Постанова № 71345575, 20.12.2017, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" грудня 2017 р. Справа № 914/1623/17

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:

Головуючого суддіДубник О.П.

суддівСкрипчук О.С. Юрченко Я.О.

при секретаріМокрій А.В.

розглянув апеляційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова № 5107 від 25.10.2017 р. (вх. № 01-05/5127/17 від 31.10.2017 р.)

на рішення Господарського суду Львівської області від 09.10.2017 р.

у справі № 914/1623/17 (суддя Манюк П.Т.)

за позовом: Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, м. Львів

до відповідача: Львівського державного університету безпеки життєдіяльності, м. Львів

за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Національної академії сухопутних військ імені гетьмана ОСОБА_1, м. Львів

про усунення перешкод в користуванні майном та повернення майна для постановки на баланс та бухгалтерський облік

за участю представників:

від позивача: ОСОБА_2 - представник (довіреність у матеріалах справи);

від відповідача: ОСОБА_3 адвокат (договір про надання правової допомоги у матеріалах справи);

від третьої особи: ОСОБА_4 - представник (довіреність у матеріалах справи).

Відповідно до п.п.9 п.1 Розділу ХІ Перехідні положення Господарського процесуального кодексу України (надалі ГПК України) в редакції Закону від 03.10.17 р. № 2147-УШ справи в судах апеляційної інстанції, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відводів складу суду та секретарю судового засідання в порядку ст.ст. 35, 36, 37 Господарського процесуального кодексу України (надалі ГПК України) не заявлялось.

У судовому засіданні 20.12.2017р. здійснювалось повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу згідно ст. 222 ГПК України.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 03.11.2017р. прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду на 23.11.2017 року.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 23.11.2017 року відкладено розгляд апеляційної скарги на 20.12.2017р.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 09.10.2017 р. (повний текст рішення складено 17.10.2017р.) у справі №914/1623/17 (суддя Манюк П.Т.) у задоволенні позовних вимог Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова до відповідача: Львівського державного університету безпеки життєдіяльності, за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Національної академії сухопутних військ імені гетьмана ОСОБА_1, про усунення перешкод в користуванні майном та повернення в користування позивача будівлі № 2 Управління (за генпланом), що знаходиться на території військового містечка № 13 у м.Львові по вул.Клепарівська,22 для постановки її на баланс та бухгалтерський облік відмовлено. Стягнуто з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова в дохід Державного бюджету України 957,08 грн судового збору.

Судове рішення у справі мотивоване ст.ст. 19, 113, 116 Конституції України, ст.ст. 16, 317, 326, 387, 391 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України), ч. 2 ст. 291 Господарського кодексу України (надалі ГК України), ), ст. 3, ч. 2ст. 14 Закону України "Про Збройні Сили України", ч. 1 ст. 1, ст. 3 Закону України Про правовий режим майна у Збройних Силах України від 21 вересня 1999 року №1075-XIV (далі Закон №1075-XIV), ст.7 Закону України Про господарську діяльність у Збройних Силах України від 21 вересня 1999 року №1076-XIV (далі Закон №1076-XIV), Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим Указом Президента України від 06.04.2011 № 406/2011, Положенням про порядок передачі обєктів права державної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 № 1482 (надалі - Положення № 1482) та зроблено висновок, що спірна будівля перебуває в державній власності та до моменту передачі відповідачу перебувала в оперативному управлінні позивача; не входила до складу цілісних майнових комплексів підприємств, що не підлягають приватизації, або використовується для розміщення органів державної влади, вона підлягала передачі за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, тобто Міністерства оборони України. Відповідачем набуто право користування спірним майном за наявності правових підстав, оскільки позивачем спірну будівлю було передано відповідачу на підставі акта приймання (передачі) від 18.10.2013р., за наявності згоди Міністра оборони України від 24.09.2013 № 16923/С, констатуючи факт відсутності у позивача правовстановлюючих документів на право власності чи право користування майном. Також місцевим господарським судом зроблено висновок, що застосування речово-правового способу захисту права, зокрема подання позивачем негаторного позову (зобовязання відповідача усунути перешкоди в користуванні спірною будівлею), з посиланням одночасно на приписи цивільного законодавства, що регулюють віндикаційний та негаторний способи захисту права, не відповідає приписам законодавства. Оскільки місцевим господарським судом встановлено відсутність порушених прав позивача, що в свою чергу є підставою для відмови в позові , підстав для застосування позовної давності суд не вбачав.

Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова не погоджується з ухваленим рішенням суду і вважає його прийнятим з порушенням норм матеріального права. Апелянт, зокрема, стверджує, що рішення Кабінетом Міністрів України щодо передачі будівлі, як єдино повноважним органом центральної виконавчої влади не приймалося, що було встановлено службовим розслідуванням. Посилається на п.п. 2-1,4 Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002р. № 1282, згідно якого передача нерухомого майна проводиться за рішенням Кабінету Міністрів України, а суд першої інстанції не взяв до уваги дану постанову щодо спеціального порядку передачі військового майна і застосував Положення про порядок передачі обєктів права державної власності, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 № 1482. Вважає, що будівля №2 військового містечка №13 (м. Львів) зі сфери управління Міністерства оборони України не вилучалась. Апелянт просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 09.10.2017 р. у справі №914/1623/17, прийняти нове, яким задоволити позовні вимоги.

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу зазначає, що апелянтом не надано доказів закріплення спірного майна за військовою частиною та набуття статусу військового майна, а тому судом першої інстанції вірно застосовано Положення про порядок передачі обєктів права державної власності, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 № 1482. Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за позивачем не зареєстроване право власності, в тому числі і право оперативного управління на спірне майно.

Вивчивши матеріали справи в сукупності з апеляційною скаргою та відзивом на неї, оцінивши зібрані по справі докази, та дослідивши фактичні обставини у справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, при цьому, судова колегія Львівського апеляційного господарського суду встановила наступні обставини та керувалася такими мотивами.

У зверненні начальника Львівського гарнізону генерал-лейтенанта ОСОБА_5 за вих. від 03.09.2013 № 2773 до Міністра оборони України ОСОБА_6 вказано, що до начальника Львівського гарнізону звернувся ректор Львівського державного університету безпеки життєдіяльності генерал-лейтенант служби цивільного захисту ОСОБА_7 з клопотанням про передачу будівлі №2 військового містечка №13 ввіреному йому університету з метою розширення аудиторного фонду. Цим же листом констатовано розміщення у будівлі № 2 військового містечка № 13 Наукового центру Сухопутних військ Академії сухопутних військ, який (Науковий центр) в зв язку із реформуванням Західного оперативного командування сплановано передислокувати в одну із будівель, яка підлягає вивільненню та перебуває в кращому стані. Будівля № 2 військового містечка № 13 збудована у 1924 році та має дерев яне перекриття. Командування Львівського гарнізону не заперечує проти передачі будівлі № 2 військового містечка № 13 Львівському державному університету безпеки життєдіяльності.

Міністр оборони України ОСОБА_6 за попереднім листом - зверненням начальника Львівського гарнізону генерал-лейтенанта ОСОБА_5 за вих. від 03.09.2013 №2773 надав згоду (від 24.09.2013 № 16923/С) (а.с. 39).

15.10.2013р. тимчасово виконуючий обовязки начальника Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова ОСОБА_8 видав наказ № 199 про створення комісії з передачі майна Львівському державному університету безпеки життєдіяльності (а.с. 9).

18.10.2013р. відповідно до акта приймання (передачі) для утримання і експлуатації будівель, споруд та території військового містечка №13 м. Львів, вул. Клепарівська, 22 Львівському державному університету безпеки життєдіяльності від Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова було передано будівлю № 2 Управління (за генпланом) для утримання і експлуатації на території військового містечка № 13 у м. Львові по вул. Клепарівська, 22 (а.с. 10-11). Згідно вищевказаного акта, будівлю передав тимчасово виконуючий обовязки начальника Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова ОСОБА_8, а отримав її ректор Львівського державного університету безпеки життєдіяльності ОСОБА_7, що засвідчено підписами та печатками сторін.

24.05.2017р. позивачем на адресу відповідача було надіслано лист-претензію № 2899 щодо вирішення питання про повернення у користування позивача, як законного балансоутримувача, вищевказаної будівлі (а.с. 13).

09.06.2017р. Квартирно-експлуатаційним відділом м. Львова отримано відповідь ректора Львівського державного університету безпеки життєдіяльності ОСОБА_7 від 07.06.2017р. за вих. № 5/1274/06-01, в якій позивачу відмовлено в добровільній передачі спірної будівлі, що і стало підставою для звернення з позовом до суду (а.с.14).

Листом №303/23/1/2191/694 від 21.06.2017р. Західне територіальне квартирно-експлуатаційне управління вимагало від Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова вжити заходи щодо анулювання акту приймання-передачі будівлі № 13/2 управління (м.Львів) та повернення будівлі до сфери управління Міністерства оборони України (а.с. 12).

Позивач звернувся до суду з вимогою до Львівського державного університету безпеки життєдіяльності про усунення перешкод в користуванні майном (будівлею № 2 Управління (за генпланом), що знаходиться на території військового містечка № 13 у м.Львові по вул.Клепарівська.22, та повернення майна у користування позивача для постановки майна на баланс та бухгалтерський облік, заявляючи , що рішення про передачу Львівському державному університету безпеки життєдіяльності будівлі було прийняте одноособово Міністром оборони України, за відсутності відповідної постанови Кабінету Міністрів України.

Відповідно до ч. 1 ст.15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ч.3 ст.137 ГК України право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

У разі розпорядження майном на праві оперативного управління юридична особа (позивач) діє від власного імені, але з дозволу власника.

Як вбачається з матеріалів справи, спірне майно є військовим майном. До таких висновків суд апеляційної інстанції приходить, виходячи із нижче наведених норм права.

Відповідно до ст.10 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991р. № 1932-XII Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань. Міністерство оборони України, зокрема, здійснює управління переданим Міністерству оборони України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління.

Згідно ст. 3 Закону України «Про Збройні Сили України» від 06.12.1991р. № 1934-XII Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. Збройні Сили України мають таку загальну структуру: Генеральний штаб Збройних Сил України як головний орган військового управління; Об'єднаний оперативний штаб Збройних Сил України як орган управління міжвидовими та міжвідомчими угрупованнями військ (сил); види Збройних Сил України - Сухопутні війська, Повітряні Сили, Військово-Морські Сили; з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил України; окремий рід військ - Високомобільні десантні війська Збройних Сил України; окремий рід сил - Сили спеціальних операцій Збройних Сил України. Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій.

Згідно п. 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого указом Президента України від 06.04.2011 р. № 406/2011 Міністерство оборони України (Міноборони України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міноборони України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної політики з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва, а також у формуванні державної політики у сферах цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, профілактики травматизму невиробничого характеру, гідрометеорологічної діяльності.

Відповідно до п. 2.1 Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 03.07.2013р. №448, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 13 вересня 2013 р. за N 1590/24122, квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин здійснюється квартирно-експлуатаційними органами ЗС України, до яких відносяться: Головне квартирно-експлуатаційне управління Збройних Сил України (далі - Головне КЕУ ЗС України); територіальні квартирно-експлуатаційні управління та Київське квартирно-експлуатаційне управління (далі - КЕУ); квартирно-експлуатаційні відділи (квартирно-експлуатаційні частини) (далі - КЕВ (КЕЧ)); квартирно-експлуатаційні служби військових частин. Квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин проводиться за схемами: Головне КЕУ ЗС України - КЕУ - КЕВ (КЕЧ)) - військові частини; Головне КЕУ ЗС України - види Збройних Сил України - військові частини (згідно з рішенням Міністра оборони України). КЕВ (КЕЧ) здійснює безпосереднє квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин, дислокованих у межах відповідальності (п. 2.4 Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України).

КЕВ міста Львова є органом на балансі якого перебуває військове майно та покладено відомчий контроль за його використанням.

Згідно ч. 1 ст. 1 Закону №1075-XIV, військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини); до військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо. Згідно ч. 2 ст. 3 Закону №1075-XIV передбачено, що з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна.

Відповідно до ст. 2 Закону №1075-XIV вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність (за згодою відповідних органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності") належить до компетенції Кабінету Міністрів України з урахуванням того, що озброєння та бойова техніка можуть передаватися лише до військових формувань, існування яких передбачено законом, а військова зброя та боєприпаси до неї також Державній спеціальній службі транспорту. Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України (ст. 3 Закону №1075-XIV).

Військові частини ведуть облік закріпленого за ними майна у кількісних, якісних, обліково-номерних та вартісних показниках і враховують по відповідних службах - продовольчій, речовій, квартирно-експлуатаційній, пально-мастильних матеріалів тощо. У порядку, передбаченому частиною першою цієї статті, ведеться облік майна, закріпленого за підпорядкованими військовими частинами, у службах забезпечення органів військового управління, органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, на які покладаються завдання щодо забезпечення військових частин майном відповідно до затверджених норм та організації його ефективного використання (ст.4 Закону № 1075-ХІУ).

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги Порядок вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002р. № 1282 щодо спеціального порядку передачі військового майна і застосував Положення про порядок передачі обєктів права державної власності, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 № 1482. Суд апеляційної інстанції погоджується з такими доводами апелянта, оскільки Порядок вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002р. № 1282 є спеціальним нормативно-правовим актом, що визначає процедуру вилучення військового майна з оперативного управління військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил.

Також із зазначених вище норм права слід зробити висновок, що відсутність правовстановлюючих документів на право власності чи користування не позбавляє військове майно статусу військового.

Згідно Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил (надалі Порядок), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002р. № 1282 відповідно до статей 2 і 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", цей Порядок визначає процедуру вилучення військового майна з оперативного управління військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил (далі - військові частини), та його безоплатної передачі до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном (далі - органи, уповноважені управляти державним майном), самоврядним установам і організаціям, які провадять свою діяльність в інтересах національної безпеки і оборони (далі - самоврядні установи і організації), та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність.

Об'єктами передачі згідно з цим Порядком є: 1) військові містечка, що вивільняються в процесі реформування Збройних Сил і не плануються до використання за цільовим призначенням; 2) нерухоме майно (будівлі, споруди, об'єкти незавершеного будівництва, приміщення, інше нерухоме майно); 3) інше окреме індивідуально визначене (рухоме) майно; 4) житловий фонд, інші об'єкти соціальної та інженерної інфраструктури, що перебувають в оперативному управлінні військових частин і передаються не у складі майнових комплексів (пункт 2-1 Порядку).

Згідно п. 4 Порядку передача військового майна органам, уповноваженим управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність проводиться за рішенням: 1) Кабінету Міністрів України - щодо об'єктів, визначених у підпунктах 1 і 2 пункту 2-1 цього Порядку; 2) Міноборони - щодо об'єктів, визначених у підпунктах 3 і 4 пункту 2 1 цього Порядку.

Враховуючи п.п. 2-1, 4 Порядку щодо нерухомого майна (будівлі, споруди, об'єкти незавершеного будівництва, приміщення, інше нерухоме майно) передача військового майна органам, уповноваженим управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність проводиться за рішенням Кабінету Міністрів України.

У матеріалах справи відсутнє рішення Кабінету Міністрів України щодо передачі будівлі № 2 Управління (за генпланом) для утримання і експлуатації на території військового містечка № 13 у м. Львові по вул. Клепарівська, 22 відповідачу.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість доводів позивача, що рішення Кабінетом Міністрів України щодо передачі будівлі, як повноважним органом не приймалося.

Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України.

Відповідно до ст. 16 ЦК України (у редакції чинній до 15.12.2017р.) способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Захист права власності врегульований главою 29 ЦК України та передбачає наступні способи захисту: право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння (ст. 387), на витребування майна від добросовісного набувача (ст. 388), витребування грошей та цінних паперів (ст. 389), захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння (ст. 391), визнання права власності (ст. 392) тощо.

Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Предмет позову - це певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними зокрема, ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ГК України основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління.

Будівля, яка є предметом позову перебуває у державній власності і має статус військового майна та до моменту передачі відповідачу перебувала в оперативному управлінні позивача, а відповідно до ч. 3 ст. 137 ГК України, право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власност, як уже зазначав вище суд апеляційної інстанції.

За змістом статей 317, 318 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Здійснення власником свого права власності передусім полягає в безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.

Згідно ст. 391 ЦК України власник майна має право звернутися до суду з вимогою про захист права власності вимагаючи усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (негаторний позов).

Негаторний позов пред'являється у випадках, коли власник має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьої особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном.

Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей. При цьому, для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення.

Отже, встановлення саме зазначених обставин входить до предмета доказування у справах за такими позовами.

Однак, у даній справі власник не має своє майно у володінні, що виключає можливість задоволення негаторного позову про усунення перешкод у користуванні майном.

У такому разі позивач для задоволення потреби у доступі до свого нерухомого майна повинен вжити заходів для витребування майна із чужого незаконного володіння віндикація, а негаторний позов та віндикаційний позов є взаємовиключними. Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком місцевого господарського суду. Згідно ч. 1 ст. 387 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Віндикацією є передбачений законом основний речово - правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.

Усе викладене дає підстави для залишення без задоволення апеляційної скарги, оскаржуваного рішення суду без змін, у звязку із чим згідно із ст. 129 ГПК України на апелянта покладаються судові витрати.

Представник відповідача адвокат ОСОБА_3 подав до Львівського апеляційного господарського суду заяву б/н від 23.11.2017р. (вх.№01-04/7967/17 від 23.11.2017р.) про стягнення з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова на користь Львівського державного університету безпеки життєдіяльності витрат судових витрат за надання адвокатських послуг в суді першої інстанції в сумі 15000,00 грн та в суді апеляційної інстанції в сумі 5000,00 грн.

З цього приводу суд зазначає наступне.

Адвокат ОСОБА_3 діє на підставі свідоцтва про право зайняття адвокатською діяльністю від 29.09.1993р. №98 (а.с. 165), профайл адвоката в Єдиному реєстрі адвокатів України не містить даних щодо зупинення чи припинення ним адвокатської діяльності.

У матеріалах справи наявний договір про надання правової допомоги №Ю-17 від 01.09.2017р., укладений між відповідачем та Юридичною консультацією Залізничного району м. Львова, в особі завідувача адвоката ОСОБА_3, предметом якого є надання правової допомоги адвокатом у справі за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова до Державного університету безпеки життєдіяльності, третя особа: Академія сухопутних військ імені гетьмана ОСОБА_1, що слухається Господарським судом Львівської області (а.с. 95). Юридичною консультацією Залізничного району м. Львова на підставі договору про надання правової допомоги №Ю-17 від 01.09.2017р. адвокату ОСОБА_3 видано ордер серія ЛВ №072165 від 08.09.2017р. (а.с. 96). Згідно п. 2.2 договору про надання правової допомоги №Ю-17 від 01.09.2017р. клієнт зобовязується оплатити роботу адвоката шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок юридичної консультації до початку слухання справи, в тому числі за участь адвоката в суді першої інстанції 15000.00 грн. Згідно платіжного доручення №1782 від 14.09.2017р. відповідач перерахував Юридичній консультації Залізничного району м. Львова 15000,00 грн. з призначенням платежу: «за надання правової допомоги; Акт №1 від 12.09.2017р. Дог. №Ю-17 від 06.09.2017р.» (а.с. 98). Акт приймання-передачі виконаної роботи №1 від 12.09.2017р. представником відповідача долучено у суді апеляційної інстанції.

Також у матеріалах справи міститься договір №8 про надання правової допомоги від 13.11.2017р., укладений між відповідачем та Юридичною консультацією Залізничного району м. Львова, в особі завідувача адвоката ОСОБА_3, предметом якого є надання правової допомоги адвокатом у справі за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова до Державного університету безпеки життєдіяльності, третя особа: Академія сухопутних військ імені гетьмана ОСОБА_1, що слухається Господарським судом Львівської області, а у апеляційній інстанції - Львівським апеляційним господарським судом (а.с. 166). Юридичною консультацією Залізничного району м. Львова на підставі договору про надання правової допомоги адвокату ОСОБА_3 видано ордер серія ЛВ №072167 від 17.11.2017р. (а.с. 164). Згідно п. 2.2 договору №8 про надання правової допомоги від 13.11.2017р. клієнт зобовязується оплатити роботу адвоката шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок юридичної консультації до початку слухання справи, в тому числі за участь адвоката в суді апеляційної інстанції 5000,00 грн. Згідно платіжного доручення №2521 від 20.11.2017р. відповідач перерахував Юридичній консультації Залізничного району м. Львова 5000,00 грн. з призначенням платежу: «за надання правової допомоги; Акт №8 від 17.11.2017р. Дог. №8 від 13.11.2017р.» (а.с. 168). Акт приймання-передачі виконаної роботи №8 від 17.11.2017р., який передбачає прийняття робіт, виконаних в період з 08.11.2017р. по 17.11.2017р., а саме ознайомлення з апеляційною скаргою та додатками, складання відзиву на апеляційну скаргу, участь у судовому засіданні.

Згідно ч.ч. 1, 3 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ст. 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

Оскільки адвокат ОСОБА_3 особисто приймав участь у судових засіданнях в Львівському апеляційному господарському суді, ним було підготовлено відзив на апеляційну скаргу, ознайомлювався з матеріалами справи, а також враховуючи предмет позову, розумну необхідність у здійсненні таких витрат, колегія суддів визнала обґрунтованими і співрозмірними заявлені відповідачем витрати з оплати послуг адвоката та стягнення з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова на користь Львівського державного університету безпеки життєдіяльності 5000,00 грн. витрат на послуги адвоката у суді апеляційної інстанції. Щодо витрат на послуги у суді першої інстанції, то з урахуванням того, що оскаржуване рішення Господарського суду Львівської області від 09.10.2017 р. залишено судом без змін у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат.

Керуючись ст. ст. 86, 129, 252, 254, 269, 270, 275, 276, 281, 282 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Львівської області від 09.10.2017 р. у цій справі без змін.

2. Судові витрати за розгляд справи в апеляційному порядку покласти на Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова.

Стягнути з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова (79007, м. Львів, вул. Батуринська, 2, код ЄДРПОУ 07638027) на користь Львівського державного університету безпеки життєдіяльності (79007, м. Львів, вул. Клепарівська, 35, код ЄДРПОУ 08571340) 5000,00 грн. витрат на послуги адвоката у суді апеляційної інстанції.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку згідно з ст.ст. 282, 284, 287, 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 29.12.2017р.

Головуючий суддяДубник О.П.

СуддяСкрипчук О.С.

СуддяЮрченко Я.О.