Рішення № 71350570, 22.12.2017, Кальміуський районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Іллічівський районний суд м. Маріуполя)

Справа № 264/6157/16-а

2-а/264/23/2017

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" грудня 2017 р. м. Маріуполь

Іллічівський районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі: головуючого - судді Іванченко А.М., секретаря судових засідань - Солонської Т.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративний позов ОСОБА_2 до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного Фонду України м. Маріуполя Донецької області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

Позивачка ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до управління Пенсійного фонду України в Іллічівському районі м. Маріуполя Донецької області про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити певні дії. Зазначила, що працює в органах прокуратури з 03.06.1991 року. Станом на 11.10.2016 року має стаж в органах прокуратури 25 років 4 місяці 8 днів. 17.10.2016 року позивачка звернулась до відповідача з заявою про призначення пенсії за вислугу років. Рішенням № 24 від 27.10.2016 року управління Пенсійного фонду України в Іллічівському районі м.Маріуполя Донецької області відмовило у призначенні пенсії на підставі п. 5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення». Вважає зазначене рішення неправомірним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки закон, що скасовує пенсійне забезпечення прокурорів, не підлягає застосуванню, так як звужує конституційні права та порушує гарантії незалежності прокурора.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2016 року № 988 «Про деякі питання функціонування територіальних органів Пенсійного фонду України», проведено реорганізацію територіальних органів Пенсійного фонду України в Донецькій області. Управління Пенсійного фонду України в Орджонікідзевському районі та Іллічівському районах м. Маріуполя, реорганізовано шляхом злиття, внаслідок чого утворено з 31.03.2017 року Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області (ЄДРПОУ 41250905).

На підставі викладеного просила визнати протиправним та скасувати рішення управління Пенсійного фонду України в Іллічівському районі м.Маріуполя Донецької області від 27.10.2016 року щодо відмови у призначенні пенсії за вислугу років, зобов'язати Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області призначити, нарахувати та виплатити позивачці пенсію за вислугу років на підставі ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року, починаючи з 17.10.2016 року та виходячи з розміру 90% від суми місячного заробітку, а також стягнути з відповідача сплачений судовий збір.

У судовому засіданні позивачка підтримала позовні вимоги з підстав викладених у позовній заяві, та просила визнати протиправними дії Управління Пенсійного фонду України в Іллічівському районі м. Маріуполя Донецької області щодо відмови їй в призначенні пенсії за вислугу років. Та просила зобов'язати Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області призначити, нарахувати та сплатити їй пенсію за вислугу років на підставі ст. 50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 року, починаючи з 17.10.2016 року та виходячи з розміру 90 % від суми місячного (чинного) заробітку. Крім того, просила стягнути на її користь сплачений судовий збір у розмірі 551 грн. 20 коп. з державного бюджету. Вказувала на те, що на момент дії Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 (у редакції Законів № 3662-ХІІ від 26.11.1993 та № 2663-III від 12.07.2001) тобто до прийняття нової редакції зазначеного Закону від 14.10.2014 року, а також на момент набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення, яким з 01 червня 2015 року скасовано норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії або щомісячне довічне грошове утримання призначається відповідно до спеціальних законів, у т.ч. Закону України «Про прокуратуру» і пенсійне забезпечення таких осіб здійснюється на загальних підставах згідно Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» в неї був вже наявний стаж роботи в органах прокуратури майже 24 роки, який давав їй на підставі ч. 2 ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 (у редакції Законів № 3662-ХІІ від 26.11.1993 та № 2663-III від 12.07.2001) право на пенсійне забезпечення, ще у червні 2011 року (стаж роботи вже складав 20 років), який давав їй право для призначення спеціальної пенсії за вислугу років, саме згідно із Законом України «Про прокуратуру» . від 05.11.1991 (у редакції Законів № 3662-ХІІ від 26.11.1993 та № 2663-III від 12.07.2001). Таким чином вважає, що набутого нею права на пенсійне забезпечення, саме за вказаним Законом, вона не може бути позбавлена, оскільки воно гарантовано їй Конституцією України.

Представник відповідача в судовому засіданні, просив відмовити у задоволенні позову. Посилався на те, що станом на день звернення до УПФУ в Іллічівському районі м. Маріуполя, вислуга років позивача відповідала вимогам ч.1 ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року № 1697 - У11 та становила -25 років 4 місяця 28 днів, на посадах прокурорів 4 роки 4 місяці 4 дні. Такий стаж роботи згідно з вимогами абзацу 6 частини 1 статті 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року № 1697 - У11 дає право на призначення їй пенсії за вислугу років. Проте, відповідно до п.5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення « від 02.03.2015 року № 213-У11, яким передбачено, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до Законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України. Оскільки Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року № 213-У11 не скасовано, його положення (у частині, що стосується спірних правовідносин) не визнано неконституційними, а до 01.06.2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, прийнято не було, то, відповідно з вказаної дати скасовано норми пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначаються, зокрема, відповідно до Закону України « Про прокуратуру» від 14.10.2014 року 3 1697 -У11. Таким чином, згідно з п.5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року № 213 -У11 скасовано норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначаються, зокрема, відповідно до Закону України «Про прокуратуру», у тому числі ч.1 ст.86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року № 1697 -У11.Крім того, у абзаці п'ятому пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03.10.1997 року №4-3п у справі про набуття чинності Конституцією України вказано, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована одно предметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не визначено самим цим актом, автоматично скасовується одно предметний акт, який діяв у часі раніше. Закон України «Про прокуратуру» № 1697- У11 прийнятий 14.10.2014 року, а Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» № 213 - 111 прийнятий 02.03.2015 року, тобто пізніше, а тому саме його належить застосовувати у спірних правовідносинах. Оскільки ОСОБА_2 звернулась до УПФУ в Іллічівському районі м. Маріуполя з заявою про призначення пенсії після 01.06.2015 року, тому УПФУ в Іллічівському районі м. Маріуполя правомірно відмовило їй у призначенні пенсії.

Однак представник відповідача пояснень та заперечень, щодо наявного у позивачки спеціального стажу роботи в органах прокуратури на 04.06.2011 року , який дає право на призначення спеціальної пенсії за Законом України про прокуратуру від 05.11.1991 року, не надав та доводи позивача в цій частині не спростував.

З урахуванням пояснень позивача, заперечень представника відповідача, дослідивши письмові матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, виходить з наступного.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 року, перебуваючи на посаді прокурора Маріупольської місцевої прокуратури № 2 Донецької області, 17 жовтня 2016 року звернулась до управління Пенсійного фонду України в Іллічівському районі м. Маріуполя Донецької області із заявою про призначення пенсії за вислугу років у відповідності до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року.

Рішенням № 24 від 27 жовтня 2016 року позивачу було відмовлено у здійснені таких дій, посилаючись на відсутність законних підстав для призначення пенсії на підставі положень Закону України «Про прокуратуру» у зв'язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», яким з 01 червня 2015 року скасовано норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії або щомісячне довічне грошове утримання призначається відповідно до спеціальних законів, у т.ч. Закону України «Про прокуратуру» (а.с.26).

На момент звернення позивача про призначення пенсії і на сьогодні діє Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014р. №1697-VII, відповідно до ст.86 якого прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку.

В той же час, частиною 1 ст.86 цього ж Закону передбачено поступове збільшення необхідної для призначення пенсії вислуги років.

Зокрема, прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше:

по 30 вересня 2011 року - 20 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років;

з 1 жовтня 2011 року по 30 вересня 2012 року - 20 років 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2012 року по 30 вересня 2013 року - 21 рік, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років;

з 1 жовтня 2013 року по 30 вересня 2014 року - 21 рік 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2014 року по 30 вересня 2015 року - 22 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років;

з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року - 22 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років;

з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року - 23 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року - 24 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років;

з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2020 року і пізніше - 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 15 років.

Таким чином, за нормами цього Закону кожного року погіршуються умови, за якими прокурор може отримувати пенсію.

Як наслідок, для призначення пенсії за вислугу років відповідно до ч.1 ст.86 Закону від 14.10.2014р. №1697-VII позивачу станом на жовтень 2016 року потрібно мати спеціальний стаж 23 роки, у тому числі стаж роботи на посадах прокурорів не менше 13 років.

У той же час, до липня 2011 року діяв Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. N 1789-XII, відповідно до статті 50-1 якого (в редакції від 2011 року) право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку мають прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років.

Таким чином, з 03.06.1991 року по 04.06.2011 року, коли позивач працював на посадах в органах прокуратури, для нього діяли гарантії пенсійного забезпечення як для працівника прокуратури, які суттєво відрізняються від положень, передбачених нині діючим Законом.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Отже, згідно Основного Закону України, вирішальним є право, а не закон.

Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює ідея передбачуваності очікування суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам.

Із цього приводу Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними.

Громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене (правові позиції Конституційного Суду України в таких рішеннях: від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005, від 29 червня 2010 року N 17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року N 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року N 10-рп/2011 (рішення N 10-рп/2011)).

Стабільність правового регулювання проявляється, зокрема, у неприпустимості внесення довільних змін до наявної системи норм та є віддзеркаленням підтримання довіри громадян до законів та дій держави. Збереження розумної стабільності означає, серед іншого, обов'язок законодавця при зміні умов набуття права на отримання соціальних благ враховувати законні очікування, пов'язані з виконанням (повністю або частково) умов набуття такого права.

Забезпечення верховенства права має враховуватися законодавцем і при внесенні змін до законів, передусім забезпечувати недопустимість звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22 Конституції України).

Питання недопущення звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод неодноразово було предметом конституційного розгляду.

Зокрема, у абзаці шостому пункту 4 Рішення Конституційного Суду України від 14 червня 2007 року N 3-рп/2007 зазначається, що звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики.

Конституційний Суд України в Рішенні N 9-рп/2009 від 28 квітня 2009 року, вказуючи на недопустимість звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод, що об'єктивно призведе до погіршення становища особи в суспільстві через їх обмеження, зробив концептуальне застереження органам державної влади про те, що невиконання державою своїх зобов'язань призводить до порушення принципів правової держави, ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави (абзац п'ятий пункту 5 мотивувальної частини).

У Рішенні від 20 березня 2002 N 5-рп/2002 Конституційний Суд України визначив, що Конституція України відокремлює категорії громадян України, які потребують додаткових гарантій держави, зокрема гарантій соціального захисту. До них, насамперед, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органів, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку. Зупинення пільг, компенсацій і гарантій для зазначених категорій громадян без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їх сімей.

У мотивувальній частині Рішення від 6 липня 1999 року N 8-рп/99 Конституційний Суд України також зазначив: «Служба в міліції, прокуратурі, державній пожежній охороні передбачає ряд специфічних вимог, які дістали своє відображення у законодавстві. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов'язані з постійним ризиком для життя і здоров'я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення».

Необхідно також зазначити, що відповідно до правової позиції Конституційного Суду України багато пільг, встановлених законами, зокрема Законом України "Про прокуратуру" (1789-12), є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності окремих категорій громадян, ефективного функціонування відповідних органів. Зупинення пільг, компенсацій і гарантій для працівників таких органів без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їхніх сімей (Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002 (v005p710-02) у справі щодо пільг, омпенсацій і гарантій).

Оскільки для значної кількості громадян України пільги, компенсації і гарантії, право на які передбачене чинним законодавством, є додатком до основних джерел існування, необхідною складовою конституційного права на забезпечення життєвого рівня (стаття 46 Конституції України), то, відповідно до статті 22 Конституції України, звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається.

Правова позиція Конституційного Суду України з питань обмеження пільг, компенсацій і гарантій певним категоріям громадян, у тому числі працівникам прокуратури, полягає також у тому, що комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту їх та їхніх сімей, зумовлено не втратою працездатності, безробіттям або відсутністю достатніх засобів для існування (стаття 46 Конституції України), а особливістю професійних обов'язків, пов'язаних з ризиком для життя та здоров'я, певним обмеженням конституційних прав і свобод. Здійснення таких заходів не залежить від розміру їх доходів чи наявності фінансування з бюджету, а має безумовний характер (рішення Конституційного Суду України: від 6 липня 1999 року N 8-рп/99 у справі щодо права на пільги; від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій; від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004 у справі про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів) (Рішення від 1 грудня 2004 року N 20-рп/2004).

Конституційний Суд України вважає, що законодавець, маючи дискреційні повноваження щодо визначення умов, порядку та розміру матеріального забезпечення, повинен ураховувати, що не може запроваджуватися правове регулювання, за якого особа, реалізовуючи одне конституційне право, позбавляється можливості реалізовувати інше право (гарантію).

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) - як джерело права.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини дає підстави для формування позиції, відповідно до якої при вирішенні питань щодо порушення державами - учасницями Ради Європи положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї велика увага акцентується на дотриманні державою принципу «правомірних або законних очікувань» та захисту прав людини через призму цього принципу.

Зокрема, у справах «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» та «Федоренко проти України» ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S. A. v. Belgium, Рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с 21, п. 31; пункт 21 Рішення ЄСПЛ у справі "Федоренко проти України").

У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 Рішення ЄСПЛ від 2 березня 2005 року у справі "Von Maltzan and Others v. Germany").

ЄСПЛ робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) - на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність.

Таким чином, статтю 1 вказаного Першого протоколу слід застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо вона дотримала всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей.

Тобто в зазначених рішеннях ЄСПЛ установив, що наявність «правомірних (законних) очікувань» є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу, умовою наявності «правомірних очікувань», у розумінні практики ЄСПЛ, є достатні законні підстави. Інакше кажучи, «правомірні (законні) очікування» - це очікування можливості здійснення певного права, як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, які є носіями відповідного права.

Згідно з приписами частини першої статті 58 Конституції України, закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Конституція України має вищу юридичну силу, а закони й інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй.

Законодавець, змінюючи чинне законодавство, має балансувати між необхідністю змін у законодавчому регулюванні та збереженням стабільності в суспільстві, однак слід пам'ятати, що першочерговими є інтереси громадян.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 травня 1997 року N 1-зп зазначив, що стаття 58 Конституції України 1996 рокузакріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи в громадян упевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршено прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (абзаци перший і другий пункту 5 мотивувальної частини вказаного Рішення).

Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності тільки за умови, якщо вони; скасовують або пом'якшують відповідальність особи (абзац другий пункту 2 Рішення Конституційного Суду України N 6-рп/2000 КСУ від 19 квітня 2000 року). Мета принципу незворотності - блокувати ущемлення прав і свобод людини з боку держави. Така направленість тлумачення цього принципу робить його однією з важливих гарантій захисту від свавілля з боку влади, безпеки людини як громадянина, довіри до державних інституцій. Надання зворотної сили законам суперечить духу правової держави.

Отже, Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року значно звужено обсяг її права на соціальний захист як прокурора, установлений Конституцією України та спеціальним законами в частині права на отримання пенсії, яке існувало до 2011 року, що суперечить статті 58 Конституції України.

Фактично Законом від 14.10.2014 №1697-VII установлено менш сприятливі умови соціального захисту прокурорів порівняно з тими умовами, що були законодавчо передбачені в період з 2001 по 2011 рік, що означає порушення конституційного принципу рівності всіх перед законом (частина перша статті 24 Конституції України).

Рівність усіх перед законом, що випливає із частини першої статті 24 Конституції України, впливає на регулювання всіх суспільних відносин. Дотримання цього принципу означає, зокрема, й безпідставну заборону без розумного виправдання запроваджувати різницю в правах осіб, які належать до однієї й тієї самої категорії (заборону відмінного поводження з особами, які знаходяться в однакових чи споріднених ситуаціях).

Рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено в міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статті 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 14), Протоколі N 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 1), ратифікованих Україною, та в Загальній декларації прав людини 1948 року (статті 1, 2, 7).

На момент звернення позивача до управління Пенсійного фонду її спеціальний стаж роботи, що надає право на призначення пенсії за вислугу років, складав 25 років 4 місяців 08 днів, а саме: з 03.06.1991-01.1992 -стажист прокуратури 1ллічівського району м. Маріуполя Донецької області; з 01.1992-04.2002 - помічник прокурора Іллічівського району м. Маріуполя Донецької області; з 04.2002-06.2012 - старший помічник прокурора Іллічівського району м. Маріуполя Донецької області; з 06.2012-07.2015 - старший прокурор прокуратури Іллічівського району м. Маріуполя Донецької області; з 12.2015 року т.ч. - прокурор Маріупольської місцевої прокуратури №2 Донецької області (а.с. 15-20) що підтверджується трудовою книжкою серії НОМЕР_2 та довідкою прокуратури Донецької області.

Судом встановлено, що право ОСОБА_2 для призначення пенсії за вислугу років виникло 04 червня 2011 року. Та на той час саме діяв Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року № 1789-Х11 в редакції Закону № 2663-111 від 12.07.2001 року, а саме був викладений в наступній редакції:

Частиною 1 статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1789-ХІІ в редакції Закону № 2663-ІІІ від 12.07.2001 року, передбачено, що прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержувані перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.

Відповідно до частини 2 статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції Закону №2663-ІІІ) розмір виплат (крім посадових окладів, надбавок за класні чини, вислугу років), що включаються в заробіток для обчислення пенсії, визначається за вибором того, хто звернувся за пенсією, за останні 24 календарні місяці роботи, яка дає право на даний вид пенсії, підряд перед зверненням за пенсією або за будь-які 60 календарних місяців такої роботи підряд перед зверненням за пенсією незалежно від наявності перерв протягом цього періоду на даній роботі.

Частиною 13 статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції Закону № 2663-ІІІ) встановлено, що обчислення (перерахунок) пенсій проводиться за документами пенсійної справи та документами, додатково поданими пенсіонерами, виходячи з розміру місячного заробітку за відповідною посадою, з якої особа вийшла на пенсію, станом на час звернення за призначенням або перерахунком.

З огляду на вищенаведене, відповідно до Конституції України, практики Європейського суду з прав людини, суд вважає, що особа набуває право на пенсію за вислугою років в той час коли у неї це право виникло, незалежно від часу коли особа звернулася з заявою для призначення пенсії.

Відповідно до матеріалів справи, вбачається, що зміни до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції Закону №2663-ІІІ) були внесені вже після того, як ОСОБА_2 набула право на пенсію за вислугу років (04.06.2011).

Відповідно до довідки прокуратури Донецької області від 13.10.2016 року №18-57-1799 (а.с. 52) заробітна плата позивача станом на жовтень 2016 року становить 11 480,56 грн. та складається з окладу - 2048,00 гривень, доплати за класний чин - 130 гривень, вислугу років - 921,60 гривень, Інші виплати, які передбачені законодавством 8380,96 гривень.

З урахуванням вищевказаного, оцінивши всі обставини у їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_2 є правомірними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 244 КАС України, під час прийняття постанови суд вирішує як розподілити між сторонами судові витрати.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, Законом України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року № 1789-Х11 в редакції Закону від 15.01.2011 року, ст. ст. 2-15, 19-21, 72-79, 90, 94, 122, 123, 132, 159-161, 164, 192-194, 224-228, 241-247, 255, 293-295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_2 до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного Фонду України м. Маріуполя Донецької області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення управління Пенсійного Фонду України в Іллічівському районі м. Маріуполя №24 від 27.10.2016 року, щодо відмови ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1) в призначенні пенсії за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-XII (в редакції від 15.01.2011 року).

Зобов'язати Лівобережне об'єднане управління Пенсійного Фонду України м. Маріуполя Донецької області призначити, нарахувати та виплатити з 17 жовтня 2016 року ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1) пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 р. №1789-XII (в редакції від 15.01.2011р.) у розмірі 90% від суми місячного (чинного) заробітку відповідно до довідки прокуратури Донецької області від 13.10.2016 року №18-57-1799.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області на користь ОСОБА_2 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 551,20 грн.

Повний текст рішення складено 29 грудня 2017 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Донецького апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Суддя: А. М. Іванченко