Постанова № 71079855, 19.12.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/5665/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 грудня 2017 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Завальнюка І.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобовязання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернулася до суду із вказаним адміністративним позовом, в якому просить суд визнати наказ № 174 від 14.09.2017 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірним та скасувати його; зобовязати відповідача прийняти рішення про оформлення зазначених документів.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області не прийняло до уваги реальні побоювання ОСОБА_1 ОСОБА_3 ОСОБА_2 за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності ОСОБА_4. Батько позивача працював менеджером в готелі «Кабул», що й слугувало причиною виїзду з країни походження через загрозу з боку представників радикального угрупування «Талібан». У випадку повернення життю та свободі позивача буде загрожувати небезпека, що суперечить ст.3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод». Будь-яких конкретних обставин, які унеможливлюють повернення позивача до ОСОБА_4 в адміністративному позові не зазначено, натомість позов складається з інформації по країні походження позивача.

Ухвалою суду від 06.11.2017 відкрито провадження у справі та призначено до судового розгляду на 21.11.2017.

Ухвалою суду від 21.11.2017 провадження у справі зупинено за клопотанням представника відповідача для забезпечення явки позивача в судове засідання.

05.12.2017 у вирішення питання про поновлення провадження у справі оголошена перерва, оскільки обставини, які слугували підставою для зупинення провадження по справі, не відпали.

Ухвалою суду від 19.12.2017 провадження по справі поновлено.

Позивач до суду не зявилася, про час та місце судового розгляду справи повідомлена належним чином. Згідно наданого представником позивача до канцелярії суду клопотання, останній просив розглянути справи без його участі в порядку письмового провадження.

Представник відповідача до суду не з'явився, про час та місце судового розгляду справи повідомлений належним чином. Згідно наданих до суду відповідачем письмових заперечень, відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити, зазначивши, що позивач повторно звернулася за захистом із тотожною заявою, яка рішенням № 62 від 31.03.2016 була залишена без задоволення та підтверджена в судовому порядку. Повторне звернення позивача не містить інших обґрунтувань та аргументів для надання захисту іноземцю, а навпаки не узгоджується із попереднім зверненням, тому заяву обґрунтовано також залишено без задоволення. У цілому звернення позивача має на меті лише легалізацію на території України до моменту потрапляння в європейські країни, що свідчить про зловживання процедурою звернення за захистом.

На підставі ч.9 ст.205 КАС України, згідно з якою - якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не зявилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта, - справа розглянута в порядку письмового провадження.

Судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1 ОСОБА_2 є громадянкою ОСОБА_4, уродженкою ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю таджичка, за віросповіданням - мусульманка. Рідна мова дарі, володіє мовами пушту, урду, англійською, має неповну середню освіту (11 класів). За сімейним станом незаміжня, виїхала з ОСОБА_4 з батьками, братом і сестрою.

Позивач виїхала з ОСОБА_4 в складі родини (батьків, брата та сестри) в жовтні 2015 року літаком Кабул-Москва на підставі національного паспорту та візи до РФ (місто Москва). На території РФ перебувала протягом місяця, за міжнародним захистом не зверталася. На територію України потрапила нелегально, поза пунктом пропуску, приблизно 25.11.2015 року. Наприкінці 2015 року позивача було затримано та розміщено у пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, де вона перебувала у період з 09.12.2015 року по 25.02.2016 року.

Вперше ОСОБА_1 ОСОБА_2 звернулася до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській 21 березня 2016 року.

Щодо причин виїзду ОСОБА_1 ОСОБА_2 з країни громадянської належності вона зазначила, що не може повернутись до Батьківщини через побоювання примусового одруження та фізичної розправи з боку командира талібів на ім'я Мулла Манзур, який вимагав від батька та брата співпрацювати з ним.

За результатами розгляду особової справи № 2016OD0057 громадянки ОСОБА_4 ОСОБА_1 ОСОБА_2, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшло висновку щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом №62 від 31 березня 2016 року начальника Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області, у відповідності до ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянки ОСОБА_4 ОСОБА_1 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, особова справа № 2016OD0057.

Не погодившись із вищезазначеним рішенням, позивач оскаржила його в судовому порядку (справа № 815/1703/15). Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 18.11.2016, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2017, в задоволенні позову відмовлено.

Вирішуючи справу, суди обох інстанцій виходили із того, що під час анкетування позивач зазначала, що прибула в Україну 25.11.2015, за захистом не зверталася, однак ця інформація не відповідає дійсності, оскільки позивач зверталася за міжнародним захистом до ГУ ДМС у м. Києві, їй була видана довідка про звернення за захистом в Україні, однак розгляд заяв призупинено через неявку на співбесіду та зазначена довідка визнана недійсною. При цьому 05.12.2015 позивача затримано в районі с. Фалемичі Волинської області за спробу незаконного перетину державного кордону України у напрямку ОСОБА_5.

Крім того, позивач виїхала з ОСОБА_4 до Російської Федерації, на території якої перебувала на протязі 1 місяця, та згідно із п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» вона знаходилися в третій безпечній країні та не звернулася за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту за місцем знаходження. Неможливо вважати проїзд через територію Російської Федерації транзитним, оскільки транзитний проїзд через територію РФ здійснюється, як правило, без права на зупинку. Враховуючи той факт, що позивач потрапила на територію Російської Федерації легально, в разі обґрунтованості побоювань зазнати переслідувань на Батьківщині, вона мала звернутися за захистом на території Російської Федерації.

Також, аналізом інформації з міжнародних правозахисних організацій можливо дійти висновку, що соціально-політична ситуація в ОСОБА_4, а саме в м. Кабул є задовільною. Інформацією по країні походження підтверджується можливість використання іноземцем альтернативи внутрішнього переміщення.

Причиною виїзду з країни громадянської належності позивач зазначила погрози від командира радикального руху «Талібан» на ім'я Мулла Манзур, проте перевіркою інформації по країні походження встановлено, що Мулла Манзур був головою радикального руху «Талібан» в ОСОБА_4 та ймовірно загинув в грудні 2015 року.

При прийнятті рішень суди врахували наявні розбіжності в інформації, наданої під час анкетування позивачів по справі № 815/1703/16 (ОСОБА_1 ОСОБА_6 Хусейн, ОСОБА_7 ОСОБА_8 Ахмад, ОСОБА_9 ОСОБА_2, ОСОБА_10 ОСОБА_2 ОСОБА_1 ОСОБА_2) та співбесід з ними.

Зокрема, позивачі зазначали, що хотіли потрапити в Україну, яку вважають безпечною країною, однак, з матеріалів справи вбачається, що позивачі були затримані при спробі перетину кордону з Польщею.

Позивачі зазначали про те, що сестра ОСОБА_7 ОСОБА_8 Ахмад повідомляла про небезпеку для їх життів та реальність погроз від Мулла Манзур, проте ОСОБА_7 ОСОБА_8 Ахмад під час анкетування навіть не зазначив сестру в анкеті та повідомив, що у нього є два брати, а батьки померли.

Крім того, мати та сестри ОСОБА_9 ОСОБА_2 зазначали про те, що люди Мулла Манзур вимагали від нього закласти вибухівку в школі, однак, його батько ОСОБА_7 ОСОБА_8 Ахмад цієї інформації не зазначає.

ОСОБА_7 ОСОБА_8 Ахмад зазначав в анкеті, що Мулла Манзур особисто погрожував йому та вимагав співпрацювати, але під час співбесіди він зазначив, що не бачив Мулла Манзур, а розмовляв з його довіреними особами.

ОСОБА_7 ОСОБА_6 Хусейн зазначала, що її діти не знали про погрози, однак ця інформація спростовується проведенням співбесід з ними.

Наявність розбіжностей в анкетах та протоколах співбесід позивачів, їх намагання потрапити до ОСОБА_5 при знаходженні в безпечній країні, не звернення за захистом в РФ при перетині кордону цієї країни легально, неповідомлення та уникнення інформації щодо звернення за захистом в Україні раніше, наявність інформації про смерть особи, яка позивачам погрожувала, дає підстави вважати заяви позивачів явно не обґрунтованими, а інформацію щодо загрози їх життю та здоровю в країні походження сумнівною.

Таким чином, судами не встановлено обставин, які б свідчили про необхідність надання міжнародного захисту позивачам в Україні, оскільки вони не зазнавали жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тобто, у них відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвами переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

На підставі викладеного суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку, що, зокрема позивач ОСОБА_1 ОСОБА_2, не надала жодних переконливих пояснень або підтверджень щодо погроз та переслідувань, які були спрямовані на його адресу. Зазначені обставини та суперечливі пояснення позивача дають підстави вважати історію позивача щодо причин неможливості повернення до ОСОБА_4 неправдивою та надуманою з метою легалізації перебування на Україні у пошуках кращих умов життя.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10.04.2017 позивачу відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18.11.2016 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2017 у справі за її позовом до ГУ Державної міграційної служби в Одеській області про скасування рішення, зобовязання прийняти рішення, а ухвалою Верховного Суду України від 26.07.2017 відмовлено у допуску до провадження Верховного Суду України справи.

07.09.2017 ОСОБА_1 ОСОБА_2 повторно звернулася до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом ГУ ДМС України в Одеській області № 174 від 14.09.2017 ОСОБА_1 ОСОБА_2 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає зазначене рішення обґрунтованим, а позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню у звязку з наступним.

З огляду на матеріали справи, під час анкетування 11.09.2017 позивач зазначила, що прибула до України приблизно 2,5 року тому, одразу звернулась за захистом в м. Києві, але результатом звернення була відмова в захисті. Однак, як встановлено вище судом, 08.10.2015 позивач звернулась з заявою до ГУ ДМС в м. Києві, проте саме через уникнення особою процедурних заходів розгляд її особової справи було призупинено відповідно до наказу від 29.10.2015 № 60.

Під час проведення протоколу співбесіди 14.09.2017 позивач зазначила, що її родина мала намір виїхати до безпечної країни. Протягом 20-25 діб вона перебувала у РФ, звернення за міжнародним захистом не здійснювала, пояснюючи це тим, що посередник зачинив всю родину в квартирі і вони не моли змоги вийти. В той же час, під час попереднього звернення (протокол співбесіди від 31.03.2016) позивач стверджувала, що не зверталась за захистом в РВ через чутки про «відсутність документування» в зазначеній країні, що не відповідає дійсності.

В ході співбесіди 14.09.2017 позивач повідомила, що після відмови ГУ ДМС України в м. Києві вона разом із родиною збиралась звернутися за захистом до іншого міста України. Втім, 05.12.2015 позивача разом із родиною було затримано в районі с. Фалемичі Волинської області при спробі незаконного перетину державного кордону України у напрямку ОСОБА_5, після чого розміщено у ПТПІ. Зазначене свідчить про намір позивача свідомо потрапити до європейських країн та відсутність необхідності у міжнародному захисті на території України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закон).

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Вирішуючи спір, суд враховує, що ані під час анкетування, ані при проведенні інтервю, рівно як і в адміністративному позові, позивач не змогла довести існування погроз, небезпеки, переслідування тощо; не було надано жодних додаткових пояснень до управління міграційної служби, які б могли якимось чином вплинути на розгляд її особової справи в площині надання додаткового захисту в Україні.

Крім того, відповідним доводам та обґрунтуванням вже була надана оцінка управлінням міграційної служби під час першого звернення позивача за захистом і правомірність якої підтримана в ході судового розгляду справи № 815/1703/16. При цьому передбачене ч.4 ст.78 КАС України звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні встановлює обовязок суду враховувати такі обставини при вирішенні даної справи.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 ОСОБА_11 Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

В той же час, суд враховує, що в регіоні постійного проживання позивача м. Кабул, ОСОБА_4 відсутні відкриті збройні конфлікти згідно відомостей від 01.04.2017 ресурсу Aljazeera.com, відповідно до якого Європейська влада стверджує, що депортовані до ОСОБА_4 не відповідають критеріям шукачів захисту і що такі крупні міста, як Кабул, досить безпечні.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні її громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтувала неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що реальними обставинами звернення позивача до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, остання не навела фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. В той же час відповідач, в силу ч.2 ст.77 КАС України, довів суду необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і правомірність свого рішення.

Враховуючи вищевикладене та беручи до уваги відсутність будь-яких доказів існування зазначених переслідувань стосовно позивача, з урахуванням розбіжностей у поданій позивачем інформації під час подання заяв, проходження співбесід суд дійшов висновку про обґрунтованість оскаржуваного рішення № 174 від 14.09.2017, яким позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже суд приходить до висновку про те, що заявлені в даному адміністративному позові позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини.

Керуючись ч.9 ст.205, ст.ст. 242-246 КАС України, суд

В И Р І Ш И В:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 (65122, АДРЕСА_1) до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44; код ЄДРПОУ 37811384) про визнання неправомірним та скасування рішення, зобовязання вчинити певні дії відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його складення через суд першої інстанції до Одеського апеляційного адміністративного суду.

Суддя І.В. Завальнюк