Постанова № 71030186, 14.12.2017, Донецький апеляційний адміністративний суд

Головуючий у 1 інстанції - Павленко О.М.

Суддя-доповідач - ОСОБА_1

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2017 року справа № 219/8743/17

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Донецький апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: головуючого судді: Ястребової Л.В, суддів Гайдара А.В., Компанієць І.Д., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Бахмутського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області на постанову Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 15 листопада 2017 р. у справі № 219/8743/17 за позовом ОСОБА_2 до Бахмутського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

10 серпня 2017 року ОСОБА_2(надалі – позивач) звернулась до суду з адміністративним позовом до Бахмутського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (надалі – відповідач, ОСОБА_3) про визнання неправомірною бездіяльність відповідача щодо невиплати пенсії з 01.10.2016 року та зобов’язання відповідача нарахувати на виплатити належну пенсію з 01.10.2016 року (а.с. 1-5).

Ухвалою Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 25 травня 2017 року, під час відкриття провадження у справі, серед іншого, позивачу відстрочено сплату судового збору до ухвалення рішення по справі відповідно до ч. 1 ст. 88 КАС України (а.с. 13).

Постановою Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 15 листопада 2017 року адміністративний позов задоволено.

Визнано неправомірною бездіяльність Бахмутського об'єднаного управління Пенсійного фонду України щодо припинення з 1 жовтня 2016 виплати призначеної за віком пенсії ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1.

Зобов'язати Бахмутське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області відновити нарахування та виплату ОСОБА_2 призначену їй пенсію з 1 жовтня 2016 року.

Судові витрати віднесено на рахунок держави (а.с. 32-35).

Відповідач, вважаючи таку постанову суду першої інстанції безпідставною та такою, що винесена з порушенням норм матеріального права, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог позивачу відмовити у повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що відповідно до вимог Закону № 1706, необхідними умовами для поновлення виплати пенсії є фактичне перебування на території підконтрольній Україні, а відсутність внутрішньо-переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування є порушення обов’язкової умови для отримання соціальних виплат. Апелянт звертає увагу суду апеляційної інстанції, що дії ОСОБА_3 щодо припинення виплати пенсії позивачу не суперечать чинному законодавству, оскільки рішенням комісії про призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО ОСОБА_2 відмовлено у проведенні відновлення виплат у зв’язку із не підтвердженням фактичного місця проживання, що, свою чергу, позбавляє ОСОБА_3 можливості та законних підстав для поновлення виплати пенсії. До того ж, апелянт вказує, що відповідно до вимог ст.ст. 2,6,104 КАС України, в порядку адміністративного судочинства захисту підлягають тільки права, порушення яких вже відбулось, а не ті, які можуть бути порушені у майбутньому, вказуючи, при цьому, що адміністративний суд не має законних підстав встановлювати будь-які зобов’язання на майбутнє (а.с. 39-42).

Сторони у судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, тому, відповідно до п.2 ч.1 ст.197 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 195 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги встановила наступне.

Як встановлено судом першої, апеляційної інстанції та підтверджується матеріали справи, позивач, ОСОБА_2., відповідно до довідки ОСОБА_3 праці та соціального захисту населення Бахмутської міської ради від 03 липня 2015 року № 14190561366 є внутрішньо переміщеною особою, яка фактично проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, 84500 (а.с. 7).

Позивач перебуває на обліку у відповідача, як отримувач пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» на підставі електронної справи, яка надійшла з ОСОБА_3 Пенсійного фонду України в Ізюмському районі Харківської області, що відповідачем у справі не заперечується.

З 01 жовтня 2016 року позивачу припинено виплати її пенсії.

На запит адвоката, до якого позивач звернулась за правовою допомогою, ОСОБА_3, листом від 02.08.2017 року № 11119/02 надало відповідь, в якій повідомило, серед іншого, що у зв’язку з проведенням в вересні 2016 року чергового інформаційного обміну з органами соціального захисту населення по пенсійній справі ОСОБА_2 виплата пенсії останній призупинена з 01.10.2016 року, оскільки не підтверджено місце фактичного проживання. ОСОБА_3 також зазначило, що за поновленням виплати пенсії позивач до ОСОБА_3 не зверталась, вказуючи, при цьому, що виплата пенсії буде проводитись у відповідності до вимог постанови № 365, а саме, після прийняття комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам рішення про призначення (відновлення) або відмову у призначенні (відновленні) соціальних виплат за результатами розгляду відповідного подання про призначення (відновлення) або про відмову в призначенні соціальних виплат, до якого додається акт обстеження матеріально-побутових умов сім’ї (а.с. 8).

Позивач із такими діями відповідача не погодився та звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов до висновку, що дії відповідача щодо припинення відповідачем виплати позивачу раніше призначеної пенсії є безпідставним, а тому, задовольнив позов.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” № 1058-IV встановлено, що виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.

Відповідно до Прикінцевих положень Закону № 1058-IV, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом, закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсій.

Статтею 49 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Зміст цієї норми можна розуміти так, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав визначених ст. 49 Закону № 1058, однак відповідного рішення щодо припинення виплати пенсії позивачу ОСОБА_3 не приймалось.

В якості підстави для припинення виплати позивачу його пенсії, відповідач посилається на інформаційний обмін з органами соціального захисту населення, внаслідок проведення якого не підтверджено фактичне місце проживання ОСОБА_2

Колегія суддів зазначає, що інформаційний обмін з органами соціального захисту населення,внаслідок проведення якого не підтверджено фактичне місце проживання ОСОБА_2 не є нормативно-правовим актом вищої юридичної сили (Законом), яким встановлений обов'язок органів Пенсійного фонду України припиняти виплату пенсій, а отже, не є належною підставою для припинення пенсійних виплат в розумінні статті 49 № 1058.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що припинення виплати позивачу її пенсії на підставі інформаційного обміну з органами соціального захисту населення,внаслідок проведення якого не підтверджено фактичне місце проживання ОСОБА_2 суперечить принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним в Законі № 1058-ІV.

Слід також зазначити, що за висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 07.10.2009 в Україні як соціальній правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що інформаційний обмін з органами соціального захисту населення,внаслідок проведення якого не підтверджено фактичне місце проживання ОСОБА_2 не може бути підставою для позбавлення позивача конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, права на отримання пенсії.

Згідно ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невід'ємне право кожної людини закріплено також Загальною Декларацією прав людини 1948 року. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним, непорушним та не може зазнавати жодних обмежень, зокрема не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками місця мешкання.

Таким чином, відсутність позивача за місцем проживання не може позбавляти останнього права на виплату пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб.

Відповідно до ст.1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України).

За приписами ст. 8 КАС України, суд при вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У п.54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечено без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні від 08 липня 2004 року у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я». Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі і рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-1У «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, щоприпинення відповідачем виплати позивачу раніше призначеної пенсії є безпідставним, а вимоги позивача щодо відновлення виплати пенсії є правомірними, такими, що ґрунтуються на вимогах закону, а тому, підлягають задоволенню.

Щодо посилання апелянта, що адміністративний суд не має законних підстав встановлювати будь-які зобов’язання на майбутнє, колегія суддів зазначає, що з формулювання резолютивної частини спірної постанови не вбачається, що суд першої інстанції вирішив спірні правовідносини на майбутнє.

Щодо вирішення питання про розподіл судових витрат, колегія суддів зазначає наступне.

Ухвалою Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 11 серпня 2017 року, під час відкриття провадження у справі, суд першої інстанції відстрочив позивачу сплату судового збору до ухвалення рішення по справі (а.с. 13).

Разом з тим, приймаючи відповідне судове рішення, суд першої інстанції, в передостанньому абзаці мотивувальної частини спірної постанови зазначив, зокрема, що суд не стягує з відповідача судові витрати, оскільки позивачем вони фактично не понесені (не надано підтвердження понесених ним судових витрат) та відніс судові витрати на рахунок держави.

Колегія суддів вважає такий висновок суду першої інстанції помилковим зазначаючи, при цьому, що оскільки постанова суду першої інстанції прийнята на користь позивача, то, в даному випадку, судовий збір у розмірі 640 грн. має бути стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі - Бахмутського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області на користь держави.

Відповідно п. 1 ч. 1 ст. 201 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для зміни постанови або ухвали суду першої інстанції є правильне по суті вирішення справи чи питання, але із помилковим застосуванням норм матеріального чи процесуального права.

В даному випадку, судом першої інстанції правильно вирішено справу по суті, але помилково віднесено витрати щодо судового збору на рахунок держави, у зв’язку з чим, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 15 листопада 2017 року – зміні.

Керуючись статтями 195, 196, 198, 201, 205, 207, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Бахмутського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області - задовольнити частково.

Постанову Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 15 листопада 2017 року у справі № 219/8743/17 - змінити.

Абзац 4 резолютивної частини постанови Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 15 листопада 2017 року у справі № 219/5261/17 викласти в наступній редакції «Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі - Бахмутського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області на користь держави судовий збір за розгляд справи у суді в розмірі 640,00 грн.».

В іншій частині постанову Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 15 листопада 2017 року у справі № 219/8743/17 - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів після набрання законної сили.

Головуючий суддя Л.В. Ястребова

Судді А.В. Гайдар

ОСОБА_4