказаним наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31.07.2013 № 667, затверджено форму висновку лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за інвалідом І чи II групи внаслідок психічного розладу, тобто такий наказ не поширюється на спірні правовідносини у справі.

Суд також звертає увагу на те, що відповідач не надав інших достатніх доказів на підтвердження тієї обставини, що заключення лікарсько - консультативної комісії позивача не може слугувати підставою для надання відпустки без збереження заробітної плати. При цьому, саме посилання відповідача лише на формальну відмінність термінів «заключення» та «висновок» не свідчать про безпідставність надання відпустки ОСОБА_7

Таким чином, суд дійшов висновку, що висновки відповідача про порушення позивачем положень ст.26 Закону України «Про відпустки», ч.2 ст. 84 КЗпП України є неправомірними, а тому доводи позивача в цій частині є підставні та обґрунтовані.

Щодо доводів позивача про його повторне притягнення до юридичної відповідальності за те ж саме правопорушення, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Тобто, вчинення правопорушення тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді застосування до правопорушника заходів державного примусу. В залежності від характеристики видів правопорушень розрізняються види юридичної відповідальності. В основу притягнення до юридичної відповідальності має бути покладений конкретний склад правопорушення, яке вчинила особа. Відмінність у складі правопорушення (як в цілому, так і в конкретних його елементах) дає підстави для притягнення до різних видів юридичної відповідальності.

Відповідальність, передбачена статтею 265 КЗпП України є окремим видом відповідальності, яка не належить ні до адміністративної, ні до фінансово-господарської відповідальності про що безпосередньо зазначено в статті 265 Кодексу. При цьому, відповідач застосував фінансову санкцію у вигляді штрафу до юридичної особи Стрийської центральної районної лікарні, яка не є суб'єктом адміністративної відповідальності. Разом з цим, протокол про вчинення адміністративного правопорушення №13/07/101/0286 від 17.03.2017 складено стосовно головного лікаря установи ОСОБА_1 як посадової особи.

Таким чином, доводи позивача в цій частині позовних вимог є безпідставні та необґрунтовані.

Суд відхиляє доводи позивача про те, що постанова Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 18.05.2017 у справі №456/1025/17 має преюдиційне значення для розгляду справи, з огляду на наступне.

Постановою Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 18.05.2017 у справі №456/1025/17 за результатом розгляду матеріалів, що надійшли від Головного управління Держпраці у Львівській області про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 (головного лікаря Стрийської центральної районної лікарні Львівської області) за ч.1 ст. 41 кодексу України про адміністративні правопорушення, постановлено провадження у справі закрити у зв'язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення. Постанова суду набрала законної сили 29.05.2017.

Відповідно до ч.6 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України (далі- КАС України) вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

З наведеної норми вбачаться, що обов'язковими для врахування адміністративним судом є факти, наведені у вироку в кримінальній справі чи постанові у справі про адміністративне правопорушення, щодо часу, місця та об'єктивного характеру відповідного діяння тієї особи, правові наслідки, дій чи бездіяльності якої є предметом розгляду в адміністративній справі.

Водночас, правова кваліфікація діяння особи, наведена у вироку в кримінальній справі або постанові про адміністративне правопорушення (тобто застосування тих чи інших правових норм до відповідної поведінки), не є обов'язковою для адміністративного суду.

З огляду на вказане, суд відхиляє доводи позивача про те, що постанова Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 18.05.2017 у справі №456/1025/17 має преюдиційне значення для розгляду справи.

Таким чином, із урахуванням встановлених обставин у справі та доказів, якими вони обґрунтовуються, суд вважає, що оскаржена постанова відповідача про накладення штрафу є правомірною та скасуванню не підлягає.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України та ч.3 ст.2 КАС України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з вимогами ст.78 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що в задоволенні позову необхідно відмовити повністю.

Відповідно до ст. 139 КАС України судові витрати стягненню зі сторін не підлягають.

Керуючись ст.ст. 6, 9, 73-76, 242, 244, 245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

в задоволенні позову Стрийської центральної районної лікарні Львівської області в особі головного лікаря ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Львівській області про визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу відмовити повністю.

Судові витрати стягненню зі сторін не підлягають.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано.

Апеляційна скарга подається до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення суду складене і підписане 04 січня 2018 року.

Суддя А.Г. Гулик