Рішення № 71204455, 12.12.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.12.2017Справа №910/19198/17За позовом Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Хильківський"

до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"

про визнання договору недійсним

Суддя Ярмак О.М.

Представники сторін:

Від позивача: не з'явився;

Від відповідача: Слостін А.Г. представник за довіреністю.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Пред'явлені вимоги про про визнання недійсним пункт 2.4 договору фінансового лізингу №DNH2LOI03530 від 23.05.2013.

Ухвалою суду від 03.11.2017 порушено провадження у справі №910/19198/17 та призначено її розгляд на 12.12.2017.

12.12.2017 представник відповідача подав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Позивач пояснень на відзив не надав, уповноваженого представника у судове засідання ненаправив, хоча повідомлявся ухвалами суду про дату, час та місце розгляду даної судової справи.

Так, відповідно до пункту 3.9.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» № 18 від 26.12.2011р., особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК України. За змістом зазначеної статті 64 ГПК України, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У судовому засіданні 12.12.2017 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення, відповідно до вимог ст. 85 ГПК України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, господарський суд міста Києва -

ВСТАНОВИВ:

23.05.2013 між Сільськогосподарським виробничим кооперативом "Хильківський" як лізингоодержувачем та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" як банком укладено договір фінансового лізингу №DNH2LOI03530, за умовами якого банк здійснює придбання у власність у Товариства з обмеженою власністю з іноземними інвестиціями "Новофарм", юридична адреса якого:51233, Дніпропетровська обл., Новомосковський р-н, с. Кільчень, вул. Привокзальна, буд. 1 код ЄДРПОУ 31040792 (продавець), а потім передає лізиногоодержувачу, а лізингоодержувач приймає від банка у платне користування, а після виплати всієї суми лізингових платежів у власність, визначених даним договором строки, на умовах фінансового лізингу майно по специфікації, наданої у Додатку №1 до даного Договору.

Пунктом 1.2 Договору визначено, що вартість майна становить 1 948 783, 67 грн., ПДВ 389 756, 73, усього до оплати 2 338 540, 40 грн.

Відповідно до акту прийому майна на відповідне зберігання, що є додатком №5 до договору банк передав, а лізингоодержувач прийняв майно: трактор CASE IH FARMALL110JX вартістю 367 934, 40 грн., культиватор CASE TIGER Mate 4012, 34 Y новий 2012г/в вартістю 464 151, 00 грн., трактор CASE Magnum MX 340, новий 2012 г.в., вартістю 1 506 455, 00 грн.

Пунктом 2.2 до Договору сторони погодили розмір, структуру, строки сплати лізингових платежів, які встановлюються графіком внесення лізингових платежів, визначеним у додатку №2, що є невідємною частиною даного договору фінансового лізингу.

Так, згідно графіку лізингових платежів сторони визначили платежі, які складаються із платежу №1 на дату оформлення договору, що включає винагороду за відкриття рахунку №20710050000134 (оренда) у розмірі 100 грн. та одноразову винагороду згідно п. 2.3.3 у розмірі 0 % від вартості майна та щомісячні платежі, що містять у собі: суми у рахунок викупу майна, винагороду згідно п.2.3.2 договору.

24.12.2014 сторони уклали додаткову угоду №2 до договору фінансового лізингу, якою вирішили розірвати договір фінансового лізингу №DNH2LOI03530 від 23.05.2013, припинивши правовідносини за фінансовим лізингом по відношенню до майна у вигляді трактору CASE Magnum MX 240, 2012 року випуску.

Пункт 1.2 договору виклали в наступній редакції: Вартість майна становить 693 404, 50 грн.

Пункт 2.1 Договору: Загальна сума цього Договору становить 832 085, 40, що дорівнює загальній вартості лізингових платежів у частині, що йде на викуп вартості переданого майна в лізинг.

Викласти Додаток №1 та Додаток №2 в новій редакції.

Згідно п. 10 Додаткова угода вступає в силу з моменту її підписання сторонами та скріплення печатками сторін.

Пунктом 2.4 Договору визначено, що лізингоодержувач сплачує банку на рахунок, відкритий згідно п. 1.5 цього договору, згідно графіку внесення лізингових платежів, зазначеному у додатку №2, також винагороду за користування майном у розмірі, згідно нижченаведеної формули.

Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки про стан позичкової заборгованості від 19.10.2017 заборгованість позивача перед відповідачем включає в себе винагороду, згідно п. 2.4 договору у сумі 4702646, 02 грн., що за твердженням позивача не відповідає та суперечить положенням ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", ст.ст.3, 69, 509, 627 Цивільного кодексу України, чим ставить сторони у нерівні умови та обтяжують фінансовий стан лізингоодержувача.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, з огляду на таке.

Так, згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

Згідно з п.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує проти його дійсності на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст.215 ЦК України).

Відповідно до ст.217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Як встановлено між укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором фінансового лізингу.

Відповідно до п. 2 ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг", за договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Положеннями ст. 292 ГК України встановлено, що лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Статтею 806 ЦК України визначено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Частиною першою статті 180 Господарського кодексу України встановлено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Оспорюваним пунктом 2.4 договору фінансового лізингу передбачено порядок розрахунку та умови сплати винагороди банку за користування майном.

У п.2.3.2 встановлено обов'язок лізингоодержувача сплатити банку винагороду за отримане в лізинг майно у розмірі 10% річних від суми залишку невиплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, і 360 днів у році, на дату сплати чергового лізингового платежів, зазначеному в додатку №2, що є невід'ємною частиною даного договору фінансового лізингу.

З тверджень позивача умови п.3.2.3 та 2.4 Договору передбачають подвійну сплату одного й того ж самого платежу - винагороди за користування майном, а плата за отримання майна враховує і суму не сплаченого залишку, і фактичну кількість днів користування майном, і 360 днів у році на дату сплати чергового лізингового платежу.

Умови договору щодо сплати платежів, у т.ч. винагороди банку за користування майном та винагороди банку за отримане в лізинг майно не суперечать ст.6 ЦК України, на яку посилається позивач, та якою визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст.627 ЦК України). Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови.

Доводи позивача про те, що п.2.4 договору не відповідає ч. 2 ст.16 Закону України «Про фінансовий лізинг» є необґрунтованим, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором.

Частино 2 вказаної статті визначено, що лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

З вищевказаного вбачається, що погоджені сторонами умови договору щодо формування ціни договору не суперечать нормам законодавства, на які посилається позивач.

Окрім того, відповідач просив суд застосувати строки позовної давності, як підставу для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки позивач погодився на вказані пункти договору, скріпивши викладені умови підписом та печаткою в момент укладання, тобто 23.05.2013.

Відповідно до вимог ст.ст. 256 та 257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності за змістом ст. 261 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому, за приписами ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Так у п. 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2013 роз'яснено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Враховуючи вищевикладене, судом встановлено, що права або охоронюваний законом інтерес позивача не були порушені, позовні вимоги Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Хильківський" про визнання недійсним п. 2.4 договору фінансового лізингу №DNH2LOI03530 задоволенню не підлягають у зв'язку із їх недоведеністю, а відтак строки позовної давності застосуванню не підлягають.

Відповідно до ч. 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Положеннями статті 34 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Враховуючи викладене, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог.

Судовий збір покладається на позивача, згідно ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 33, 34, 43, 44, 49, статтями 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,

ВИРІШИВ :

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 22.12.2017 року

Cуддя О.М. Ярмак