Постанова № 7130581, 30.11.2009, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

          13:16           № 3/553

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Блажівської Н. Є., при секретарі судового засідання Білову М. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

За позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів доТовариства з обмеженою відповідальністю «Ломресурс» простягнення коштів у розмірі 20 527, 99 грн. У судовому засіданні 30 листопада 2009 року відповідно до пункту 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України проголошено вступну та резолютивну частину Постанови. О Б С Т А В И Н И С П Р А В И Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів (надалі –також «Позивач») звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ломресурс»(надалі –також «Відповідач») про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ломресурс»на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів відрахування за невиконання нормативу робочих місць, призначені для працевлаштування інвалідів у 2001 році, у розмірі 20527,99 грн.; кошти стягнути на користь отримувача платежу до дохідної частини Державного бюджету України на р/р 31219230700001 ГУ ДКУ у м. Києві, МФО 820019, код ЄДРПОУ 24262621, код призначення платежу 50070000:01 адміністративно-господарська (штрафна) санкція за невиконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів за 2001 рік.

Позовні вимоги мотивовані тим, що станом на час розгляду справи за Відповідачем обліковується борг (адміністративно-господарські санкції) за невиконання нормативу робочих місць призначених для працевлаштування інвалідів за 2001 рік, оскільки ним було допущено порушення вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

В судовому засіданні представником Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів було зазначено про те, що відповідно до Звіту Товариства з обмеженою відповідальністю «Ломресурс»форма № 10-ПІ від 30 січня 2002 року про зайнятість та працевлаштування інвалідів на 2001 рік Відповідач мав працевлаштувати 7 інвалідів, а не працевлаштував жодного. Відповідно до поданого звіту середньорічна заробітна плата складає 2932, 57 грн. Отже, на думку Позивача, оскільки у Відповідача не було створено 7 (семи) робочих місць для інвалідів, які, відповідно не працевлаштовано, то, відповідно до вимог статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»у Товариства з обмеженою відповідальністю «Ломресурс»відповідно до вимог чинного законодавства утворилася заборгованість за невиконання нормативу по створенню робочих місць для працевлаштування інвалідів в розмірі 20527, 99 грн.

Відповідач –Товариство з обмеженою відповідальністю «Ломресурс», –явку уповноваженого представника до суду не забезпечило, письмового відношення до заявлених позовних вимог суду не надало, про дату та час судового засідання повідомлялося за адресою, вказаною у довідці з ЄДРПОУ.

Відповідно до частини 2 статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України неприбуття в судове засідання сторін без поважних причин або неповідомлення ними про причини неприбуття не є перешкодою для розгляду справи.

Згідно положення частини 8 статті 35 Кодексу адміністративного судочинства України вважається, що повістку вручено юридичній особі, якщо вона доставлена за адресою, внесеною до відповідного державного реєстру, або за адресою, яка зазначена її представником, і це підтверджується підписом відповідної службової особи.

У зв’язку з неявкою представника Відповідача та ненаданням ним письмового відношення до заявлених позовних вимог та інших доказів, що витребовувалися ухвалою суду, керуючись вимогами частини 6 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника Позивача, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких грунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В С Т А Н О В И В

Статтею 43 Конституції України задекларовано право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Виконання та реалізація зазначеної конституційної норми забезпечується законами України, підзаконними актами та актами ненормативного характеру, які встановлюють механізм реалізації права на працю.

Відповідно до частини восьмої статті 69 Господарського Кодексу України підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену відповідно до закону кількість робочих місць для працевлаштування, зокрема інвалідів. Відповідальність підприємства за невиконання даної вимоги встановлюється законом.

Положенням частини першої статті 5 Закону України «Про зайнятість населення»встановлено, що держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі інвалідам, які не досягли пенсійного віку.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про зайнятість населення»працевлаштування інвалідів здійснюється відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації і знань, з урахуванням його побажань.

Згідно з статтею 20 Закону України «Про зайнятість населення»підприємства, установи і організації, незалежно від форм власності, їх службові особи зобов’язані сприяти проведенню державної політики зайнятості, зокрема, працевлаштування осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, в кількості, визначеній місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад, та інвалідів у кількості, визначеній згідно із Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Спеціальним законом, який визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями та інтересами, є Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ (надалі –також «Закон»).

Частиною другою статті 4 Закону передбачено, що держава створює правові, економічні, політичні, соціально-побутові та соціально-психологічні умови для задоволення потреб інвалідів у відновленні здоров'я, матеріального забезпечення, посильній трудовій та громадській діяльності.

Відповідно до частини третьої статті 18 Закону (в редакції, яка була чинною у 2001 році) підприємства (об'єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.

Відповідно до положень частини 1 та 2 статті 19 Закону (в редакції, яка була чинною у 2001 році), для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік –у кількості одного робочого місця. Керівники підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

Статтею 20 Закону (в редакції, яка була чинною у 2001 році) встановлено, що Підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Відповідно до частини 2 статті 20 Закону (в редакції, яка була чинною у 2001 році) Порушення термінів сплати штрафних санкцій тягне за собою нарахування пені із суми недоїмки за кожний день прострочення, включаючи день сплати, в розмірі, передбаченому законом.

Частинами 3 та 4 статті 20 (в редакції, яка була чинною у 2001 році) передбачено, що сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання), установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів). У разі відсутності коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи і організації в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до частини 6 статті 20 Закону (в редакції, яка була чинною у 2001 році) Порядок і терміни сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду України соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Згідно Звіту Товариства з обмеженою відповідальністю «Ломресурс»за 2001 рік № 10-ПІ про зайнятість і працевлаштування інвалідів середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становить 175 осіб, з них: працевлаштованих інвалідів немає; кількість інвалідів-штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»становить 7 осіб; згідно довідки управління середньорічна заробітна плата штатного працівника становить 2932, 57 грн.

Наказом Міністерства праці та соціальної політики України № 420 від 19 грудня 2005 року затверджено форму звітності № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій».

Як підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою Київського міського центру зайнятості № 04-9855 від 1 жовтня 2009 року –ТОВ «Ломресурс», код ЄДРПОУ 24743728, звіт про наявність вакансій за формою № 3-ПН до Голосіївського районного центру зайнятості надавали в 2001, 2002, 2003 роках про відсутність вакансій.

Таким чином, як випливає зі змісту вищевказаних документів, у 2001 році особи з інвалідністю, які перебували на обліку в центрі зайнятості як шукаючі роботу та безробітні для працевлаштування до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ломресурс»не направлялись у зв’язку з поданням Відповідачем інформації (Звіту форми № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій») про відсутність вакансій.

Аналізуючи вищезазначені нормативні положення законодавчих актів, а також інші обставини, на яких грунтуються заявлені позовні вимоги, Суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Визначення поняття робочого місця і умов, за яких воно вважалося створеним, наводилось у Положенні про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 року № 314 (постанова втратила чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»від 31 січня 2007 року № 70).

Наразі поняття робоче місце інваліда, спеціальне робоче місце інваліда визначено статтею 1 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні»від 6 жовтня 2005 року № 2961-IV (набрав чинності з 1 січня 2006 року) і розуміється як:

робоче місце інваліда –місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях;

спеціальне робоче місце інваліда –окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Обов’язки роботодавців стосовно забезпечення прав інвалідів на працевлаштування визначені частиною третьою статті 18 Закону, а саме:

- виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць;

- створення для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;

- забезпечення інших соціально-економічних гарантій, передбачених чинним законодавством;

- надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації прцевлаштування інвалідів;

- звітування Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 3 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 року № 1434 основним завданням Фонду, зокрема, є контроль за виконанням роботодавцями нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, установленого Законом.

Враховуючи вищезазначене, Суд звертає увагу, що закон поклав на підприємства, установи, організації обов’язок з самостійного працевлаштування інвалідів, зміст якого визначений статтею 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», у відповідності до якого працевлаштування здійснюється за зверненням інваліда безпосередньо до роботодавця або за направленням від відповідної державної служби зайнятості.

Суд вважає за необхідне зазначити, що передбаченими статтями 18 та 19 Закону обов’язкам роботодавців по працевлаштуванню інвалідів кореспондує передбачений частиною третьою статті 18-1 Закону обов’язок державної служби зайнятості здійснювати пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Однак, Суд звертає увагу на те, що вищевказане правовідношення виникає і вважається таким, що підлягає реалізації у випадку двостороннього виконання його сторонами покладених на них обов’язків (тобто, обов’язок державної служби зайнятості обумовлюється обов’язком підприємства подати звітність встановленої форми).

Суд роз’яснює, що обов’язок по забезпеченню роботодавцем працевлаштування інвалідів буде виконаний останнім в передбаченому законом обсязі у випадку дотримання роботодавцем нормативних вимог статті 18 Закону (виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць; створення для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; забезпечення інших соціально-економічних гарантій, передбачених чинним законодавством; надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів; звітування Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України).

Отже, законодавство України в сфері соціальної захищеності інвалідів обов’язок з працевлаштування інвалідів покладає на орган державної влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів, але цьому мають передувати певні дії підприємств, установ і організацій зі створення робочих місць для інвалідів та з відповідного інформування зазначених органів з метою працевлаштування інвалідів. Обов’язок державних органів щодо працевлаштування інвалідів виникає після виконання підприємствами обов’язку щодо створення робочих місць і надання передбаченої законодавством про соціальну захищеність інвалідів інформації про наявність вільних робочих місць та вакантних посад, на яких може використовуватися праця інвалідів.

Конвенцією про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів № 159, ратифікованою Законом України «Про ратифікацію Конвенції про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів № 159»встановлено, що органи державної влади повинні сприяти працевлаштуванню шляхом:

- сприяння можливості зайнятості інвалідів на відкритому ринку праці (стаття 3);

- проведення консультацій з представницькими організаціями підприємців і трудящих щодо здійснення зазначеної політики, в тому числі заходів, яких слід вжити з метою сприяння співробітництву та координації державних і приватних органів, що займаються професійною реабілітацією, консультацій з представницькими організаціями інвалідів і у справах інвалідів (стаття 5);

- вжиття заходів з метою організації й оцінки служб професійної орієнтації, професійного навчання, працевлаштування, зайнятості, а також інших пов’язаних з ними служб, щоб інваліди мали можливість отримувати, зберігати роботу та просуватися по службі; наявні служби для трудящих в цілому використовувати там, де це можливо та доцільно, з потрібною адаптацією (стаття 7);

- вжиття заходів для сприяння створенню та розвитку служб професійної реабілітації та зайнятості для інвалідів у сільських районах і окремих місцевостях (стаття 8).

Судом встановлено, що Відповідачем не виконано вимоги чинного законодавства, що регулює основи соціальної захищеності інвалідів, оскільки не повідомлено відповідні органи про наявність вільних вакансій та вимоги до них для інвалідів. Тому Суд приходить до висновку, що, оскільки Відповідачем не вжито всіх передбачених чинним законодавством заходів по забезпеченню працевлаштування інвалідів, відповідно до вимог чинного законодавства України на нього правомірно покладено відповідальність за невиконання нормативу робочих місць на працевлаштування інвалідів.

Частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких грунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, та, враховуючи те, що Відповідачем частково погашено заборгованість за невиконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, Суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи Позивача є обґрунтованими, та відповідно такими, що підлягають задоволенню.

На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 2, 7, 8, 9, 99, 100, 158, 161, 162, 163, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

          2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ломресурс»на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів відрахування за невиконання нормативу робочих місць, призначені для працевлаштування інвалідів у 2001 році, у розмірі 20527,99 грн.

3. Кошти стягнути на користь отримувача платежу до дохідної частини Державного бюджету України на р/р 31219230700001 ГУ ДКУ у м. Києві, МФО 820019, код ЄДРПОУ 24262621, код призначення платежу 50070000:01 адміністративно-господарська (штрафна) санкція за невиконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів за 2002 рік.

Постанова відповідно до частини 1 статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складення в повному обсязі за правилами, встановленими статтями 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Суддя Н. Є. Блажівська