Рішення № 71082277, 29.11.2017, Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 308/10642/17

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 листопада 2017 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі:

головуючого судді Леміш О.М.

при секретарі Химинець О.Я.,

з участю представника відповідача ОСОБА_1І

представника відповідача ОСОБА_2І

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ужгороді цивільну справу за позовом

ОСОБА_3 до Ужгородської міської ради та ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі – продажу земельної ділянки від 03.11.2015р., що укладений Ужгородською міською радою з ОСОБА_4 щодо земельної ділянки та скасування рішення Ужгородської міської ради від 29.10.2015р. №1874 про затвердження вартості та продаж ОСОБА_4 земельної ділянки , -

В С Т А Н О В И В:

Заявник звернувся до суду з позовною заявою про визнання недійсним договору купівлі – продажу земельної ділянки від 03.11.2015р., що укладений Ужгородською міською радою з ОСОБА_4 щодо земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:05:001:0055, площею 0,0225 га по вул. Ракоці, 2, що посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за №771.

Позивач зазначає про порушення його прав прийнятим Ужгородською міською радою рішенням, а саме що земельна ділянка за адресою м.Ужгород, вул.Ракоці, 2, яка нерозривно пов’язана з розміщеним на ній об’єктом культурної спадщини – пам’яткою архітектури національного значення, позбавляє його, як громадянина України права користуватися природними об’єктами, які є власністю Українського народу та користування пам’яткою культурної спадщини. Зазначає, що на земельній ділянці, якою розпорядилась Ужгородська міська рада, знаходиться пам’ятка архітектури національного значення: Амбар та винний льох, виникнення якої датується 1781 роком та якій присвоєний охоронний номер 1107. Ця пам’ятка включена до списку пам’яток архітектури, що перебувають під охороною держави у зв’язку з прийняттям Радою міністрів Української РСР постанови від 06.09.1979р. №442 «Про доповнення списку пам’яток містобудування і архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави».

Окрім того , позивач звернувся з вимогою про скасування рішення Ужгородської міської ради від 29.10.2015р. №1874 про затвердження вартості та продаж ОСОБА_4 земельної ділянки з кадастровим номером 211010000:05:001:0055 площею 0,0225 по вулиці Ракоці 2.

Мотивує свої вимоги тим, що рішення Ужгородської міської ради від 29.10.2015р. №1874 про затвердження вартості та продаж ОСОБА_4 земельної ділянки з кадастровим номером 211010000:05:001:0055 площею 0,0225 по вулиці Ракоці 2 прийнято з порушенням та за відсутності передбаченої законом затвердженої містобудівної документації, що відповідно є порушенням норми ч.3 ст.24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

З огляду на вказані вище обставини, позивач до початку судового засідання подав через канцелярію суду заяву про збільшення позовних вимог, згідно якої вважає також та просить суд скасувати рішення Ужгородської міської ради від 29.10.2015р. №1874, з тих самих підстав.

В судовому засіданні позивач не взяв участі, але подав через канцелярію суду до початку судового розгляду заяву про розгляд справи за наявними матеріалами та без участі позивача, заявлені вимоги просив задовольнити.

Представник Ужгородської міської ради в судове засідання з’явився, щодо задоволення позовних вимог заперечив в повному обсязі, з тих підстав, що позивач не має та не довів жодного порушеного права, а тому в нього відсутнє право на захист. Додатково зазначив, що позивач не є суміжним землекористувачем, ніколи не виявляв бажання отримати спірну земельну ділянку за адресою вул. Ракоці, 2 у власність чи оренду та не є стороною договору купівлі – продажу земельної ділянки від 03.11.2015р..

Представник ОСОБА_4 в судове засідання також з’явився та подав суду письмові заперечення на заявлені позовні вимоги, просив суд в задоволенні таких відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування своєї позиції, висловленої представником ОСОБА_4, останній зазначив, що в даному випадку прослідковується відсутність безпосереднього відношення (дійсного речового права) позивача, відсутні будь-які доводи та обґрунтування порушення відповідачами норм Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та відсутність доказів того, що земельна ділянка кадастровий номер 2110100000:05:001:0055, площею 0,0225 га по вул. Ракоці, 2 є невід’ємною чи складовою частиною пам’ятки архітектури національного значення: Амбар та винний льох, виникнення якої датується 1781 роком та якій присвоєний охоронний номер 1107.

Заслухавши позицію учасників процесу, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, суд приходить до висновку, що заява не є обґрунтованою і не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до рішення від 29.10.2015 року за №1874 «Про приватизацію земельної ділянки несільськогосподарського призначення шляхом викупу» Ужгородська міська рада вирішила: 1. Затвердити вартість земельної ділянки (кадастровий номер 2110100000:05:001:0055) площею 0,0225 га по вул. Ракоці, 2 у сумі 102 186,00 грн. з розрахунку 454,16 грн. за 1 кв.м. відповідно до висновку експертів від 12.03.2015 року.; 2. Продати фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,0225 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (обслуговування кафе з літньою терасою) по вул. Ракоці, 2.

Відповідно до вказаного рішення Ужгородської міської ради, було укладено договір купівлі – продажу земельної ділянки від 03.11.2015р. між Ужгородською міською радою в особі директора Департаменту міського господарства та ОСОБА_4, який посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_5, запис в реєстрі відповідно за №771.

Відповідач ОСОБА_4 провела оплату коштів за викуп земельної ділянки, що підтверджується платіжним дорученням №960 від 30.10.2015 року наявним в матеріалах судової справи.

Відповідно до рішення від 11.07.2014 року за №1363 «Про затвердження та відмову у затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» Ужгородська міська рада вирішила: 1. Затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4 (кадастровий номер 2110100000:05:001:0055) площею 0,0225 га по вул. Ракоці, 2 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі та надати її в оренду строком на 3 роки.

За наслідками затвердженого проекту відведення земельної ділянки між Ужгородською міською радою в особі Департаменту міського господарства та ОСОБА_4 було укладено Договір оренди землі №1743 від 01.08.2014 року. Вказаний проект відведення та рішення від 11.07.2014 року за №1363 не оскаржувались та є чинними.

Вказане вище рішення про затвердження проекту відведення земельної ділянки було прийнято за наслідками поданого ОСОБА_4 проекту землеустрою, виготовленого відповідно до рішення Ужгородської міської ради від 29.03.2013 року за №865 «Про надання дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» яким Ужгородська міська рада надала дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,0230 га по вул. Ракоці, 2.

Вказані рішення органу місцевого самоврядування щодо надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки та затвердження такого проекту позивачем також не оскаржувались.

Відповідно до ст. 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності.

Судом встановлено, що земельна ділянка кадастровий номер 2110100000:05:001:0055, площею 0,0225 га по вул. Ракоці, 2 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі була сформована за відповідним кадастровим номером як об’єкт цивільних прав та за проектом відведення, затвердженим відповідачами в липні 2014 року.

Відтак, доводи позивача про необхідність застосування до спірних правовідносин положення частини 3 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» є помилковими, в силу того, що вказана норма Закону вступила в дію тільки з 01.01.2015р..

Так, відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України « Про регулювання містобудівної діяльності» частина 3 ст.24 цього Закону набирає чинності з 01.01.2013 року. Законом України від 19 вересня 2013 року №606-VII розділ V «Прикінцеві положення» Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» доповнено п.61 такого змісту: встановити, що дія частин третьої та четвертої статті 24 цього Закону до 1 січня 2015 року не поширюється на території, де відповідно до цього Закону не затверджені плани зонування або детальні плани територій.

Окрім того, суд бере до уваги, що згідно до ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності і зміна їх цільового призначення відповідно до цього Кодексу.

Натомість, позивач не оскаржує рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_4, він оскаржує рішення про затвердження оцінки вартості земельної ділянки та продаж її на відповідних умовах, відтак положення ч.3 ст.24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка передбачає, що у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється, до оскаржуваних рішень не відноситься.

Вказана норма ч. 3 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» може застосовуватись при оспоренні законності рішення Ужгородської міської ради №1363 від 11.07.2014р. яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0225 по вул. Ракоці 2 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

Суд також бере до уваги доводи відповідачів, що оскарження рішення, яким затверджувався проект відведення земельної ділянки (чи в оренду, чи у власність), з підстав порушення частини 3 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» так само не заслуговують на увагу з огляду на погодження проекту відведення земельної ділянки ОСОБА_4, відповідно до ч. 1-2 ст. 186-1 ЗК України (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), тобто проект землеустрою був погоджений Управлінням архітектури та містобудування Ужгородської міської ради.

Позивач подав суду окреме клопотання, яким долучив додаткові документи, що підтверджують його позицію та додав лист Міністерства культури України від 09.12.2013 року за №3878/10/61-13, який підтверджує, що вказаний центральний орган виконавчої влади також погодив проект відведення земельної ділянки ОСОБА_4.

Також, суд звертає увагу, що ч. 1 ст. 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до ч. 2 та ч. 4 ст. 116 ЗК України встановлено, що набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

За змістом ст.ст. 92 та 93 ЗК України земельна ділянка може бути надана у постійне користування (без встановлення строку) або в оренду (користування на певний строк).

Ч. 1 ст. 127 ЗК України визначено, що органи державної влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) громадянам, юридичним особам та іноземним державам на підставах та в порядку, встановлених цим Кодексом.

Суд, аналізуючи вищенаведені норми права приходить до висновку, що заборона, запроваджена ч. 3 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», застосовується для випадків передачі земельних ділянок у власність (коли земельна ділянка передається безоплатно у межах норм визначених ЗК України) та/або надання земельних ділянок у користування (постійне користування або оренда) і не поширюється на випадки продажу земельних ділянок на підставі цивільно – правових угод, проекти відведення (документація із землеустрою) на які була виготовлена та погоджена до вступу в дію ч. 3 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Відтак, відсутні правові підстави для поширення заборонної дії норми ч.3 ст.24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» на випадки продажу земельних ділянок вже сформованих/відведених в порядку ст. 79-1 ЗК України, за цивільно – правовими угодами, оскільки, це відмінна від передачі або надання, окремо врегульована форма набуття права на земельну ділянку.

Стосовно доводів позивача про порушення Ужгородською міською радою Закону України «Про охорону культурної спадщини» при прийнятті оспорюваного рішення та укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу земельної ділянки, то суд приходить до висновку про безпідставність таких доводів.

Так, в матеріалах справи наявні письмові документальні докази того, що земельна ділянка кадастровий номер 2110100000:05:001:0055 в м. Ужгород, вул. Ракоці, 2, до пам’яток історії, архітектури та/або містобудування не відноситься.

Листом від 11.07.2017р. №01-13/758 управління культури Закарпатської обласної державної адміністрації надало інформацію представнику відповідача, що в управлінні відсутні відомості стосовно належності земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:05:001:0055 в м. Ужгород, вул. Ф.Ракоці, 2, до пам’яток історії, архітектури та/або містобудування.

Окрім того, судом досліджено лист КП «Архітектурно – планувальне бюро» №466 від 14.09.2017р., яким надано чітку інформацію стосовно того, що з яких невід’ємних частин складається об’єкт нерухомого майна по вул. Ракоці, 2, а саме зазначено, що за вказаною поштовою адресою значиться об’єкт, комплекс будівель (основна частина літ. А, А1, А2, А3, А4, А5 загальною площею 2 593,1 м.кв. та склад літ. Б, загальною площею 115,1 м.кв.) до складової частини якого також відноситься внутрішній двір, що відображено на експлікаціях генерального плану (схеми) земельної ділянки.

Судом встановлено, що земельна ділянка кадастровий номер 2110100000:05:001:0055, щодо якої Ужгородською міською радою було прийнято рішення №1874 від 29.10.2015р. є окремим об’єктом, який не входить до складу комплексу будівель пам’ятки архітектури національного значення – амбар та винний льох (охоронний номер 1107).

До такого висновку приходить і суд аналізуючи наданий позивачем ОСОБА_6 пам’ятки архітектури та містобудування №38 від 30.11.2004р., охоронний договір №27 від 30.11.2004 року, схему генерального плану земельної ділянки за 1963,1996, 2001 року, реєстраційне посвідчення від 28.03.1997 року, свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 14.04.2004 року серії САА за №910059 та матеріали інвентаризаційної справи №3738 щодо будинковолодіння за адресою вул. Ракоці 2 в м. Ужгороді.

У матеріалах справи відсутні документальні докази на підтвердження того, що історична пам’ятка архітектури національного значення – амбар та винний льох (охоронний номер 1107), про яку зазначає позивач, розташована на конкретній земельній ділянці з кадастровим номером 211010000:05:001:0055 площею 0,0225 по вулиці Ракоці 2.

Відносно позовної вимоги щодо визнання недійним договору купівлі – продажу від 03.11.2015 року земельної ділянки по вул. Ракоці, 2, який укладений Ужгородською міською радою з ОСОБА_4, що посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за №771, то суд приходить до висновку про безпідставність такої вимоги.

Позивач зазначає в наданому суду позові, що договір купівлі – продажу від 03.11.2015 року земельної ділянки по вул. Ракоці, 2, порушує публічний порядок, суперечить інтересам держави і суспільства, а також укладений без дотримання умов дійсності правочинів, визначних ст. 203 ЦК України.

Відповідно до ч. 3 ст. 228 ЦК України правочин, який суперечить інтересам держави і суспільства є оспорюваним правочином, який може бути визнаний недійсним з одночасним застосуванням судом визначених цією нормою наслідків недійсності. З цією метою істотними обставинами, які підлягає доведенню є завідома суперечність інтересам держави і суспільства та наявність умислу у однієї або обох сторін правочину.

Відповідно до ч. 2 ст. 228 ЦК України, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Згідно ч. 2 ст. 215 ЦК України у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Суд констатує, що доказів завідомої суперечності договору від 03.11.2015р. купівлі – продажу земельної ділянки по вул. Ракоці, 2, який укладений Ужгородською міською радою з ОСОБА_4 інтересам держави і суспільства, а також доказів умислу сторін на вчинення такого правочину у справі не має.

Відповідно до норми ст. 203 ЦК України, законодавець навів виключні підстави для визнання недійсним правочину, жодну з переліку обставин визначених у вказаній нормі позивач не навів.

Варто звернути увагу на п. 5 Постанови пленуму Верховного суду України за №9 від 16.11.2009 року, який передбачає, що вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена, як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Якщо під час судового розгляду встановлено відсутність у позивача права на задоволення позову про визнання оспорюваного правочину недійсним, суд має відмовити в задоволенні позову. Відповідно до п. 3 ст. 215 ЦК ( 435-15 ) вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлена тільки особами, визначеними у ЦК ( 435-15 ) й інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів - а саме, однією зі сторін, або заінтересованою стороною, тобто права яких вже були порушені на момент звернення до суду.

Окрім того, ст. 316 ЦК України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною 4 статті 373 ЦК України власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Пунктом «а» частини 1 статті 81 Земельного кодексу України визначено, що право власності на земельну ділянку громадянами України набувається на підставі, зокрема, придбання за договором купівлі – продажу.

Статтею 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейським судом з прав людини сформульовано позиції згідно з якою особа – суб’єкт приватного права, не може відповідати за помилки державних органів (чи органів місцевого самоврядування) при прийнятті останніми рішень чи укладенні відповідних договорів, а державні органи або треті особи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що державні органи при укладенні цих договорів припустилися помилки.

Наведене прослідковується у рішеннях Європейського суду з прав людини по справам «Стретч проти Об’єднаного королівства Великобританії і Північної Ірландії» та «Федоренко проти України».

Суд погоджується з доводами позивача, що відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Але, оспорюючи рішення Ужгородської міської ради №1874 від 29.10.2015р. позивач жодним чином не наводить наявність у нього дійсних прав на земельну ділянку по вулиці Ракоці 2, які підлягають захисту або відновленню. Не заслуговує на увагу і та позиція, що позивач є користувачем земельної ділянки по вулиці Ракоці 2, адже жодного доказу з цього приводу суду не надано.

Позивач не довів суду наявність безпосереднього відношення (дійсного речового права) по відношенню до предмету спору, яким він обґрунтовує свої право на звернення до суду з позовною заявою. Жодним доказом у справі не стверджується та обставина, що позивач позбавлений права користування історичною пам’яткою, про яку він зазначає в мотивувальній частині позовної заяви.

Що ж до земельної ділянки за кадастровим номером 211010000:05:001:0055 по вулиці Ракоці 2 то право власності на таку набуто відповідачкою у встановленому законом порядку та відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, її право власності є непорушним.

Окрім того, матеріалами справи підтверджується, що земельна ділянка по вулиці Ракоці 2 до прийняття Ужгородською міською радою спірного рішення №1874 від 29.10.2015р. протягом тривалого часу (з 2009 року) перебувала оренді ОСОБА_4, що підтверджується численними договорами оренди та викопіюваннями з генерального плану міста Ужгорода, погоджених головним архітектором відповідно.

Позивачем не наведено доказів, того, що у зв’язку з прийняттям Ужгородською міською радою спірного рішення №1874 від 29.10.2015р. для нього змінився режим користування цією земельною ділянкою по відношенню до того коли ця ж земельна ділянка перебувала на правах оренди у відповідачки.

Суд бере до уваги доводи відповідачів у справі, що рішення Ужгородської міської ради від 29.10.2015р. №1874, яке є предметом оскарження у даній справі, вичерпало свою дію, оскільки на підставі вказаного рішення Ужгородською міською радою з ОСОБА_4 вже було укладено договір купівлі – продажу від 03.11.2015р. земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_5, запис в реєстрі відповідно за №771.

Варто зазначити, що оскарження рішення та теоретично можливе скасування в судовому порядку, не дає право позивачу на застосування реституції, не встановлює недійсність правочину, яка встановлюється тільки з підстав невідповідності ст. 203 ЦК України.

Положення статті 16 ЦК України передбачають захист цивільних прав та інтересів судом та визначають способи такого захисту, і встановлюють, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Ефективним засобом захисту є такий, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідком, спричиненим цим порушенням.

Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16.04.2009 року №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб’єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв’язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Отже, скасування такого акта не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття прав власності на земельну ділянку або укладення договору оренди юридичною чи фізичною особою має вирішуватися за нормами цивільного законодавства.

Ураховуючи наведене, позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у такий спосіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Варто звернути увагу, що колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах, Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб’єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачі земельних ділянок у власність, укладення договору оренди) позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

Аналогічну позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі №21-405а14 та від 24.03.2016 року у справі №916/187/15-г.

Частиною 1 статтею 1 протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод декларовано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності повинно бути дотримано приписи справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Такі вимоги практики ЄСПЛ відображені у постанові Верховного Суду України від 8 вересня 2013 року №6-92 цс13, про що вже зазначалось третьою особою у запереченнях на позовну заяву.

З огляду на вище наведене суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав в задоволенні позовних вимог, а відповідно і відсутні підстави для стягнення судових витрат в порядку норми ст. 88 ЦПК України.

На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 164, 209, 212, 214, 215, 218, 224-226, 228, 294 ЦПК України, суд, -

Р І Ш И В:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, адреса: 88000, Закарпатська обл., м. Ужгород, вул. Філатова, буд. 17) до Ужгородської міської ради (88000, Закарпатська обл., м.Ужгород, площа Поштова, 3) та ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_2, 88000, Закарпатська обл., м.Ужгород, вул.Берчені, буд. 98 «Б») про скасування рішення Ужгородської міської ради від 29.10.2015р. №1874 про затвердження вартості та продаж ОСОБА_4 земельної ділянки з кадастровим номером 211010000:05:001:0055 площею 0,0225 по вулиці Ракоці 2 та визнання недійсним договору купівлі – продажу земельної ділянки від 03.11.2015р., що укладений Ужгородською міською радою з ОСОБА_4 щодо земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:05:001:0055, площею 0,0225 га по вул. Ракоці, 2, що посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за №771 – відмовити в повному обсязі.

Апеляційну скаргу на рішення суду можна подати протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду ОСОБА_7М