Постанова № 71255921, 26.12.2017, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №474/556/17 26.12.2017

Провадження №22-ц/784/2464/17

Провадження № 22ц-784/2464/17 Головуючий у 1-й інстанції Сокол Ф.Г.

Категорія 23 Доповідач апеляційного суду Кушнірова Т.Б.

Постанова

Іменем України

26 грудня 2017 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Кушнірової Т.Б.,

суддів: Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

із секретарем Шагаєм О.А.,

за участю:

- представника позивача ОСОБА_2,

- представника відповідача Гурова В.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Приватного підприємства Виробничо - комерційне підприємство «КАРО» на рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області ухвалене 27 жовтня 2017 року в приміщенні Врадіївського районного суду Миколаївської області о 9.45 год. під головуванням судді цього ж суду Сокол Ф.Г., у справі №474/556/17 за позовом ОСОБА_4 до Приватного підприємства «Виробничо - комерційне підприємство «КАРО», реєстраційної служби Первомаської міської ради Миколаївської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Врадіївська районна державна адміністрація Миколаївської області, про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування його державної реєстрації,

в с т а н о в и л а:

У липні 2017 року ОСОБА_4 звернувся в суд із позовом до ПП «Виробничо - комерційне підприємство «КАРО» (далі - ПП «ВКП«КАРО»), реєстраційної служби Первомаської міської ради Миколаївської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Врадіївська районна державна адміністрація Миколаївської області, про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування його державної реєстрації.

Позивач зазначав, що на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 22 жовтня 2003 року, він є власником земельних ділянок площею 3,66 га з кадастровим номером НОМЕР_2 та площею 1,06 га, з кадастровим номером НОМЕР_3, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Вказані земельні ділянки розташовані в межах Доброжанівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області.

Звернувшись із заявою про замовлення витягу з Державного земельного кадастру на земельні ділянки йому стало відомо, що при видачі вказаного Державного акта допущено технічні помилки, а саме невірно зазначені кадастрові номери земельних ділянок та їх площа. Для виправлення цієї помилки, 28 квітня 2017 року під час визначення меж земельної ділянки, він дізнався про наявність договору оренди земельної ділянки, укладеного 30 жовтня 2015 року між ним та ПП «ВКП«КАРО», який зареєстрований у Реєстраційній службі 13 квітня 2017 року. За умовами цього договору він начебто передав в оренду відповідачу належну йому на праві власності земельну ділянку площею 3,55 га з кадастровим номером НОМЕР_4, тобто іншу земельну ділянку, ніж зазначена у Державному акті від 22 жовтня 2003 року.

Посилаючись на те, що договір оренди земельної ділянки від 30 жовтня 2015 року, площею 3,55 га позивач не укладав та не підписував, а також на те, що договір оренди не відповідає формі типового договору оренди землі, позивач просив визнати його недійсним з підстав, передбачених ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦПК України та скасувати його державну реєстрацію.

Рішенням Врадіївського районного суду Миколаївської області від 27 жовтня 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Визнано недійсним договір оренди землі укладений 30 жовтня 2015 року між ОСОБА_4 та ПП «Виробничо - комерційним підприємством «КАРО» щодо земельної ділянки площею 3,55 га з кадастровим номером НОМЕР_4.

В іншій частині позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі ПП «ВКП«КАРО» просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення , яким ОСОБА_4 відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неповне та неправильне встановлення обставин, які мають значення для справи.

Перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню із наступних підстав.

Судом встановлено, що згідно Державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_5 від 22 жовтня 2003 року, виданого на підставі розпорядження Врадіївської районної державної адміністрації № 136-р від 19 березня 2003 року, ОСОБА_4 належить земельна ділянка загальною площею 4,50 га, яка розташована в межах Доброжанівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно плану меж земельної ділянки, який міститься у вказаному Державному акті, позивач є власником двох земельних ділянок, а саме, площею 3,66 га з кадастровим номером НОМЕР_2 та земельної ділянки площею 1,06 га з кадастровим номером НОМЕР_3 (а.с.8).

Також судом встановлено, що згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № 87696433 від 22 травня 2017 року, за ОСОБА_4 на підставі вказаного вище Державного акта серії НОМЕР_5, відповідно до рішення про державну реєстрацію від 19 квітня 2017 року зареєстровано право власності на земельні ділянки площею 3,66 га та 0,96 га з іншими кадастровими номерами НОМЕР_4 та НОМЕР_6 відповідно.

30 жовтня 2015 року між ПП «ВКП«КАРО» та від імені ОСОБА_4 укладено типовий договір оренди землі.

Предметом вказаного договору оренди є земельна ділянка площею 3,55 га з кадастровим номером НОМЕР_4, тобто інша земельна ділянка, ніж зазначена у Державному акті, яка розташована в межах Доброжанівської сільської ради. Вказана земельна ділянка передана ОСОБА_4 в оренду ПП «ВКП «КАРО» строком на 15 років.

У тексті вказаного договору відсутня відмітка про його реєстрацію, натомість як видно з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, цей договір оренди землі зареєстрований 13 квітня 2017 року відповідно до рішення про державну реєстрацію від 19 квітня 2017 року.

Із акта приймання -передачі земельної ділянки від 30 жовтня 2015 року та акту визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 30 жовтня 2015 року, який є додатком до типового договору оренди, вбачається, що ОСОБА_5 передав, а ПП «ВКП«КАРО» прийняло земельну ділянку загальною площею 3,55 га з кадастровим номером НОМЕР_4., що належить йому на праві власності на підставі Державного акту серії НОМЕР_5 від 22 жовтня 2003 року.

Згідно листа Відділу у Врадіївському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області № 62/141-17 від 09 жовтня 2017 року Державний акт серії НОМЕР_5 виданий на ім'я ОСОБА_4 містить помилки щодо зазначення площ земельних ділянок, а також у ньому помилково відображено план меж земельних ділянок, що належать не ОСОБА_4, а іншій особі - ОСОБА_6

На підтвердження вказаних обставин до листа додано копії архівних примірників Державного акту серії НОМЕР_7 від 22 жовтня 2003 року, виданого на ім'я ОСОБА_4 та Державного акту серії НОМЕР_8 від 22 жовтня 2013 року, виданого на ім'я ОСОБА_6

З плану меж земельних ділянок вбачається, що вказаним особам належать одні і ті ж земельні ділянки, а саме: земельна ділянка 1 площею 3,66 га з кадастровим номером НОМЕР_2 та земельна ділянка 2 площею 1,06 га з кадастровим номером НОМЕР_3.

До листа також надано копії кадастрових планів земельних ділянок, відповідно до яких ОСОБА_4 передано у власність земельну ділянку 1 площею 3,55 га та земельну ділянку 2 площею 0,96 га, а ОСОБА_6 передано у приватну власність земельну ділянку 1 площею 3,66 га та земельну ділянку 2 площею 1,06 га.

Між тим, Державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_5 від 22 жовтня 2003 року виданий на ім'я ОСОБА_5 з помилковим зазначенням площі земельної ділянки та плану меж земельних ділянок не скасований та не визнаний недійсним у встановленому законом порядку.

Відповідно до положень ЦК України, особа, яка вважає, що її речові права порушені, має право звернутися до суду з позовом про визнання відповідної угоди недійсною (ст. ст. 215 - 235).

У ч. 1 ст. 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про оренду землі» (далі - Закон) відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Згідно ст. 3 Закону, об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Статтею 4 зазначеного Закону визначено, що орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи.

Згідно з ч. 4 ст. 124 Земельного Кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди.

Отже, з аналізу зазначених правових норм чинного законодавства слідує, що саме власник земельної ділянки має право володіти, користуватися та розпоряджатися нею.

Частиною 1 ст. 14 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що договір оренди укладається у письмовій формі.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції правильно виходив із того, що позивач ОСОБА_4 на підставі Державного акта № 9075390 від 22 жовтня 2003 року, який, в свою чергу, є підтвердженням факту визнання державою належності права приватної власності на землю, будучи власником земельної ділянки площею 3,66 га з кадастровим номером НОМЕР_2 та земельної ділянки площею 1,06 га з кадастровим номером НОМЕР_3, не мав юридично визначеного права володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою площею 3,55 га з кадастровим номер НОМЕР_4, а відтак і передачі цієї земельної ділянки в оренду іншій особі.

Оскільки сторонами під час укладення спірного договору оренди не була дотримана та погоджена така істотна умова як об'єкт оренди, суд дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для визнання вказаного договору недійсним.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом залишено поза увагою той факт, що право власності на земельну ділянку площею 3,66 га зареєстровано за позивачем 19 квітня 2017 року, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки на час укладання спірного договору оренди позивач на підставі Державного акту від 22 жовтня 2003 року не був власником вказаної земельної ділянки.

Інші доводи апеляційної скарги спростовуються наведеними вище доказами, які містяться в матеріалах справи, яким суд надав належної оцінки (ст. 212 ЦПК України).

Посилання відповідача в суді апеляційної інстанції на те, що довіреність від ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_2 суперечить вимогам Закону України «Про нотаріат» оскільки посвідчена секретарем Доброжанівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області, а крім того нею не надано право звернення в суд з позовом в інтересах позивача, а також представляти його інтереси, є помилковими.

Згідно із ч. 2 ст. 42 ЦПК України ( чинного на час звернення в суд з позовом) довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання.

Відповідно Порядку посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року № 419, уповноважені посадові особи органів місцевого самоврядування мають право посвідчувати довіреності осіб, які проживають у населених пунктах. Де немає нотаріусів, крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном.

Оскільки вказана довіреність не була видана на право розпорядження майном, а для представлення інтересів у суді, тому посилання на те, що вона потребує посвідчення в нотаріальному порядку, є помилковим.

За наведених обставин, колегія не вбачає підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Що стосується питання щодо розподілу судових витрат, зокрема, витрат, пов'язаних з явкою до суду, то обгрунтовуючи вимоги в цій частині представник позивача зазначала, що у зв'язку з викликом в судове засідання апеляційного суду на 12 грудня та 26 грудня 2017 року він витратив кошти на проїзд ( квитки, бензин).

Статтею 138 ЦПК України передбачено, що витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, несуть сторони.

Зі змісту зазначених норм вбачається, що витрати пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту стороні не відшкодовуються.

Отже правові підстави для відшкодування позивачу 899 грн. 85 коп. витрат пов'язаних з явкою до суду відсутні.

Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, та її представникові сплачуються іншою стороною компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять - пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати.

Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх представників, що пов'язані з явкою до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ч.ч. 2,3 ст. 138 ЦПК України).

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 року № 590 «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» визначено, що за втрачений заробіток стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, витрати обчислюються за кожну годину пропорційно до середньої заробітної плати особи, розрахованої відповідно до абзацу третього п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100. Загальний розмір виплати не може перевищувати суму, розраховану за відповідний час виходячи із трикратного розміру мінімальної заробітної плати.

Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.

На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані відомості щодо середньогодинного розміру заробітної плати представника позивача.

Матеріали справи таких документів не містять, що є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Щодо вимог представника відповідача про повернення надмірно сплаченого судового збору, то колегія виходить з такого.

Із матеріалів справи видно, що позивач, з урахуванням уточнених позовних вимог, звернувся із вимогами про визнання недійсним договору оренди, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки площею 0,96 га, а також скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки площею 3,55 га.

Згідно п.2 ч.2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» із позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору становить 1 розмір мінімальної заробітної плати.

Із врахуванням розміру мінімальної заробітної плати станом на 01 січня 2017 року, як це передбачено ч.1 ст. 4 вказаного Закону, по кожній із позовних вимог ОСОБА_4 при подачі позову сплатив по 640 грн. судового збору, а всього - 1 920 грн.

Тому відповідно до п.6 ч.2 ст. 4 зазначеного Закону за подачу апеляційної скарги відповідач вірно сплатив 2 112 грн. судового збору ( 110 відсотків х 1 920 грн.).

За такого відсутні підстави для повернення зайво сплаченого судового збору.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 382 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства «Виробничо - комерційне підприємство «КАРО» залишити без задоволення, а рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 27 жовтня 2017 року без змін.

У поверненні Приватному підприємству Виробничо - комерційне підприємство «КАРО» надмірно сплаченого судового збору та у стягненні з Приватного підприємства «Виробничо - комерційне підприємство «КАРО» на користь ОСОБА_4 витрат, що пов'язані з явкою до суду відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Головуючий

Судді :

Повний текст постанови виготовлено 27.12.2017 року.