Рішення № 71106018, 13.12.2017, Солом'янський районний суд міста Києва

Провадження № 2/760/766/17

В справі № 760/11973/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 грудня 2017 року Солом"янський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді - Шереметьєвої Л.А.

за участю секретаря- Хілюк І.О.. Гак Г.М.

представника позивача- Джиби В.В.

відповідач- ОСОБА_3

представника відповідача- ОСОБА_7

представника відповідача /за зустрічним позовом/- Кирдана Б.В.

розглянувши у відкритому судового засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом Національної академії внутрішніх справ України до ОСОБА_3 про відшкодування витрат на навчання;

та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Національної академії внутрішніх справ України, Міністерства внутрішніх справ України про визнання правочину та умов договору недійсними, суд

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до суду з позовом і, з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог, просить стягнути з відповідача 24 255, 66 гр. витрат, пов»язаних з його утриманням у вищому навчальному закладі.

Посилається в позові на те, що наказом ректора Київського національного університету внутрішніх справ від 21 липня 2007 року № 9т відповідач з 01 вересня 2007 року був зарахований курсантом 1 курсу денної форми навчання факультету підготовки кадрів оперативної служби Київського національного університету внутрішніх справ.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 року № 1709-р «Про реорганізацію деяких вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ» КНУВС реорганізовано в Національну академію внутрішніх справ.

04 грудня 2007 року між КНУВС, комплектуючим органом - Департаментом оперативної служби МВС України, та відповідачем був укладений Договір № 76 про підготовку фахівця у КНУВС, відповідно до якого відповідач навчався за рахунок коштів державного бюджету і зобов'язувався після закінчення навчання відпрацювати не менше трьох років за місцем розподілу, а у разі відмови від подальшого проходження служби в органах внутрішніх справ протягом перших трьох років після закінчення навчання відшкодувати витрати, пов'язані з утриманням у навчальному закладі.

05 травня 2014 року на адресу НАВС надійшов лист від ГУМВС України в м. Києві за № 25/3314-цт від 28 квітня 2014 року, яким було повідомлено, що наказом ГУМВС України у м. Києві від 18 лютого 2014 року № 007 о/с відповідача звільнено з ОВС на підставі наданого ним рапорту за власним бажанням.

В період навчання, а саме з 01 вересня 2007 року по 17 червня 2011 року відповідач перебував на повному державному забезпеченні харчуванням, речовим майном, грошовим утриманням та житлом із наданням комунальних послуг, і за час його навчання на його утримання було витрачено 24 255, 66 гр.

Відповідно до ч. 6 ст.18 Закону України « Про міліцію», діючого на момент звільнення відповідача, курсанти в разі дострокового звільнення зобов»язані відшкодувати витрати, пов'язані з їх утриманням у вищому навчальному закладі.

Виходячи з того, що добровільно відшкодувати понесені витрати на його навчання відповідач відмовляється, просить задовольнити позов.

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав.

Відповідач, заперечував проти позову, подав зустрічний позов і просить:

-визнати недійсними умови договору від 04 грудня 2007 року, укладеного між ним, Київським національним університетом внутрішніх справ та Міністерством внутрішніх справ України, закріплені у пунктах: 2.3.5, 2.3.6, 3, 3.1, 3.2, 4, 4.1, 4.3, 4.4;

-визнати договір від 04 грудня 2007 року, укладений між ним, Міністерством внутрішніх справ України та Київським національним університетом внутрішніх справ недійсним.

Посилається на те, що зазначені пункти договору встановлюють його цивільно- правову відповідальність за реалізацію свого права на вільний вибір праці та зміну роду занять, оскільки передбачають застосування негативних наслідків майнового характеру у випадку звільнення за власним бажанням до спливу трирічного строку.

Зазначає, що Конституція України та ЦК України не передбачають можливості притягнення особи до відповідальності у зв'язку зі звільненням за власним бажанням.

Не встановлено такої можливості і у Положенні про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженому постановою КМУ №114 від 29 липня 1991 року.

Тобто, зазначені пункти договору встановлюють не передбачені Конституцією України та законом обмеження у реалізації фізичною особою особистих немайнових прав, чим порушують вимоги статті 43 Конституції України, яка гарантує право заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, та статей 312, 274, 269 ЦК України, якими передбачено право особи на вибір та зміну роду занять, заборону встановлювати обмеження особистих немайнових прав, не передбачених Конституцією чи законом, та гарантуються невід'ємність особистих немайнових прав особи.

Крім того, стаття 53 Конституції України гарантує кожному право на отримання вищої освіти.

Законом «Про освіту» встановлено порядок прийому громадян до вищих навчальних закладів на конкурсній основі відповідно до здібностей.

Статтею 44 Закону України « Про вищу освіту» встановлено такий же порядок прийому на навчання в вищих навчальних закладах.

Жодним нормативним актом не передбачено такої умови прийому та подальшого навчання в вищому навчальному закладі за кошти державного бюджету як укладення договору. Підставою для зарахування на навчання є успішне проходження конкурсу, а юридичного-наказ керівника ВНЗ про зарахування на навчання.

Незважаючи на це, після його зарахування йому повідомили, що він зобов»язаний підписати такий договір, а в разі відмови він буде відрахований.

Враховуючи ці обставини, вважає, що при укладенні договору він був введений в оману керівництвом навчального закладу, а укладений договір не відповідав його волевиявленню та не відповідав його внутрішній волі.

Крім того, однією із сторін договору є Міністерство внутрішніх справ України, від імені якого договір був підписаний начальником Департаменту оперативної служби Степаненко В.М., який, як зазначено в договорі, діяв на підставі Положення.

На момент укладення договору 4 грудня 2007 року організація МВС України регламентувалась Положенням про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженим указом Президента України від 17 жовтня 2000 року № 1138/2000 (з відповідними змінами).

Згідно з п. 9 даного Положення від імені Міністерства укладати правочини мають право Міністр внутрішніх справ та його заступники.

При цьому у зазначеному Положенні немає жодної згадки ні про Департамент оперативної служби, ні про повноваження його начальника.

Спірний договір складався на основі Типового договору, затвердженого наказом МВС №150 від 14 травня 2007 року та розрахований на те, що однією із сторін договору (Замовник) має виступати відповідне Головне управління МВС України в особі його начальника.

Про це, зокрема, свідчить і зміст спірного договору.

Виходячи з цього, вважає, що спірний договір був укладений від імені МВС України особою, яка не мала на це повноважень, а тому є недійсним.

Крім того, зазначив, що він вимушений був звільнитися з ОВС, обгрунтовуючи це наступним.

Відповідно до ст. 60 Конституції України ніхто не зобов'язаний виконувати злочинні розпорядження чи накази.

Рапорт на його звільнення був підписаний 12 грудня 2013 року, тобто на наступний день після спроби силового розгону акцій протесту на майдані Незалежності в м. Києві в ніч на 11 грудня 2013 року.

Зазначив, що був вимушений подати рапорт на звільнення зі служби, не бажаючи виконувати незаконні накази влади, які надавались йому під час Революції Гідності та суперечили Законам України.

Виходячи з цього, просить задовольнити зустрічний позов та відмовити в задоволенні первісного.

Представник позивача за первісним позовом в судовому засіданні проти зустрічного позову заперечував з підстав, викладених у первісному позові.

Звернув увагу на те, що відповідач взяв на себе зобов'язання виконувати умови договору самостійно, добровільно, без зовнішнього примусу.

Будь-які підстави вважати, що на відповідача при підписанні договору здійснювався якийсь, відсутні і доказів цьому відповідач та його представник суду не надали.

Крім того, при вступі на навчання відповідач мав можливість обрати для себе будь-яку іншу форму навчання, іншу спеціальність, навіть інший навчальний заклад або навчатися у НАВС на платній основі, у такому випадку йому б взагалі не довелось відпрацьовувати після навчання три роки в ОВС.

Відповідач уклав договір, передбачаючи необхідність виконання його умов та можливість несення відповідальності за його порушення.

Тобто, укладення договору було вільним волевиявленням відповідача і до останнього часу такий порядок речей його цілком влаштовував.

Ні під час навчання в НАВС, ні під час роботи в ОВС відповідач не виявляв наміру розірвати договір, визнати його недійсним або таким, що порушує його права та інтереси.

Звернення до суду з даним позовом викликано лише зверненням університету до суду з позовом про стягнення витрат на його навчання.

Крім того, зазначив, що відповідно до положень договору Міністерство внутрішніх справ України в особі начальника Департаменту оперативної служби, який діяв на підставі положення про Департамент оперативної служби МВС України та підписував договір, виступало лише замовником.

Питання, пов»язані з витратами на утримання в навчальному закладі, про стягнення яких ставиться питання, ніс університет, а не Міністерство, а тому вважає відсутніми підстави для визнання його недійсним.

Також зазначив, що позивачем за зустрічним позовом пропущено строк для звернення до суду, визначений ст. 257 ЦК України.

Виходячи з цього, просить відмовити в задоволенні зустрічного позову.

Представник відповідача за зустрічним позовом- Міністерства внутрішніх справ України первісний позов підтримав.

Проти зустрічного позову заперечував з підстав, викладених у запереченні позивача за первісним позовом.

Зазначив при цьому, що при підписанні договору начальник Департаменту оперативної служби МВС України Степаненко В.В. діяв на підставі Положення, діючого в той час.

За минуванням тривалого періоду часу відшукати його в редакції на момент укладення оспорюваного відповідачем договору, не вдалося.

Враховуючи ці обставини, а також те, що за правовідносинами позивача з відповідачем про стягнення коштів, затрачених на його утримання в вищому навчальному закладі, МВС України не є стороною і дані витрати ніс саме навчальний заклад, а МВС України було лише замовником навчання курсанта, вважає, що відсутність на даний час Положення, яким керувалася особа при підписанні договору, не є підставою для визнання договору недійсним.

Крім того, вважає, що навіть у разі наявності підстав для визнання його недійсним, відповідач пропустив строк для звернення до суду, а тому просить у позові відмовити.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про задоволення первісного позову та не знаходить підстав для задоволення зустрічного позову виходячи з наступного.

Судом встановлено, що відповідач наказом ректора Київського національного університету внутрішніх справ № 9т від 21 липня 2007 року з 01 вересня 2007 року був зарахований курсантом 1 курсу денної форми навчання факультету підготовки кадрів оперативної служби Київського Національного університету внутрішніх справ.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1709-р від 27 серпня 2010 року «Про реорганізацію деяких вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ» КНУВС реорганізовано в Національну академію внутрішніх справ.

04 грудня 2007 року між КНУВС, комплектуючим органом - Департаментом оперативної служби МВС України з однієї сторони, та відповідачем з другої сторони був укладений Договір № 76 про підготовку фахівця у КНУВС.

Відповідно до умов договору позивач, як виконавець, взяв на себе зобов»язання забезпечити підготовку фахівця, створити умови для навчання, забезпечити його харчуванням, речовим майном та грошовим забезпеченням за нормами, затвердженими нормативно-правовими актами України, після закінчення навчання й отримання відповідної кваліфікації видати документ про освіту.

Згідно з п.п.2.3.6, 3.2 договору відповідач зобов»язався в разі звільнення з ОВС по закінченні навчання та трирічного строку перебування на службі з підстав, передбачених п.3 договору, відшкодувати в повному обсязі фактичні витрати, пов»язані з утриманням у навчальному закладі.

Однією з підстав відшкодування є відмова від подальшого проходження служби протягом перших трьох років після закінчення навчання.

Наказом ректора НАВС № 0018 від 17 червня 2011 року відповідачу присвоєно кваліфікацію юриста та видано диплом спеціаліста про закінчення академії.

Наказом Головного управління МВС України в м. Києві № 007 о/с від 18 лютого 2014 року відповідач був звільнений з ОВС згідно з п.п.»ж» / за власним бажанням / п.64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

З рапорту відповідача на звільнення від 12 грудня 2013 року вбачається, що причиною його подачі було зазначено переїзд на постійне місце проживання до АР Крим.

При цьому з висновку щодо звільнення з органів внутрішніх справ, затвердженого 27 грудня 2013 року, вбачається, що при проведенні службової перевірки надати підтверджуючі документи на переїзд відповідач відмовився.

При проведенні службової перевірки йому до відома були доведені також вимоги постанови Кабінету Міністрів України №313 від 01 березня 2007 року щодо обов»язку відшкодування витрат на утримання в вищому навчальному закладі.

В свою чергу з довідки ф№3 від 12 лютого 2014 року вбачається, що відповідач був зареєстрований та проживав у АДРЕСА_1.

/а.с. 12 - 16; 29 - 32; 35 /

Відповідно до ч. 6 ст. 18 Закону України « Про міліцію» в редакції Закону України № 3455-VI від 02.06.2011 року, курсанти вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ України у разі дострокового розірвання договору через небажання продовжувати навчання, або через недисциплінованість чи в разі відмови від подальшого проходження служби на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ після закінчення вищого навчального закладу, а також особи начальницького складу органів внутрішніх справ, які звільняються із служби протягом трьох років після закінчення вищого навчального закладу Міністерства внутрішніх справ України за власним бажанням, через службову невідповідність або за порушення дисципліни, відшкодовують Міністерству внутрішніх справ України витрати, пов'язані з їх утриманням у вищому навчальному закладі в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У разі відмови від добровільного відшкодування витрат таке відшкодування здійснюється в судовому порядку.

Згідно з п.2 постанови Кабінету Міністрів України № 313 від 01 березня 2007 року « Про затвердження Порядку відшкодування особами витрат, пов»язаних з їх утриманням у вищих навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ України» відшкодування здійснюється в розмірі фактичних витрат, пов»язаних з грошовим, продовольчим, речовим забезпеченням, оплатою комунальних послуг і вартості спожитих енергоносіїв.

Аналогічні положення щодо укладення договору та обов'язку відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням в навчальному закладі, у разі дострокового звільнення містяться у Типовому договорі, затвердженому наказом МВС України № 150 від 14 травня 2007 року «Про затвердження Типового договору про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі Міністерства внутрішніх справ України» (зареєстрований Міністерством юстиції України 29 травня 2007 року за № 547/13814).

Крім того, абз. 2 п.11 постанови Кабінету Міністрів України № 992 від 22 серпня 1996 року «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка , яких здійснюється за державним замовленням» передбачено, що у разі прийняття молодого фахівця на службу за контрактом на посади рядового і начальницького складу у правоохоронні органи термін проходження ними служби зараховувати у передбачений угодою термін роботи за призначенням.

Вказана постанова в такій редакції діяла в той період, в який за умовами договору відповідач зобов'язаний був відпрацьовувати за місцем направлення.

З розрахунку позивача вбачається, що за час навчання відповідача та перебування, в зв»язку з цим, на державному забезпеченні, було затрачено: 24 255, 66 гр., з яких:

-11 370, 30 гр. на виплату грошового забезпечення;

-7 591, 48 гр. витрат на продовольче забезпечення;

-649, 01 гр. вартості речового забезпечення;

-4 644, 87 гр. оплатою комунальних послуг і вартості спожитих енергоносіїв.

Цивільний кодекс України у ст. ст. 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Уклавши даний договір на умовах, викладених у ньому, відповідач тим самим засвідчив свою згоду та взяв на себе зобов»язання виконувати умови, які були в ньому закріплені.

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим до виконання сторонами.

Відповідно до ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

За змістом ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Виходячи з викладеного вище, невиконання відповідачем умов укладеного договору, суд приходить до висновку про задоволення вимог первісного позову.

Що стосується зустрічного позову суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до п.п.5,7 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року « Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

За змістом частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до Статуту, НАВС є державним вищим навчальним закладом, основним завданням діяльності якого є освітня діяльність згідно з державними стандартами вищої освіти у відповідності до вимог Закону України «Про вищу освіту».

Згідно зі ст. 56 Закону України «Про вищу освіту» від 17.01.2002 № 2984-ІІІ / який діяв на момент навчання та випуску відповідача /, випускники вищих навчальних закладів вільні у виборі місця роботи.

Випускник вищого навчального закладу, який навчався за державним замовленням, і якому присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою певного освітньо-кваліфікаційного рівня, працевлаштовується на підставі направлення на роботу відповідно до угоди, укладеної між замовником, керівником вищого навчального закладу та випускником.

Відповідно до ч. 4 ст. 18 Закону України «Про міліцію» (чинного на момент існування правовідносин) підготовка фахівців у вищих навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ України за державним замовленням здійснюється на підставі договору про навчання, який укладається між навчальним закладом, головним управлінням, управлінням Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві або Севастополі та особою, яка навчається. Типову форму договору затверджує Міністерство внутрішніх справ України за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.

Відповідно до ст.230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування

Відповідно до ч.1 ст.229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

З точки зору закону під помилкою, що має істотне значення, є помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей та якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. коментар.

Причини помилки в цьому випадку ролі не грають.

Істотною є помилка, наслідки якої або взагалі не можна усунути, або для усунення яких сторона, що помилилася, має нести значні витрати.

В п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року « Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку

навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які

впливають на вчинення правочину.

На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Як зазначено вище, оспорюваний позивачем договір був укладенй 04 грудня 2007 року.

Після його укладення відповідач чотири роки навчався в навчальному закладі, майже три роки проходив службу в ОВС після його закінчення, і після звільнення з ОВС до звернення позивача до суду також пройшло майже три роки.

В чому полягав обман відповідача при укладенні договору, а також які дії відповідача свідчать про обман, позивач та його представник у судовому засіданні не зазначили і не довели.

Крім того, його виконання відповідачем під час навчання, а також відсутність спору щодо його умов після закінчення навчання, свідчить про те, що при укладенні договору відповідач розумів його суть та наслідки його невиконання, про що він додатково був ознайомлений при звільненні, однак будь-яких заходів для його оспорювання до звернення позивача до суду не вживав.

Таким чином суд вважає, що позивачем не доведено наявність умислу у недобросовісної сторони, в даному випадку позивача за первісним позовом, ввести відповідача в оману, щоб спонукати його до укладення правочину.

За правилами ч.ч.1, 3 ст.10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом

З точки зору ч.1 ст.58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Будь-яких належних доказів у формі, визначеній законом, відповідач та його представник у судовому засіданні не надали.

Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

З точки зору закону, при вирішенні спору суд повинен надати об»єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Виходячи з викладеного вище, одного з основних принципів засад здійснення цивільного судочинства, викладеного в ст.10 ЦПК України, а саме принципу змагальності сторін, відсутність доказів порушення прав відповідача при укладенні договору, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову.

Виходячи з предмету позову та викладеного вище, суд приходить до висновку, що підписання договору неповноваженою, з точки зору відповідача, особою, не є підставою для визнання договору недійсним і не може свідчити про його обман з боку опзивача при його укладенні.

Суд не приймає до уваги посилання відповідача на поважність причин його звільнення з органів внутрішніх справ, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається і цього не спростовував відповідач, його звільнення зі служби мало місце за власним бажанням, а в заяві на звільнення ним була зазначена причина звільнення - виїзд на постійне проживання до АР Крим.

При цьому матеріалами справи доведено і це підтвердив відповідач, він постійно зареєстрований та проживав у м. Києві і до АР Крим після звільнення не виїжджав, продовжує проживати в м. Києві.

Крім того, будь-яких доказів отримання незаконних наказів під час масових акцій протестів та яких саме наказів, як про це зазначено в зустрічному позові в обгрунтування поважності причин звільнення з ОВС, відповідач суду не надав.

Виходячи з цього, суд вважає, що бажання відповідача використати події, які мали місце протягом листопада 2013-лютого 2014 років, з метою доведення поважності причин його звільнення з органів внутрішніх справ та звільнення від відшкодування витрат на утримання в вищому навчальному закладі, які не доведені визначеними законом способами доказування, не можуть судом прийматися до уваги.

Відповідно до ч. 1 ст.88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Виходячи з цього, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 1378, 00 гр. судового збору, сплаченого ним при зверненні до суду.

Керуючись ст. ст. 3, 6,15,16,202, ч.3 ст.203, ст.215, 229,230, 525, 526,ч.1 ст.626, ч.1 ст.628, 629 ЦК України, ст.ст.3,4,10,11,57-60,209, 212-215,218 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Первісний позов задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Національної академії внутрішніх справ України 24 255, 66 гр. витрат, пов'язаних з навчанням у вищому навчальному закладі, та 1 378,00 гр. судового збору.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до Національної академії внутрішніх справ України , Міністерства внутрішніх справ України про визнання правочину та умов договору недійсними відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку

для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду м. Києва через суд першої інстанції.

Суддя Л. А. Шереметьєва