Постанова № 71261906, 19.12.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/6497/14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2017 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Стефанова С.О.,

за участю секретаря судового засідання Гунька О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області, державної податкової інспекції в Малиновському районі м. Одеси Головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області, третя особа – Міністерство юстиції України про визнання протиправними дій, скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (надалі по тексту – позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Міндоходів в Одеській області (правонаступник – Головне управління Державної фіскальної служби в Одеській області), в якому з урахуванням поданої заяви про уточнення позовних вимог, просив суд:

- визнати неправомірними дії Головного управління Міндоходів в Одеській області, направлені на звільнення з посади та податкової міліції полковника податкової міліції ОСОБА_1, старшого оперуповноваженого відділу організації відкриття економічних злочинів оперативного управління організації викриття економічних злочинів оперативного управління державної податкової інспекції в Малиновському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області;

- встановити відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади»;

- скасувати наказ Головного управління Міндоходів в Одеській області 399-о від 24.10.2014 року;

- поновити ОСОБА_1 на роботі на рівнозначній посаді та податковій міліції в ОСОБА_2 фіскальній службі в Одеській області;

- стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день ухвалення судового рішення.

Ухвалою суду від 02.02.2015 року, яка занесена до журналу судового засідання, залучено до участі у розгляді справи у якості другого відповідача ОСОБА_2 податкову інспекцію у Малиновському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області.

Ухвалою суду від 27.11.2017 року, яка занесена до журналу судового засідання, здійснено заміну відповідачів - Головного управління Міндоходів в Одеській області та Державної податкової інспекції у Малиновському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області на їх правонаступників - Головне управління Державної фіскальної служби в Одеській області та державну податкову інспекцію в Малиновському районі м. Одеси Головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області.

Ухвалою суду від 27.11.2017 року, яка занесена до журналу судового засідання, залучено до участі у розгляді справи у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів – Міністерство юстиції України.

В обґрунтування вимог, позивач в цілому зазначив, що головою Комісії з реорганізації Головного управління Міндоходів в Одеській області 24 жовтня 2014 року виданий наказ № 399-о про звільнення позивача з посади та податкової міліції. Підставою для винесення зазначеного наказу є Закон України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-УІІ (далі - Закон № 1682- VII) та матеріали особової справи ОСОБА_1 Позивач зазначає, що на час вступу в дію Закону № 1682-VII та звільнення його з посади та податкової міліції 24.10.2014 року його особова справа була відсутня в Головному управлінні Міндоходів в Одеській області у зв’язку з переведенням в іншу службу. Позивач зазначає, що це підтверджується наданим до суду представником відповідача додатковими поясненнями до заперечення на позовну заяву від 25.11.2014 року вих. 180/9/15-32-10-01-10, тобто, підстава для звільнення позивача, яка зазначена відповідачем в наказі виданому 24.10.2014 р. № 399-о є неправомірною, оскільки не були дотримані вимоги пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади». Також позивач зазначає, що у відповідності до п.8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682- VII заборона, передбачена ч. 3 ст.1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Проте, законодавством, яке було чинним у період перебування позивача на службі та посаді заступника начальника-начальника оперативного управління УПМ ДПА в Чернівецькій області та заступника начальника УПМ ДПА в Чернівецькій області у період із серпня 2010 р. по лютий 2012 р., не було встановлено те, що податкова міліція є окремим органом виконавчої влади, а також не було визначено такого поняття, як територіальний (регіональний) орган податкової міліції. В той же час, чітко визначено, що підрозділи податкової міліції є структурними підрозділами відповідних державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі та відповідних державних податкових інспекцій в районах, містах, районах у містах, міжрайонних, спеціалізованих та об’єднаних державних податкових інспекцій. Згідно із ст. 20 Закону № 509-ХІІ у редакції, яка була чинною у період із 05.02.1998 р. по 05.07.2012 р., податкову міліцію в державних податкових адміністраціях в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі очолювали начальники управлінь податкової міліції - перші заступники голів відповідних державних податкових адміністрацій. Те, що управління податкової міліції ДПА в Чернівецькій області є структурним підрозділом регіональної ДПА, а не регіональним (територіальним) підрозділом органу виконавчої влади, підтверджується також і локальним нормативним актом - Положенням про УПМ ДПА в Чернівецькій області, затвердженим наказом державної податкової адміністрації в Чернівецькій області від 22.07.2009 року № 296. Таким чином, позивач вважає, що твердження про те, що він проходив службу на посаді заступника керівника територіального (регіонального) органу податкової міліції, є неправомірним. Також позивач посилається не те, що відносно нього не існує судових рішень, які б свідчили про вчинення ним правопорушень, пов’язаних із прийняттям рішень, вчинення дій чи бездіяльності (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Враховуючи вищенаведене, позивач вважає, що застосування щодо нього норм Закону № 1682-УІІ є неправомірним та незаконним.

У судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити у повному обсязі, посилаючись на обставини викладені в позовній заяві та в додаткових письмових поясненнях.

Представники відповідачів у судовому засіданні адміністративний позов не визнали та просили суд в його задоволенні відмовити у повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені у письмових запереченнях на позов, які в цілому обґрунтовані тим, що Головним управлінням Міндоходів в Одеській області на виконання наказу ДФС України від 17.10.2014 року №199 «Про затвердження форми довідки» було проведено відповідну перевірку. Даною перевіркою були встановлені відомості, що підпадають під критерії здійснення очищення влади, визначених у частині першій статті 3 Закону України «Про очищення влади». За результатами перевірки було складено відповідну довідку. Так, п.8 ч.1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» встановлено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону (очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування), застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року щодо керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Таким чином, з інформації, яка міститься у довідці, ОСОБА_1 займав посаду на яку застосовується заборона, визначена ч.3 ст.1 Закону №1682-УІІ. А саме, наказом ДПА в Чернівецькій області від 03.08.2010 року №1316-о ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника УПМ - начальник оперативного управління УПМ ДПА в Чернівецькій області, дану посаду займав з 03.08.2010 року по 02.11.2010 року та наказом ДПА в Чернівецькій області від 02.11.2010 року №2060-о ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника УПМ ДПА в Чернівецькій області, дану посаду займав з 02.11.2010 року по 23.02.2012 року. На підставі Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-VII та на підставі інформації зазначеної у довідці про результати перевірки відомостей наказом ГУ Міндоходів в Одеській області від 24.10.2014р. №399-о «Про звільнення полковника податкової міліції ОСОБА_1І.» відповідно до підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року №1682-УІІ та на підставі пункту 62 підпункту «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року №114, ОСОБА_1 звільнено у запас Збройних сил України. Враховуючи вищезазначене, відповідач вважає, що посилання позивача щодо нормативних актів, які визначають систему центральних органів виконавчої влади є хибними в даному випадку, про що також свідчить п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади», яким визначається період проходження служби не тільки в центральних органах виконавчої влади, а й окремо проходження служби в податковій міліції при областях (заступник начальника УПМ - начальник оперативного управління УПМ ДПА в Чернівецькій області, заступник начальника УПМ ДПА в Чернівецькій області).

Представник третьої особи у судовому засіданні відносно задоволення позову заперечувала, з підстав викладених у письмових поясненнях.

Ухвалою суду від 05.03.2015 року за клопотанням представника відповідачів зупинено провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Служби зовнішньої розвідки України щодо офіційного тлумачення положень пункту 7 частини першої, пункту 3 частини другої статті 3, частини третьої статті 4, підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» у взаємозв’язку з положеннями частини другої статті 1 цього закону, положень статті 19 ОСОБА_4 України у взаємозв’язку з положеннями її статті 64 та зазначеними положеннями цього закону.

Разом з цим, Верховний Суд України в постанові від 04.07.2017 року у справі № 21-2743а16 за позовом приватної особи до Рівненської митниці ДФС про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу прийшов до висновку, що в ухвалі про зупинення провадження у справі до прийняття Конституційним Судом України рішення за результатами розгляду справи за двома конституційними поданнями Верховного Суду України та конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності ОСОБА_4 України (конституційності) окремих положень Закону України «Про очищення влади» не мотивований зв’язок між очікуваними висновками рішення суду конституційної юрисдикції за наслідками розгляду згаданих вище конституційних подань та предметом спору, не конкретизовано, чому з огляду на характер заявлених вимог неможливо розглянути справу без попереднього розгляду справи в порядку конституційного судочинства, що стало підставою для скасування вказаної ухвали.

Також, 21.09.2017 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення щодо дружнього врегулювання у справі «ОСОБА_5 та ОСОБА_6 проти України», в якій заявники скаржились до Європейського суду за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на надмірну тривалість цивільних проваджень та відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту. Загальна сума грошових коштів, яку Уряд України повинен сплатити на виконання зазначеного рішення Європейського суду, пов'язаного з надмірною тривалістю цивільних проваджень, становить 2100 євро.

Зазначені обставини стали підставою для поновлення судом провадження у справі 27.11.2017 року.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та заперечення, перевіривши їх доказами, судом встановлені наступні факти та обставини.

ОСОБА_1 проходив службу в органах Міндоходів України та на момент звільнення перебував на посаді старшого оперуповноваженого відділу організації викриття економічних злочинів оперативного управління державної податкової інспекції у Малиновському районі м. Одеси.

Наказом Головного управління Міндоходів в Одеській області від 24.10.2015 року № 399-о відповідно до підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-УІІ та пункту 62 підпункту «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 року № 114, звільнено у запас Збройних Сил України полковника податкової міліції ОСОБА_1 – старшого оперуповноваженого відділу організації викриття економічних злочинів оперативного управління державної податкової інспекції у Малиновському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області, з 24 жовтня 2014 року (а.с. 16).

Позивач, вважаючи наказ відповідача від 24.10.2014 року № 399-о «Про звільнення полковника податкової міліції ОСОБА_1І.» протиправним, оскаржив його до суду, вимагаючи його скасування та поновлення позивача на займаній посаді.

Згідно з ст.19 ОСОБА_4 України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_4 та законами України.

Відповідно до ч.3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_4 та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд не погоджується з підставами звільнення позивача зі служби в органах внутрішніх справ та приходить до висновку, що адміністративний позов слід задовольнити, виходячи з наступного.

Закон України «Про очищення влади» визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Згідно з ч.1 ст.1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Відповідно до ч.2 ст.1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Згідно з п.6 ч.1 ст.2 Закону України «Про очищення влади» заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.

Відповідно до п.10 ч.1 ст.2 Закону України «Про очищення влади» заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Згідно з п.8 ч.1 ст.3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Відповідно до п.4 ч.2 ст.3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.

Відповідно до пп.1 п.2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

З огляду на матеріали справи суд встановив, що відповідно до довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та / або трудовій книжці за результатами перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та / або трудовій книжці ОСОБА_1 встановлено, що відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у ч.1 ст.3 Закону України «Про очищення влади» за період з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року обіймав посади щодо яких встановлена заборона, а саме: з 03.08.2010 року (наказ від 03.08.2010 року № 1316-о) по 02.11.2010 року – заступник начальника УПМ – начальник оперативного управління УПМ ДПА в Чернівецькій області та з 02.11.2010 року (наказ від 02.11.2010 року № 2060-о) по 23.02.2012 року – заступник начальника УПМ ДПА в Чернівецькій області (а.с. 27 том 1).

Згідно з ч.1 та ч.2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Згідно з ч.2 ст.21 та ч.1 ст.23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Також, ст.24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006 року, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов’язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов’язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов’язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Згідно з ст.9 ОСОБА_4 України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 2 Конвенції № 111 від 25.06.1958 року «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04.08.1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст.4 цієї Конвенції).

Отже, рішення суб'єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

Крім того, Парламентська асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію № 1096 «Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», якою надала державам-членам Ради Європи рекомендації, яких слід дотримуватися при запровадженні процедурних заходів, які можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена у кожному конкретному випадку, а особі яка піддається такій процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

Встановлені згадуваною Резолюцією № 1096 підходи знайшли свій розвиток у практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах (рішення від 14.02.2006 року у справі «Турек проти Словаччини», від 24.04.2007 року у справі «Матиєк проти Польщі», від 17.07.2007 року у справі «Бобек проти Польщі», від 15.01.2008 року у справі «Любох проти Польщі»).

У вказаних рішеннях ЄСПЛ наголошує, що зазначені заходи не можуть слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні та мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді зазначеної категорії справ мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених ст.6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61).

Аналогічні стандарти люстраційних заходів напрацьовані Європейською комісією «За демократію через право» (Венеціанська комісія). Зокрема, у висновку CDL-AD(2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов’язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості. Крім того, у цьому висновку вказано, що процедура розгляду стосовно перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури. Висновок CDL-AD(2012)028 вказує також на те, що найменування особи повинне публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Згідно з ст.62 ОСОБА_4 України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

ОСОБА_4 України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі ОСОБА_4 України і повинні відповідати їй. ОСОБА_4 України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі ОСОБА_4 України гарантується (ст.8 ОСОБА_4 України).

Застосовуючи норми ОСОБА_4 України як норми прямої дії, суд прийшов до висновку, що вчинення особою заходів (та / або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації гарантованого права на захист та право на оскарження відповідного рішення до суду.

Проте, відповідачі та третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів не надали до суду жодних доводів та доказів щодо вчинення позивачем дій та заходів (та / або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.6 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України ОСОБА_4 та законами України.

Згідно з ч.1 та ч.2 ст.16 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції. Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством.

Отже, відмінні від міністерства центральні органи виконавчої влади виконують функції з реалізації державної політики.

Відповідно до п.1 Положення про ОСОБА_2 податкову службу України, затвердженого Указом Президента України від 12.05.2011 року № 584/2011, до системи органів Державної податкової служби України (ДПС України) належать центральний апарат та територіальні органи - державні податкові служби в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, округах (на два і більше регіони), державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні, об'єднані та спеціалізовані державні податкові інспекції. ДПС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України (далі - Міністр). ДПС України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію єдиної державної податкової політики, а також державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, здійснює міжгалузеву координацію у цій сфері.

Згідно з п.3 Положення про ОСОБА_2 податкову службу України, затвердженого Указом Президента України від 12.05.2011 року № 584/2011, основними завданнями ДПС України є: 1) внесення пропозицій щодо формування державної податкової політики і державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів; 2) реалізація державної податкової політики та політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів; 3) здійснення контролю за додержанням податкового законодавства та іншого законодавства у випадках, коли здійснення такого контролю покладено на органи державної податкової служби, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків, зборів та інших платежів, установлених законодавством (далі - податки, інші платежі); 4) запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх виявлення, розкриття, припинення та розслідування.

Таким чином, з урахуванням зазначеного, ОСОБА_2 податкова служба України є центральним органом виконавчої влади уповноваженим на реалізацію державної податкової політики та політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, відповідно Управління податкової міліції Державної податкової служби у Вінницькій області є територіальним органом центрального органу виконавчої влади та не наділене повноваженнями на формування державної податкової політики.

Відповідно до п.1 Положення про Міністерство доходів і зборів України, затверджено Указом Президента України від 18.03.2013 року № 141/2013, Міністерство доходів і зборів України (Міндоходів України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міндоходів України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань: забезпечення формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізації єдиної державної податкової, державної митної політики; забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок); забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями при застосуванні податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.

Згідно з п.1 постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 року № 229 «Про утворення територіальних органів Міністерства доходів і зборів», а також Переліку територіальних органів Міндоходів, які утворюються, що наведений у додатку 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 року № 229, територіальні органи Міністерства доходів і зборів, в тому числі й Південна митниця Міндоходів, утворені як юридичні особи публічного права.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 року № 229 «Про утворення територіальних органів Міністерства доходів і зборів» передбачено реорганізацію шляхом приєднання до відповідних територіальних органів Міністерства доходів і зборів (в тому числі і до Південної митниці Міндоходів) територіальних органів Державної податкової служби та Державної митної служби (в тому числі і Південної митниці) згідно з додатком 2.

Відповідно до п.3 постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 року № 229 «Про утворення територіальних органів Міністерства доходів і зборів» територіальні органи Міністерства доходів і зборів визначено правонаступниками територіальних органів Державної податкової служби та Державної митної служби, що реорганізуються згідно з пунктом 2 цієї постанови.

Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 06.08.2014 року № 311 «Про утворення територіальних органів Державної фіскальної служби та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України» утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної фіскальної служби за переліком згідно з додатком 1, у якому, серед інших, зазначена Одеська митниця ДФС. Пунктом 2 вищевказаної постанови реорганізовані територіальні органи Міністерства доходів і зборів шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної фіскальної служби за переліком згідно з додатком 2, в тому числі реорганізовано Південну митницю Міндоходів шляхом її приєднання до Одеської митниці ДФС.

Суд зазначає, що статтею 2 Закону України «Про очищення влади» передбачено перелік посад щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), а статтею 3 цього ж Закону критерії, згідно з якими заборона розповсюджується на осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

При цьому, незважаючи на те, що позивач проходив службу на посадах: заступника начальника Управління податкової міліції – начальника оперативного управління Управління податкової міліції Державної податкової служби в Чернівецькій області та заступника начальника Управління податкової міліції Державної податкової служби в Чернівецькій області, він не здійснював формування та реалізацію державної податкової та/або митної політики, оскільки відповідно до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» такі повноваження належать відповідним міністерствам, а згідно з Положенням про ОСОБА_2 податкову службу України остання утворюється лише для забезпечення реалізації єдиної державної податкової політики.

Таку ж позицію висловив Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 21.06.2017 року по справі № К/800/33174/16.

Крім того, відповідно до Остаточного висновку № 788/2014 про Закон України «Про очищення влади» від 19.06.2015 року дискваліфікація, яка основана виключно через посаду, яку займала особа, апріорі не суперечить міжнародним стандартам, за умови, якщо мова йде про посади в установах, відповідальних за серйозні порушення прав людини і винні у серйозних випадках безгосподарності. Венеціанська комісія недостатньо переконана, що всі посади, зазначені в статті 3 (1) - (2), відповідають цій вимозі. Зауважено, що українська влада може краще оцінити, які державні установи відігравали значну роль у недемократичних процесах під час зазначених двох періодів.

У своєму Проміжному висновку Венеціанська комісія відзначила, що за законом про люстрацію особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участь в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. Мабуть, немає жодної можливості посилатися на час, що минув з моменту обіймання посади, або на подальшу поведінку і ставлення. На думку Комісії, однак, той факт, що Закон «Про люстрацію» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт з принципом «індивідуальної відповідальності», на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2).

Оскільки «Метою люстрації не є покарання людей, які ймовірно є винними /.../, але задля захисту новоствореного демократичного суспільства», а зміни, що можуть відбуватися щодо індивіда, повинні бути фактором, який слід враховувати щодо всіх категорій осіб.

Дотримання принципу забезпечення довіри громадян до держави та створюваного нею закону як вимога, що випливає з принципу верховенства права, означає заборону запроваджувати закони, які можуть створювати ілюзорні правові інститути. З точки зору принципу забезпечення довіри, право на працю має забезпечуватися не через оцінку його сутності, а через оцінку засобів захисту цього права. Відсутність можливості реалізувати це право у межах, встановлених законом, свідчить про те, що створено ілюзорний правовий інститут і, відповідно, має місце порушення ОСОБА_4.

Європейський Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах “Беєлер проти Італії” [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, “Онер’їлдіз проти Туреччини” [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, “Megadat.com S.r.l. проти Молдови” (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і “Москаль проти Польщі” (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов’язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах “Лелас проти Хорватії” (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і “Тошкуце та інші проти Румунії” (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

Крім того, у найбільш загальному вигляді позитивні зобов’язання (англ. – “positive obligations”, “duties”) передбачають активні дії держави, спрямовані на забезпечення, захист та сприяння реалізації прав людини. Загальною юридичною підставою позитивних зобов’язань у межах конвенційної системи правозахисту виступає ст.1 “Зобов’язання поважати права людини” Конвенції, в якій прямо вказується, що держави гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, передбачені Конвенцією.

Існує п’ять категорій обов’язків, що покладаються на держави позитивними зобов’язаннями за Конвенцією: обов’язки запобігати порушенням прав, гарантованих Конвенцією (обов’язок “превентивних дій” з боку держави, коли є розумні підстави очікувати його виконання) (напр. справи “Осман проти Сполученого Королівства”, “Маркс проти Бельгії”, “Платформа “Дrtze fьr das Leben” проти Австрії”); обов’язок держави забезпечувати інформування та консультування осіб стосовно порушень прав і свобод, що гарантуються Конвенцією (напр., справа “Гуерра проти Італії”); обов’язок реагувати на порушення прав людини, проводити ефективне розслідування “гідних довір’я” (тобто обґрунтованих) скарг щодо серйозних порушень прав, гарантованих Конвенцією (напр., справи “Айдін проти Туреччини”, “Кая проти Туреччини”, “Пол і ОСОБА_7 проти Сполученого Королівства”); обов’язки забезпечувати індивідів ресурсами, щоб запобігати порушенню їх прав, гарантованих Конвенцією (справа “Ейрі проти Ірландії”). При цьому, головний позитивний обов’язок держави полягає у створенні “національної правової рамки” (англ. – “national legal framework”), передусім національного законодавства, яке забезпечує ефективний захист прав людини (див. докладне аргументування у справі “Х та Y проти Нідерландів”).

Крім того, ЄСПЛ у своєму рішення по справі Yvonne van Duyn v.Home Office зазначив, що “принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться в законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії”. З огляду на принцип юридичної визначеності, держава не може посилатись на відсутність певного нормативного акта, який би визначав механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституції чи інших актах. Така дія названого принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. Захист принципу обґрунтованих сподівань та юридичної визначеності є досить важливим у сфері державного управління та соціального захисту. Так, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію своєї політики чи поведінки, така держава чи такий орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки щодо фізичних та юридичних осіб на власний розсуд та без завчасного повідомлення про зміни у такій політиці чи поведінці, позаяк схвалення названої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у названих осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Також, практика Європейського суду з прав людини свідчить, що найчастіше втручання у права фізичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст.1 Протоколу № 1 забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів. Втручання має бути законним, тобто здійснено на підставі закону. При цьому під “законом” Конвенція розуміє нормативний акт, що має бути “доступним” (accessible) та “передбачуваним” (forseable). Також, закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. “Доступність закону” означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та у осіб. “Передбачуваність” означає можливість передбачити певні дії або наслідки, що можуть виникнути в зв'язку із застосуванням закону.

Згідно з п.50 Рішення ЄСПЛ у справі «Щокін проти України» (Case of Shchokin v. Ukraine) (Заяви №№ 23759/03 та 37943/06) судом констатовано, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів повинно бути законним.

Таким чином, на думку суду, дія Закону України «Про очищення влади» не поширюється на позивача, а тому передбачені цим Законом заборони до нього не застосовуються.

Отже, звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Стаття 43 ОСОБА_4 України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Відповідно до ч.1 ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

З урахуванням зазначеного суд прийшов до висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення від 24.10.2014 року №399-о є протиправним та належать до скасування.

Під час розгляду справи відповідачі не надали доказів, які спростовують встановлені вище факти.

Згідно з ч.1 ст.69 та ч.1 ст.70 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Відповідно до ч.1 ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

Частиною 1 ст.71 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно з ст.159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визначаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Таким чином, аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями ст.43 ОСОБА_4 України дає підстави зробити висновок, що за змістом ч.1 ст.235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

Також, позивач повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір, а саме судом.

Відповідно до ч.1 ст.235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв’язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Тобто, в даному випадку порушене право позивача повинно бути поновлене шляхом поновлення на займаній посаді в органах Міндоходів України з дати звільнення, а саме з 24.10.2014 року.

Згідно з ч.2 ст.235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Тобто, з урахуванням зазначеного, суд вважає за необхідне стягнути з державної податкової інспекції в Малиновському районі м. Одеси Головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника згідно з ч.1 ст.27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у порядку.

Згідно з правовим висновком зазначеним у Постанові Верховного Суду України від 14.01.2014 року по справі № 21-395а13: суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.

Такий спосіб захисту як стягнення коштів із відповідача передбачений пунктом 4 частини 2 статті 162 КАС України та може бути застосований у випадках, прямо передбачених законом.

Суд може прийняти рішення про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, вказавши при цьому норми закону, які відповідач повинен застосувати при вчиненні певної дії (пункт 2 частини 2 статті 162 КАС України).

У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» зазначено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. При цьому, враховується положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок), який застосовується у випадку виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Відповідно до абз.3 п.2 Порядку у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Абзацом 3 пункту 3 Порядку визначено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Згідно з п.5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Із п.5 Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абз.1 п.8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Відповідно до абз.1 п.8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат, працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз.2 п.8 порядку).

В рішенні у справі “П'єрсак проти Бельгії” ЄСПЛ зазначив, що він виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому б він перебував, якби не була порушена стаття 6 Конвенції, таким чином підкреслюючи верховенство обов'язку відновлення status quo ante.

Зміст наведених правових актів дає підстави для висновку про те, що у випадках стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу судом має бути визначений період вимушеного прогулу, останнім днем якого завжди є день ухвалення постанови суду як акту правосуддя, з яким відбулося врегулювання публічно-правового спору, про який зазначено в адміністративному позові, і вирішено завдання адміністративного судочинства, або день поновлення позивача на роботі, та середньоденний заробіток позивача. Отже, суд визначає конкретну суму коштів, яка стягується з відповідача.

З огляду на матеріали справи суд встановив, що відповідно до довідки ДПІ у Малиновському районі м. Одеси ГУ ДФС в Одеській області (а.с. 232 том 1) станом на день звільнення середньомісячне грошове забезпечення позивача складало 3090,01 грн., а середньоденне грошове забезпечення – 147,14 грн.

Таким чином, якщо середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 на момент звільнення складало 147,14 грн., які слід помножити на 789 робочих днів (з 24.10.2014 року по 14.12.2017 року) вимушеного прогулу, що дорівнює 116 093 грн. 46 коп., які підлягають стягненню з ДПІ у Малиновському районі м. Одеси ГУ ДФС в Одеській області.

Згідно п.1 ч.1 ст.256 КАС України постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби підлягають негайному виконанню, рівно як і постанови про присудження виплати заробітної плати у відносинах публічної служби – у межах суми стягнення за один місяць.

Відповідно до зазначеної норми закону суд вважає за необхідне допустити негайне виконання постанови суду в частині поновлення позивача на посаді старшого оперуповноваженого відділу організації викриття економічних злочинів оперативного управління державної податкової інспекції в Малиновському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області та виплати йому грошового забезпечення у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 3090 грн. 01 коп.

Відносно вимог позивача щодо встановлення відсутності підстав для застосування до ОСОБА_1 ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 105 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може містити вимоги про: скасування або визнання нечинним рішення відповідача - суб'єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень; зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії; зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій; стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю; виконання зупиненої чи невчиненої дії; тощо.

При цьому суд зазначає, що заявляючи вищезазначену вимогу, позивач фактично просить суд встановити юридичний факт – «встановити відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», що не відповідає змісту вимог, які можуть бути заявлені до суб’єкта владних повноважень, передбачених ч. 4 ст. 105 Кодексу адміністративного судочинства України та є неналежним способом захисту порушеного права.

При цьому, суд враховує, що застосування різних способів захисту порушеного права позивача повинно відбуватися з урахуванням конкретних обставин справи в кожному окремому випадку. Так, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі – наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Неналежний спосіб захисту встановлюється при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові, про що зазначив Вищий адміністративний суд в ухвалі від 25.09.2014 року у справі № 826/9638/13-а (К/800/7626/14).

З урахуванням вкладеного, суд дійшов висновку, що за умови визнання судом протиправними дій Головного управління Міндоходів в Одеській області щодо звільнення позивача, а також визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Міндоходів в Одеській області 399-о від 24.10.2014 року «Про звільнення полковника податкової міліції ОСОБА_1І.», поновлення позивача на посаді та стягнення на його користь середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог про встановлення факту відсутності підстав для застосування до позивача ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», оскільки такий спосіб захисту не забезпечує відновлення порушеного права позивача, за судовим захистом якого він звернувся з цим позовом.

За таких обставин, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, на підставі наданих сторонами доказів, на підставі ст.10 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст.11 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними доказів, з’ясувавши обставини у справі; перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області, державної податкової інспекції в Малиновському районі м. Одеси Головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області, третя особа – Міністерство юстиції України про визнання протиправними дій, скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу – задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Міндоходів в Одеській області щодо звільнення у запас Збройних Сил України полковника податкової міліції ОСОБА_1 – старшого оперуповноваженого відділу організації викриття економічних злочинів оперативного управління державної податкової інспекції в Малиновському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Міндоходів в Одеській області 399-о від 24.10.2014 року «Про звільнення полковника податкової міліції ОСОБА_1І.».

Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого оперуповноваженого відділу організації викриття економічних злочинів оперативного управління державної податкової інспекції в Малиновському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області з 24.10.2014 року.

Стягнути з державної податкової інспекції в Малиновському районі м. Одеси Головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 року по 14.12.2017 року у розмірі 116 093 грн. 46 коп.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого оперуповноваженого відділу організації викриття економічних злочинів оперативного управління державної податкової інспекції в Малиновському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області з 24.10.2014 року та в частині стягнення з державної податкової інспекції в Малиновському районі м. Одеси Головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць в сумі 3090 грн. 01 коп.

В задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги. Якщо апеляційну скаргу не буде подано в строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Постанова суду може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги до Одеського окружного адміністративного суду протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Вступна та резолютивна частина постанови складена у нарадчій кімнаті та проголошена у судовому засіданні 14 грудня 2017 року.

Постанова у повному обсязі виготовлена 19 грудня 2017 року.

Суддя С.О. Cтефанов