Рішення № 71329569, 22.12.2017, Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2017 року справа № 823/1828/17

11 год. 25 хв. м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Кульчицького С.О.,

за участі: секретаря судового засідання – Роя О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до територіального управління Державної судової адміністрації України у Черкаській області, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача – Державна казначейська служба України про визнання протиправними дій та зобовязання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – позивач) звернувся до Черкаського окружного адміністративного суду з вищезазначеним позовом до територіального управління Державної судової адміністрації України у Черкаській області (далі – відповідач), третя особа, що не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача – Державна казначейська служба України, в якому позивач просить

– визнати неправомірними дії відповідача про відмову у виплаті позивачеві вихідної допомоги за останньою посадою, якою є посада судді Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області, у зв’язку із звільненням позивача з вказаної посади у відставку

– зобов’язати відповідача виплатити позивачеві вихідну допомогу у розмірі десяти місячних заробітних плат на час звільнення у відставку за останньою посадою судді Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області, з розрахунку 24 650 грн 00 коп. за місяць, усього на загальну суму 246 500 грн 00 коп.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на норми Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», та зазначає, що на момент виходу у відставку і прийняття Верховною Радою України відповідної постанови з цього питання, норма яка передбачала право на отримання вихідної допомоги, у зв'язку з відставкою у розмірі 10 місячних заробітних плат була виключена. Позивач посилаючись на те, що оскільки право на відставку і вихідну допомогу виникло у нього ще при дії редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка передбачала виплату вихідної допомоги, тому до вказаних правовідносин, не можуть застосовуватись норми Закону України «Про запобігання фінансовій катастрофі та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 №1166-VІІ, яким було виключено ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Таким чином, позбавлення його права на вихідну допомогу судді у зв'язку з відставкою відповідно до Закону, який діяв на день прийняття Верховною Радою України рішення є незаконним та таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства України.

Позивач у судове засідання не з'явився, надав заяву, в якій просив розгляд справи провести без його участі, позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача у судове засідання також не з'явився, надіслав письмові заперечення, в яких просив суд відмовити у задоволенні позову. Заперечення на позов обґрунтовані тим, що станом на день звільнення позивача з посади судді чинним законодавством України не було передбачено виплату вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, а тому дії щодо невиплати вихідної допомоги є правомірними.

Третя особа, що не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача – Державна казначейська служба України, належним чином повідомлена про час, місце та дату судового розгляду справи, явку свого представника у судове засідання не забезпечила.

У зв’язку з неявкою у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, на підставі ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд встановив таке.

Постановою Верховної Ради України від 22.09.2016 № 1600-VIII «Про звільнення суддів» позивача звільнено з посади судді Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області, у зв'язку з поданням заяви про відставку.

У подальшому позивач звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплату вихідної допомоги згідно з ч.1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI (далі – Закон №2453) у розмірі 10 місячних заробітних плат.

Рішенням, яке оформлено листом від 08.11.2017 № 1783-04/17, відмовлено у задоволенні заяви позивача з підстав відсутності правової норми, яка б передбачала виплату вихідної допомоги при виході судді у відставку, а також з посиланням на втрату чинності ст.136 Закону № 2453, згідно із Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 року №1166-VII.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 9 ч. 5 ст. 126 Конституції України визначено, що однією з підстав звільнення судді з посади органом, що його обрав або призначив, є подання суддею заяви про відставку.

Згідно з ч. 3 ст. 122 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», повноваження судді припиняються з дня прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді.

Частиною 1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у редакції Закону № 887-VII від 14.03.2014, яка набрала чинності 19.03.2014, було визначено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України» № 1166-VII від 27.03.2014, який набрав чинності 01.04.2014, було внесено зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме виключено ст. 136 даного Закону, яка передбачала виплату судді, який вийшов у відставку, вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, за останньою посадою.

Рішення щодо неконституційності Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» в частині виключення ст. 136 із Закону України «Про судоустрій та статус суддів», Конституційним Судом України не приймалося.

Тобто, Закон України «Про судоустрій і статус суддів», в редакції станом на день прийняття постанови Верховної Ради України про звільнення позивача з посади, а саме 22.09.2016 не передбачав право судді, який вийшов у відставку, на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Питання щодо звільнення позивача було розглянуто Верховною Радою України 22.09.2016, а в подальшому наказом виконуючого обов'язків голови Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області позивача відраховано зі штату зазначеного суду з 23.09.2016, про що здійснено відповідний запис в трудовій книжці.

Відтак, суд критично оцінює посилання позивача про те, що водночас із набуттям права на відставку він набув право на отримання вихідної допомоги, оскільки на час припинення повноважень судді та відрахування ОСОБА_1 зі штату Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області Закон №2453-VI діяв в редакції якого відсутня норма, що передбачає виплату вихідної допомоги судді, який пішов у відставку.

Отже, визначальною умовою для отримання суддею вихідної допомоги за Законом України «Про судоустрій та статус суддів» є вихід у відставку, а не факт набуття права на відставку, що було прямо передбачено ч.1 ст.136 «Закону України про судоустрій та статус суддів», в редакції цього Закону від 07.07.2010.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) № 1-рп/99 від 09.02.1999 визначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, при вирішенні питання щодо наявності у судді, який пішов у відставку, права на отримання вихідної допомоги, слід керуватись нормами закону, який врегульовує спірні правовідносини, у редакції, чинній на дату прийняття рішення про звільнення судді у відставку, тобто нормами Закону України № 2453-VI в редакції, станом на дату прийняття постанови Верховної Ради України, якою позивача звільнено у відставку.

Крім того, Конституційний Суд України у своєму рішенні № 10-рп/2013 від 19.11.2013 висловив думку, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про Конституційний Суд України», саме до повноважень цього суду належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. А тому, адміністративний суд при вирішені спору не може надавати оцінку щодо конституційності певного закону чи його окремих положень.

Європейський суд з прав людини, практику якого відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ як джерело права у рішенні від 09.10.1979 у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12.10.2004. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

При розв'язанні спірних правовідносин судом також враховується й правова позиція Європейського суду з прав людини, викладена в рішенні «Великода проти України» від 03.06.2014, в якому Суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

У зазначеному рішенні Європейський суд став на бік держави України та, між іншим, наголосив на складній економічній ситуації в країні, а також на необхідності пошуку саме державою Україна додаткових інструментів її подолання шляхом раціонального використання бюджетних коштів та необхідності збереження справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту прав і свобод окремої особи.

Таким чином, суд приходить до висновку, що оскільки право на відставку позивачем реалізовано під час дії Закону №2453-VI, в редакції станом на дату прийняття постанови Верховної Ради України, якою позивача звільнено у відставку (22.09.2016), положеннями якого не передбачена виплата вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, то відсутні правові підстави для її виплати.

За таких обставин, враховуючи вищенаведене, із урахуванням правової позиції Конституційного Суду України, зважаючи на те, що датою виходу судді у відставку є дата прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади, а також беручи до уваги, що нормативно - правовим актом чинним на час звільнення не передбачено право судді на виплату вихідної допомоги, суд зробив висновок, що у позивача відсутнє право на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Аналогічна правова позиція наведена в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 04.10.2016 року (К/800/17202/16, К/800/17180/16), 24.10.2016 (№К/800/28190/16), від 18.10.2016 (К/800/52210/15, К/800/6281/16), від 24.10.2017 (К/800/34534/17), постановах Вищого адміністративного суду України від 09.08.2016 (К/800/17160/16), від 01.12.2016 (К/800/7021/16), винесених за результатами розгляду аналогічних справ.

Щодо посилання позивача на те, що право на відставку було набуте ним у 2006 році, і з цього моменту він отримав і право на виплату вихідної допомоги, відповідно, подальші зміни у законодавстві не можуть позбавляти його такого права, суд зазначає про таке.

Частиною 3 ст. 43 Закону України «Про статус суддів», у редакції, чинній на час набуття позивачем права на відставку, передбачалося, що судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.

Отже, зазначеним законодавчим положенням було прямо визначено те, що право на вихідну допомогу має лише суддя, який пішов у відставку, тобто реалізував власне право на відставку. Оскільки позивач у 2006 році набув зазначене право, але його не реалізував, то підстави для застосування до спірних відносин ч. 3 ст. 43 Закону України «Про статус суддів» відсутні.

Відповідно до ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб’єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Також суд вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), зокрема у п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04 зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Керуючись ст.ст. 6, 14, 77, 90, 139, 229, 242-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю

Копію рішення направити особам, які беруть участь у справі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана безпосередньо до Київського апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя С.О. Кульчицький

Рішення складено у повному обсязі 27.12.2017.