Ухвала суду № 71079729, 11.12.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/6107/17

У Х В А Л А

11 грудня 2017 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючої судді Потоцької Н.В.

за участю секретаря Сердюк І.С.

сторін:

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні клопотання представника відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду,-

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Одеського окружного суду знаходиться справа за позовом ОСОБА_1 до Одеської митниці Державної фіскальної служби про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, моральної та матеріальної шкоди.

В судовому засіданні 11.12.2017 р. представник відповідача заявив клопотання про залишення адміністративного позову без розгляду, яке обґрунтоване наступним.

Наказом Одеської митниці ДФС від 04.08.2017 № 755 "По особовому складу", на виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 07.03.2017 у справі № 815/2537/15, скасований пункт 1 наказу Одеської митниці ДФС від 01.04.2015 № 341-о "Про звільнення ОСОБА_1М." в частині звільнення 02.04.2015 ОСОБА_1 з займаної посади старшого державного інспектора відділу митного оформлення № 1 митного поста "Іллічівськ" Одеської митниці ДФС, яку він обіймав тимчасово, на період відсутності основного працівника ОСОБА_4 з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України); поновлений з 02.04.2015 ОСОБА_1 на посаді старшого державного інспектора відділу митного оформлення № 1 митного поста "Чорноморський" Одеської митниці ДФС.

Адміністративний позов ОСОБА_1 датований 24.11.2017, тобто поданий до суду після закінчення встановленого ч.З ст.99 КАС України місячного строку звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Крім того, наказом Одеської митниці ДФС від 01.04.2015 №341-о "Про звільнення ОСОБА_1М.и звільнено ОСОБА_5 02.04.2015 із займаної посади старшого державного інспектора відділу митного оформлення № 1 митного поста "Іллічівськ" Одеської митниці ДФС, яку він обіймав тимчасово, на період відсутності основного працівника ОСОБА_4, з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 72 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України).

Отже, з моменту звільнення ОСОБА_1 (02.04.2015) та до моменту подання ним позову про відшкодування моральної та матеріальної шкоди (24.11.2017) пройшло приблизно 2 роки та 7 місяців, тобто позов поданий до суду після закінчення встановленого ч. 2, 3 ст. 99 КАС України шестимісячного та місячного строку звернення до суду.

Позивач та його представник заперечували проти задоволення клопотання, зокрема, зазначивши, що строк звернення до суду не застосовується у разі стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Розглянувши клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду, судом встановлено наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 КАС України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Виходячи з рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом як принципу здійснення правосуддя в адміністративних судах (п. 3 ст. 7 КАС України), правила ст. 99 КАС України поширюються і на звернення до адміністративного суду особи з позовом у випадках, встановлених законом.

Згідно з ч. 1 ст. 99 КАС України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим кодексом або іншими законами.

Частиною 3 ст. 99 КАС України передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

ОСОБА_6 України, проголосивши Україну соціальною, правовою державою, визначив зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема її обов'язок щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини (статті 1, 3). Складовою цього обов'язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (частина четверта статті 13, частини перша, друга, сьома статті 43 Конституції України). Конституційний Суд України в Рішенні від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід'ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини).

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону, як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходить з того, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.

Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Відповідно до частини третьої статті 94 Кодексу питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається Кодексом, Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 3 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов'язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону, зокрема щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника.

Відповідно до частини сьомої статті 43, частини першої статті 55 Конституції Україниправо на своєчасне одержання винагороди за працю працівник може захистити в суді. Конституційний Суд України в Рішенні від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004 зазначив, що забезпечення прав і свобод потребує законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини). У статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI, статтях 1, 3, 15 Цивільного процесуального кодексу України передбачено порядок здійснення судочинства стосовно справедливого розв'язання, зокрема, трудових спорів.

Реалізація права на судовий захист невід'ємно пов'язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права. ОСОБА_6 нормативним актом, що регулює строки звернення до суду про вирішення спорів у порядку цивільного судочинства, є Цивільний кодекс України (далі - ЦК України), який установлює інститут позовної давності і містить положення щодо часових меж, упродовж яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу.

Норми ЦК України визначають загальну позовну давність тривалістю у три роки (стаття 257), а також спеціальну позовну давність (стаття 258), яка може бути скороченою або більш тривалою за загальну позовну давність. Крім того, частина перша статті 268 ЦК України містить перелік позовних вимог, на які позовна давність взагалі не поширюється, а в частині другій цієї статті зазначено, що законом можуть бути встановлені додатково інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

У частині першій статті 233 Кодексу передбачено скорочені строки позовної давності для звернення працівника до суду: один місяць - у справах про звільнення; три місяці - щодо вирішення інших трудових спорів. Однак відповідно до частини другої статті 233 Кодексу "у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком".

Отже, Конституційний Суд України (рішення у справі № 1-13/2013 за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці") в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

З урахуванням сукупності викладених обставин, суд не вбачає підстав для задоволення клопотання представника відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду.

Керуючись ст. ст. 99, 100, 133, 160, 165, 167 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні клопотання представника відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду - відмовити.

Ухвала може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі в 5-денний строк з дня отримання ухвали апеляційної скарги.

Суддя Потоцька Н.В.