Ухвала суду № 70999003, 12.12.2017, Донецький апеляційний адміністративний суд

Головуючий у 1 інстанції - Геря О.Г.

Суддя-доповідач - ОСОБА_1

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2017 року справа №225/4735/17

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Донецький апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: головуючого судді: Ястребової Л.В, суддів Блохіна А.А., Компанієць І.Д., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області на постанову Дзержинського міського суду Донецької області від 23 жовтня 2017 р. у справі № 225/4735/17 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинення певних дій,-

В С Т А Н О В И В:

11 вересня 2017 року ОСОБА_3(надалі – позивач) звернулась до суду з адміністративним позовом до ОСОБА_2 Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області (надалі – відповідач, ОСОБА_2) про визнання незаконними дії відповідача, які полягають у невиплаті пенсії та зобов’язання відповідача поновити пенсійні виплати (а.с. 3).

Постановою Дзержинського міського суду, Донецька область від 23 жовтня 2017 року адміністративний позов задоволено.

Визнано протиправними дії ОСОБА_2 Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області (ЄДРПОУ 21970814), щодо припинення з 01 серпня 2017 року виплати пенсії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Зобов'язано ОСОБА_2 Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області (ЄДРПОУ 21970814) поновити виплату пенсії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 з 01 серпня 2017 року (а.с. 25-31).

Відповідач із такою постановою суду першої інстанції не погодився, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову суду першої інстанції та відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що стаття 49 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», в якій зазначені підстави для припинення виплати пенсії не містить вичерпний перелік підстав для припинення виплати пенсій, у зв’язку з чим, на переконання апелянта, пенсію позивачу не поновлено і у зв’язку з відсутністю інформації про реєстрацію в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб, тобто, не підтверджено фактичне місце проживання ОСОБА_3 Апелянт звертає увагу на судову практику Вищого адміністративного суду України, викладену в постанові від 21.03.2017 року у справі № К/800/3123/17, в якій суду касаційної інстанції дійшов до висновку, що виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 35 та ст. 46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», але перелік підстав для припинення виплати пенсії не є вичерпним і може врегульовуватись іншими нормативно-правовими актами. (а.с. 32-34).

Сторони у судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, тому, відповідно до п.2 ч.1 ст.197 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 195 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги встановила наступне.

Позивач, ОСОБА_3, відповідно до паспорту громадянина України, з 03 жовтня 2016 року зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 4).

21 лютого 2017 року позивач звернулась до відповідача із заявою про виплату пенсії, в якій просив запросити його пенсійну справу з ОСОБА_2 Пенсійного фонду України в м. Костянтинівка та виплачувати пенсію за фактичним місцем проживання, а саме: АДРЕСА_1. Зазначена заява зареєстрована відповідачем того ж дня, 21.02.2017 року, що підтверджується штампом вх.. кореспонденції на відповідній заяві (а.с. 16).

На підставі розпорядження № 175 від 06.04.2017 року ОСОБА_3 взято на облік як отримувача пенсії за віком з 01 квітня 2017 року (а.с. 19).

Пенсія позивачу виплачувалась по липень 2017 року включно та з 01 серпня 2017 року виплату останньої припинено.

За роз’ясненнями з цього приводу позивач зверталась на «Урядову гарячу лінію».

За результатами розгляду відповідно звернення, Головне управління Пенсійного фонду, листом від 04.09.2017 року № ВІ-72623124 надало позивачу відповідь, в якій зазначило, серед іншого, для поновлення виплати пенсії позивачу необхідно надати до ОСОБА_2 довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, а також заяву про виплату пенсійних виплат через установу АТ «Ощадбанк». Крім того, управлінням також зазначено, що виплата пенсії поновлюватиметься відповідно до постанови КМУ від 08.06.2016 року № 365, а саме, на підставі рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних внутрішньо переміщеним особам, утворених районними держадміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах рад (а.с. 5).

Вважаючи, що зазначені дії відповідача порушують права позивача, як пенсіонера, остання звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов до висновку,що діями позивача безпосередньо порушено право позивача на соціальний захист, гарантоване ст. 46 Конституції України, обмеження якого неможливе, у зв’язку з чим і задовольнив позовні вимоги позивача, як такі, що доведені під час розгляду справи.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” № 1058-IV встановлено, що виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.

Відповідно до Прикінцевих положень Закону № 1058-IV, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом, закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсій.

Статтею 49 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Зміст цієї норми можна розуміти так, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав визначених ст. 49 Закону № 1058, однак відповідного рішення щодо припинення виплати пенсії позивачу ОСОБА_2 не приймалось.

В якості підстави для припинення виплати позивачу його пенсії, відповідач посилається на те, що позивачем до ОСОБА_2 не надано довідку про взяття на облік у якості внутрішньо переміщеної особи та документів, що підтверджують фактичне місце проживання (реєстрація в паспорті або довідка відповідальних органів з місця проживання (реєстрації)) на території, яка контролюється українською владою та не підтверджено фактичне місце проживання ОСОБА_3

З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.

По-перше, у паспорті позивача чітко вказано, що остання зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3, тобто знято з реєстрації за адресою: пров. Смирніхіна, 3/4, м. Макіївка, Донецька область, довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року № 509 позивач не повинен подавати до відповідача для поновлення виплати пенсії, оскільки ОСОБА_3 з 03 жовтня 2016 року не вважається внутрішньо переміщеною особою, тому як зареєстрована на території, яка підконтрольна українській владі.

По-друге, довідкою від 20.10.2017 року № 755 про реєстрацію місця проживання ОСОБА_3, яка видана Військово-цивільною адміністрацією міста Торецька Донецької області також підтверджується, що позивач зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3 з 03 жовтня 2016 року (а.с. 20).

Таким чином, посилання апелянта на те, що позивачем до ОСОБА_2 не надано довідку про взяття на облік у якості внутрішньо переміщеної особи та документів, що підтверджують фактичне місце проживання (реєстрація в паспорті або довідка відповідальних органів з місця проживання (реєстрації)) на території, яка контролюється українською владою спростовується матеріалами справи.

Що стосується твердження апелянта про те, що стаття 49 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», в якій зазначені підстави для припинення виплати пенсії не містить вичерпний перелік підстав для припинення виплати пенсій та пенсію позивачу не поновлено у зв’язку з відсутністю інформації про реєстрацію в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб, тобто, не підтверджено фактичне місце проживання ОСОБА_3, колегія суддів зазначає, що стаття 49 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» містить вичерпний перелік підстав для припинення виплати пенсії, а такої підстави для припинення виплати пенсії, як «до з'ясування фактичного місця проживання та із відсутністю інформації про реєстрацію в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб» зазначена стаття не містить.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що припинення виплати позивачу її пенсії у зв'язку у зв’язку з не підтвердженням фактичного місця проживання та із відсутністю інформації про реєстрацію в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб суперечить принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним в Законі № 1058-ІV.

Слід також зазначити, що згідно частини 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що діями позивача безпосередньо порушено право позивача на соціальний захист, гарантоване ст. 46 Конституції України, обмеження якого неможливе, у зв’язку з чим, позовні вимоги ОСОБА_3 є такими, що підлягають задоволенню.

Щодо посилання апелянта на судову практику ВАСУ у справі № К/800/3123/1 від 21.03.2017 року колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України, лише висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншимисудами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку, що доводи, викладені апелянтом в апеляційній скарзі не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, оскільки вони суперечать чинному законодавству та не дають підстав для висновку про те, що при розгляді справи судом першої інстанції було допущено неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Згідно частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, керуючись статтями 195, 197, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області – залишити без задоволення.

Постанову Дзержинського міського суду, Донецька область від 23 жовтня 2017 р. у справі № 225/4735/17 – залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів після набрання законної сили.

Головуючий суддя Л.В. Ястребова

Судді А.А. Блохін

ОСОБА_4