Рішення № 71117207, 11.12.2017, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/24489/17

Провадження № 2/761/6178/2017

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2017 року Шевченківський районний суд м.Києва у складі:

головуючого судді: Савицького О.А.,

при секретарі: Ющенко Я.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Концерну «Військторгсервіс» про стягнення заборгованості із заробітної плати, надбавки до посадового окладу, компенсації за невикористані відпустки, інфляційних втрат,

В С Т А Н О В И В:

В липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м.Києва з позовом до Концерну «Військторгсервіс», згідно якого, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 31.10.2017 року, просив: стягнути з Концерну «Військторгсервіс» на його користь грошові кошти, а саме: невиплачену заробітну плату за період з 01.02.2012 року по 31.10.2017 року у розмірі 399 380,63 грн.; надбавку до посадового окладу за вислугу років у розмірі 15 968,27 грн.; інфляційні витрати у зв'язку з порушенням строків сплати заробітної плати у розмірі 32 742,82 грн.; компенсацію за невикористані відпустки за 2011 та 2012 роки у розмірі 12 357,84 грн., а всього на загальну суму 460 449,59 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що перебував у трудових відносинах з відповідачем з 28.07.2005 року по 06.03.2012 року, коли був достроково звільнений згідно п.8 ст. 36 КЗпП України з посади Генерального директора Концерну «Військторгсервіс».

Однак, не заважаючи на те, що ст.ст. 47, 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника підприємство повинно було, серед іншого, виплатити всі суми, що належали до виплати позивачу, належні йому грошові кошти, в тому числі й компенсацію за невикористанні відпустки за 2011-2012 роки та надбавку до посадового окладу за вислугу років позивач так і не отримав.

Крім того, позивач вказує, що з моменту звільнення та по цей час він особисто не розписувався в своїй особовій картці працівника про отримання на руки своєї трудової книжки.

За вказаних обставин, а також посилаючись на положення ст.ст. 83, 95, 117 КЗпП України, ст. 34 Закону України «Про оплату праці» та ст. 24 Закону України «Про відпустки», позивач вважає порушеним своє право на отримання заробітної плати у встановлені законом строки, на компенсацію збитків за час невиплаченої заробітної плати з урахуванням індексу інфляції, а також компенсації за затримку з виплати заробітної плати та за невикористану відпустку.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив позов задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві.

Представник відповідача Татарчук Р.О. у судовому засіданні щодо задоволення позову заперечував, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість позовних вимог.

Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Так, відповідно до ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

При цьому, як передбачено положеннями ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювань ним суму.

Звертаючись до суду з позовом, позивач, посилаючись на вищенаведені положення, зазначає, що при його звільненні підприємство не виплатило належні йому грошові кошти, в тому числі й компенсацію за невикористанні відпустки за 2011-2012 роки та надбавку до посадового окладу за вислугу років позивач так і не отримав.

Разом з тим, з наявної в матеріалах справи довідки бухгалтерії Концерну «Військторгсервіс» від 24.10.2017 року за №05/2204 встановлено, що за даним бухгалтерського обліку заборгованість відповідача по виплаті заробітної плати за період з лютий - березень 2012 року перед позивачем відсутня.

При цьому, недоплата за вислугу років, встановлена Актом контрольно-ревізійного департаменту Міноборони України №243/40/43, відбулася саме під час перебування позивача на посаді Генерального директора Концерну «Військторгсервіс» з 28.07.2005 року по 06.03.2012 року.

Також слід зазначити, що, пунктом 4.2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.93 року №58 встановлено, що у разі відсутності працівника на роботі в день звільнення власник або уповноважений ним орган у цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки.

У випадку неотримання працівником трудової книжки з причини його відсутності на роботі у день звільнення та нез'явлення за трудовою книжкою після вручення йому поштового повідомлення, де вказано про необхідність отримання трудової книжки, буде документальним підтвердженням факту нез'явлення за трудовою книжкою у можливих спірних ситуаціях які виникають між працівником і власником.

Як передбачено п.6.2 Інструкції, трудові книжки, що не були одержані працівниками при звільненні, зберігаються протягом двох років у відділі кадрів підприємства окремо від інших трудових книжок працівників, які перебувають на роботі. Після цього строку незатребувані трудові книжки зберігаються в архіві підприємства протягом 50 років, а по закінченні зазначеного строку їх можна знищити в установленому порядку.

При цьому, згідно вимог ч.4 ст. 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

В обґрунтування своїх позовних вимог, позивач також посилається на те, що відповідач при звільнення та по день звернення до суду не видав йому трудову книжку.

В той же час, як встановлено в судовому засіданні, відповідно до листа від 19.04.2012 року №743, копія якого наявна в матеріалах справи, відповідачем був направлений рекомендований лист до позивача з проханням прибути до Концерну «Військторгсервіс» для отримання оформленої трудової книжки, оскільки позивач був відсутній в день звільнення на підприємстві.

При цьому, як пояснив представник відповідача у судовому засіданні, станом на день розгляду даної справи трудова книжка позивача так і знаходиться у відповідача.

Разом з тим, однією з засад судочинства, регламентованих п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно положень ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України (надалі - ЦПК України) сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

У відповідності до положень ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, оскільки під час розгляду справи у суді, позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували викладені ним у позовній заяві обставини, в той час як судом встановлено відсутність заборгованість відповідача перед позивачем, адже при звільненні останнього йому було виплачено усі належні йому до виплати суми, суд приходить до висновку про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог.

Разом з тим, у позовній заяві позивач вказує, що його було звільнено 06.03.2012 року. При цьому, до суду з вказаним позовом позивач звернувся 04.07.2017 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно із статтею 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

В свою чергу, суд вважає за необхідне зазначити, що норми КЗпП України не містять вичерпного переліку причин, які можна враховувати поважними при пропуску строку звернення до суду, вони враховуються у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи.

Тобто, поважність причин означає, що працівник не ставився зневажливо до питання про захист своїх прав, але його зверненню за захистом перешкоджали такі причини, які зобов'язують оточуючих, органи державної влади та інших суб'єктів, з урахуванням норм моралі, виявити повагу та поблажливість до працівника

Водночас, під час обговорення в судовому даного питання, жодних причин, які б вказували на поважність пропуску звернення до суду, позивачкоюем не вказано, а також не надано жодних доказів на підтвердження неможливості звернутись до суду із позовом у встановлений строк.

Між тим, у п. 4 постанови Пленуму Верхового Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 року № 9, судам роз'яснено, що якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Проте оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов'язки сторін.

Окрім того, відмовити у задоволенні позову через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише у тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог (Зазначений висновок узгоджується із висновками, викладеними в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.01.2013 року № 6-44041св12 та від 03.06.15 року №6-12356св15).

Таким чином, оскільки суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову, то зазначене слугує самостійною підставою для відмови при пропуску строку звернення до суду.

Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу задоволення позову, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, оскільки не ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах, а позовні вимоги не ґрунтуються на вимогах закону, суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.

Враховуючи викладене, та керуючись ст. ст. 10, 11, 57-60, 64, 179, 208, 209, 212-215, 218, 223, 294, 296 Цивільного процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

Відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову до Концерну «Військторгсервіс» про стягнення заборгованості із заробітної плати, надбавки до посадового окладу, компенсації за невикористані відпустки, інфляційних втрат.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м.Києва шляхом подачі апеляційної скарги через Шевченківський районний суд м.Києва протягом 10 днів з дня проголошення рішення, а особами, які не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: