Рішення № 71075923, 12.12.2017, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 715-77-21, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" грудня 2017 р.Справа № 922/6554/15

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Аюпової Р.М.

при секретарі судового засідання Васильєві А.В.

розглянувши справу

за позовом Приватного акціонерного товариства "Харківський коксовий завод", м. Харків, Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: 1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Коксотрейд, м. Дніпро; 2. Приватне акціонерне товариство "Термолайф", м. Харків, 3. Акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю "CARBO TRADING LIMITED" (Private company limited by shares «CARB0 TRADING LIMITED» (Кіпр) (Private company limited by shares «CARBO TRADING LIMITED», до Публічного акціонерного товариства "Сбербанк ", м. Київ, Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: 4. Відокремлений підрозділ ПАТ "Сбербанк" - Харківське відділення №5 ПАТ "Сбербанк"; 5. Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк", м. Київ; 6. Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, м. Київ; 7. Національний банк України, м. Київ, про та за позовом третьої особи до про визнання недійсним договору Товариства з обмеженою відповідальністю " Аромасервіс", м. Київ, 1. Публічного акціонерного товариства "Сбербанк", м. Київ 2. Приватного акціонерного товариства "Харківський коксовий завод", м. Харків, Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні першого відповідача: 4. Відокремлений підрозділ ПАТ "Сбербанк" - Харківське відділення №5 ПАТ "Сбербанк"; 5. Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк", м. Київ; 6. Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, м. Київ; 7. Національний банк України, м. Київ, визнання договору про відкриття кредитної лінії недійсним.

за участю представників сторін:

позивача за первісним позовом - Красінський І.С., дов. від 20.07.2017 року; відповідача за первісним позовом та позовом третьої особи - Гуляєв А.В., дов. № 531 від 04.12.2017 року; Гур'єв М.В,, дов. № 490 від 31.10.2017 року.

третьої особи (Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк") - Ієвлєва Н.В., дов. № 09/12/523 від 18.10.2017 року.

Інші учасники судового процесу - не з'явились.

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство "Харківський коксовий завод" (позивач) звернувся до господарського суду Харківської області із позовною заявою до відповідача - Публічного акціонерного товариства "Сбербанк", в якій позивач просить: визнати недійсним в частині договір про відкриття кредитної лінії №26-В/12/66/Юо від 04.09.2012р. між позивачем та відповідачем щодо надання кредиту в сумі 7150000,00 доларів США; визнати припиненими зобов'язання позивача перед відповідачем з повернення кредиту 15384,22 доларів США та відсотків за користування ним за договором про відкриття кредитної лінії №26-В/12/66/ЮО від 04.09.2012р. Крім того, позивач просить судові витрати покласти на відповідача.

Також розглядається позов третьої Товариства з обмеженою відповідальністю "Аромасервіс", м. Київ до Публічного акціонерного товариства "Сбербанк" та Приватного акціонерного товариства "Харківський коксовий завод", про визнання договору про відкриття кредитної лінії № 26-В/12/66/ЮО від 04.09.2012р., укладеного між Приватним акціонерним товариством "Харківський коксовий завод" та Публічним акціонерним товариством "Дочірній банк Сбербанку Росії", недійсним.

Рішенням господарського суду Харківської області від 25.04.2016р. у справі № 922/6554/15 (суддя Светлічний Ю.В.) позов Приватного акціонерного товариства "Харківський коксовий завод" задоволено. Визнано недійсним в частині договір про відкриття кредитної лінії №26-В/12/66/Юо від 04.09.2012р. між Приватним акціонерним товариством "Харківський коксовий завод" та Публічним акціонерним товариством "ДОЧІРНІЙ БАНК СБЕРБАНКУ РОСІЇ" (нове найменування ПАТ Сбербанк") щодо надання кредиту в сумі 7150000,00 доларів США. Визнано припиненими зобов'язання Приватного акціонерного товариства "Харківський коксовий завод" перед Публічним акціонерним товариством "ДОЧІРНІЙ БАНК СБЕРБАНКУ РОСІЇ" (нове найменування Публічне акціонерне товариство Сбербанк") з повернення кредиту 15384,22 доларів США та відсотків за користування ним за договором про відкриття кредитної лінії №26-В/12/66/ЮО від 04.09.2012р. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Сбербанк" на Публічного акціонерного товариства "Харківський коксовий завод" судовий збір у розмірі 2436,00 грн.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 21.06.2016р. рішення господарського суду Харківської області від 25.04.2016р. у справі № 922/6554/15 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 19.10.2016р. постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21.06.2016р. та рішення господарського суду Харківської області від 25.04.2016р. у справі № 922/6554/15 скасовано. Справу направлено на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

02.11.2016р. автоматизованою системою документообігу господарського суду Харківської області справу призначено для розгляду судді Аюповій Р.М.

Ухвалою господарського суду від 03.11.2016р. призначено справу до розгляду у судовому засіданні на 21.11.2016р. о 12:00 год.

Ухвалою господарського суду від 11.01.2017р. залучено до участі у справі третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача за первісним позовом: Товариство з обмеженою відповідальністю "Коксотрейд, м. Дніпро; Приватне акціонерне товариство "Термолайф", м. Харків; Акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю "CARBO TRADING LIMITED" (Private company limited by shares «CARB0 TRADING LIMITED» (Кіпр). Залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Харківське відділення № 5 ПАТ "Сбербанк", м. Харків. Визначено граничний термін розгляду справи у відповідності з Конвенцією Про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних та комерційних справах від 15.11.1965 р. - до 11.01.2018р. Провадження у справі 922/6554/15 зупинено до отримання підтвердження виконання судового доручення про вручення третій особі - Акціонерному товариству з обмеженою відповідальністю "CARBO TRADING LIMITED" позовної заяви та ухвали суду від 11.01.2017р. Розгляд справи відкладено на 31.07.2017р. о 12:00 год.

Ухвалами господарського суду розгляд справи неодноразово відкладався.

У судовому засіданні 12.12.2017р. представник позивача за первісним позовом позов підтримав, наполягав на його задоволенні.

Представник відповідача - ПАТ "Сбербанк" у судовому засіданні заперечував проти задоволення первісного позову та позову третьої особи.

Представник третьої особи - Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк" проти задоволення первісного позову та позову третьої особи заперечував.

Представник позивача за позовом третьої особи та інші учасники судового розгляду у судове засідання не з'явились, про причину неявки суд не повідомили, додаткових доказів, на виконання вимог ухвал суду, не надали.

Суд вважає за можливе розглянути справу по суті в даному судовому засіданні, вважає про належне повідомлення учасників судового процесу про розгляд справи господарським судом, а також про належне повідомлення третьої особи - Акціонерного товариства з обмеженою відповідальністю "CARBO TRADING LIMITED" (Private company limited by shares «CARB0 TRADING LIMITED» (Кіпр), виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 125 ГПК України у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.

Міжнародним актом, яким регулюється питання вчинення певних процесуальних дій на території іншої держави, є Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.1965 (далі - Конвенція), до якої Україна приєдналась 19.10.2000.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ця Конвенція застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Конвенції кожна Договірна Держава призначає Центральний Орган, обов'язком якого є отримання прохань про вручення документів, що виходять від інших Договірних Держав, і здійснення процесуальних дій відповідно до положень статей 3-6.

Відповідно до ст. 3 Конвенції орган влади чи судовий працівник, компетентний відповідно до права запитуючої Держави, направляють Центральному Органу запитуваної Держави прохання згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей. До прохання додається документ, що підлягає врученню, або його копія. Прохання і документ надаються в двох примірниках.

Відповідно до ст. 5 Конвенції Центральний Орган запитуваної Держави власноручно вручає документ або забезпечує його вручення відповідним органом: а) у спосіб, визначений його внутрішнім правом для вручення документів, складених в цій державі, особам, що перебувають на її території, або Ь) в особливий спосіб, обумовлений запитуючим органом, якщо такий спосіб не є несумісним з законами запитуваної Держави. З урахуванням положень пункту (Ь) частини першої цієї статті документ може завжди бути вручений шляхом безпосередньої доставки одержувачу, який приймає його добровільно. Якщо документ має бути вручений відповідно до частини першої цієї статті, то Центральний Орган може вимагати, щоб документ був складений або перекладений офіційною мовою або однією з офіційних мов запитуваної Держави. Частина прохання, яка відповідає формуляру, доданому до цієї Конвенції, що містить короткий виклад суті документу, що підлягає врученню, вручається разом з документом.

Статтею 10 Конвенції встановлено, якщо запитувана Держава не заперечує, то ця Конвенція не обмежує: а) можливості надсилати судові документи безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном; Ь) можливості для судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуючої Держави здійснювати вручення судових документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави; с) можливості для будь-якої заінтересованої в судовому процесі особи здійснювати вручення судових документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави.

Отже, Конвенцією чітко встановлені способи та порядок вручення судових та позасудових документів за кордоном.

Так, ст. З Конвенції встановлений вичерпний перелік уповноважених осіб на вручення судових та позасудових документів за кордоном, якими є орган влади чи судовий працівник, компетентний відповідно до права запитуючої Держави.

Нотою, датованою 05.01.1984, Уряд Кіпру зазначив, що не заперечує проти способів передачі документів, передбачених у ст. 10 Конвенції, тобто безпосередньо поштою особам, які перебувають на території Республіки Кіпр.

Разом з тим, 06.09.2004 між Україною та Республікою Кіпр підписано Угоду про правову допомогу в цивільних справах, яка ратифікована Законом України № 2910-ІУ від 22.09.2005 та набрала чинності 18.03.2006, за умовами якої, громадяни однієї Договірної Сторони користуються на території іншої Договірної Сторони таким самим правовим захистом щодо своїх особистих та майнових прав, що й громадяни цієї іншої Договірної Сторони. Громадяни однієї Договірної Сторони мають право на вільний та безперешкодний доступ до судів та інших органів другої Договірної Сторони, до компетенції яких входять цивільні справи, і можуть звертатися до них, подавати клопотання і позови та здійснювати інші дії, необхідні у зв'язку з судовим розглядом, на тих самих умовах, що й громадяни другої Договірної Сторони. Положення цієї Угоди застосовуються до юридичних осіб, які мають своє місцезнаходження на території будь-якої з Договірних Сторін і які були створені відповідно до її законодавства. Правова допомога включає виконання судових процесуальних дій, передбачених законодавством запитуваної Договірної Сторони, зокрема опитування сторін, свідків та експертів, проведення експертиз, вручення та передачу документів, визнання та виконання судових рішень, а також інші дії відповідно до законодавства Договірних Сторін (статті 1, 5 Угоди).

Таким чином, Республіка Кіпр погодилась на вручення судових та позасудових документів як через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави, так і безпосередньо поштою особам, які перебувають на території Республіки Кіпр.

Чинним законодавством не передбачено інших способів повідомлення осіб- нерезидентів, окрім тих, що встановлені Конвенцією.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВГСУ від 03.11.2017 року по справі № 922/664/17.

Отже направлення відповідних судових документів поштою безпосередньо третій особі, яка перебуває на території Республіки Кіпр - Акціонерному товариству з обмеженою відповідальністю "CARBO TRADING LIMITED" (Private company limited by shares «CARB0 TRADING LIMITED» - є достатнім для продовження розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи та вислухавши пояснення представників сторін, господарським судом встановлено наступне.

Як вбачається із матеріалів справи, 20.09.2005р. між ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" та ПрАТ "Харківський коксовий завод" було укладено кредитний договір про відкриття кредитної лінії № 15-93/17-7671/05 від 20.09.2005р.

04.09.2012р. між ПАТ "Дочірній банк Сбербанку Росії" (нове найменування - ПАТ "Сбербанк") та ПрАТ "Харківський коксовий завод" був укладений договір про відкриття кредитної лінії № 26-В/12/66/ЮО від 04.09.2012р, за умовами пункту 1.5. якого, кредит надається на рефінансування заборгованості за кредитним договором про відкриття кредитної лінії № 15-93/17-7671/05, укладеним між позичальником та Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" 20.09.2005 року.

ПАТ "Дочірній банк Сбербанку Росії" згідно укладеного між сторонами договору від 04.09.2012р. надало ПрАТ "Харківський коксовий завод" кредит на загальну суму 7 165 384,22 доларів США., що підтверджується платіжними дорученнями № 30924345 від 05.09.2012р. та № 31129703 від 06.09.2012р.

В подальшому 06.09.2012р. із всієї суми отриманих кредитних коштів ПрАТ "Харківський коксовий завод" переказало платіжним дорученням № V2 від 06.09.2012р. на свій поточний рахунок, відкритий у третьої особи-1, суму 7 163 186,48 доларів США. 06.09.2012р. ПрАТ "Харківський коксовий завод" платіжним дорученням № 28 від 06.09.2012р. погасило третій особі-1 залишок заборгованості за кредитним договором-2 у розмірі 7 150 000,00 доларів США за рахунок тих же кредитних коштів, раніше отриманих ПрАТ "Харківський коксовий завод" від ПАТ "Дочірній банк Сбербанку Росії" за кредитним договором-1. Тобто мало місце використання кредитних коштів в сумі 7 150 000,00 доларів США згідно з їх цільовим призначенням, передбаченим пунктом 1.5. кредитного договору-1. Вказана обставина сторонами також не спростовується та підтверджена доказами у вигляді належним чином завірених копій вказаних платіжних доручень.

На думку позивача, отримані ним кредитні кошти не є кредитом відповідно до чинного законодавства України, а договір про відкриття кредитної лінії № 26-В/12/66ЮО від 04.09.2012р. має бути визнаний судом недійсним з підстав неодержання відповідачем в момент його укладення вимог закону. Зазначений кредитний договір позивач вважає таким, що протирічить положенням статті 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" і тому просив визнати його недійсним, звернувшись за захистом свого порушеного права.

Задовольняючи первісний позов, під час попереднього розгляду, суд виходив з того, що кредитний договір в частині суперечить положенням ст. 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність, оскільки ПАТ "Дочірній банк Сбербанку Росії" та ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" є спорідненими особами внаслідок опосередкованого володіння державою Російська Федерація 10-ма і більше відсотками їх статутного капіталу, а також внаслідок незалежної від формального володіння можливості значного впливу на їх управління та діяльність, зокрема, через афілійованих осіб контролерів. Також господарськими судами зазначено про те, що відповідна правова позиція знаходить своє підтвердження у наданому до матеріалів справи висновку науково-правової експертизи при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Крім того, у зв'язку з наявністю доказів того, що ПАТ "Харківський коксовий завод" сплатило частину відсотків за кредитним договором на користь ПАТ "Сбербанк" в сумі, що значно перевищує залишок дійсної частини кредиту у розмірі 15384,22 доларів США., то позовні вимоги в частині визнання припиненими зобов'язань з повернення суми кредиту 15384,22 доларів США та відсотків за користування ним за кредитним договором також правомірні та підлягають задоволенню.

Відмовляючи у задоволенні позову третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору - ТОВ "Аромасервіс", суд зазначив, що спірний кредитний договір не порушує права третьої особи саме як акціонера.

Направляючи справу до господарського суду Харківської області на новий розгляд, Вищий господарський суд України у своїй постанові від 19.10.2016р., зокрема зазначив наступне.

Так, господарські суди, визнаючи недійсним в частині договір про відкриття кредитної лінії № 26-В/12/66/Юо від 04.09.2012, не встановили, яке саме право позивача порушується, або не визнається або оспорюється у зв'язку з укладенням цього договору.

Крім того, як вбачається зі змісту позову, ПАТ "Харківський коксовий завод" підставою позову зазначив порушення під час укладення кредитного договору ч. 5 ст. 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Водночас, дійшовши висновку про те, що кредитний договір ПАТ "Харківський коксовий завод" та ПАТ "Дочірній банк Сбербанку Росії" укладений для рефінансування в тому числі кредитної заборгованості перед ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", що на думку господарських судів є порушенням вимог ч. 5 ст. 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність", господарські суди попередніх інстанцій не дослідили обставини справи щодо наявності або відсутності у сторін можливості на момент укладення оспорюваного договору дізнатися із загальнодоступних джерел про осіб, які мають ознаки пов'язаних з банком у розумінні вказаної вимоги Закону.

У цьому зв'язку, Вищий господарський суд вважає передчасними висновки господарських судів щодо строків позовної давності, оскільки без дослідження фактичних обставин справи наявності/відсутності у позивача можливості на момент укладення оспорюваного договору дізнатися із загальнодоступних джерел про осіб, які мають ознаки пов'язаних з банком, такі висновки є передчасними.

Як вбачається зі змісту оскаржених судових рішень, господарські суди дійшли висновку про те, що у матеріалах справи наявні докази, що ПАТ "Харківський коксовий завод" сплатило частину відсотків за кредитним договором на користь ПАТ "Сбербанк" в сумі, що значно перевищує залишок дійсної частини кредиту у розмірі 15384,22 доларів США., а тому позовні вимоги в частині визнання припиненими зобов'язань з повернення суми кредиту 15384,22 доларів США та відсотків за користування ним за кредитним договором підлягають задоволенню.

При цьому, господарські суди зазначили про те, що застосування реституції є неможливим, оскільки сторонами до матеріалів справи не були долучені докази обґрунтованих розмірів фактично сплачених сум, що повинні бути повернені іншою стороною у випадку застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, зокрема не надано документів, які б свідчили про розмір погашених відсотків, штрафних санкцій та розмір залишку заборгованості.

Крім того, Вищий господарський суд України зазначив, що, вирішуючи питання дотримання правил територіальної підсудності, суди також припустилися порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням вказівок Вищого господарського суду України, викладених у постанові від 19.10.2016р., господарський суд виходить з наступного.

Щодо вказівок Вищого господарського суду України про дотримання правил територіальної підсудності, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що відповідач-1 надав кредит відповідним юридичним особам за наведеними вище договорами, а тому зобов'язаними сторонами цих договорів є відповідач-2 та відповідач-3.

Так, першочерговим вирішенням у даній справі є питання розгляду позовних вимог стосовно договорів про відкриття кредитної лінії.

Відповідно до ст. 13,15 ГПК України, підсудність справ визначається за предметними і територіальними ознаками.

Так, ч. 1 ст. 15 ГПК України визначено, що справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, справи у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.

Пунктом 20.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 № 10 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" роз'яснено, що спори, пов'язані з укладанням, зміною умов, розірванням чи визнанням недійсними договорів, підлягають вирішенню господарським судом за місцем знаходження однієї з сторін, до якої звернувся заявник. У питаннях визначення підвідомчості і підсудності справ зі спорів про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними слід враховувати також викладене у п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними".

В пункті 1.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" зазначено, що за загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 15 ГПК України, територіальна підсудність господарським судам справ у спорах про визнання договорів недійсними визначається за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо. За наявності двох чи кількох відповідачів, які є зобов'язаними за договором, справа розглядається за місцезнаходженням одного з них за вибором позивача.

За приписами п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

З вищенаведених правових норм вбачається, що спір має розглядатись господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, а саме: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.

Оскільки судом встановлено належне виконання відповідачем-1 своїх зобов'язань за договорами про відкриття кредитної лінії від 04.09.2012р., то зобов'язаною стороною за договором відкриття кредитної лінії №26-В/12/66/Юо від 04.09.2012р. стало ПАТ "Харківський коксовий завод" місцезнаходженням якого є м. Харків.

Враховуючи те, що на момент подання позову зобов'язаними сторонами за договорами про відкриття кредитної лінії №26-В/12/66/Ю0 є ПАТ "Харківський коксовий завод" то, відповідно, такий спір підсудний господарському суду Харківської області.

Аналогічної правової позиції дотримується Вищий господарський суду України у постанові від 10.03.2017р. у справі № 904/43/16.

Так, правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів (ст.1 ГПК України), право на позов у особи виникає після порушення відповідачем її права, тобто захисту підлягає вже порушене право.

Згідно ст. 2 ГПК України господарський суд порушує провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної (в тому числі судової) влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі , в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом положень вказаних норм, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд, шляхом вчинення провадження у справах, здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Отже, вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати наявність чи відсутність факту порушення або оспорення відповідного права чи охоронюваного законом інтересу.

Відповідно до положень ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Оцінюючи встановлені правовідносини, суд приходить до висновку, що сторонами спірного правочину не було допущено порушень законодавства при укладанні кредитної угоди.

Так, відповідно до ч. 5 ст. 52 Закону України №2121-111 в редакції, яка діяла на час укладання спірного правочину, банку забороняється надавати кредити будь-якій особі для погашення цією особою будь-яких зобов'язань перед пов'язаною особою банку.

Таким чином, вирішення даного спору прямо залежить від кваліфікації ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" та ПАТ "Дочірній банк Сбербанку Росії" як пов'язаних між собою осіб.

Звертаючись до господарського суду з даним позовом, позивач, стверджує, що зазначені банки є пов'язаними особами в розумінні ст. 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон).

Натомість, суд вважає цей висновок хибним та таким, що прямо суперечить законодавству України, виходячи з наступного.

Так, згідно положень ч.2 ст. 52 Закону в редакції, яка діяла на час спірних правовідносин, пов'язаними особами для цілей даного закону визнавалися:

1) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів правління банку;

2) особи, які мають істотну участь у банку;

3) керівники юридичних осіб, які мають істотну участь у банку;

4) керівники та контролери споріднених осіб банку;

5) керівники та контролери афілійованих осіб банку;

6) афілійовані особи банку;

7) споріднені особи банку;

8) асоційовані особи будь-якої фізичної особи, зазначеної в пунктах 1 - 5 цієї частини;

9) юридичні особи, у яких асоційовані особи, визначені в пункті 8 цієї частини, є керівниками або контролерами.

Оскільки позивач у позові не зазначає конкретного пункту (пунктів) ст. 52 Закону, за яким він кваліфікує вищезазначені банки як пов'язані особи, а лише вказує у позові та поясненнях, що держава Російська Федерація опосередковано володіє більш ніж 10% статутного капіталу та здійснює значний вплив на управління банків через афілійованих осіб-акціонерів, суд аналізує спірні правовідносини за всіма пунктами, передбаченими ч.2 ст. 52 Закону.

Очевидно, що правовідносини, встановлені у даному спорі, не містять ознак, зазначених у п. 1, оскільки положення даного пункту пов'язують виключно банк та представників його менеджменту.

Ознаки п. 2 ч.2 ст. 52 Закону також відсутні.

Так, відповідно до положень ст. 2 Закону (визначення термінів) істотна участь - пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи.

Вищезазначені банки не приймають участь у статутному капіталі одне одного, не є акціонерами друг друга та не мають впливу один на одного.

Ознаки п.3 ч.2 ст. 52 Закону відсутні, оскільки зазначений пункт стосується виключно фізичних осіб.

Так, відповідно до ст. 2 Закону керівники юридичної особи - керівник підприємства, установи, члени виконавчого органу та ради (спостережної ради) юридичної особи.

Ознаки п.4 ч.2 ст. 52 Закону також відсутні, оскільки жодний з зазначених банків не є керівником або контролером споріднених осіб другого банку.

Так, відповідно до ст. 2 Закону контролером є фізична або юридична особа, щодо якої не існує контролерів - фізичних осіб та яка має можливість здійснювати вирішальний вплив на управління або діяльність юридичної особи шляхом прямого та/або опосередкованого володіння самостійно або спільно з іншими особами часткою в юридичній особі, що відповідає еквіваленту 50 чи більше відсотків статутного капіталу та/або голосів юридичної особи, або незалежно від формального володіння здійснювати такий вплив на основі угоди чи будь-яким іншим чином.

Там же надано визначення спорідненої особи, якою є юридична особа, яка має спільних з банком власників істотної участі.

В аспекті цього пункту, суд зазначає, що дефініція норми п.4 ч.2 ст. 52 Закону вимагає саме здійснення функції контролю за спорідненими особами або керівництва спорідненими особами. Безспірним фактом є те, що кожен із зазначених банків не керує і не контролює власників істотної участі іншого банку.

Так, власником істотної участі ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» є ВАТ «Сбербанк Росії». Власником істотної участі ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" є державна корпорація «Банк розвитку та зовнішньоекономічної діяльності» (Зовнішекономбанк).

Очевидно, що жодний з двох банків-резидентів не є контролером ВАТ «Сбербанк Росії» або ДК «Банк розвитку та зовнішньоекономічної діяльності» (Зовнішекономбанк).

Аналогічно відсутні ознаки п.5 ч.2 ст. 52 Закону, оскільки жодній з зазначених українських банків не є керівником або контролером афілійованих осіб іншого банку.

Так, відповідно до ст. 2 Закону афілійована особа банку - будь-яка юридична особа, в якій банк має істотну участь або яка має істотну участь у банку. Обґрунтування цього висновку колегії суддів співпадає із обґрунтуванням висновку щодо п.4 ч.2 ст. 52 Закону і наведено вище.

Відсутні і ознаки п.6 ч.2 ст. 52 Закону, оскільки зазначені банки - резиденти не є афілійованими особами відносно один одного.

Також відсутні ознаки п.7 ч.2 ст. 52 Закону, оскільки зазначені українські банки не є спорідненими особа один одному.

Так, відповідно до ст. 2 Закону споріднена особа банку - юридична особа, яка має спільних з банком власників істотної участі.

З огляду на дефініцію норми п. 7 ч.2 ст. 52 Закону для здійснення висновку про спорідненість двох зазначених українських банків необхідно встановити спільних для обох банків учасників істотної участі.

В цьому аспекті, суд вважає за необхідне підкреслити той факт, що держава Російська Федерація не є власником істотної участі в ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії».

Так, наведена вище дефініція істотної участі передбачає як пряме, так і опосередковане володіння особою статутним капіталом.

Очевидно, що держава РФ не є прямим володільцем статутного капіталу жодного із названих вище українських банків, тому в аспекті ознак п.7 ч.2 ст. 52 Закону мова може йти виключно про опосередковане володіння.

Законодавство України, яке діяло на час вчинення оспорюваного правочину, не містило вичерпної дефініції опосередкованого володіння капіталом, але п. 1.4. Положення про порядок подання відомостей про структуру власності, затвердженого Постановою Правління НБУ від 08.09.2011 р. №306 та зареєстрованого в МЮУ 18.10.11 р. за №1204/19942, яке було чинним на час укладання правочину визначалося, що опосередковане володіння участю в банку/юридичній особі настає, якщо особа самостійно або спільно з іншими особами (групою асоційованих осіб або групою інших осіб, пов'язаних угодою або спільними економічними інтересами, відносинами економічної та/або організаційної залежності, у тому числі двом особам, кожна з яких не має контролерів та одночасно є контролерами однієї юридичної особи (групи юридичних осіб):

здійснює контроль прямого власника участі в банку/юридичній особі,

та/або здійснює контроль групи прямих власників банку/юридичної особи,

та/або здійснює контроль особи, яка здійснює контроль зазначених вище осіб,

та/або набуває права голосу в розмірі 10 і більше відсотків статутного капіталу банку на загальних зборах учасників банку/юридичної особи за дорученням учасника (учасників) банку/юридичної особи,

та/або має незалежну від формального володіння можливість вирішального впливу на керівництво чи діяльність банку/юридичної особи чи будь-якої зазначеної вище юридичної особи,

та/або здійснює контроль групи осіб, яка здійснює контроль зазначених вище осіб.

Цей перелік опосередкованого володіння не є вичерпним.

Оцінюючи наведену вище дефініцію у сукупності із системним тлумаченням положень Закону щодо істотної участі та контролю, суд приходить до висновку, що необхідною умовою (сonditio sine qua non) кваліфікації відносин, як відносин опосередкованого володіння капіталом банку - є здійснення одним суб'єктом контролю або вирішального впливу на діяльність обох банків.

Аналіз правовідносин у спорі показує, що такого суб'єкта не існує.

Так, посилання позивача на здійснення впливу (контролю) на обидва банка державою Російська Федерація прямо суперечить тому факту, що держава РФ ніяким чином не впливає і не може впливати на діяльність Центробанку РФ, який, в свою чергу, є власником істотної участі ВАТ «Сбербанк Росії», який, в свою чергу, є власником істотної участі ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії».

Висновок суду про неможливість впливу держави РФ на діяльність Центробанку РФ ґрунтується на приписах імперативних норм конституції РФ та федерального закону РФ «О Центральном банке Российской Федерации».

Так, відповідно до ч.2 ст. 1 федерального закону «О Центральном банке Российской Федерации» функції та повноваження, передбачені Конституцією РФ і даним Федеральним законом, Центробанк РФ здійснює незалежно від інших федеральних органів державної влади, органів державної влади суб'єктів РФ і органів місцевого самоврядування.

Аналогічно в ч.2 ст. 75 Конституції РФ: захист та забезпечення стійкості рубля - основна функція Центрального Банку РФ, яку він здійснює незалежно від інших органів державної влади.

Відповідно до ч.1 ст. 11 Конституції РФ державну владу в РФ здійснюють президент РФ, Федеральне Зібрання, Уряд РФ та суди РФ. Тому Центробанк РФ також не є органом державної влади.

Так, суд зауважує, що імперативними конституційними нормами Конституції РФ всім зазначеним органам заборонено втручатися у діяльність Центробанку Росії, що свідчить про неможливість контролю (впливу) держави РФ над діяльністю Центробанку Росії і, таким чином, унеможливлює опосередковане володіння держави РФ капіталом ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії».

Оцінюючи заперечення позивача, яке ґрунтується на посиланні на ст. 2 федерального закону «О Центральном банке Российской Федерации», відповідно до якої майно Центробанку РФ є федеральним, суд зазначає, що відповідно до імперативних приписів ст. 2 зазначеного закону Центробанк РФ самостійно здійснює володіння, користування та розпорядження майном банку, включаючи золотовалютні резерві Центробанку РФ. Вилучення та обтяження зобов'язаннями вказаного майна без згоди Центробанку РФ не допускається, якщо інше не передбачено законодавством. Держава не несе відповідальності по зобов'язаннях Центробанку РФ, а Центробанк РФ - по зобов'язаннях держави, якщо інше не передбачено законодавством.

Таким чином, ці норми права свідчать про те, що кваліфікація майна Центробанку РФ, як федерального є формально-правовою, і спеціальний статус цього майна (самостійна, на власний розсуд реалізація Центробанком РФ права власності) виключає вплив або контроль держави РФ за діяльністю Центробанку РФ.

Оцінюючи заперечення позивача, яке ґрунтується на участі державних посадовців РФ в діяльності Центробанку РФ (Сілуанов А.Г., Улюкаєв О.В. та Бєлоусов А.Р.), суд зазначає, що відповідно до відкритих до ознайомлення біографій цих публічних осіб, зазначенні посадовці під час зайняття посад в уряді РФ не займали керівних посад в Центробанку РФ, а перебування в колегіальних або дорадчих органах Центробанку РФ не є контролем діяльності даного органу, оскільки відсутня ознака вирішального впливу.

Таким чином, зазначені українські банки не є спорідненими особами.

Аналогічно відсутні ознаки п.8 та п.9 ч.2 ст. 52 Закону, оскільки жодних доказів наявності асоційованих осіб позивач взагалі не наводить.

Відповідно до ст. 2 Закону асоційована особа - чоловік або дружина, прямі родичі цієї особи (батько, мати, діти, рідні брати та сестри, дід, баба, онуки), прямі родичі чоловіка або дружини цієї особи, чоловік або дружина прямого родича.

Даних про таких осіб матеріали справи не містять.

На підставі вищевикладеного суд приходить до висновку про те, що українські банки ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" та ПАТ "Сбербанк" не є пов'язаними особами.

Оцінюючи заперечення позивача, яке ґрунтується на тому, що 24.07.2015 р. Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку прийняті рішення №1082 "Щодо анулювання ліцензій на провадження професійної діяльності па фондовому ринку ПАТ "ДОЧІРНІЙ БАНК СБЕРБАНКУ РОСІЇ" та №1090 "Щодо анулювання ліцензій на провадження професійної діяльності на фондовому ринку ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», суд зазначає, що зазначені рішення не є належним доказом у даному спорі з огляду на наступне.

Зміст наявних у матеріалах справи вищевказаних рішень НКЦПФР свідчить про те, що вони не ґрунтуються на приписах Закону України «Про банки і банківську діяльність», а прийняті на підставі норм Законів України «Про ліцензування видів господарської діяльності», «Про оборону України», «Про захист економічної конкуренції» та інших, до переліку яких Закону України «Про банки і банківську діяльність» не входить.

Аналіз цих рішень категорично свідчить про те, що норми як Закону в цілому, так і норми ст.ст. 2, 52 Закону, зокрема, при винесенні рішень НКЦПФР не використовувалися.

Більше того, відповідно до змісту рішень, позбавлення ліцензій відбулося на підставі пункту 9 частини 2 статті ст.16 «Про ліцензування видів господарської діяльності», тобто підставою для прийняття рішення про анулювання ліцензії є:

акт про документальне підтвердження встановлення факту контролю (вирішального впливу) за діяльністю ліцензіата осіб інших держав, що здійснюють збройну агресію проти України у значенні, наведеному у статті 1 Закону України "Про оборону України", та (або) дії яких створюють умови для виникнення воєнного конфлікту, застосування воєнної сили проти України.

Суд зазначає, що наведена нормативна підстава стосується виключно контролю з боку осіб іноземної держави, а не самої іноземної держави, що свідчить про безпідставність посилання позивача на рішення НКЦПФР.

Крім того, зі змісту зазначених рішень НКЦПФР (далі - Комісія) вбачається, що Комісією взагалі не досліджувався статус Центробанку РФ, як особи зі спеціальним статусом, який полягає у юридичній незалежності ЦБ РФ від органів влади РФ.

Також в аспекті кваліфікації банків-резидентів як пов'язаних осіб, суд зазначає, що повноваження щодо визначення пов'язаних осіб банків, відповідно до законодавства, надані Національному банку України і останній, залучений до участі у вирішення даного спору, в якості третьої особи на боці відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, відмовився визнати зазначені банки-резиденти пов'язаними особами.

Так, відповідно до Положення про визначення пов'язаних із банком осіб, яке затверджено Постановою Правління Національного банку України від 12.05.2015р. за № 315 та розроблено відповідно до Законів України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», інших законодавчих актів України, Національний банк України наділений правом та повноваженнями щодо прийняття рішення про визначення юридичних або фізичних осіб пов'язаними з банком особами.

Відповідно до п. 1 глави 2 Положення Національний банк може визначати пов'язаною із банком особу відповідно до вимог статті 52 Закону із застосуванням зокрема ознак, зазначених у главі 3 цього розділу.

Частиною 2 глави 2 Положення встановлено, що рішення про визначення юридичних або фізичних осіб пов'язаними з банком особами приймає Комісія з питань визначення пов'язаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами. Національний банк приймає рішення про визначення юридичної або фізичної особи пов'язаною з банком особою кожного разу, коли Національний банк виявляє підстави для цього. Визначення особи не пов'язаною з банком не перешкоджає наступному визначенню такої особи пов'язаною, якщо для нього виникають підстави.

В цьому аспекті суд звертає увагу, що НБУ не визнав зазначені банки пов'язаними з державою РФ ані на час винесення рішень Комісії про позбавлення банків ліцензій, ані на час участі в даному спорі в якості третьої особи.

Більше того, банком ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» пройдена процедура встановлення учасників опосередкованої участі в порядку, передбаченому Положенням про визначення пов'язаних із банком осіб, шляхом надання такого висновку самим банком. Цей висновок не містить пов'язаності банку із державою РФ. Жодних зауважень щодо цього висновку у НБУ не виникло.

Оцінюючи посилання позивача на висновок науково-правової експертизи від 12.04.2016 р., здійснений працівником Інституту держави і права ім.. В.М. Корецького яким встановлена юридична пов'язаність зазначених у даному рішенні банків, суд зазначає, що по-перше, даний висновок є висновком спеціаліста, а не висновком експерта, з чим погоджується і позивач по справі.

Приймаючи цей доказ (висновок спеціаліста) і оцінюючи його в сукупності з іншими зібраними по справі доказами, суд розцінює цей висновок критично, з огляду на наступне.

На думку суду, висновок містить ряд припущень, які видані за норми права, що і дозволило спеціалісту Бабаскіну А.Ю. прийти до наведеного у змісти доказу висновку.

Так, спеціаліст Бабаскін А.Ю. посилається на те, що відповідно до ст. 71 конституції РФ Центробанк РФ є федеральною економічною службою та органом федеральної влади і в подальшому будує правову позицію на цьому твердженні.

Слід зазначити, що ст. 71 конституції РФ взагалі не регламентує статусу і діяльності ЦБ РФ, він в цій нормі взагалі не згадується. В даній статті є норма щодо федеральних банків, що не тотожно визначенню ЦБ РФ.

Між тим, як зазначалося вже у даному рішенні, ключовим елементом правового статусу ЦБ РФ є принцип незалежності, який проявляється насамперед у тому, що ЦБ РФ виступає як особливий публічно-правовий інститут, який володіє винятковим правом грошової емісії та організації грошового обігу. Він не є органом державної влади в силу положень ч.1 ст. 11 конституції РФ. Функції та повноваження, передбачені Конституцією Російської Федерації і Федеральним законом «Про Центральний банк Російської Федерації (Банці Росії)», ЦБ РФ здійснює незалежно від федеральних органів державної влади, органів державної влади суб'єктів Російської Федерації та органів місцевого самоврядування. Незалежність статусу Банку Росії відображена в статті 75 Конституції Російської Федерації, а також в статтях 1 і 2 Федерального закону «Про Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії)».

При цьому спеціаліст не наводить і не аналізує норми права щодо незалежності Центробанку РФ від органів влади РФ, що свідчить про необ'єктивність висновку спеціаліста.

У відповідності до пп. 2.1., 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29 травня 2013 року № 11, зазначено вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Дана правова позиція також викладена у постановах Верховного Суду України від 11.07.2012р. №6-63цс12, постанова Вищого господарського суду України від 02.02.2012р. у справі №17/314.

Згідно з частиною другою статті 43 ГПК України та статтею 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Як визначено у Постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи. Суд обґрунтовує своє рішення лише тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Подані докази не можуть бути відхилені судом з тих мотивів, що вони не передбачені процесуальним законом.

Статтею 43 ГПК України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Опираючись на все вищевикладене, суд вважає, що позивачем не доведена пов'язаність банків в розумінні приписів ст. 52 Закону, в силу чого підстави для визнання правочину недійсним відсутні, у зв'язку з чим, первісний позов не підлягає задоволенню.

Розглянувши заяву ПАТ "Сбербанк" про застосування до первісних позовних вимог позовної давності, суд дійшов таких висновків.

Статтею 256 ЦК України встановлено, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Статтею 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

В постанові від 21.05.2014р. у справі № 6-7цс14 Верховним Судом України наведено наступну правову позицію.

«Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом зазначеної норми, законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти».

Відповідно до п.3.1. «Положення про порядок подання відомостей про структуру власності», затв. Постановою Правління Національного банку України від 08.09.2011 №306 (в ред. чинній на дату укладення договору) Банк має забезпечити розміщення на веб-сайті банку в мережі Інтернет інформації про власників істотної участі в банку за формою, наведеною у додатку 4 до цього Положення, та схематичного зображення структури власності банку.

Відповідні відомості розміщені на сайтах ПАТ «Сбербанк» та ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» з 2011р. і дана інформація є загальнодоступною.

Окрім того, інформація щодо власників істотної участі ПАТ «Сбербанк» та ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» розміщена у відкритому доступі в мережі інтернет з 2008р. і по теперішній час, серед, інших видавників лише на сайті «Корреспондент» розміщено декілька десятків статей, зокрема:

- 16.12.2008р. «Проминвестбанк и Внешзкономбанк подписали соглашение о кредите»;

- 26.12.2008р. «Российский Внешзкономбанк покупает Проминвестбанк»;

- 15.01.2009р. «Внешзкономбанк купил 75% Проминвестбанка»;

- 07.10.2008р. «Россия изымет из резервов 25 миллиардов долларов для преодоления кризиса».

Так, в тексті 2-го абзацу зазначеної статті вказується - «Сегодня было обьявлено, что банковскому сектору будет выделено дополнительно 950 миллиарда рублей, из них больше половины получит крупнейший в РФ государственный Сбербанк»:

- 21.05.2009р. «ДТЗК привлек кредит Сбербанка России» - наприкінці статті наведена довідкова інформація відносно ДТЕК и Сбербанк Росії.

Таким чином, інформація про структуру власників ПАТ «Сбербанк» та ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» розміщена в Інтернет ресурсі з 2008 року, таким чином позивач мав змогу довідатись про порушення його права.

В свою чергу, за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Тому, незважаючи на те, що строк позовної давності сплив, суд відмовляє у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, а не з підстав спливу строків позовної давності.

Розглянувши наявне у матеріалах справи клопотання представника ПАТ «Сбербанк» (вх. № 498), в якому представник відповідача, за умови задоволення позову про визнання недійсним договору про відкриття кредитної лінії № 26-В/12/66ЮО від 04.09.2012р., щодо надання кредиту в сумі 7150000,00 дол. США, просить суд накласти арешт на майно, що було передано в забезпечення його виконання, суд відмовляє в його задоволенні, у зв'язку з відмовою у задоволенні позову.

Щодо позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, суд виходить з наступного.

Згідно з роз'ясненнями, викладеними в п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 р. № 13 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів", акціонери (учасники) господарського товариства не вправі звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших акціонерів (учасників) господарського товариства та самого товариства поза відносинами представництва, а також обґрунтовувати свої вимоги порушенням прав інших акціонерів (учасників) товариства.

Крім того, частиною 2 ст. 16 ЦК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом.

З'ясовуючи характер оспорюваних третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, суд приходить до висновку, що оспорюваний кредитний договір не порушує права третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, як акціонера.

Матеріали справи не містять доказів порушення прав третьої особи внаслідок укладення та чинності кредитного договору.

З огляду на викладені обставини і приписи закону, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, є необґрунтованими і не підлягають задоволенню.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат, суд керується положеннями статті 49 ГПК України, в зв'язку з чим, судові витрати за первісним позовом та позовом третьої особи, враховуючи відмову в їх задоволенні, покладаються на позивачів.

Керуючись ст. ст. 1, 2, 12, 22, 26, 27, 32, 33, 43, 44, 49, 82-85 ГПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні первісного позову відмовити повністю.

У задоволенні позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору - відмовити повністю.

Повне рішення складено 18.12.2017 р.

Суддя Р.М. Аюпова

справа № 922/6554/15