Постанова № 71001188, 11.12.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2017 року Справа № 910/7320/17

Вищий господарський суд у складі колегії суддів:головуючого суддіЄвсікова О.О.,суддівКролевець О.А., Попікової О.В.,розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Поларт-Інвест"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 28.08.2017 (головуючий суддя Пашкіна С.А., судді Зеленін В.О.,Смірнова Л.Г.)на рішенняГосподарського суду міста Києва від 06.07.2017 (суддя Демидов В.О.)у справі№ 910/7320/17 Господарського суду міста Києваза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Поларт-Інвест"до1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Вестконд", 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "АРБО ФІНАНС"провизнання недійсними договорів № 24 та № 24-3 від 04.11.2016за участю представниківпозивачаЗайвий А.О.,відповідача-1Лавренчук Т.В.,відповідача-2не з'явились,

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.07.2017 у справі № 910/7320/17, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28.08.2017, відмовлено в задоволенні позову про визнання недійсними укладених між відповідачем-1 та відповідачем-2 договорів про відступлення права вимоги № 24 від 04.11.2016 та № 24-3 від 04.11.2016.

Не погодившись з вказаними судовими рішеннями, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду скасувати і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Вимоги касаційної скарги мотивовані тим, що суди попередніх інстанції неповно з'ясували обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосували норми матеріального та процесуального права, зокрема положення ст.ст. 203, 215, 227, 1077 ЦК України, ст.ст. 1, 7 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що спірні договори за своєю правовою природою не є договорами факторингу.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги, проте в судове засідання представники відповідача-2 не з'явились. Зважаючи на те, що явку представників сторін не було визнано обов'язковою, а також на достатність матеріалів справи для прийняття рішення, колегія суддів, беручи до уваги встановлені ст. 111-8 ГПК України строки розгляду касаційних скарг, дійшла висновку про можливість розглянути справу за відсутності вказаних представників.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між Закритим акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Виробничо-комерційна фірма "Луцьккондитер" (позичальник) 27.01.2006 укладений кредитний договір про відкриття мультивалютної кредитної лінії № 4-4.

На забезпечення зобов'язаннь, що випливають з кредитного договору, 27.01.2006 між Закритим акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (іпотекодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Виробничо-комерційна фірма "Луцьккондитер" (іпотекодавець) був укладений договір іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Н.А. та зареєстрований в реєстрі за № 236.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 16.01.2014 у справі №5004/2042/11, яке набрало законної сили, в рахунок погашення заборгованості ТОВ "ВКФ "Луцьккондитер" перед ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" за кредитним договором № 4-4 від 27.01.2006 стягнуто заборгованість в сумі 45.380.000,61 грн., звернуто стягнення на нерухоме майно, що є предметом іпотеки відповідно до договору іпотеки № 236 від 27.01.2006, укладеного між ПАТ "Промінвестбанк" та ТОВ ВКФ "Луцьккондитер", а саме: будівлі, що знаходяться за адресою: м. Луцьк, вул. Володимирська, 57-а, та належить на праві власності Товариству з обмеженою відповідальністю "Поларт-Інвест".

04.11.2016 між ПАТ "Промінвестбанк" та ТОВ "Фінансова компанія "Арбо Фінанс" був укладений договір відступлення права вимоги № 39/391, за умовами якого банк відступив право вимоги за кредитним договором про відкриття мультивалютної кредитної лінії №4-4 від 27.01.2006, укладеним між ПАТ "Промінвестбанк" та ТОВ "Виробничо-комерційна фірма "Луцьккондитер", разом з додатковими договорами щодо змін і доповнень до основного договору, а саме: № 1 від 15.11.2006; № 4 від 24.12.2007; № 6 від 23.06.2008; № 8 від 18.02.2009; № 9 від 28.05.2009.

04.11.2016 між ПАТ "Промінвестбанк" та ТОВ "Фінансова компанія "Арбо Фінанс" також був укладений договір відступлення права вимоги № 39/391-1 (відступлення прав вимоги за іпотечним договором).

ТОВ "Фінансова компанія "Арбо Фінанс" здійснило розрахунок з ПАТ "Промінвестбанк" за відчуження останнім прав вимоги боргу за вказаним кредитним договором та всіма договорами, що забезпечували виконання такого договору, що підтверджується платіжним дорученням № 1 від 04.11.2016.

Того ж дня, 04.11.2016, між ТОВ "Фінансова компанія "Арбо Фінанс" як первісним кредитором та ТОВ "Вестконд" як новим кредитором укладений договір відступлення права вимоги №24, за умовами якого ТОВ "Фінансова компанія "Арбо Фінанс" відступило ТОВ "Вестконд" право вимоги за кредитним договором про відкриття мультивалютної кредитної лінії № 4-4 від 27.01.2006 разом з додатковими договорами до нього.

04.11.2016 між ТОВ "Фінансова компанія "Арбо Фінанс" як первісним іпотекодержателем та ТОВ "Вестконд" як новим іпотекодержателем укладений договір відступлення права вимоги № 24-3 від 04.11.2016 (за іпотечним договором), відповідно до якого первісний іпотекодержатель відступив новому іпотекодержателю своє право вимоги за договором іпотеки від 27.01.2006.

Повідомленням від 10.11.2016 ТОВ "Вестконд" інформувало позивача, що 04.11.2016 між ТОВ "Фінансова компанія "Арбо Фінанс" та ТОВ "Вестконд" укладено договори про відступлення права вимоги за тими ж кредитним та іпотечним договорами, а саме: договір про відступлення права вимоги № 24 за кредитним договором від 27.01.2006, договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 24-3.

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсними договорів від 04.11.2016 № 24 та № 24-3, обґрунтовуючи позов тим, що:

- спірні договори за своєю правовою природою є договорами факторингу, в той же час ТОВ "Вестконд" не включене до Державного реєстру фінансових установ та, відповідно, не мало достатніх повноважень на укладення спірних договорів;

- укладаючи спірні договори, ТОВ "Вестконд" фактично надало ТОВ "Фінансова компанія "Арбо Фінанс" фінансові послуги, не маючи спеціального статусу фінансової установи та ліцензії на здійснення зазначеної послуги.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що позивач не надав суду доказів, які підтверджували б той факт, що умови спірних договорів суперечать нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства; за висновком судів, спірні договори про відступлення права вимоги від 04.11.2016 № 24 та № 24-3 є договорами відступлення права вимоги, а не договорами факторингу, а тому відсутні підстави для визнання їх недійсними.

Колегія суддів вважає зазначені висновки судів передчасними та такими, що зроблені за неповного з'ясування обставини, які мають значення для справи, а також за невірного застосування норм процесуального та матеріального права з огляду на таке.

Відповідно до ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Стаття 513 Цивільного кодексу України встановлює, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити. Договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги. В такому випадку на відносини цесії розповсюджують положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Суди відзначили, що норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і щодо договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.

Відповідно до ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.

Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі згаданої статті ЦК України визначено як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування.

За наведеним визначенням договору факторингу цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" як кредитні у цій статті розглядаються операції, зазначені в пункті 3 частини третьої ст. 47 Закону, а також придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг).

В цій нормі Закону факторинг класифікується як кредитна операція, що підтверджує суть факторингу - фінансування постачальника товарів чи послуг, надання йому (як кредиторові в товарних відносинах) коштів в розпорядження за плату під відступлення права вимоги.

Важливою відмінністю між договором факторингу та договором відступлення права вимоги також є те, що при відступленні права вимоги первісний кредитор передає новому кредитору боргові зобов'язання боржника і більше взаємовідносин не має ані з боржником, ані з новим кредитором щодо перерахування коштів первісному кредитору, тож фактично відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов'язань. А за договором факторингу фактор може отримувати кошти і від клієнта, і від боржника, вони розраховуються із фактором, що передбачено ст. 1084 Цивільного кодексу України.

Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що укладені між відповідачами договори відступлення права вимоги не є договорами факторингу, оскільки не містять ознак, притаманних для такого роду договорів.

В той же час колегія суддів відзначає, що позивач у позовній заяві обґрунтовував недійсність спірних договорів не лише тим, що вони є договорами факторингу, а й тим, що укладаючи спірні договори, ТОВ "Вестконд" фактично вступило з ТОВ "Фінансова компанія "Арбо Фінанс" у правовідносини з надання фінансових послуг, не маючи спеціального статусу фінансової установи та ліцензії на здійснення зазначеної послуги.

У п. 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" зазначено, що відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 4-2 ГПК щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Однак суди попередніх інстанцій всупереч наведеним положенням постанови Пленуму Вищого господарського суду України вищевказаним доводам позивача належної оцінки не надали.

Зокрема, суди не врахували такого.

Згідно з п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансовою послугою є операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансові активи - кошти, цінні папери, боргові зобов'язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів.

Статтею 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" до фінансових послуг віднесено, зокрема, і факторинг.

Відповідно до п. 3 ч. 1 статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню.

Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Колегія суддів відзначає, що для встановлення того, чи підпадають дії ТОВ "Вестконд" та ТОВ "Фінансова компанія "Арбо Фінанс" під регулювання наведенихвище норм законодавства про фінансові послуги, суди мали встановити, в якому саме обсязі ТОВ "Фінансова компанія "Арбо Фінанс" передало (продало) ТОВ "Вестконд" права вимоги за борговими зобов'язаннями.

У випадку передачі виключно фіксованого боргового зобов'язання (чи права вимоги чітко визначеної і обмеженої суми коштів) мають місце відносини цесії. В той же час, якщо за договором ТОВ "Фінансова компанія "Арбо Фінанс" передало також інші права вимоги за кредитним договором (зокрема, можливість нарахування та отримання новим кредитором в майбутньому процентів, договірних штрафів, пені, інших договірних нарахувань, пов'язаних з фінансовим кредитуванням), вказані обставини можуть свідчити про наявність, по-перше, операцій з фінансовими активами - борговими зобов'язаннями за фінансовим кредитом, і по-друге, про перехід до нового кредитора прав та обов'язків у фінансовому кредитуванні, що здійснюються з метою отримання прибутку, а отже підпадає під визначення фінансових послуг, встановлене п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", та потребує ліцензування.

Суди також не дослідили того, чи перейшло до ТОВ "Вестконд" право на боргові зобов'язання, стягнуті за кредитним договором № 4-4 від 27.01.2006 в сумі 45.380.000,61 грн. згідно з рішенням Господарського суду Волинської області від 16.01.2014 у справі №5004/2042/11, як не встановили і обставин виконання вказаного судового рішення.

Більш того, суди в ході розгляду справи взагалі не долучили до її матеріалів кредитного договору № 4-4 від 27.01.2006, чи його копії, що виключає можливість висновку про те, що суди належним чином та на підставі допустимих доказів встановили факт надання кредиту та, відповідно, правомірність подальшого відступлення боргових зобов'язань за вказаним кредитом, а також обсяг отриманих ТОВ "Вестконд" прав вимоги з урахуванням положень як умов кредитного договору, так і умов договору відступлення прав вимоги.

Відтак, суди не дотримались вимог ст.ст. 34, 36 ГПК України, згідно з якими, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування; письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору; письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії.

В п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" зазначено, що рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Таким чином, суди попередніх інстанцій в порушення ч. 1 ст. 43 ГПК України не встановили в судовому процесі всіх обставин справи всебічно, повно і об'єктивно в їх сукупності.

Окремо колегія суддів відзначає, що укладення спірних договорів безпосередньо стосується прав та інтересів позивача, оскільки на підставі цих договорів ТОВ "Вестконд" вважає себе правонаступником банку за кредитним та іпотечним договорами, а також стверджує, що позивач має сплатити на його користь заборгованість за кредитним договором, про що ТОВ "Вестконд" зазначило у Повідомленні від 10.11.2016. Також у рішенні Господарського суду Волинської області від 16.01.2014 у справі № 5004/2042/11 зазначено, що нерухоме майно, що є предметом іпотеки відповідно до договору іпотеки № 236 від 27.01.2006, укладеного між ПАТ "Промінвестбанк" та ТОВ ВКФ "Луцьккондитер", належить на праві власності позивачу.

Як визначено ст. 111-5 ГПК України, у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Невстановлення судами попередніх інстанцій відповідних фактичних обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення спорів у справі, входять до предмету доказування, а отже підлягають обов'язковому дослідженню, і ненадання їм належної правової оцінки в сукупності є порушенням вимог ст. 43 ГПК України, що виключає можливість висновку суду касаційної інстанції про правильність застосування судами норм матеріального права при вирішенні спору.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними фактичні обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, а також з урахуванням наведених вище процесуальних порушень, рішення та постанова у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції для встановлення зазначених обставин і надання їм належної правової оцінки в сукупності з врахуванням вищевикладених вказівок цієї постанови.

Керуючись ст.ст. 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11, 111-13 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Поларт-Інвест" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду міста Києва від 06.07.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.08.2017 у справі № 910/7320/17 скасувати, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя О.О. Євсіков суддіО.А. Кролевець О.В. Попікова