Постанова № 71209951, 18.12.2017, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/4068/17 Головуючий у І інстанції: Мазур А.С.

Суддя-доповідач: Мацедонська В.Е.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 грудня 2017 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Мацедонської В.Е.,

суддів Лічевецького І.О., Мельничука В.П.,

при секретарі Горяіновій Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві справу за апеляційною скаргою громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 01 листопада 2017 року (дата складання повного тексту 01 листопада 2017 року) у справі за адміністративним позовом громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в м.Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-

в с т а н о в и в:

21 березня 2017 року громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_4 звернулась до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в м.Києві, в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №74-17 від 28 лютого 2017 року про відмову у визнанні позивача і її неповнолітніх дітей біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 01 листопада 2017 року у задоволенні позовних вимог громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_4 відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції з мотивів порушення судом норм матеріального та процесуального права та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що шукач притулку не повинен щось доводити, а має лише обґрунтувати своє звернення, обставини загальнопоширеного насильства та порушень прав людини, які існують в Узбекистані є загальновідомою інформацією, що проігноровано судом першої інстанції, який взагалі не вивчав можливість надання позивачу статусу особи, що потребує додаткового захисту.

Відповідач та третя особа подали заперечення на апеляційну скаргу, в яких просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи позивача щодо наявності релігійного переслідування у Республіці Узбекистан неправдоподібні, серед інформації та фактів, наданих позивачем, підстави для набуття статусу відповідно до умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту» відсутні, позивач не надала жодних документів, які підтверджували б правдивість її тверджень, на яких ґрунтується її заява та позивачем не було доведено наявність проблем із владою Республіки Узбекистан, тому можна вважати, що їй не загрожує застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання від владних структур, тому відсутні підстави для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених у п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін та третьої особи, переглянувши справу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.

Згідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідності до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що позивач є громадянкою Республіки Узбекистан згідно закордонного паспорту Республіки Узбекистан НОМЕР_1, народилася в м.Ташкент Республіки Узбекистан, за віросповіданням - іслам (суніт), заміжня, має чотирьох неповнолітніх дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_4, які наразі перебувають в Україні разом з нею. 08 березня 2015 року легально залишила Республіку Узбекистан, скориставшись повітряним сполученням, та мала дозвіл від компетентних органів на виїзд з країни.

Громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_4 звернулася до Головного управління Державної міграційної служби в м.Києві з заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 01 листопада 2016 року №97, в якій зазначено, що вона залишила Узбекистан у 2015 році з релігійних причин, так як її чоловік у 2011 році виїхав до Туреччини, щоб захистити себе від постійного натиску зі сторони дільничного через те, що він релігійний мусульманин. ОСОБА_4 теж була змушена разом з дітьми поїхати з Узбекистану у 2011 році, так як боялася бути заарештованою або затриманою поліцією і бути використаною приманкою для повернення чоловіка. Але у 2014 році була змушена повернутися з дітьми у зв'язку з закінченням терміну дії паспортів, після чого була змушена йти до РУВД, де її запитували про місце знаходження її чоловіка. Зазначила, що її родина постійно піддавалася натиску від представників органів влади і вони були змушені тікати до ОАЕ, де також було небезпечно, оскільки її чоловік знаходиться в розшуку. Позивач не може повернутися до Узбекистану, так як її родина релігійна та постійно дискримінується урядом, а також через те, що її чоловік у розшуку, у зв'язку з чим просила надати їй статус біженця або визнати особою, що потребує додаткового захисту України.

На момент звернення з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач на території України перебувала легально. Позивач звернулася до органів міграційної служби України вперше, до органів міграційних служб інших країн не зверталась.

За результатами розгляду справи №2016KYIV0098 заявниці ОСОБА_4, ГУ Державної міграційної служби України в м.Києві складено висновок від 21 листопада 2016 року щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно з яким та відповідно до ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийнято наказ від 22 листопада 2016 року №590 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Республіки Узбекистану ОСОБА_4».

20 січня 2017 року ГУ ДМС України в м.Києві затверджено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у справі №2016KYIV0098 за результатами розгляду особової справи позивача.

Листом Державної міграційної служби України від 23 січня 2017 року №1-12/220-17 наведений висновок направлено на доопрацювання.

27 лютого 2017 року ГУ ДМС України в м.Києві затверджено додаток до висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у справі №2016KYIV0098 за результатами розгляду особової справи позивача, згідно з яким відповідно до абз.5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв'язку з відсутністю у заявника обґрунтованих та переконливих доказів і побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози його життю, безпеці та свободи в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Узбекистану ОСОБА_4 та її неповнолітнім дітям: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8.

28 лютого 2017 року Державною міграційною службою України прийнято рішення №74-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно з яким відповідно до ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за результатами розгляду особової справи №2016KYIV0098 громадянки Узбекистану ОСОБА_4 на підставі всебічного вивчення всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок ГУ ДМС України в м.Києві встановлено, що стосовно заявниці умови, передбачені п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 Закону відсутні та відповідно до абз.5 ч.1 ст.6 Закону, п.6.5 р.VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07 вересня 2011 року №649, ДМС України прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Узбекистану ОСОБА_4 та разом з нею відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, її неповнолітнім дітям: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8.

Про прийняте рішення позивача було повідомлено відповідним повідомленням про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 15 березня 2017 року №40.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України від 28 лютого 2017 року №74-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребуються додаткового або тимчасового захисту», який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

В силу вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 наведеного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

В силу вимог ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Частиною 1 ст.7 вищезазначеного Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Відповідно до ч.7 ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч.ч.1, 2, 6, 8, 11, 12 ст.9 наведеного Закону розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Відповідно ч.5 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками. які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Отже, для визначення особи біженцем або особою, що потребує додаткового захисту така особа має подати відповідні докази, зокрема, навести усні обґрунтування щодо наявності підстав для встановлення відповідного статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, які визнаються належними доказами за умови, що такі обґрунтування є зрозумілими, правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації, а тому посилання апелянта на відсутність у неї жодного обов'язку з надання доказів є безпідставними.

Як вбачається з наявної в матеріалах справи копії заяви-анкети позивача №97 від 01 листопада 2016 року, позивач зазначає підставою необхідності визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки її родина піддається натиску та дискримінується з боку органів влади через релігійні переконання, а її чоловік перебуває у розшуку.

За наслідками проведених співбесід позивач стверджувала, що її віросповіданням є Іслам - суніт, покинула країну походження, оскільки її чоловіку загрожує небезпека, його постійно шукають правоохоронні органи, щоб запитати навіщо він молиться та чому їздив до ОАЕ, особистою розправою не погрожували, при обміні простроченого паспорту казали, що його не замінять до появи її чоловіка та при поверненні до Узбекистану боїться, що її можуть затримати, поки не з'явиться її чоловік, та катувати, а також лякали штрафом за носіння головного убору (хиджабу). Позивач ніколи не була членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавала.

Також позивач зазначала, що за межами Узбекистану вона проживала лише в двох країнах: з початку 2009 року до кінця 2011 року проживала разом з чоловіком в Об'єднаних Арабських Еміратах в м.Дубаї, з кінця 2011 року до літа 2012 року в Туреччині та з літа 2012 року знову в Об'єднаних Арабських Еміратів (м.Дубаї). До Об'єднаних Арабських Еміратів її сім'я потрапила на підставі туристичних віз, які згодом замінили на резидентські візи. Вказала, що її чоловік, ОСОБА_10 в Об'єднаних Арабських Еміратах працював офіційно в магазині електроніки.

Отже, позивач зазначає, що саме через релігійні переконання її та її родини вона побоюється переслідувань з боку уряду при повернення до країни походження - Узбекистану.

На підтвердження обґрунтованості таких побоювань апелянт посилається на доповідь Amnesty International 2015/2106 «Права людини в сучасному світі», Всесвітній доклад 2017: Узбекистан від 12 січня 2017 року (Хьюман Райтс Вотч), річний звіт 2016 року комісії США з міжнародної релігійної свободи, публікацію Хьюман Райтс Вотч «Узбекистан: Зловісний шлейф Андижанської бійні» від 13 травня 2016 року, в яких стверджується про застосування тортур та жорсткого поводження для боротьби з інакомисленням, цензурування та заборону ісламу, позбавлення свободи осіб, що сповідують іншу релігію, яка знаходиться за межами встановлених урядом рамок, обмеження мусульманства.

В той же час, з матеріалів справи вбачається, що органами Державної міграційної служби України за наслідком розгляду заяви позивача досліджувались обставини щодо переслідувань мусульман, з мотивів віросповідання, зокрема ісламу (суніт), та за актуальною інформацією по країні походження позивача встановлено, що за урядовими оцінками, населення країни Узбекистан становить 29,7 млн.чол. та приблизно 93% формально являються мусульманами, більшість з яких складають суніти ханафитської школи та в цілому суспільство толерантно до існування різноманітних релігій, крім того, для святкування одного з великих свят ісламу Рамазан-хаїт (Ід-аль-Фитр) президент Узбекистану підписав постанову, згідно якої цей день буде вихідним та святкуватиметься по всій країні.

Таким чином, відповідач дійшов висновку, що побоювання позивача про можливість її переслідування у країні походження з підстав віросповідання нею ісламу є неправдоподібними.

Наведене відображено в висновку від 21 листопада 2016 року та додатку від 27 лютого 2017 року до висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у справі №2016KYIV0098 за результатами розгляду особової справи позивача.

Колегія суддів зазначає, що легальний виліт позивача з Республіки Узбекистан разом з неповнолітніми дітьми за дозволом органу влади та за відсутності перешкод з боку уряду країни походження також свідчить на користь неправдоподібності тверджень апелянта про її переслідування правоохоронними органами та необґрунтованості відповідних побоювань, у зв'язку з чим суд погоджується з відповідними аргументами відповідача.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ніколи не була членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавала.

Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.

Посилання представника позивача на політичну ситуацію в країні, носять загальноінформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, натомість, жодних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не надано.

Крім того, після отримання позивачем закордонних паспортів на її ім'я та на її дітей в серпні 2014 року вона продовжувала проживати на території Республіки Узбекистан, звідки легально вилетіла в травні 2015 року, жодних пояснень щодо переслідувань та утисків позивача та членів її сім'ї в зазначений час до виліту з країни походження позивачем не заявлялось, що свідчить про їх відсутність. Також позивач разом з чоловіком та неповнолітніми дітьми з травня 2015 року по серпень 2016 року проживали в Об'єднаних Арабських Еміратах, де чоловік позивача легально працював в магазині, однак позивач до компетентних органів за захистом та отриманням відповідного статусу не зверталась, а також мала можливість легально вилетіти зі своєю родиною, не зважаючи на затримання чоловіка позивача в аеропорту та перевірки його по базах даних ОАЕ.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, проживанням в Об'єднаних Арабських Еміратах, прибуттям в Україну та часом звернення з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, також свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань за ознаками, зокрема, релігійних переконань не є обґрунтованими, за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними, також в матеріалах справи відсутні докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, з огляду на встановлені обставини.

Згідно ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Таким чином, рішення ДМС України №74-17 від 28 лютого 2017 року прийнято на підставі всебічного вивчення усіх документів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_4 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та відповідачем встановлено відсутність стосовно громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5, та її неповнолітніх дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_4, умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Обставини прийняття відповідачем рішення №74-17 від 28 лютого 2017 року досліджувались судом першої інстанції, а тому посилання апелянта на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи не заслуговують на увагу.

Колегія суддів вважає необґрунтованими посилання апелянта на незабезпечення органами Державної міграційної служби України належних умов проведення співбесід в частині незалучення при їх проведенні перекладача з російської на українську мову, оскільки з наявних в матеріалах справи протоколів співбесід з позивачем вбачається, що дійсно, співбесіда перекладалась з узбекської мови на російську та з російської на українську та у відповідних протоколах наявний підпис позивача, що зміст співбесід їй зрозумілий та заперечення і зауваження у останньої були відсутні, про що в протоколах співбесід міститься підпис позивача. При цьому, у відповідності до ч.3 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. В анкеті особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 01 листопада 2016 року в п.1.17.1 зазначено, що позивач вільно володіє (читає та спілкується) російською мовою, що свідчить про дотримання відповідачем ч.3 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

З огляду на викладені обставини, за результатами розгляду апеляційної скарги, з урахуванням наведених норм права, суд апеляційної інстанції приходить до висновку що спірне рішення відповідача є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України, оскільки побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності та наявність переслідувань або утисків відносно неї та її неповнолітніх дітей не підтверджено та вказаним рішенням прав позивача не порушено.

На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, рішення суду ґрунтується на засадах верховенства права, є законним і обґрунтованим, висновки суду першої інстанції доводами апелянта не спростовані, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для його зміни або скасування.

Керуючись ст.ст.308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_4 - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 01 листопада 2017 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови виготовлено 22 грудня 2017 року.

Головуючий суддя В.Е.Мацедонська

Судді І.О.Лічевецький

В.П.Мельничук