Рішення № 71219365, 14.12.2017, Богунський районний суд м. Житомира

Справа №295/13539/15-ц

Категорія 38

2/295/960/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.12.2017 року м. Житомир

Богунський районний суд м. Житомира у складі:

головуючого судді Гумен Н.В.,

при секретарі Скришевській О.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - друга державна Житомирська нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить визнати заповіт ОСОБА_5 від 25.04.2001 року складений на користь відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 - недійсним, судові витрати покласти на відповідачів, мотивуючи свої вимоги тим, що 21.03.1997 року позивач та ОСОБА_5 склали заповіти, яким заповіли один одному по ? частини квартири АДРЕСА_1. 26.10.2009 року після смерті ОСОБА_5 позивач звернувся до другої Житомирської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини та дізнався, що 25.04.2009 року ОСОБА_5 складено новий заповіт, яким померлий заповів належну йому частину квартири ОСОБА_3 та ОСОБА_2, однак позивач вважає, що цей заповіт є недійсним, оскільки ОСОБА_5 не вчиняв вказаного правочину та на час складання заповіту ОСОБА_5 не усвідомлював значення своїх дій та не міг ними керувати та таку дію вчинив під впливом відповідачів.

Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі, з підстав викладених у позові та додаткових письмових пояснень, долучених до матеріалів справи, пояснив, що він та його брат ОСОБА_5 разом проживали, він здійснював за ним догляд, вони вели спільне господарство, склали один на одного заповіт, про те, що його брат склав заповіт на своїх дітей - відповідачів по справі, йому нічого не було відомо, а тому просить визнати його недійсним.

Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні проти позову заперечувала та просила відмовити у задоволенні позову, додатково пояснила, що її батьку ОСОБА_5 належала на праві власності ? частини квартири АДРЕСА_1, яку він заповів її та ОСОБА_3, що відповідало його волі, вона особисто з ним їздила до нотаріуса оформляти заповіт, який роз'яснював значення заповіту та перевіряв чи відповідне розпорядження відповідає волі спадкодавця, підтвердила, що позивач дійсно проживав разом з ОСОБА_5, однак вкрай погано до нього ставився, чинив перешкоди у його відвідуванні, в них склалися неприязні стосунки, а у 2006 році ОСОБА_3 забрала батька проживати до себе, батько був здатним усвідомлювати значення своїх дій.

Відповідач ОСОБА_3 у судовому засіданні проти позову заперечувала та просила відмовити у задоволенні позову, підтвердила пояснення відповідача ОСОБА_2, вказала, що остання ходила з батьком до нотаріуса для складання ним заповіту, заповіт ОСОБА_5 склав добровільно за власною ініціативою, на час складання заповіту був хворий, однак значення своїх дій розумів, усвідомлював їх та міг керувати ними.

Представник відповідачів проти позову заперечував, просив відмовити у його задоволенні, додатково пояснив, що ОСОБА_5 заповіт склав добровільно за власною ініціативою, на час складання заповіту значення своїх дій розумів, усвідомлював їх та міг керувати ними, що підтверджується висновками посмертної експертизи та свідченнями експерта під час розгляду справи ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - друга державна Житомирська нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним.

Представник третьої особи другої державної Житомирської нотаріальної контори у судове засідання не з'явився, надав до суду заяву про розгляд справи у їх відсутність.

На виконання вимог суду, в судове засідання з'явився представник Житомирського державного обласного нотаріального архіву ОСОБА_6 та надала для огляду у судовому засіданні оригінал спадкової справи, у якій міститься оригінал оспорюваного заповіту та оригінал реєстру № 2 для реєстрації нотаріальних дій другої Житомирської держнотконтори за 2001 рік.

Дослідивши письмові матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, оцінивши докази кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов до наступного висновку.

Відповідно до ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтереси юридичних осіб, інтересів держави.

Судом встановлено, що 21.03.1997 року ОСОБА_5 склав заповіт, яким заповів належну йому частину квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_1 (т. 1 ст. 21).

25.04.2001 року ОСОБА_5 склав інший заповіт, яким заповів належну йому частину квартири АДРЕСА_1 в рівних частка кожній ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 209).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, про що 05.15.2009 року складено відповідний актовий запис № 1104 та надано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 (повторно) (т. 1 а.с. 17).

Після смерті заповідача у встановлений законом шестимісячний строк до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини звернулися спадкоємці за заповітом ОСОБА_3 та ОСОБА_2, а також брат померлого - ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 89, 90, т. 2 а.с. 202).

У 2012 році ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Друга Житомирська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним. Відповідно до рішення Богунського районного суду м. Житомира від 17.09.2013 року, яке залишено без змін апеляційним судом Житомирської області, у задоволенні позову було відмовлено (т. 1 а.с. 65-67).

Вказаними рішеннями судів було встановлено, що відповідно до листа психіатричного диспансеру Житомирської ОПЛ №1 від 22.03.2012 року, ОСОБА_5, раніше проживаючий за адресою: АДРЕСА_1, по допомогу до лікаря психіатра не звертався.

Згідно листа Житомирської спеціалізованої міжрайонної кардіологічної МСЕК від 12.04.2012 року, ОСОБА_5 був освідчений на кардіо. МСЕК 22.06.2001 року з виїздом на дому та йому було встановлено діагноз дисциркуляторна енцефалопатія ІІІ ст., залишкові явища геморагічного інсульту (19.03.2001 року) в правій гемісфері з грубим лівобічним геміпарезом, вираженими інтелектуально-мнестичними порушеннями. ІХС. Атеросклеротичний кардіосклероз, екстра систолічна аритмія, СН І ст. Комісією була встановлена перша група інвалідності загального захворювання з 08.06.2001 року безтерміново. Крім направлення до МСЕК до справи було додано виписку зі стаціонару ТМО №1 м. Житомира, де з 19.03.2001р. по 14.04.2001р. хворий проходив лікування з діагнозом: геморагічний інсульт в басейні ПСМА з лівобічним геміпарезом на фоні церебросклерозу, артеріальної гіпертензії, та витяг з амбулаторної карти.

З відповіді Житомирської спеціалізованої міжрайонної кардіологічної МСЕК від 28.05.2012 року вбачається, що до складу кардіо. МСЕК психіатр не входить.

Як вбачається з акту посмертної комісійної комплексної судової психолого-психіатричної експертизи №29-2013 від 19.02.2013р., проведеної відповідно до ухвали суду, надати висновок про психічний стан ОСОБА_5 на період підписання заповіту (25.04.2001р.) та чи міг він в цей період усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними не представляється можливим. Також у висновку експертизи зазначено, що ОСОБА_5 18.03.2001 року переніс гостре порушення мозкового кровообігу по типу геморагічного інсульту з лівостороннім геміпарезом на фоні церебрального атеросклерозу і артеріальної гіпертензії. 13.04.2001 року був виписаний додому у задовільному стані під нагляд та лікування у невропатолога за місцем проживання. Під час перебування в стаціонарі, за відомостями, що містяться у медичній карті стаціонарного хворого №3033, будь-які вказівки на зміни у його психічному стані відсутні, психіатром у цей період не консультувався. Оцінити психічний стан підекспертного після виписки зі стаціонару не представляється можливим, тому, що відсутня медична документація за цей період. Вказівки, що з'явилися у посильному листі на МСЕК у червні 2001 року про виражене інтелектуально-мнестичне зниження, нічим не обґрунтовані. Такий висновок міг зробити тільки лікар-психіатр диспансеру, що обслуговує мешканців м. Житомира, куди, з огляду на відповідь, підекспертний не звертався. У подальшому заключення, написане психіатром, продубльоване у висновку МСЕК та не підтверджується ніякими медичними документами.

Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09.04.2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Богунського районного суду м. Житомира від 17 вересня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 10 жовтня 2013 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Друга житомирська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту недійсним. Цим рішенням Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ встановив, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що абсолютна неспроможність ОСОБА_5 розуміти значення своїх дій та ними керувати станом на момент складення заповіту від 25 квітня 2001 року позивачем не доведена, і вирішив спір на підставі ст. 225 ЦК України. Проте згідно з пунктами 1, 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України 2003 року цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року і застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Судами встановлено, що освоюваний заповіт складений 25 квітня 2001 року, тобто в період дії ЦК Української РСР. Згідно з ч. 1 ст. 55 ЦК Української РСР, чинного на час виникнення спірних правовідносин, угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина (його правонаступника). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши докази у справі, дав їм належну оцінку і, з урахуванням встановлених обставин справи і вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України, обґрунтовано дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання заповіту недійсними. Зроблений у судових рішеннях висновок ґрунтується на поданих сторонами доказах, відповідає фактичним обставинам справи, порушень норм процесуального права при проведенні оцінки доказів не встановлено. Разом з цим, судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано до спірних правовідносин норми ЦК України 2003 року, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, і спірні правовідносини, що виникли у 2001 році, не регулює. Згідно зі ст. 341 ЦПК України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, чи не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Оскільки судові рішення відповідають фактичним обставинам справи, але судами неправильно застосовані норми матеріального права, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку про скасування постановлених судових рішень з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову (т. 1 а.с. 68-71).

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрало законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються наступні умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі.

Відповідно до частини третьої ст. 61 Цивільного процесуального кодексу України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Під судовим рішенням, зазначеним у частині третій статті 61 ЦПК, мається на увазі будь-яке судове рішення, яким справа вирішується по суті, яке ухвалює суд у порядку цивільного судочинства (рішення, в тому числі й заочне, або ухвала, а також судовий наказ), у порядку господарського судочинства - відповідно до Господарського процесуального кодексу України, у порядку адміністративного судочинства - відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно з пунктами 1,4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції 2003 року цей Кодекс набирає чинності з 01 січня 2004 року. ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набуття ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набуття чинності ЦК, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набуття чинності.

Відносини спадкування регулюються правилами Цивільного кодексу України 2003 року, якщо спадщина відкрилась не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинний та той час закон, зокрема відповідні правила Цивільного кодексу УРСР 1963 року, зокрема щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців, тощо.

Зважаючи на те, що оспорюваний заповіт датований 25.04.2001 року, що зумовлює застосування до склавшихся правовідносин положень ст.ст. 48 і 55 ЦК України в редакції 1963 р.

За правилами ст. 48 Цивільного кодексу України угода може бути визнана недійсною при невідповідності її закону чи іншим актам, виданим органами державної влади та управління в межах наданої їм компетенції. У разі визнання угоди недійсною за ст. 48 Цивільного кодексу України суд повинен у рішенні послатися на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає.

Як роз'яснено у п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року за №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійними» судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Стаття 48 ЦК УРСР застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45-47, 49-58 ЦК УРСР).

Саме стаття 55 ЦК УРСР застосовується при визнанні угоди недійсною, якщо її укладено громадянином нездатним розуміти значення своїх дій. Так, угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.

Якщо така угода визнана недійсною, то кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі-відшкодувати його вартість.

Стороні, яка в момент укладення угоди не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними, відшкодовуються другою стороною понесені витрати, втрата або пошкодження її майна, якщо вона знала або повинна була знати про такий стан особи, що уклала з нею угоду.

У відповідності до положень статті 541 Цивільного кодексу УРСР 1963 року заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Відповідно до ст. 534 ЦК УРСР, у редакції, чинній на час складання заповіту, кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.

Відповідно до ст. 544 ЦК УРСР, у редакції, чинній на час складання заповіту, заповідач вправі в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий заповіт. Заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в частині, в якій він йому суперечить. Заповідач може скасувати або змінити заповіт, подавши про це заяву нотаріусу, завідуючому державним нотаріальним архівом, а в населених пунктах, де немає нотаріусів, - посадовій особі виконавчого комітету сільської, селищної, міської Ради народних депутатів, яка вчиняє нотаріальні дії.

Згідно з ч. 1 ст. 55 ЦК Української РСР, чинного на час виникнення спірних правовідносин, угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина (його правонаступника), що кореспондується із положеннями ст. 225 та 1257 ЦК України, якими передбачено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Заповіт може бути визнано недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Позивачем під час розгляду справим неодноразово піднімалося питання щодо недійсності спірного правочину з підстав відсутності оригіналу заповіту та його запису в книзі реєстрації нотаріальних дій.

Разом з тим, судом проведено огляд оригіналу спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_5, оригіналу заповіту від 25.04.2001 року, вчинений ОСОБА_5 та реєстр № 2 для реєстрації нотаріальних дій другої Житомирської держнотконтори за 2001 рік, та на підставі проведеної оцінки за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні доказів, суд вважає встановленими обставинами складення та підписання 25.04.2001 року ОСОБА_5 заповіту, посвідченого державним нотаріусом Другої житомирської державної нотаріальної контори Кулінічем Р.В.

За формою та змістом оспорюваний заповіт, складений від імені ОСОБА_5 датований 25.04.2001 року, відповідає положенням чинного на той законодавства, а саме: оформлений у письмовій формі, підписаний заповідачем, посвідчений нотаріально уповноваженою на те посадовою особою.

З цих підстав, суд критично відноситься до твердження позивача щодо того, що ОСОБА_5 не вчиняв оспорюваний заповіт та не підписував реєстр № 2 для реєстрації нотаріальних дій другої Житомирської держнотконтори за 2001 рік, оскільки заповіт та реєстр містить підпис ОСОБА_5, відповідач ОСОБА_2 вказала, що була присутньою при складанні заповіту, при цьому стороною позивача не надано переконливих доказів щодо того, що ОСОБА_5 не складав заповіт та не підписував реєстр № 2 для реєстрації нотаріальних дій.

Також, позивач обґрунтовуючи вимоги щодо скасування заповіту вказав, що під час ухвалення рішення Богунського районного суду м. Житомира від 17.09.2013 року у справі № 2-1640/2012 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Друга Житомирська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту недійсним, судом не враховані всі медичні документи ОСОБА_5, які можуть підтвердити стан його здоров'я на час складення спірного правочину, а тому він має намір подати суду всі необхідні докази та заявляти клопотання про призначення експертизи.

Дані підстави стали причиною відмови у задоволенні клопотання відповідачів про закриття провадження у справі, оскільки рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 17.09.2013 року у справі № 2-1640/2012 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Друга Житомирська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту недійсним, яке набрало законної сили, вирішено судом спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, про що постановлена ухвала Богунського районного суду м. Житомира від 06.04.2016 року. (т. 2 а.с. 50)

Однак, позивач не скористався своїм правом заявити клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи на підставі нових доказів, які стали відомі позивачу.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів, висновків експертів (ст.57 ЦПК України).

Виходячи зі змісту ст. 59 Цивільного процесуального кодексу України, згідно якої обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. (ст. ст.60 ЦПК України)

Відповідно до положень ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аналізуючи зібрані у справі докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено факт що ОСОБА_5 при складанні заповіту від 25.04.2001 року не мав необхідний обсяг цивільної дієздатності, що його волевиявлення не було вільним і не відповідало його волі, вчиненим під впливом обману, що він був нездатним розуміти значення своїх дій, разом з тим, всупереч вимог статті 60 Цивільного процесуального кодексу України, позивач не надав суду доказів, які мали підтвердити обставини, що свідчили б про наявність підстав для визнання заповіту недійсним, як таким, що вчинений всупереч волі заповідача, в тому числі судом не встановлено обставин, які б підтвердили вчинення з боку відповідачів дій, спрямованих на примушення заповідача до укладення заповіту, створення йому умов щодо психологічного дискомфорту, підбурювання інших осіб на проведення дій, які спонукали заповідача укласти цей заповіт.

Суд враховує ту обставину, що заповіт був складений 25.04.2001 року, а помер заповідач ІНФОРМАЦІЯ_2, тобто з певним проміжком часу, при цьому скасування заповіту не проводилося.

Також судом не встановлено, що форма спірного заповіту не відповідає вимогам чинного на час його вчинення цивільного законодавства, при цьому суд враховує, що порушення при посвідченні заповіту можуть тягнути за собою лише нікчемність заповіту, але ці порушення мають бути явні, як то, форма заповіту, посвідчення заповіту не уповноваженою особою, не зазначення обов'язкових його реквізитів, як-то місце та час укладення.

Відповідно до ст.1 Цивільного процесуального кодексу України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтереси юридичних осіб, інтересів держави.

За нормою статті 4 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до частини третьої ст.212 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - друга державна Житомирська нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 88 Цивільного процесуального кодексу України, суд не вирішує питання про розподіл судових витрат, оскільки судом ухвалене рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, при цьому позивач звільнений від сплати судового збору.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 48, 55, 534, 544 ЦК УРСР та ст. ст. ст. 4, 10, 11, 61, 88, 174, 209, 212-215 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - друга державна Житомирська нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом десяти днів з його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: