Постанова № 71374575, 21.12.2017, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/6095/17

Номер справи місцевого суду: 522/5026/15-ц

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Дрішлюк А. І.

Категорія: 5

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2017 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області у складі:

головуючого - судді Дрішлюка А.І., суддів Громіка Р.Д., Драгомерецького М.М.,

при секретарі судового засідання Бахірко А.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 червня 2017 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання квартири об’єктом права спільної сумісної власності, визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання права власності на спадкове майно, визнання нерухомого майна об’єктом права спільної сумісної власності, визнання недійсним договорів дарування, -

ВСТАНОВИЛА:

12 березня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 який в процесі розгляду справи доповнював та просив суд визнати квартиру АДРЕСА_1 об’єктом права спільної сумісної власності та визнати за нею право власності на ? її частину; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 14 грудня 2007 року квартири АДРЕСА_2.; а також визнати недійсним договір купівлі-продажу від 27 грудня 2007 року квартири АДРЕСА_3 (т.1, а.с. 2-4, 228-230).

ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічною позовною заявою, яку також в процесі розгляду справи уточнювала та просила суд визнати право власності на спадкове майно, а саме право власності на квартиру АДРЕСА_4, визнати об’єктом права спільної сумісної власності, набутим в результаті спільного проживання без реєстрації шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_5, квартиру №6, розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Гімназична, буд. 25, та 457/3000 частини квартири №23, розташованої за адресою: м. Одеса, вул.. Балківська, буд. 126-а, а крім цього, просила суд визнати недійсним договір дарування частини квартири №23, за адресою: м. Одеса, вул. Балківська, буд. 126-а (т. 1, а.с. 57-60, 101-102, 267-268).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 07 червня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2 були задоволені. Натомість, зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 суд задовольнив частково, а саме вирішив визнати за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5, померлої 16 вересня 2013 року, на 1/2 частини квартири №13, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Гімназична, 25, загальна площа якої становить 117, 3 кв.м., житлова площа – 38,2 кв.м. (т.3, а.с. 53-61).

ОСОБА_5 погоджуючись з вказаним рішенням, 16 червня 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду з апеляційною скаргою. Так, апелянт вказує, що оскаржуване рішення було ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, частину доказів в справі було досліджено з порушенням встановленого порядку. Зокрема, апелянт не погоджується з твердженнями позивача про те, що спірна квартира № 13 за адресою: м. Одеса, вул. Гімназична, 25 є новоствореним об’єктом нерухомого майна, адже право власності на неї було зареєстровано вже після реконструкції. Так, апелянт посилається на те, що реконструкція проводиться на базі вже існуючого майна, а власне факт існування спірного майна підтверджується свідоцтвом про право власності на квартиру, а також рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03 лютого 2015 року в справі № 522/5969/14-ц. Тому, апелянт вважає, що суд першої інстанції невірно оцінив наявні докази по справі. Серед іншого, апелянт посилається на пропуск строків позовної давності позивачем за первісним позовом, про що суду першої інстанції була надана відповідна заява, яку, однак, суд першої інстанції не прийняв до уваги. Тому, апелянт просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 червня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовити в повному обсязі, позов ОСОБА_2 задовольнити (т. 3, а.с. 66-74).

В процесі розгляду справи з метою перевірки доводів апеляційної скаргисудові засідання відкладалися в зв’язку з витребуванням в Приморського районного суду м. Одеси цивільної справи № 522/5969/14ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання права на спадкування (головуючий суддя Абухін Р.Д.) для огляду.

В судовому засіданні представники апелянта апеляційну скаргу підтримали. Позивач та представник позивача проти задоволення апеляційної скарги заперечували.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників провадження, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Приймаючи рішення по справі суд першої інстанції виходив з того, що на підставі доказів, поданих сторонами та дослідженими в судовому засіданні, спірна квартира АДРЕСА_1 була реконструйована позивачем та ОСОБА_5 спільними зусиллями, внаслідок трудової участі обох фактичних чоловіка та жінки, унаслідок здійснення ними обома відповідних витрат на перебудування квартири, а тому вирішив визнати вказану квартиру об’єктом спільної сумісної власності, яка належала позивачу ОСОБА_3 та померлій ОСОБА_5 Відтак, позовні вимоги ОСОБА_3 в цій частині були задоволені повністю, а позовні вимоги ОСОБА_2 – частково, а саме визнано за нею право власності в порядку спадкування на ? частини зазначеної квартири, з врахуванням черговості спадкування та відмови від спадщини інших спадкоємців. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання об’єктами права спільної сумісної власності, набутим в результаті спільного проживання без реєстрації шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_5 квартири №6, за адресою: м. Одеса, вул. Гімназична, буд.25, та 457/3000 частини квартири №23 за адресою: м. Одеса, вул. Балківська, буд. 126-а суд вирішив відмовити, адже сама померла ОСОБА_5 на протязі життя не піддавала сумніву повернення квартири №6 ОСОБА_3 як його власності, при цьому суд встановив, що на час укладання спірних договорів купівлі-продажу квартири № 6 ОСОБА_5 не мала доходів, коштів не вистачало у зв’язку з будівництвом квартири №13, в квартирі №6 не проживали, доказів передачі коштів ОСОБА_5 відсутні, що також підтверджує ОСОБА_3, який також стверджує що такі правочини вони укладали за взаємною згодою для уникнення домагання з боку колишньої дружини. Щодо квартири № 23 суд першої інстанції вказав, що ОСОБА_3 належала лише частина цієї квартири, інші співвласники - ОСОБА_4 (колишня дружина) та ОСОБА_6 (син). Частина квартири № 23 була подарована ОСОБА_3 ОСОБА_4, яка зареєструвала на неї право власності у встановленому порядку. Позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 від 14.12.2007 року та від 27.12.2007 року суд вирішив задовольнити, в зв’язку з тим, що докази щодо фіктивності двох правочинів і що ці договори вчинено без наміру створення правових наслідків, є доведеними.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та відхиляючи доводи апеляційної скарги за необхідне зазначити наступне.

Апелянт в своїй скарзі посилається на те, що законом чітко встановлено, що реконструкція відбувається на базі вже існуючого майна і не є чимось новим, в самому свідоцтві про право власності на квартиру АДРЕСА_5 від 24.11.2011 року (в апеляційній сказі зазначено від 24.11.2004 року – описка, що підтверджено в судовому засіданні особисто представниками апелянта) зазначено, що дане свідоцтво видане замість договору купівлі-продажу, а тобто відбувається відсилка на вже існуючий об’єкт; твердження позивача за первісним позовом про те, що він матеріально приймав участь у проведенні ремонтних робіт квартири № 13 є безпідставними; твердження позивача, що в 2007 році ним було відчужено дачний будинок в с. Затока Одеської області та грошові кошти спрямовані на проведення ремонтних робіт не відповідають дійсності, адже за твердженнями самого позивача основна маса робіт була виконана в 2005 році. Свідок ОСОБА_7 пояснила, що спадкодавець систематично їздила на заробітки в Німеччину, сама ОСОБА_7 після еміграції віддала доньці 10 000 євро, які і були витрачені на проведення ремонтних робіт.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції квартира АДРЕСА_5 загальною площею – 55,9 кв.м. була придбана ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 02.07.1996 року на товарній біржі «Центральна Одеська біржа» (т.1, а.с.86-88), право власності не неї було зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН» 08.07.1996 року (запис 658 стр.90 кн.38кр).

16.09.2013 року померла ОСОБА_5, про що свідчить копія свідоцтва про смерть серії І-ЖД № 349306, виданого Відділом реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, актовий запис № 9012 (т.3, а.с.8). Після смерті померлої ОСОБА_5 відкрилась спадщина на все належне їй майно, до складу якої увійшла квартира АДРЕСА_5, яка належала померлій на підставі свідоцтва про право власності, виданого Виконавчим комітетом ОМР 24.11.2011 року (т.1, а.с. 24).

Протягом 14 років, а саме з 1997 року по листопад 2011 рік квартира АДРЕСА_6 була реконструйована та в ній здійснювались ремонтні роботи з надбудовою другого поверху, про що свідчать: дозвіл на виконання будівельних робіт № 251 від 28.07.1999 року (т.1, а.с. 90), робочий проект, виготовлений Художньо - інжінірінговим центром «Експрес – проект» від 1999 року (т.1, а.с.145-165), робочий проект на газифікацію від 2011 року (т.1, а.с.16-17), проектна документація на квартиру АДРЕСА_7 в м. дозвіл на проведення робіт від 22.09.2005 року (т. 1, а.с. 242), технічні паспорти на квартиру № 13, які були виготовлені у 1996, 2011 роках (т. 1, а.с. 22 т. 2, а.с. 65).

Згідно технічного паспорту, виготовленого 13.09.2011 року КП «ОМБТІ та РОН» на ім’я ОСОБА_5 (т.1, а.с.22-23) квартира АДРЕСА_8, розташована на 1-му та 2-му поверхах двоповерхового будинку, складається з двох житлових кімнат, загальна площа квартири становить 117,3 кв.м., житлова – 38,2 кв.м. Право приватної власності на реконструйовану квартиру було зареєстровано за ОСОБА_5 01.12.2011 року, про що свідчить витяг КП «ОМБТІ та РОН» про державну реєстрацію прав (т.1, а.с. 25).

Отже, в квартирі АДРЕСА_5, яка була реконструйована, разом з тим було надбудовано другий поверх. Таким чином, з врахуванням всіх робіт, які були проведені за спірною адресою фактично відбулося створення нового майна, на яке, померла ОСОБА_5 зареєструвала право власності на підставі свідоцтва від 01.12.2011 року.

Згідно з Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою КМУ № 1127 від 25 грудня 2015 року новозбудований об’єкт - завершений будівництвом об’єкт нерухомого майна, державна реєстрація права власності на який проводиться вперше; реконструкція - реконструкція, реставрація або капітальний ремонт об’єкта містобудування.

Відповідно до ДБН.А.2.2.-3 реконструкція (або реконструкция) - перебудова введеного в експлуатацію в установленому порядку об'єкту будівництва, яка передбачає зміну його геометричних розмірів та/або функціонального призначення, основних техніко-економічних показників (кількість продукції, потужність тощо), удосконалення виробництва, підвищення його техніко-економічного рівня та якості продукції, що виготовляється, поліпшення умов експлуатації та проживання, якості послуг.

Відповідно до ч.2 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об'єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.

Відповідно до положень ст. ст. 8, 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, на підставі якого проводиться реєстрація права власності.

Таким чином, діючим законодавством України встановлені вимоги щодо набуття права власності на новостворене нерухоме майно та момент його виникнення, що прямо пов'язано з прийняттям такого майна до експлуатації та здійснення його державної реєстрації.

Отже, виходячи зі змісту ч.2 ст. 331 ЦК України, моментом виникнення у особи права власності на об'єкт нерухомого майна, є момент здійснення державної реєстрації такого права, яка в свою чергу не можлива без прийняття об'єкту до експлуатації. В наведеному контексті довід апеляційної скарги щодо існування попереднього об’єкту, який був лише добудований, тобто продовжує існувати без зміни правового статусу спростовується, оскільки легалізація нового об’єкту цивільного обігу відбулась після прийняття його до експлуатації.

Досліджуючи доводи апеляційної скарги в частині належності позивачу та спадкодавцю на праві приватної власності спірної квартири № 13 колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Зокрема, згідно ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положенняглави 8 Сімейного Кодексу.

В п. 20 Пленуму Верховного суду України від 21.12 2007 р. №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначено, що при застосуванні ст. 74 СК, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Отже, з врахуванням наведеного, майно вважається спільною сумісною власність за таких умов: чоловік і жінка мають проживають однією сім’єю, не перебувають у шлюбі між собою, або у будь-якому іншому шлюбі, майно має бути набуте ними за час спільного проживання, інший правовий режим майна не має бути встановлено договором.

Майно, набуте до 1 січня 2004 р. під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане у результаті спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. Тобто, під час вирішення питання щодо поділу майна сім’єю, слід встановити не лише факт спільного сумісного проживання, а й обставини, що спірне майно було придбано внаслідок спільної справі. Дана позиція узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним судом України в справі № 6-135цс13 від 25 грудня 2013 року.

Отже, застосовуючи положення ст. 74 СК України необхідно встановити чи дійсно майно було набуте під час спільного проживання, за спільні кошти або внаслідок спільної праці. Тільки за умови встановлення та врахування даних умов положення ст. 74 СК України підлягають застосуванню до відповідних правовідносин. Вказане узгоджується з позицією ВСУ в справі № 6-1026цс15 від 23.11.2015 року.

Згідно ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до п.п. 23, 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. На вказане слушно звертав увагу суд першої інстанції.

Як вбачається з матеріалів цієї справи, а також справи №522/5969/14ц, витребуваної судом для огляду, факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_5 без реєстрації шлюбу в період з 02.07.1996 року по 16.09.2013 року встановлено рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03.02.2015 року (т.1, а.с.69-77). Про проживання ОСОБА_5 з позивачем в той час, також свідчать і листи, написані ОСОБА_5 та ОСОБА_7 в період з 2007 по 2012 роки (т. 1, а.с. 134-136, т. 2, а.с. 188-198).

Як вже було вище зазначено, спірна квартира за адресою АДРЕСА_9 вза в період з 1997 року по листопада 2011 року була реконструйована з надбудовою другого поверху. Про вказане свідчать відповідні дозволи, робочі проекти, проектна документація, а також технічні паспорти (т. 1, а.с. 90, 145-165, 542, 22; т. 2, а.с. 65).

Крім того, необхідно звернути увагу, що в процесі проведення ремонтних робіт було укладено договір доручення на встановлення метало пластикових конструкцій (т.1, а.с.251), рахунок замовлення (т.2, а.с.78), гарантійні талони (т.2, а.с.71-75), які видані на ім’я ОСОБА_3, що підтверджує його безпосередню участь в реконструкції та проведенні надбудови в спірній квартирі № 13. Окрім цього, в матеріалах справи містяться відомості з ДПІ у Приморському районі м. Одеси стосовно ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_2, які свідчать про здійснення ними підприємницької діяльності до в період до 2011 року (т. 2, а.с. 168). Відповідно до вказаних даних ОСОБА_5 (код НОМЕР_1) була зареєстрована як фізична особа-підприємець на підставі свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи ОСОБА_5, виданого Центральною районною адміністрацією виконкому ОМР народних депутатів 21.02.1997 року (т.1, а.с.41). Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 26.06.2015 року №20794696 свідчить, що ОСОБА_5 не значиться як фізична особа-підприємець (т.1, а.с.175). Жодного звіту про отримані нею прибутки не надавала (т. 1, а.с. 40-42) , ОСОБА_2 була зареєстрована як СПД протягом 2001 – 2014 років та надала один звіт про отримані нею прибутки в ІІ-му кварталі 2001 року (т. 1, а.с. 188). ОСОБА_3 здійснював підприємницьку діяльність протягом 2003 – 2011 років та систематично надавав звіти про отримані прибутки (т. 1, а.с. 179-215).

Тобто, вище наведене в сукупності разом з показаннями свідків, які були допитані в суді першої інстанції, а також поясненнями сторін по справі підтверджує факт участі ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в здійсненні трудових та матеріальних витрат з перебудування спірної квартири № 13. За таких обставин суд першої інстанції прийшов до правильного висновку задовольнивши вимоги позивача в цій частині та визнавши спірну квартиру об’єктом спільної сумісної власності. Разом з тим, з врахуванням ступеню черговості відповідно до діючого цивільного законодавства, суд першої інстанції визнав право власності ОСОБА_2 на ? та право власності ОСОБА_3 на ? частини квартири АДРЕСА_5.

Посилання апелянта на те, що грошові від реалізації сварочного апарату SVI-180F, який винайшов позивач, не були окремою графою доходів, а вже відображені в податкових звітах його доходів юридичного значення не мають, оскільки матеріалами справи, поясненням свідків та самих сторін по справі встановлена трудова та матеріальна участь позивача за первісним позовом в реконструкції з надбудовою другого поверху спірного будинку. Яким саме чином були відображені кошти за реалізацію винаходу не впливає на факт використання цих коштів в процесі проведення реконструкції, а тому колегія суддів відхиляє вказані доводи апелянта.

Посилання апелянта щодо наявних в матеріалах справи інвойсів колегія суддів зазначає, що як вбачається з матеріалів справи вказані інвойси не свідчать про матеріальну допомогу ОСОБА_5 з боку матері ОСОБА_7 та сестри ОСОБА_2, адже гроші отримувала ОСОБА_2, а не ОСОБА_5 Більш того в кожному інвойсі зазначена адреса ОСОБА_2 – АДРЕСА_10, проте кому саме належить ця адреса, чому саме на цю адресу відправлялися грошові кошти відомостей в матеріалах справи не міститься, а сторонами належність цих інвойсів саме відповідачці - ОСОБА_2 доведено не було. Як вже було вище зазначено ОСОБА_2 була зареєстрована як СПД протягом 2001 – 2014 років та надала один звіт про отримані нею прибутки в ІІ-му кварталі 2001 року, відповідно до якого її прибуток за ІІ квартал 2001 року склав 3820 грн. Разом з тим, відповідно до інвойсів за цей самий період дохід ОСОБА_2 складав 43336 грн., що також викликає сумнів в належності цих інвойсів відповідачці та в реальному розмірі прибутку ОСОБА_2, а також в можливості надавати фінансову допомогу сестрі ОСОБА_5

Щодо доводів про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 від 14.12.2007 року та від 27.12.2007 року апелянт зазначає, що вказані договори були укладені в 2007 року, так позивач знав про те, що вони не носили реального характеру, а тому посилаючись на положення ч. 4 ст. 267 ЦК України вказав, що до суду першої інстанції була подана заява про застосування строків позовної давності, яку суд першої інстанції не прийняв до уваги при винесенні рішення колегія суддів зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, квартиру №6, розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Гімназична, буд. 25, ОСОБА_3 отримав у дар від ОСОБА_8, що підтверджується договором дарування, укладеним між ними 31.01.2007 року (т.1, а.с.233). Договір було посвідчено приватним нотаріусом ОМНО ОСОБА_9, зареєстровано у реєстрі за №36. Відповідно до договору купівлі-продажу від 14.12.2007 року вказана квартира була продана позивачем ОСОБА_5 (т.1, а.с.234). Договір посвідчено приватним нотаріусом ОМНО ОСОБА_10, зареєстровано в реєстрі за №2007. 27.12.2007 року, через два тижні, за договором купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО ОСОБА_10, зареєстрованого у реєстрі 2100, ОСОБА_5 продала, а позивач ОСОБА_3 купив квартиру №6, розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Гімназична, буд. 25 (т.1, а.с.235). Відповідно до витягу КП «ОМБТІ та РОН» про реєстрацію права власності на нерухоме майно №17247363 (т.1, а.с.125) право приватної власності на вказану квартиру №6 28 грудня 2007 року було зареєстровано за ОСОБА_3. Зазначене підтверджується також копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон, відчуження об’єктів нерухомого майна від 05.06.2015 року (т.1, а.с.119).

Згідно з ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (ст. 202 ЦК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 203 ЦК України правочин має вчинятися у формі встановленій законом, а ч. 1 ст. 205 ЦК України передбачає, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлене законом.

Загалом ст. 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Однією з цих вимог є така: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ст. 204 України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Ст. 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Всім цим умовам відповідає і договір купівлі-продажу.

Так, відповідно до ст. 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», а саме п. 24 роз’яснив, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

Таким чином, одну з основних вимог правомірності правочину законодавець пов’язує саме з волевиявленням сторін в укладенні правочину. За обставинами даної справи ( укладення першого договору купівлі-продажу квартири № 6 від 14.12.2007 року, за яким ОСОБА_3І, продав, а ОСОБА_5 придбала, та другого договору від 27.12.2007 року, за яким ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_3 купив), враховуючи пояснення сторони позивача (вказані договори були укладені з метою уникнення домагань з боку колишньої дружини ОСОБА_3І.), а також те, що ОСОБА_5 при житті не піддавала сумніву повернення квартири №6 ОСОБА_3 як його власності, адже був укладений договір купівлі-продажу квартири № 6 з метою повернути вказане майно у власність позивача, сама ОСОБА_5 на момент укладання спірних договорів доходів на придбання квартири не мала, що підтверджується матеріалами справи, враховуючи проведення реконструкції та надбудови в квартирі № 13, в якій приймала участь і ОСОБА_5 як в трудовому, так і матеріальному аспектах, то сторони правочину не бажали настання певних юридичних наслідків від проведення саме цього виду правочину (договору купівлі-продажу), який чітко передбачає відчуження однією особою на користь іншої особи певної речі (в даному випадку нерухомого майна – квартири № 13). При цьому, продавець отримує грошові кошти, а покупець – нерухоме майно у володіння, користування та розпорядження. Так як вказаних наслідків при укладенні спірних договорів правочину досягнуто не було, а самі сторони не передбачали настання таких наслідків, тобто не було прямого волевиявлення, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції. При цьому з врахуванням специфіки фіктивного правочину, який не породжує формальних правових наслідків, встановлених договором та законом, право на захист (початок перебігу строку позовної давності) фактичного права буде виникати з моменту: 1) щодо сторони правочину, з моменту укладання правочину; 2) щодо третіх осіб, які не були учасником договору - з моменту коли відбується оспорення (невизнання) права власності, набутого за таким договором та/або коли фактично виникне спір щодо статусу такого майна.

Посилання апелянта щодо листів ОСОБА_7 колегія суддів погоджується в цій частині з судом першої інстанції та зазначає, що ці листи, написані безпосередньо ОСОБА_7 ОСОБА_5 та ОСОБА_3, адже містять звернення безпосередньо до позивача тобто йому особисто, були надані позивачем, що свідчить про те, що він має безперешкодний доступ до цих листів, а крім цього ці листи були предметом дослідження по справі № 522/5969/14-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, а тому не мають ознак таємності.

Враховуючи посилання апелянта на не застосування судом першої інстанції строків позовної давності колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на таке.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», а саме п. 28 перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. ЦК встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними (частини друга, третя статті 261 ЦК).

Як вбачається з матеріалів справи, спірні договори купівлі продажу було укладено 14.12.2007 року та 27.12.2007 року відповідно. До суду позивач звернувся в березні 2015 року з вимогою про визнання об’єктом спільної сумісної власності квартири № 13. В ході розгляду справи позивач збільшив свої вимоги (ухвалою суду від 31.08.2015 року (т.1, а.с. 262-263) були прийняті доповнення позовних вимог від ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 від 14.12.2007 року та від 27.12.2007 року). 10 червня 2015 року ОСОБА_2 подала заяву про забезпечення позову, якою пояснила, що в ході розгляду справи нею було виявлено, що ОСОБА_3І, навмисно приховує частину нерухомого майна, яке було придбано в період проживання зі спадкодавцем за час фактичних шлюбних відносин. Щодо інших об’єктів нерухомості, а саме квартири АДРЕСА_2 та 457/3000 частини квартири №23, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Балківська, буд. 126-а, то ОСОБА_3, за твердженнями ОСОБА_2, вважає їх своєю приватною власністю, а тому ніякі вимоги щодо цього майна не заявляє. Тому, заявник просила суд накласти арешт на ці два об’єкти нерухомості (т. 1, а.с. 98-99). Вказане свідчить про те, що тільки в ході розгляду справи позивачу стало відомо про порушення його прав та власне виник спір стосовно цієї квартири. Тому, позивач дізнався про порушення його права лише в 2015 році, а тому строк позовної давності непропущений. Так, суд першої інстанції правильно не взяв до уваги заяву сторони відповідача в частині застосування строків позовної давності.

Посилання апелянта на те, що ОСОБА_3 не отримав згоду ОСОБА_5 на укладення договору дарування 457/3000 частини квартири №23, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Балківська, буд. 126-а колегія суддів зазначає.

Як вбачається з матеріалів справи 04.11.2011 року за договором дарування ОСОБА_3 передав безоплатно у власність (подарував), а ОСОБА_4 прийняла безоплатно у власність (прийняла дарунок) 457/3000 квартири №23 (яка йому належала в результаті приватизації), розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Балківська, буд. 12-а, яка в цілому складається з 4-х житлових кімнат, житловою площею 46, 2 кв.м., загальною площею 87, 7 кв.м. Договір було посвідчено приватним нотаріусом ОМНО ОСОБА_11, зареєстровано у реєстрі за №1960 (т.1, а.с. 231).

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Згідно з положеннями статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином. Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Як зазначається в ст. 65 СК України, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. А відповідно до ч.3 вказаної статті, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до ст.21 СК України, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Таким чином, спірна частина квартири була набула ОСОБА_3 в результаті приватизації в 2005 році, так підстави визнавати вказане майно спільною сумісною власністю відсутні, а тому суд першої інстанції правильно відмовив в задоволенні позовних вимог щодо договору дарування від 04.11.2011 року недійсним.

Таким чином, проаналізувавши положення діючого цивільного законодавства, роз’яснення Верховного суду України, пояснення сторін в контексті встановлених обставин справи колегія суддів вважає за необхідне оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін на підставі ст. 308 ЦПК України.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – відхилити.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 червня 2017 року – залишити без змін.

Постанова Апеляційного суду Одеської області набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційного скарги до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст цієї постанови виготовлено 28 грудня 2017 року.

Судді апеляційного суду

Одеської області ОСОБА_12

ОСОБА_13

ОСОБА_14

21.12.2017 року м. Одеса