Ухвала суду № 70991046, 11.12.2017, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 303/2253/16-ц

У Х В А Л А

Іменем України

11 грудня 2017 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області у складі:

головуючого-судді: Мацунича М.В.

суддів: Куштана Б.П., Кондора Р.Ю.

з участю секретаря: Сочка І.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгород цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Мукачівського міськрайонного суду від 17 червня 2016 року за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

встановила:

У квітні 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» пред'явив позов до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позов обґрунтовано тим, що згідно укладеного кредитного договору від 05.08.2005 року ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 47200 доларів США. ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором не виконував належним чином внаслідок чого виникла заборгованість на загальну суму 886916,81 грн. яку банк і просив стягнути з нього.

Заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 17 червня 2016 року даний позов задоволено.

Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду від 11.07.2016 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення, залишено без задоволення.

На дане рішення ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. На обґрунтування скарги зазначає, що банк не надав належних доказів видачі йому кредитних коштів. Звертає увагу на протиправність нарахування штрафних санкцій в іноземній валюті. Вважає неправильним наданий банком розрахунок. Вказує, що банк відступив своє право вимоги іншій особі, а тому не має права пред'являти даний позов.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Як вбачається з матеріалі справи - 05 серпня 2005 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №MKAWGK00000294, згідно якого останній отримав кредит у розмірі 47200 доларів США на наступні цілі: на придбання житла в сумі 40000 доларів США та оплату страхових платежів в розмірі 7200 доларів США, під 0,92% на місяць в строк до 04.08.2025 року (а.с.12, 13).

Колегія суддів відхиляє посилання апелянта на відсутність доказів отримання ним кредитних коштів, оскільки в матеріалах справи наявні заява про видачу готівки в сумі 40000 доларів США, яка підписана ОСОБА_1 (а.с.14) та меморіальний ордер на вказану суму (а.с.70), які є належними доказами видачі кредитних коштів. Крім того, факт отримання ОСОБА_1 кредитних коштів підтверджується тим, що він здійснював погашення по кредиту протягом значного тривалого часу.

Далі колегія суддів констатує, що позикодавець видав, позичальник отримав кредитні кошти в сумі 40000 доларів, тобто в частині цільового призначення кредиту на придбання житла. В частині оплати страхових платежів на суму 7200 доларів США то такі кошти позичальник не отримував на руки, так-як згідно вимог п.2.2.7. Кредитного договору зобов'язався самостійно укладати Договори страхування. Та тільки у випадку не пред'явлення позичальником документів, що підтверджують сплату чергових страхових платежів за рахунок інших джерел, у позикодавця виникає зобов'язання перерахувати необхідну суму кредитних коштів із суми 7200 доларів США в рахунок оплати щорічних чергових страхових платежів, п.п. 1.1., 2.1.3.. Оскільки позичальник не укладав щорічних Договорів страхування, то позикодавець щорічно, а саме у серпні місяці кожного наступного року перераховував необхідну суму страхового платежу. На такі суми збільшувався позикодавцем кредит, який отримано позичальником. Зазначені дії з боку банку відображені у розрахунку заборгованості за Кредитним договором від 05.08.2005 року, станом на 24.03.2016 року.

ОСОБА_1 порушив взяті на себе зобов'язання за кредитними договорами, внаслідок чого виникла заборгованість за кредитним договором.

Статтями 1050, 1052 ЦК України встановлено наслідки порушення позичальником умов договору позики, які застосовуються і до правовідносин за кредитним договором. Так, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу. У разі невиконання позичальником обов'язків, встановлених договором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів за договором.

Таким чином у позивача виникло право вимагати дострокового повернення позики та сплати процентів і неустойки за договором.

Згідно наданого банком розрахунку заборгованість ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором станом на 24.03.2016 року становить суму 34099,07 доларів США, що еквівалентно сумі 886916,81 грн., і така складається з наступного: 30623,65 доларів США заборгованості за кредитом; 2966,67 доларів США заборгованості по відсоткам; 226,87 доларів США заборгованості по комісії та 281,58 доларів США пені (а.с.4-11).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з його доведеності та обґрунтованості.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він ґрунтується на матеріалах справи.

При цьому підлягають відхиленню доводи апеляційної скарги щодо неправомірності нарахування банком пені в іноземній валюті, оскільки позивачем ставиться питання про стягнення гривневого еквіваленту пені, що відповідає приписам ч. 2 ст. 533 ЦК України.

Крім того, колегія суддів бере до уваги правовий висновок ВСУ по справі №6-211цс17 від 15.05.2017 року та застосовуючи його до даної справи зазначає наступне.

Згідно зі статтею 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини перша та третя статті 533 ЦК України).

Статтею 5 Декрету передбачено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету.

Отже, вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказану обставину, - стягнути грошову суму в іноземній валюті.

Відповідна ліцензія наявна в матеріалах справи (а.с.14).

Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України, якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

За положеннями статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).

Статтею 549 цього Кодексу встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Формами неустойки є штраф і пеня.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

По даній справ ОСОБА_1 отримав кредит в іноземній валюті - доларах США.

Як слідує з пункту 4.1 зазначеного договору при порушенні позичальником кожного із зобов'язань, передбачених п.п.2.2.2., 2.2.3 даного Договору, Банк має право нарахувати, а Позичальник зобов'язується сплатити Банк пеню в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менш 1 гривні (або суми у валюті кредиту, еквівалентної 1 грн. за курсом НБУ на день сплати) за кожний день прострочення.

Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання.

Оскільки виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, умовами договору про надання кредиту в іноземній валюті передбачено сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, то разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й пеню в іноземній валюті.

Оскільки позивачем наведено розрахунки заборгованості за кредитним договором, у тому числі процентів та пені, в іноземній валюті з переведенням її в національну за курсом, установленим НБУ на час розрахунку, то стягнення такої пені узгоджується з вимогами частини другої статті 192, частини третьої статті 533 ЦК України та статті 5 Декрету.

Також колегія суддів відхиляє посилання апелянта на неправильність розрахунку банку зважаючи на наступне.

Так, на підтвердження своїх вимог щодо розміру заборгованості банком надано відповідний розгорнутий та повний розрахунок заборгованості.

Заперечуючи даний розрахунок, відповідачем надано суду два контррозрахунки такої заборгованості (а.с.51-53, 205-209), а в подальшому під час апеляційного розгляду третій контррозрахунок (а.с.235-247). Проаналізувавши дані контррозрахунки колегія суддів зазначає, що такі не ґрунтуються на умовах укладеного кредитного договору.

Зокрема, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 періодично допускалися прострочення сплати чергових платежів. Внаслідок чого, банком відповідно до умов договору нараховувалась пеня, однак нарахування такої пені як і її розмір взагалі не відображено у наданих відповідачем контррозрахунках (на відміну від розрахунку банку). Також не відображено у контррозрахунку нарахування та погашення заборгованості по простроченим відсоткам, які передбачені п.1.6 кредитного договору та нараховуються на прострочену суму заборгованості, що періодично мало місце.

При цьому, на підтвердження позовних вимог, банком також надано виписку з рахунку ОСОБА_1 (а.с.78-103), з якої слідує, що після нарахування пені, частина сплачених ОСОБА_1 платежів (у відповідності до графіку погашення кредиту) направлялася в першу чергу на погашення заборгованості по пені, відповідно до умов договору. Тобто, в такі періоди ОСОБА_1 здійснювалася оплата заборгованості по кредиту не в повному обсязі.

З приводу посилання апелянта на те, що ним періодично сплачувалися платежі в більшому розмірі ніж передбачено графіком погашення заборгованості, то колегія суддів зазначає, що такі платежі відображено у виписці з рахунку, як і відображено спрямування платежу на погашення поточної/простроченої заборгованості по пені, комісії, відсоткам та тілу кредиту. При цьому, деякі із відображених у контрозрахунках платежів не відповідають виписці з рахунку, на що звернув увагу представник банку в судовому засіданні. На прохання колегії суддів надати відповідні докази щодо сплати таких сум, представник ОСОБА_1 повідомив, що такі квитанції мітяться в якійсь іншій справі.

Крім того, ОСОБА_1 в порушення умов пунктів 2.2.7., 2.1.3. кредитного договору не надав доказів ні укладення Договорів страхування, а ні сплати по таким страхових платежів, а відтак, банк правомірно здійснив оплату страхових платежів самостійно та включив такі суми до заборгованості.

Щодо твердження відповідача про певні неузгодженості в розрахунку банку в частині нарахування комісії, то як пояснено представником банку нарахування такої комісії (в більшому розмірі) здійснено в тих випадках коли комісія не нараховувалася в попередні місяці. Вказане твердження узгоджується з розрахунком банку, а такі дії на думку колегії суддів не є неправомірними та не призвели до неправильності розрахунку заборгованості.

Загалом, колегія суддів констатує, що наданий банком розрахунок заборгованості узгоджується з випискою із рахунку, а контррозрахунки відповідача не спростовують дані докази, та відповідно не можуть братися до уваги.

Щодо посилання апелянта на те, що позивач відступив право вимоги іншій особі, згідно листа від 23.02.2007 року (а.с.74, 75), то слід зазначити, що відповідачем надано лише копію такого листа. Представник ПАТ КБ «ПриватБанк» заперечує факт відступлення прав вимоги за кредитним договором іншій особі, а відтак, зважаючи на відсутність оригіналу такого листа, колегія суддів не бере до уваги вказаний письмовий доказ, у відповідності до ч. 2 ст. 64 ЦПК України.

Крім того, слід зазначити, що ОСОБА_1 здійснювалася сплата періодичних платежів по кредитному договору аж до березня 2015 року, що підтверджує існування кредитних правовідносин саме між сторонами по справі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, що відповідно до приписів ст. 308 ЦПК України, є підставою для відхилення скарги та залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Зважуючи на викладене та керуючись приписами статей 303, 307, 308, 313, 314, 315 і 319 ЦПК України, колегія суддів, -

ухвалила:

апеляційну скаргу ОСОБА_1, відхилити.

Заочне рішення Мукачівського міськрайонного суду від 17 червня 2016 року, залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів із дня набрання нею законної сили.

Суддя-доповідач

Судді