Ухвала суду № 70999459, 13.12.2017, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду в складі:

головуючого судді Шавеля Р.М.,

суддів Улицького В.З. та Кузьмича С.М.,

з участю секретаря судового засідання - Гнатик А.З.,

а також сторін (їх представників):

від позивача – ОСОБА_1;

від відповідача - ОСОБА_2;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 09.10.2017р. в адміністративній справі за позовом представника адвоката ОСОБА_1, діючого за дорученням від імені та в інтересах громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5, до Державної міграційної служби України, третя особа без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_6 управління Державної міграційної служби України у Львівській обл., про визнання протиправним та скасування про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спонукання до вчинення певних дій,-

В С Т А Н О В И Л А:

30.11.2016р. представник адвокат ОСОБА_1, діючий за дорученням від імені та в інтересах громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5, звернувся до суду із адміністративним позовом, у якому, із урахуванням остаточно сформульованих позовних вимог, просив визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача Державної міграційної служби /ДМС/ України № 529-16 від 27.10.2016р. про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов’язати відповідача ДМС України прийняти рішення про визнання громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5 особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства (Т.1, а.с.4-16, 111-123; Т.2, а.с.124-125).

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 09.10.2017р. заявлений позов задоволено частково; визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України № 529-16 від 27.10.2016р. про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов’язано відповідача ДМС України повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено (Т.2, а.с.174-178).

Не погодившись із винесеним судовим рішенням, його оскаржила відповідач ДМС України, яка покликаючись на неповне з’ясування судом обставин, що мають значення у справі, порушення судом норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить постанову суду скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні заявленого позову відмовити (Т.2, а.с.182-185).

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що на момент винесення спірного рішення позивач є повнолітньою особою, через що норми Конвенції ООН про права дитини та Рекомендації УВКБ ООН щодо дотримання інтересів дитини не можуть бути застосовані до останнього. Також висновки суду не ґрунтуються на матеріалах особової справи позивача та вимогах чинного законодавства, оскільки позивач покинув ОСОБА_3 в квітні 2014 року на законних підставах, вибув літаком в РФ, на що мав трьохмісячну візу. Після цього незаконним шляхом продовжив свій шлях до Німеччини через Україну, однак 14.08.2014р. був виявлений працівниками Державної прикордонної служби України поблизу українсько-польського кордону.

Під час винесення рішення судом не враховані наведені обставини, при цьому звернуто належну увагу на ту обставину, що позивач по прибутті на Україну не мав наміру звертатися за статусом біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту. Із заявою про надання притулку в Україні до міграційних органів звернулася законний представник позивача (як неповнолітнього) лише після поміщення позивача до інтернату в м.Червоноград.

Також позивач за жодною із конвенційних ознак на батьківщині не переслідувався, будь-яке переслідування достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують подій переслідування саме заявника та свідчать про виїзд останнього до країн Європи у пошуках кращих умов життя.

Окрім цього, ситуація в країні походження не відноситься до конвенційних ознак, тобто, не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виходячи з діючого національного законодавства та норм міжнародного права.

Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача на підтримання поданої скарги, заперечення представника позивача, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, постановою Львівського окружного адміністративного суду від 16.10.2015р. у справі №813/1145/15, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 24.02.2016р., визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України № 03-15 від 31.01.2015 року про відмову у визнанні ОСОБА_4 ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов’язано ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_4 ОСОБА_5 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Т.1, а.с.210-219, 220-224).

За результатами розгляду особової справи заявника ОСОБА_6 управління /ГУ/ ДМС України у Львівській обл. прийшло до висновку про те, що громадянин ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5 не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, згідно вимог ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», про що складено Висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11.10.2016р. (Т.2, а.с.96-113).

У цьому Висновку наведені причини, за яких заява позивача про надання відповідного захисту в Україні не підлягає до задоволення, а саме:

твердження заявника щодо надходження на його адресу погроз від невідомих злочинних елементів у вигляді викрадення з метою отримання викупу у країні походження ОСОБА_3 (м.Мазар-і-Шаріф) не підтверджуються, а видаються неправдоподібними та надуманими;

під час співбесід від 22.10.2014р. та 14.09.2016р. заявник вказав, що його батько ОСОБА_7 ОСОБА_5 проживає в ОСОБА_3 у м.Мазар-і-Шаріф та займається виготовленням і продажем пічок для обігріву. За словами ОСОБА_4М.С., його батько був основним годувальником в сім’ї, а тих коштів що він заробляв, вистачало на все, що було потрібно родині: на їжу, на одяг. Як стверджує заявник, його сестра ходила на курси математики, щоб здати екзамен і мати можливість отримати наступну освіту, а він сам відвідував курси англійської мови. З цього випливає, що ОСОБА_4М.С. походить із заможної за афганськими мірками сім’ї і відповідно входить до групи ризику. Разом з тим, позивач проживав у найбезпечнішому місті ОСОБА_3, де, відповідно до інформації по країні походження, місцева влада забезпечує та підтримує високий рівень безпеки, а про систематичні випадки викрадення дітей заради викупу не повідомляється.

немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою належності до певної соціальної групи;

в протоколі співбесіди від 31.10.2014р. заявник надав додаткові пояснення та розповів, що погрози в його сторону надходили тричі упродовж місяця, що суперечить останнім твердженням заявника (протокол співбесіди від 14.09.2016р.), де він заявив, що погрози в його сторону почалися саме з листа із погрозами, а не з очної зустрічі із невідомими особами біля свого будинку;

у разі повернення заявника до ОСОБА_3 йому не буде загрожувати ризик зазнати поводження, яке заборонене п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасово захисту», а тому в нього відсутні підстави для надання йому додаткового захисту відповідно до цього Закону.

27.10.2016р. відповідачем ДМС України прийнято рішення № 529-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5.

На підставі вказаного рішення 15.11.2016р. ГУ ДМС України у Львівській обл. скеровано позивачу повідомлення № 75 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Т.1, а.с.73).

Розглядувані правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (в редакції, чинній на момент спірних відносин), а також нормами міжнародного права.

Зокрема, норми Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначають порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Цим Законом встановлено, що:

біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п.1 ч.1 ст.1);

особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п.13 ч.1 ст.1);

не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього ж Закону, відсутні (абз.4 ч.1 ст.6);

за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.5 ст.10).

Згідно з п.п.45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців /УВКБ ООН/ для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно п.195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом від 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.

неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення даної справи судом першої інстанції підставно враховані всі чотири підстави. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

За юридичною природою - суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням суду під час вирішення спору.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування; означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним становищем у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Підпункт 2 п.«А» ст.1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Під час судового розгляду з’ясовано, що позивач є громадянином ОСОБА_8 Республіки ОСОБА_3, 25.12.1998р.н., за релігійним переконанням - мусульманин, за національністю – таджик, сімейний стан - неодружений, місцем народження та проживання є м.Мазарі-Шариф по вул.Саїда Кейхайна, 97, де він проживав останніх 15 років.

Основною причиною, через яку позивач змушений був покинути ОСОБА_3 та шукати іншу безпечну країну, є намагання врятувати своє життя. Невідомі особи погрожували його батькові викраденням сина, якщо той не заплатить певну суму грошей.

Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) може отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, в тому числі зібраної та проаналізованої ДМС України.

В обґрунтування своїх доводів позивачем надано суду копії наступних документів:

Рекомендацій УВКБ ООН від 19.04.2016р. щодо оцінки потреб в міжнародному захисту, осіб, що шукають притулок, із ОСОБА_3;

публікації refworld UNHCR від 05.05.2016р., видавник ОСОБА_9, про те, що таліби дійшли до південного кордону Узбекистану. Зокрема, у публікації зазначається, що в травні правлячі сили в Балхе почали проводити масштабну «зачистку» території від бойовиків «Талібану». Однак події 2 травня свідчать про те, що повністю вигнати талібів із повіту Кальдор поки не вдалось;

публікації refworld UNHCR від 19.12.2016р. про викрадення співробітника Міжнародного комітету Червоного Хреста, в якій публікується наступне: «Два автомобілі зі співробітниками організації були зупиненні групою невідомих озброєних осіб під час руху із міста Мазарі-Шариф в Кундуз. Один із співробітників був викрадений»;

публікації refworld UNHCR від 06.02.2017р., видавник Центр новин ООН, про те, що 2016 році на території ОСОБА_3 жертвами бойових дій стали більше 11 тисяч мирних жителів. В публікації зазначається, що в 2016 році число жертв серед мирного населення ОСОБА_3 знову досягло рекордної відмітки за період після 2009 року. За рік в цій країні було вбито 3498 людей і 7920 дістали поранення. В числі вбитих більше 900 дітей. Приблизно 2600 юних афганців дістали поранення;

публікації refworld UNHCR від 27.04.2017р., видавник Центр новин ООН, про те, що в першому кварталі 2017 року в ОСОБА_3 загинуло і дістали поранення більше двох тисяч людей (Т.2, а.с.139-146).

Останні були прийняті до уваги під час розгляду справи; їх достовірність не поставлена під сумнів зі сторони інших осіб, які беруть участь в розгляді справи.

Згідно Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009р. «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;

заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;

встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

З висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 11.10.2016р., на підставі якого винесено спірне рішення, слідує, що немає підстав для набуття позивачем статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (Т.2, а.с.96-113).

Із урахуваннями специфіки даної категорії справ доказами щодо наявності загроз для життя чи здоров'я заявника можуть бути усні пояснення особи, які не підтвердженні відповідними документами. У цьому випадку заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень в незалежності від того, є в нього на підтвердження вказаних обставин письмові докази чи такі відсутні.

З урахуванням викладеного судом першої інстанції вірно надано критичну оцінку покликанням відповідача на те, що заявником не доведено наявності небезпеки, оскільки таким не надано письмових доказів.

Натомість, надані позивачем пояснення в протоколах співбесід, складених відповідачем під час розгляду питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а також в судових інстанціях, є тотожними, між ними не встановлено розбіжностей. Вказане свідчить про правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника.

Окрім цього, на момент звернення із заявою до відповідача, ОСОБА_4 ОСОБА_5 був неповнолітнім, сумніву щодо його віку у сторін немає, тому позивач відноситься до соціальної групи ризику - діти.

Центральним документом щодо забезпечення прав неповнолітніх є Конвенція ООН про права дитини 1989 року. Згідно з цією Конвенцією дітьми вважаються всі особи, які не досягли 18 років.

Згідно з ст.3 Конвенції в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Зі змісту коментаря № 6 Комітету з питань прав дитини слідує, що можливість повернення дитини в країну походження здійснюється тоді, коли таке повернення необхідне в інтересах дитини.

Відповідно до п.п.215, 218, 219 Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і Протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця, якщо неповнолітня особа є підлітком, слід діяти так як і у випадку з дорослими біженцями при визначенні його статусу, хоча це залежить від ступеня його зрілості. Якщо відсутні докази протилежного, то можна припустити, що особа, якій шістнадцять чи більше років є достатньо зрілою для того, щоб мати цілком обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань.

Необхідно також враховувати статус батьків та інших членів сім’ї неповнолітнього в країні походження. Якщо є підстави вважати, що батьки бажають, щоб їх дитина перебувала поза межами країни походження у зв’язку з цілком обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідувань, то можна припустити, що дитина розділяє їх побоювання.

Якщо бажання батьків не можуть бути з’ясовані, викликають сумніви або протилежні волі дитини, то перевіряючий за участю експертів повинен прийняти рішення щодо обґрунтованості побоювань неповнолітнього, з урахуванням всіх відомих обставин, які, можливо, вимагатимуть більш ліберального застосування принципу тлумачення сумнівів в користь заявника.

З аналізу наданої сторонами інформації, зокрема, про країну походження, встановлено, що в ОСОБА_3 існує практика викрадення фінансово забезпечених осіб та членів їх сімей з метою подальшого їх викупу зі сторони злочинних груп.

Вказана інформація викладена УВКБ ООН по справах біженців у Керівництві по оцінці необхідності міжнародного захисту осіб, які шукають притулку з ОСОБА_3, 06.08.2013р.

Відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і Протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця (п.43) побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов'язкового ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.

Під час судового розгляду позивач ОСОБА_4 ОСОБА_5 зазначав про те, що йому відомо про випадки викрадення з метою викупу осіб в його регіоні; такі випадки траплялись в місцевості, де він проживав в ОСОБА_3, саме тому з урахуванням наявності такої небезпеки його батьком вирішено переправити його з країни походження в більш безпечне місце. Окрім того, неповнолітній заявник зазначив, що погрози надходили не лише у формі листа, невідомі особи слідкували за ним та погрожували йому.

Вказане свідчить про те, що твердження заявника щодо загрози його життю і здоров’ю потребують детального дослідження, з урахуванням інформації по ОСОБА_3 щодо фактів насильства по відношенню до дітей чи їх викрадення з метою отримання викупу.

При цьому, з урахуванням положень Конвенції про права дитини, необхідно врахувати те, чи повернення заявника до країни громадянської належності є безпечним для заявника та чи буде воно відповідати його інтересам як неповнолітнього.

Щодо зібраної у висновку відповідача від 11.10.2016р. інформації по країні походження про те, що м.Мазарі-Шаріф вважається найбезпечнішим містом країни, практика викрадення дітей заради викупу є нехарактерною для північної частини ОСОБА_3, зокрема, міста Мазарі-Шаріф, де проживав позивач, слід підкреслити, що твердження позивача щодо його обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань підтверджуються публікаціями у засобах масової інформації, таких як RefWorld та UNHCR, Центр новин ООН, ОСОБА_9, Міжнародний комітет Червоного Хреста, та поданими представником позивача доказами щодо порушення прав людини у провінції Балх на території ОСОБА_3.

Стосовно твердження відповідача про те, що ОСОБА_4 ОСОБА_5 покинув країну громадянської належності (ОСОБА_3) та не мав жодних проблем при виїзді з її території, що свідчить про необґрунтованість побоювань заявника щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, необхідно врахувати, що зі слів позивача небезпека його життю і здоров'ю виникла не зі сторони держави - ОСОБА_3, та відповідно владних угрупувань, а зі сторони злочинних груп, які утворені в межах його місця проживання. Такі угрупування порушують права людини в межах внутрішнього конфлікту громадян. А тому вищевказане твердження відповідача у цьому випадку не має значення для обставин, що загрожують позивачу.

У своїй сукупності наведені обставини свідчать про неповноту вивчення ГУ ДМС України у Львівській обл. фактів та документів при розгляді заяви ОСОБА_4 ОСОБА_5 та недотримання відповідачем вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а відтак рішення ДМС України № 529-16 від 27.10.16р. про відмову у визнанні ОСОБА_4 ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не ґрунтується на вимогах закону.

Колегія суддів відхиляє решту доводів апелянта, які наведені у поданій ним апеляційній скарзі, оскільки такі на правильність висновків суду не впливають, а відтак останні не можуть покладатися в основу скасування чи зміни оскарженого судового рішення.

За наведених обставин суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про часткову підставність та обгрунтованість заявленого позову, а тому заявлений позов підлягає до часткового задоволення, з вищевикладених мотивів.

При цьому судом вірно враховано, що під час вирішення питання щодо правомірності дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень суд може вирішувати питання щодо відповідності таких дій нормам чинного законодавства, однак не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які віднесені до компетенції цього органу державної влади.

З цих міркувань судом вірно зобов’язано повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування постанови колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на неї слід залишити без задоволення.

Керуючись ст.94, ч.3 ст.160, ст.ст.195, 196, п.1 ч.1 ст.198, ст.200, п.1 ч.1 ст.205, ст.ст.206, 254 КАС України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 09.10.2017р. в адміністративній справі № 813/4216/16 залишити без задоволення, а вказану постанову суду – без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів після набрання ухвалою законної сили.