Постанова № 71012657, 13.12.2017, Рубіжанський міський суд Луганської області

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.12.2017 Провадження №2-а/425/147/17

Справа №425/2511/17

місто Рубіжне Луганської області

Рубіжанський міський суд Луганської області, у складі головуючого - судді Коваленка Д.С., секретар: Гайворонська І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рубіжанського міського суду Луганської області, адміністративний позов ОСОБА_1 до Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до Рубіжанського міського суду Луганської області з адміністративним позовом до Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про зобов'язання Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області поновити виплату пенсії з 01 квітня 2017 року.

У призначений день та час судового засідання, для розгляду справи по суті сторони не з'явились, про місце, день та час розгляду справи повідомлялись належним чином. Але подали письмові заяви, якими просили суд розглянути справу без їх участі.

Тому в силу положень частини шостої статті 12 та частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі за текстом - КАС України), розгляд справи здійснювався за відсутності осіб, які беруть участь у справі, тобто в порядку письмового провадження, за наявними у справі матеріалами, а фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Узагальнено, з урахуванням наданих письмових пояснень, позиція позивача полягала в тому, що він є внутрішньо переміщеною особою з міста Артемівськ Луганської області. Як пенсіонер за віком перебуває на обліку в Рубіжанському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Луганської області. До 01 квітня 2017 року, він отримував пенсію шляхом зарахування коштів на його особистий рахунок, проте починаючи з 01 квітня 2017 року, без будь-яких попереджень та пояснень, відповідач припинив виплату йому раніше призначеної і нарахованої пенсії. Як з'ясувалось, виплату пенсії йому було призупинено до з'ясування обставин, на підставі листа Головного управління пенсійного фонду України в Луганській області до якого були додані списки тривало відсутніх за місцем проживання одержувачів пенсії з числа внутрішньо переміщених осіб, серед яких був і позивач. Як наслідок, просить зобов'язати відповідача поновити виплату йому пенсії за віком з 01 квітня 2017 року.

Відповідач заперечував проти задоволення позову. Його представник, у своїх запереченнях та додаткових письмових поясненнях вказував на те, що позивач перебував на обліку в управлінні Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області з 18 травня 2016 року як внутрішньо переміщена особа. Однак виплату пенсії позивачу було припинено з 01 квітня 2017 року автоматично, без прийняття окремого рішення, на підставі інформації Держприкордонслужби як особі, яка тривало відсутня за місцем свого проживання. При цьому, відповідач керувався статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», відповідно до якої позивач вважається таким, що після 60 днів повернувся до покинутого місця постійного проживання на непідконтрольній Україні території. Тому, у задоволенні позову слід відмовити.

А суд, на основі всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження, кожного наявного у матеріалах справи доказу окремо, а також у їх сукупності, встановив наступні обставини:

Четвертого лютого 2013 року Управлінням Пенсійного фонду України ОСОБА_1, у зв`язку із призначенням пенсії, було видано пенсійне посвідчення серії НОМЕР_2 (а.с.10).

Вісімнадцятого травня 2016 року Управлінням праці та соціального захисту населення Кремінської районної державної адміністрації ОСОБА_1 була видана довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи із місцем фактичного проживання в АДРЕСА_1

На підставі доручення Міністерства праці та соціальної політики України з 01 березня 2016 року було розпочато процедуру проведення перевірки осіб, які перемістились з тимчасово окупованої території України, районів проведення антитерористичної операції з метою уникнення неправомірних виплат особам, які померли або отримують кошти шахрайським шляхом, виявлення та припинення виплат таким особам, що фактично не перебувають на території, підконтрольній Україні. І, з урахуванням отриманої інформації від Держприкордонслужби, Рубіжанське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області припинило виплату пенсії ОСОБА_2, на його особовий рахунок, відкритий у АТ "Ощадбанк", з 01 квітня 2017 року, автоматично, і без прийняття окремого рішення про припинення виплати пенсії, як особі, яка перемістилась з місця проживання у місті Кремінна до населеного пункту на території проведення антитерористичної операції, у межах Луганської області, де органи державної влади України свої повноваження не здійснюють (а.с.30-35).

Вважаючи дії відповідача щодо невиплати йому пенсії з 01 квітня 2017 року протиправними, ОСОБА_2вважає, що його право на пенсію підлягає захисту шляхом зобов`язання відповідача поновити виплату пенсії (а.с.2).

Також судом встановлено, що у грудні 2016 року, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було внесено запис про створення Рубіжанського об'єднаного Управління Пенсійного фонду України Луганської області, на підставі постанови Кабінету Міністрів України №988 від 21 грудня 2016 року „Деякі питання функціонування територіальних органів пенсійного фонду України", якою серед іншого, вирішено реорганізувати шляхом злиття Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області та Управління Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області, внаслідок чого утворити Рубіжанське об'єднане Управління Пенсійного фонду України Луганської області. А 28 квітня 2017 року, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було внесено запис про припинення Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області (а.с.44-46,47-48,49-50,51).

Отже, із встановлених обставин вбачається, що між позивачем та відповідачем, як фізичною особою та суб'єктом владних повноважень, виник публічно-правовий спір у сфері соціального захисту на випадок старості, з приводу правомірності припинення виплати такого виду страхової виплати, як пенсія.

При цьому, суд відразу хоче відзначити, що позивач правильно визначив відповідача у цій справі - Рубіжанське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області, який повинен відповідати за позовом, з огляду на факт його правонаступництва щодо усіх прав та обов`язків Управління Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області, що підтверджується доказом (а.с.44-46,47-48,49-50,51) і відповідач це визнає.

В силу положень частини 1 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Дійсно, цим кодексом, зокрема частиною 2 статті 99 встановлено загальний строк звернення до суду особою за захистом своїх порушених прав, у шість місяців.

Але, згідно з частиною 2 статті 46 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.

А тут суд враховує, що ОСОБА_2звернувся до Рубіжанського міського суду Луганської області з позовом, вимоги якого, за своєю суттю, виникли у зв`язку із тим, що попередньо нараховані йому суми пенсії, починаючи з 01 квітня 2017 року, не отримані ним з вини відповідача, який призначає і виплачує пенсію, і ці вимоги безпосередньо спрямовані на виплату йому вже нарахованої пенсії, з 01 квітня 2017 року, тобто за минулий час. А такі вимоги не обмежуються будь-яким строком.

Тому суд вважає, що у даному випадку, ОСОБА_2строків звернення до суду із позовом не пропустив, оскільки на підставі вказаного вище закону, він має право захистити своє право на отримання виплати нарахованої йому пенсії, без обмеження будь-яким строком, що можливо, якщо позовні вимоги будуть задоволені.

І, з огляду на це, його позов слід розглянути по суті.

Для вирішення спору, що виник між позивачем та відповідачем суд, з урахуванням встановлених обставин, застосував такі норми матеріального права, виходячи при цьому з наступних мотивів:

В силу положень частини 1 статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. А в силу положень пункту 7 частини 1 статті 92 Основного закону, виключно законами України визначається правовий режим майна.

Зокрема, відповідно до положень частини 1 статті 190 та частини 1 статті 319 Цивільного кодексу України, майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права, власнику яких належать правомочності володіння, користування та розпорядження таким майном на власний розсуд.

При цьому, згідно з частиною 2 статті 3 Закону України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні, майновими правами визнаються у тому числі й права вимоги.

Виходячи з цього, суд констатує, що він розглядає невиплату з 01 квітня 2017 року пенсійним органом щомісячних страхових виплат позивачу у вигляді пенсії, раніше призначених йому до виплати довічно, саме як позбавлення позивача майна (власності) у вигляді майнового права вимоги щодо виплати раніше призначених йому грошових коштів довічно, на які він мав право розраховувати, у тому числі з 01 квітня 2017 року.

А оскільки, в силу положень частини 1 статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд застосовує і положення статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі за текстом - Конвенція), що захищає право власності, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини, оскільки згідно частини 1 статті 32 названої Конвенції, саме цей Суд має право тлумачення її положень і протоколів до неї.

Зокрема суд враховує, що в силу положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини (п.83 Рішення від 12 липня 2001 року справа „ОСОБА_4 Ганс-Адам ІІ проти Німеччини; п.22 Рішення від 08 листопада 2005 року справа „Кечко проти України; п.20-24 Рішення від 10 березня 2011 року справа „Сук проти України; п.41 Рішення від 07 листопада 2013 року справа „Пічкур проти України; п.31 Рішення від 26 червня 2014 року справа „Суханов та Ільченко проти України), кожній фізичній або юридичній особі гарантується право мирно володіти своїм майном, яке включає в себе, серед іншого, як майнові права (у тому числі право вимоги уплати боргу), так і матеріальний (або ж майновий) інтерес, до якого входять так звані законні очікування (або ж іншими словами законні сподівання).

А тому і з точки зору Конвенції, з огляду на те, що суб`єкт страхової виплати у виді пенсії, її отримувач, розмір, строки і період її виплати, на момент виникнення спору між сторонами були визначені, і спору щодо цього між сторонами не було, суд вважає щомісячну пенсію позивача, яку він повинен був отримувати кожного місяця і довічно, у тому числі і з 01 квітня 2017 року, майном, у розумінні статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, і тому застосовує положення цієї статті.

За положеннями статті 1 Протоколу №1 Конвенції, ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Отже, право на мирне володіння своїм майном не є абсолютним, воно може бути обмежене або піддано іншому втручанню з боку держави, у тому числі особу може бути і позбавлено її майна.

Проте, стала практика Європейського Суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить, що втручання держави у право особи мирно володіти своїм майном, буде сумісною з гарантіями статті 1 Протоколу №1 до Конвенції тільки при дотриманні державою трьох обов`язкових умов, таких як:

- законність втручання (іншими словами, підстави для обмеження або позбавлення майна повинні бути передбачені законом). При цьому тут, суд враховує, що під визначенням "закон" слід розуміти як норми, встановлені писаним правом (тобто не обов`язково тільки законом), так і правила, що сформувались у прецедентному праві (п.37 Рішення від 13 липня 1995 року справа „Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства);

- втручання має переслідувати легітимну мету: публічні або ж суспільні інтереси;

- втручання у право на мирне володіння своїм майном повинно бути пропорційним поставленій меті (іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи - п.53 Рішення від 26 червня 2014 року справа „Суханов та Ільченко проти України).

Оцінюючи чи мало місце законне втручання у діях відповідача щодо невиплати йому пенсії з 01 квітня 2017 року, суд виходить з такого:

Відповідно до положень частини 1 статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості. При цьому основи соціального захисту, а також форми і виді пенсійного забезпечення, визначаються виключно законами України (пункт 6 частини 1 статті 92 Конституції України).

Зокрема, з огляду на положення статті 4 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, одним з видів загальнообов'язкового державного соціального страхування є пенсійне страхування. При цьому відносини, що виникають за цим видом соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ.

Разом з цим, положення частини 1 статті 27 цих же Основ передбачають, що виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, може бути припинено: а) якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості; б) якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність; в) якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи; г) внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов'язків щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування; д) в інших випадках, передбачених законами.

Отже, Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування вичерпних випадків припинення таких страхових виплат, як пенсія, не передбачають, але встановлюють, що вони можуть бути передбачені іншими законами.

На момент припинення виплати позивачу щомісячної пенсії, діяв Закон України „Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", в редакції від 06 лютого 2017 року.

І частиною 1 статті 49 названого закону було передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Отже, і закон, який є спеціальним, вичерпних випадків припинення пенсійних виплат не передбачав, але унормовував, що ці інші випадки припинення пенсійних виплат можуть бути передбачені тільки законом.

Також, що важливо, суд звертає увагу і на те, що у будь-якому випадку, хоча припинення виплати пенсії могло мати місце й в інших випадках, передбачених іншим законом чи законами, воно могло мати місце виключно на підставі рішення територіального органу Пенсійного фонду або за рішенням суду.

Заперечення надані відповідачем свідчать про те, що окреме рішення про припинення пенсійних виплат позивачу з 01 квітня 2017 року не приймалось, рішення суду із цього приводу також відсутнє. Припинення виплати пенсії, за поясненнями відповідача мало місце автоматично, на підставі отриманої інформації з Держприкордонслужби про відсутність позивача за місцем його проживання у місті Кремінна, у зв`язку із тим, що він перемістився з місця проживання у місті Кремінна до населеного пункту на території проведення антитерористичної операції, у межах Луганської області, де органи державної влади України свої повноваження не здійснюють (а.с.15-20,30-35,42-43).

З огляду на це та викладені вище нормативно-правові положення, суд вважає, що припинення виплати пенсії позивачу з 01 квітня 2017 року Управлінням ПФУ, правонаступником якого є відповідач, мало місце не у спосіб передбачений законом України, а з точки зору положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було "законним".

Звичайно, суд узяв до уваги аргументи відповідача про те, що право припинити виплату автоматично, без прийняття будь-якого окремого рішення, було передбачено положеннями Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" та Закону України "Про боротьбу з тероризмом", які, на думку відповідача, у конфлікті із Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" не знаходяться, оскільки такі акти є спеціальними і пізнішими за часом прийняття. Однак тут, суд виходить з такого.

На час виникнення спірних правовідносин, дійсно діяв Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", який частиною 1 статті 7 передбачав, що для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на пенсійне забезпечення, здійснюється відповідно до законодавства України.

Також суд погоджується із тим, що позивач дійсно має статус внутрішньо переміщеної особи, в силу положень статті 1 вказаного закону.

Але суд одразу відзначає, що будь-яких положень щодо незастосування до внутрішньо переміщених осіб Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" вказані закони не містять, як не містять і положень про те, що ці два закони є спеціальними по відношенню до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

Також суд констатує, що ні Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", ні Закон України "Про боротьбу з тероризмом" не визначає жодної спеціальної підстави для припинення виплати будь-якій особі будь-якого виду соціальної виплати, у тому числі і пенсії, як і не наділяє органи пенсійного фонду України правом не приймати рішення у випадку наявності підстави для припинення виплати пенсії, як це прямо встановлено частиною 1 статті 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" і тим більше, не встановлює права вчинити це автоматично на підставі інформації, отриманої від Держприкордонслужби про відсутність внутрішньо переміщеної особи за місцем проживання чи про її повернення до покинутого місця проживання і не повернення назад.

Але, тим не менш, суд знову нагадує відповідачу, що в силу положень частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені саме Конституцією та законами України.

І оскільки, як вже вказувалось вище, на момент припинення відповідачем виплати пенсії позивачу, діяли положення частини 1 статті 49 Закону України „Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", в редакції від 06 лютого 2017 року, які встановлювали перелік підстав для припинення виплати пенсії з обов`язковим прийняттям окремого рішення про це органом пенсійного фонду або судом, й інші закони, що стосуються пенсійного забезпечення виключення із цього правила не містили, а Управлінням ПФУ, як і судом, окремого рішення про це не приймалось, суд вважає, що припинення цим управлінням виплати пенсії позивачу з 01 квітня 2017 року було вчинено не у спосіб, передбачений Конституцією та законом України, тобто протиправно.

І як наслідок, втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії, суд вважає таким, що не мало ознак "законності". А тому, суд не бачить необхідним перевіряти дії пенсійного органу на предмет того чи переслідували вони легітимну мету: публічні або ж суспільні інтереси, а також чи було втручання у право на мирне володіння своїм майном пропорційним поставленій меті. Позаяк, встановлення судом відсутності "законності втручання", тобто вчинення дії не у спосіб, що встановлений законом, є окремою, серйозною і самостійною підставою, яка вказує на те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.

Таким чином, суд погоджується із тим, що право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді отримання щомісячної пенсії було порушено, і порушено саме відповідачем, як правонаступником Управління ПФУ. А для відновлення порушеного права позивача на отримання пенсії, відповідача дійсно слід зобов`язати поновити позивачу виплату пенсії з 01 квітня 2017 року. А також, з метою повного захисту порушеного права позивача на отримання пенсії, слід вийти за межі позовних вимог та зобов`язати відповідача відновити не тільки виплату, а й нарахування пенсії з 01 квітня 2017 року, оскільки без такої дії (яка може у передбачених законом випадках призвести до збільшення розміру пенсії позивача) відновлення порушеного права позивача на отримання пенсії не буде ефективним.

Тож, позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.

Відповідно до положень частини 1 статті 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Тож оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі, а судові витрати у вигляді судового збору, що здійснені позивачем документально підтверджені і складають 640 гривень (а.с.4), що на підставі підпункту 1 пункту 3 частини 2 статті 4, абзацу 2 частини 3 статті 6 Закону України „Про судовий збір" та частини 1 статті 7 Закону України „Про Державний бюджет України на 2017 рік" складає ставку судового збору за подання до суду однієї вимоги немайнового характеру, то цей судовий збір слід присудити до стягнення на користь позивача з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань в розмірі 640 гривень.

При цьому, суд врахував положення пункту 18 частини 1 статті 5 Закону України „Про судовий збір" яким передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються органи Пенсійного фонду України.

Але констатує, що по перше, вказана норма права не звільняє такі органи від його компенсації у випадку ухвалення рішення на користь позивача, оскільки у цьому разі мова йде не про сплату судового збору, а про його розподіл, що вказаним законом взагалі не регулюється. Оскільки частиною 7 статті 6 Закону України „Про судовий збір" прямо передбачено, що розподіл судового збору між сторонами здійснюється відповідно до процесуального законодавства, яким серед іншого є і Кодекс адміністративного судочинства України.

До того ж, було б явно не справедливим, аби суд приймаючи рішення на користь позивача залишив би його без компенсації понесених ним судових витрат, внаслідок протиправних дій відповідача.

В силу положень пункту 1 частини 1 статті 256 КАС України, суд допускає до негайного виконання цю постанову в частині зобов'язання Рубіжанського об'єднаного управління пенсійного фонду України Луганської області поновити нарахування і виплату ОСОБА_1 пенсії за один місяць: квітень 2017 року.

Отже, керуючись статтями 1-7,17-20,23,24,69-86,87-94,122-154,158-163,167,254,256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Позов ОСОБА_1 до Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.

Зобов'язати Рубіжанське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області (ідентифікаційний код: 41245565; місцезнаходження: 93009, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця Студентська, будинок 35-А) поновити ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_2; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2) нарахування та виплату пенсії з 01 квітня 2017 року.

Допустити до негайного виконання цю постанову в частині зобов'язання Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області поновити нарахування і виплату ОСОБА_1 пенсії за один місяць: квітень 2017 року.

За рахунок бюджетних асигнувань Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області (ідентифікаційний код: 41245565; місцезнаходження: 93009, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця Студентська, будинок 35-А) стягнути на користь ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_2; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2) судовий збір у розмірі 640 (шістсот сорок) гривень.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена шляхом подання апеляційної скарги до Донецького апеляційного адміністративного суду через Рубіжанський міський суд Луганської області протягом десяти днів з дня отримання копії повного тексту постанови.

Суддя - Д.С. Коваленко