Рішення № 71292762, 26.12.2017, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Кривий Ріг)

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 182/6691/16-ц 22-ц/774/1777/К/17

Справа № 182/6691/16-ц Головуючий в 1-й інстанції

Провадження № 22ц/774/1777/К/17 суддя Рунчева О.В.

Категорія - 57 ( І ) Суддя-доповідач – ОСОБА_1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 грудня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді: Зубакової В.П.

суддів: Барильської А.П., Бондар Я.М.

за участю секретаря: Кислиці І.В.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Єврокар Україна» на заочне рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 квітня 2017 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Єврокар Україна» про захист прав споживачів, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів.

Учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи належним чином повідомлені.

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Єврокар Україна» (надалі – ТОВ «Лізингова компанія «Єврокар Україна») про захист прав споживачів, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів, посилаючись на те, що 07.10.2016 року з ТОВ «Єврокар Україна» нею був укладений договір фінансового лізингу № 0014, відповідно до якого позивач мала би отримати автомобіль «Пріора», загальною вартістю близько 150000,00 грн. 07.10.2016 року позивачу було виставлено рахунки на оплату комісії за організацію договору фінансового лізингу № 0014 у розмірі 10510,00 грн. та авансового платежу за вказаним договором лізингу у розмірі 14490, 00 грн., які нею було сплачено у повному обсязі.

Позивач вважає, що, оскільки під час укладення Договору фінансового лізингу №0014 від 07.10.2016 року, відповідач ввів її в оману, договір не відповідає вимогам чинного законодавства України, порушує її права, як споживача послуг, містить несправедливі умови, відповідач застосовував до неї нечесну підприємницьку практику при його укладенні та виконанні, а тому просила суд визнати вказаний договір недійсним та застосувати наслідки недійсності правочину, стягнувши на її користь, сплачені нею кошти по договору.

Заочним рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 квітня 2017 року позовні вимоги задоволено.

Визнано недійсним договір фінансового лізингу № 0014 укладений 07.10.2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Лізингова компанія «Єврокар Україна».

Стягнуто з ТОВ «Лізингова компанія «Єврокар Україна» на користь ОСОБА_2 25 000 грн. 00 коп., сплачених ОСОБА_2 за договором фінансового лізингу № 0014 від 07.10.2016 року.

Стягнуто з ТОВ «Лізингова компанія «Єврокар Україна» на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 551, 20 грн.

В апеляційній скарзі відповідач ТОВ «Лізингова компанія «Єврокар Україна» просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального права. Судом першої інстанції було неправильно застосовано ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», не зазначено в чому полягає несправедливість окремих положень договору фінансового лізингу.Судом не досліджено умов договору про встановлення права лізингоодержувача на обрання продавця і встановлення специфікації предмета лізингу - п.п. 1.1., 1.4, 4.3. Договору. Безпідставним є також висновок суду про непогодження постачальника (продавця) автомобіля, не визначення вартості предмета лізингу, не погодження графіку сплати лізингових платежів. Крім того, відповідач вважає, що оспорюваний договір не підлягає нотаріальному посвідченню, а тому суд не повинен був визнавати його недійсним з цих підстав.

В письмових запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, відхиливши апеляційну скаргу.

Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи (а.с. 103-105), в судове засідання не з'явилися і про причини своєї неявки суд не повідомили, що (у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України) не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог, доводів апеляційної скарги та письмових заперечень на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 07 жовтня 2016 року між ТОВ «Лізингова компанія «Єврокар Україна», як лізингодавцем, та ОСОБА_2, як лізингоодержувачем, було укладено Договір фінансового лізингу № 0014 (а.с. 1-17), предметом якого є транспортний засіб «ZAZ Lanos» (зворот а.с. 10).

Лізингодавець взяв на себе зобов’язання придбати предмет Лізингу у власність та передати у користування Лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених договором (п. 1.3 Договору).

Пунктом 1.4 Договору фінансового лізингу визначено, що незалежно від наявності у продавця предмета лізингу, вказаного лізингоодержувачем в Договорі та лише за заявою лізингоодержувача, предмет лізингу може бути змінено на інший предмет до моменту купівлі предмета лізингу.

Предмет лізингу передається у користування Лізингоодержувачеві протягом строку, який становить не більше 90 календарних днів з моменту сплати Лізингоодержувачем на рахунок Лізингодавця: комісії за організацію Договору, авансового платежу, комісії за передачу предмета та оплати різниці у разі зміни вартості предмету Договору.

З аналізу змісту розділу Договору «Визначення термінів» (а.с. 10) слідує, що комісія за організацію Договору – першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу обов’язкових платежів, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця і включає в себе, зокрема, організаційні послуги, витрати на пошук предмету лізингу і становить 7% від вартості предмета лізингу, а авансовий платіж – це обов’язковий платіж, що складає частину від вартості предмета лізингу, розмір якого становить 23%.

На цих умовах відповідач погодилась підписати Договір лізингу та пристала на пропозицію представника відповідача щодо подальшої зміни предмета лізингу на інший, який вона мала намір придбати на початку - автомобіль «Пріора».

На виконання вимог цього Договору, 07.10.2016 року ОСОБА_2 було сплачено на рахунок відповідача комісію за організацію договору фінансового лізингу № 0014 у розмірі 10510,00 грн. та комісію за організацію договору фінансового лізингу № 0014 у розмірі 14490, 00 грн., що підтверджується розрахунками комісій на загальну суму 25000 грн. та квитанціями за № 0.0.629513265.1 та № 0.0.629517057.1 від 07.10.2016 року про сплату 10510,00 грн. та 14490, 00 грн. (а. с. 21).

Маючи намір отримати предмет лізингу у користування, ОСОБА_2 звернулася до ТОВ «Лізингова компанія «Єврокар Україна» із відповідною вимогою, проте в телефонному режимі отримала інформацію про необхідність сплати ще 37 000 гривень.

Посилаючись на те, що Договір фінансового лізингу № 0014 від 07 жовтня 2016 року не відповідає вимогам чинного цивільного законодавства України, викладений нечітко, містить ряд несправедливих умов щодо лізингоодержувача, надає перевагу лізингодавцю, та, при його укладенні, ТОВ «Лізингова компанія «Єврокар Україна» завуалював призначення платежу - авансовий платіж в розмірі 14490, 00 грн. під вигляд комісії за організацію договору фінансового лізингу, яка згідно з п. 12.1 ст. 12 договору не повертається в жодному випадку, позивач просила суд визнати оспорюваний договір недійсним та стягнути з відповідача на її користь 25 000 грн. 00 коп., сплачених на виконання цього Договору.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що договір фінансового лізингу укладений з порушенням вимог чинного законодавства, що є підставою для визнання його недійсним та правомірно застосував наслідки недійсності правочину.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Відносини, що виникають із договору фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж та положеннями Закону України «Про фінансовий лізинг».

Згідно ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг - це вид цивільно - правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу.

За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до частин першої та другої статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Стаття 807 ЦК України зазначає, що предметом лізингу може бути неспоживча річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена законодавством до основних фондів.

Відповідно до статті 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

Індивідуальними ознаками транспортного засобу, які дають можливість його ідентифікувати як об’єкт цивільних прав та обов’язків, є: марка, модель, тип, об’єм двигуна, тип пального, колір, дата випуску, вартість тощо.

Зі змісту Договору фінансового лізингу № 0014 від 07 жовтня 2016 року встановлено, що предмет фінансового лізингу у даному випадку чітко не визначений, оскільки відсутні його технічні й індивідуальні характеристики.

Отже, укладений сторонами договір фінансового лізингу не містить обов’язкових істотних умов договору, оскільки він не містить таких індивідуальних ознак транспортного засобу, які б вирізняли цей транспортний засіб з-поміж інших.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3,5 та 6 ст.203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

За своєю правовою природою договір фінансового лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) і договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України.

Згідно зі ст.799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Таким чином, оскільки договір фінансового лізингу, який укладений між юридичною особою - ТОВ «Лізингова компанія «Єврокар Україна» та фізичною особою – ОСОБА_2 містить елементи договору найму транспортного засобу, то в силу положень ч.2 ст.799 ЦК України він підлягав обов’язковому нотаріальному посвідченню.

Матеріалами справи підтверджено, що спірний правочин в порушення зазначених вимог закону укладений у простій письмовій формі, без нотаріального посвідчення.

Посилання відповідача в апеляційній скарзі на відсутність вимог про нотаріальне посвідчення договору фінансового лізингу ґрунтуються на невірному тлумаченні норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, є довільним тлумаченням відповідачем норм закону та його позицією у справі.

Статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

За змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (п.п. 2, 3 ч. 3 ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених в договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.(пункт 13).

Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України № 6-3020цс15від 11 травня 2016 року, ухваленої за результатом розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, яка має враховуватися судами загальної юрисдикції при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин (ч. 2 ст. 214, ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, в редакції на час ухвалення оскаржуваного рішення суду).

У відповідності до ст. 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність, а відповідно до ч. 3 ст. 509 ЦК України, зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Положеннями укладеного договору передбачено, що лізингодавець зобов’язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов’язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові й інші платежі згідно з умовами цього договору (пункт 1.3 статті 1 договору).

У разі зміни вартості предмета лізингу з моменту укладення договору та з метою виплати лізингоодержувачем не менше 23% від вартості предмета лізингу на момент купівлі предмету лізингу та його передачі, лізингоудержувач зобов’язаний одноразово доплатити різницю такої вартості вже до сплачених авансових платежів. В такому випадку, остаточна вартість предмета лізингу та подальші лізингові та інші обов’язкові платежі будуть визначені в Додатку №3 до даного договору, який сторони зобов’язані підписати та який є його невід’ємною частиною (п.9.4).

Повернення чи зарахування внесених платежів в разі зменшення вартості предметі лізингу договір не передбачає.

У випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни (пункт 10.5 договору).

Крім того, за змістом пунктів 10.4 договору розмір лізингової плати може індексуватися та змінюватися залежно від зміни законодавства, розміру податків і прирівняних до них платежів, зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачає.

Згідно з пунктом 3.4.5 дострокове погашення може відбуватися не раніше ніж через 12 календарних місяців після підписання акту приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем, за умови сплати не лише лізингових платежів, але й пені, штрафу, тощо.

Пунктом 1.4 Договору фінансового лізингу визначено, що незалежно від наявності у продавця предмета лізингу, вказаного лізингоодержувачем в Договорі та лише за заявою лізингоодержувача, предмет лізингу може бути змінено на інший предмет до моменту купівлі предмета лізингу.

Згідно п.12.1 договору лізингоодержувач, який не сплатив лізингові платежі, що передбачені в п.1.7 та 4.1, та не отримав транспортний засіб, має право розірвати даний договір за власним бажанням, про що має повідомити лізингодавця у письмовій формі з чітким волевиявленням щодо наміру розірвання договору, шляхом направлення відповідного листа рекомендованою кореспонденцією на адресу лізингодавця та зазначення реквізитів особистого банківського рахунку для здійснення такого повернення. У строк встановленого чиним законодавством, лізингодавець розглядає заяву лізингоодержувача та надає письмову відповідь, в якій повідомляє про розірвання договору та про наслідки його розірвання. В такому випадку поверненню підлягає 80% від сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, 20% лізингодавець утримує в якості штрафу за дострокове розірвання договору. Комісія за організацію договору в такому випадку поверненню не підлягає.

Тобто, за невиконання своїх зобов’язань за договором фінансового лізингу лізингодавець не несе відповідальності, а, навпаки, отримує вигоду – штраф у розмірі 20% від розміру авансового платежу та всю суму сплаченої комісії за організацію договору.

Частиною 2 ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг» передбачено, що лізингові платежі включають в себе: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу.

Комісія за організацію договору не є в розумінні ст. 16 ЗУ «Про захист прав споживачів» лізинговим платежем, оскільки не відноситься до витрат лізингодавця, які безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу та фактично полягає лише у виготовленні типової форми договору. Більш того, відповідачем не обґрунтовано співмірність розміру комісії за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги.

За змістом укладеного правочину, розмір лізингової плати може змінюватися залежно від зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачає.

Крім того, укладаючи правочин сторони не погодили постачальника (продавця) автомобіля, остаточно не визначили вартості предмета лізингу, не погодили графіку сплати лізингових платежів згідно з додатками до договору, які до нього не долучені.

Таким чином, аналіз змісту спірного договору фінансового лізингу від 07 жовтня 2016 року, укладеного між сторонами, дає підстави дійти висновку, що він містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якими виключені та обмежені права лізингоодержувача, як споживача, стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов’язків, передбачених договором та законом; звужені обов’язки та значно розширені права лізингодавця, зокрема виконання зобов'язань забезпечено лише відповідальністю лізингоодержувача; договором передбачена сплата або утримання з внесених лізингоодержувачем платежів штрафів, пені, при цьому адекватного захисту його прав від неналежного виконання договірних зобов'язань лізингодавцем умови договору не передбачають; договором установлено право лізингодавця змінювати та розривати договір в односторонньому порядку, однак таке право не передбачається для лізингоодержувача, якому встановлено жорсткі зобов'язання та непропорційно великий розмір штрафу.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції без достатніх підстав визнав недійсним укладений між сторонами договір фінансового лізингу, оскільки при укладенні договору сторони дійшли згоди щодо усіх істотних умов договору (предмет лізингу, розміри лізингових платежів, строк лізингу), послуга, яка надається за договором, обрана позивачем самостійно і свідомо, підписавши договір сторони засвідчили ознайомлення із його умовами, зрозуміли його зміст та погодили умови, про що вказано в п. 17.5 договору, проте позивач звернулася до суду за захистом своїх порушених прав споживача, які порушені не були, а умови договору не містять ознак несправедливих в розумінні ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», не можуть бути взяті до уваги, зважаючи на вищевикладені обставини та не спростовують того факту, що при укладенні вказаного договору були допущені порушення чинного законодавства.

Включення до договору положень, які при розірванні договору фактично призвели до неповернення споживачу послуг, внесених ним коштів в повному обсязі, свідчить про здійснення відповідачем нечесної підприємницької практики та є достатніми підставами для визнання договору лізингу недійсним, через невідповідність вимогам закону.

Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про несправедливі відносно споживача умови спірного договору фінансового лізингу та наявність у зв’язку із цим підстав для визнання його недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України та ЗУ «Про захист прав споживачів».

Відповідно до ч.1 ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобовязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Оскільки, ОСОБА_2 сплатила ТОВ «Лізингова компанія «Єврокар Україна» 25 000,00 грн., колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано стягнув з відповідача дану суму сплачену позивачем за Договором фінансового лізингу № 0014 від 07.10.2016 року.

Докази та обставини, на які посилається позивач в апеляційній скарзі були предметом дослідження судом першої інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Суд не допустив порушень матеріального або процесуального закону, які могли б бути підставою для скасування рішення суду.

За таких обставин підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Єврокар Україна» - залишити без задоволення.

Заочне рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 квітня 2017 року -залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному поряду до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 26 грудня 2017 року.

Головуючий:

Судді: