Постанова № 70891330, 30.11.2017, Окружний адміністративний суд міста Києва

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

30 листопада 2017 року № 826/3337/17

Окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вищого Господарського Суду України, третя особа: Державна казначейська служба України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася позивач ОСОБА_1 з позовом до Вищого Господарського Суду України, третя особа: Державна казначейська служба України, в якому просила:

- визнання протиправними дій Вищого Господарського Суду України щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою;

- зобов'язати Вищий Господарський Суд України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу судді у зв'язку з відставкою без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді на час виходу у відставку.

В обґрунтування позову зазначила, що з 06.02.1978 року по 22.06.1987 року позивач працювала на посаді народного судді Ленінського районного народного суду м. Ульяновска.

З 11.11.1991 року по 16.10.1994 року позивач працювала на посаді народного судді та в.о. заступника голови Ленінського (Старокиївського) районного народного суду м. Києва, з 17.10.1994 року по 05.10.1999 року - на посаді судді Київського міського суду.

06.10.1999 року позивач була зарахована на посаду судді Вищого господарського суду.

Зазначені обставини, як вказує позивач у своєму позові, підтверджуються, зокрема, розрахунком стаду судді, який дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці від 03.10.2016 року.

Постановою Верховної Ради України «Про звільнення суддів» від 08.09.2016 року №1515-VIII позивач була звільнена з посади судді Вищого господарського суду України у зв'язку із поданням заява про відставку, відповідно до п. 9 ч. 5 ст. 126 Конституції України.

Наказом Голови Вищого господарського суду України від 03.10.2016 року №328-К позивач звільнена з посади судді Вищого господарського суду України, у зв'язку з виходом у відставку.

На момент звільнення з посади, як вказує позивач, вона мала 36 років стажу судді, який дає право на відставку.

Однак, при звільнені з посади остаточний розрахунок, на думку позивача, з нею проведений не був, оскільки їй не була виплачена вихідна допомога.

06.02.2017 року позивач звернулася до Голови Вищого господарського суду України з заявою, в якій просила нарахувати та виплатити їй вихідну допомогу.

Листом від 10.02.2017 року №01-23/338/413/17 відповідачем було відмовлено у здійсненні вказаної виплати.

Позивач вважає дії Вищого господарського суду України щодо відмови у нарахуванні та виплаті їй вихідної допомоги судді у зв'язку із виходом у відставку неправомірними та такими, що порушують її права з огляду на те, що у 1996 році стаж роботи на посади судді у позивача становив 20 років, тому, на думку позивача, набула права на відставку та на отримання вихідної допомоги відповідно до ст.. 43 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року.

Крім того, у своєму позові, позивач зазначає, що право на відставку нею було частково реалізовано до звільнення з посади, оскільки вона також отримувала щомісячне грошове утримання.

07.07.2010 року був прийнятий Закон України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до ст. 136 якого судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна неоподатковувана допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

27.03.2014 року, як вказує позивач, прийнятий Закон України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», яким виключено ст.. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а 02.06.2016 року прийнято Закон України «Про судоустрій і статус суддів», яким було відновлено право судді на отримання вихідної допомоги. Вказаний закон набув чинності з 30.09.2016 року.

Позивач вважає, що оскільки право на відставку та на отримання вихідної допомоги в неї виникло у 1996 році, тобто до прийняття Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», його дія на неї не поширюється.

Просила суд задовольнити заявлені позовні вимоги у повному обсязі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 13.03.2017 року відкрито провадження у справі та справу призначено до судового розгляду.

Під час розгляду справи представника позивача позовні вимоги повністю підтримав та просив їх задовольнити, надавши суду аналогічні пояснення тим, що викладені позовній заяві.

Представник відповідача під час розгляду справи позовні вимоги не визнав в повному обсязі та просив у їх задоволенні відмовити, підтримавши доводи, викладені у письмових запереченнях проти позову.

Представник третьої особи до судового засідання не з`явився, про час, дату та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, про причини неявки суд не повідомив, заяви про розгляд справи за його відсутністю на адресу суду не надходило.

В судовому засіданні за згодою представника позивача, представника відповідача та ухвалено про продовження вирішення справи у письмовому провадженні відповідно до ч. 4 ст. 122 КАС України.

Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне:

З матеріалів справи вбачається, що з ОСОБА_1 з 06.02.1978 року по 22.06.1987 року перебувала на посаді народного судді Ленінського районного народного суду м. Ульяновська; з 11.11.1991 року по 16.10.1994 року - на посаді В.о. народного судді, народного судді, в.о. заступника Ленінського (Старокиївського) районного народного суду міста Києва; з 17.10.1994 року по 05.10.1999 року займала посаду судді Київського міського суду.

06 жовтня 1999 року призначена на посаду судді Вищого господарського суду України.

Постановою Верховної Ради України «Про звільнення суддів» від 08 вересня 2016 року № 1515-VIII ОСОБА_1 звільнена з посади суддів Вищого господарського суду України у зв'язку з поданням заяви про відставку відповідно до п. 9 ч. 5 ст. 126 Конституції України.

На підставі вказаної постанови Верховної Ради України Наказом Голови Вищого господарського суду України №328-К від 03.10.2016 року ОСОБА_1 звільнена 03.10.2016 року з посади судді Вищого господарського суду України у зв'язку з поданням заяви про відставку.

У відповідності до наданої суду копії розрахунку стажу суддів, який дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці №104 від 03.10.2016 року, стаж роботи ОСОБА_1 станом на 03.10.2016 року становить 36 років 02 місяці 08 днів.

06 лютого 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Голови Вищого господарського суду України з заявою, відповідно до якої просила нарахувати та виплатити їй вихідну допомогу у зв'язку з виходом з відставкою відповідно до Закону України «Про статус суддів»№2862-ХІІ від 15.12.1992 року, під час дії якого вона працювала суддею та який діяв на час набуття права на відставку.

Листом від 10.02.2017 року №01-23/338/413/17 позивача повідомлено про те, що правові підстави для нарахування і виплати вихідної допомоги як на момент подання заяви про відставку, так і на момент прийняття рішення про відставку відсутні, тому підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 від 06.02.2017 року не вбачається.

Позивач вважає протиправними дії Відповідача щодо не нарахування та не виплати їй вихідної допомоги без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік на посаді судді на підставі частини 3 ст. 43 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року № 2862-ХІІ, оскільки вони суперечать вимогам законодавства та порушують його конституційні права.

Виходячи зі змісту пред'явлених позовних вимог, суд приходить до висновку про наступне:

У відповідності до ч.ч. 1-3 ст. 43 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року, кожен суддя за умови, що він працював на посаді судді не менше 20 років, має право на відставку, тобто на звільнення його від виконання обов'язків за власним бажанням або у зв'язку з закінченням строку повноважень. Суддя також має право на відставку за станом здоров'я, що перешкоджає продовженню виконання обов'язків.

За суддею, який перебуває у відставці, зберігається звання судді і такі ж гарантії недоторканності та соціального захисту, як і до виходу у відставку.

Судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.

У відповідності до пп. 1 п. 2 Розділу ХІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року № 2453-VI, стаття 43 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року № 2862-ХІІ втратила чинність з 01 січня 2011 року.

В той же час, у відповідності до положень ч.ч. 1, 3, 5 ст.. 120 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року (в редакції, яка діяла на момент подання заяви про відставку) суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 135 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади.

За суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку.

У відповідності до п. 9 ч. 5 ст. 126 Конституції України, в редакції, яка діяла на момент подання заяви ОСОБА_1 про відставку та на момент її звільнення верховною Радою України, суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Частиною 1 статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в редакції, яка діяла до 01.04.2014 року, було передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Тобто виплата судді вихідної допомоги законом пов'язувалася із певною подією - виходом у відставку.

Відповідно до Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 року, який набрав чинності 01.04.2014 року, статтю 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» виключено.

У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Внесені Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 року зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в частині скасування положень статті 136 цього Закону є чинними, неконституційними не визнавались.

Таким чином, на час звільнення позивача виплата вихідної допомоги не передбачалась чинним законодавством України, оскільки в даному випадку до спірних правовідносин повинні застосовуватися положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача (08 вересня 2016 року).

Крім того, у рішенні від 19 листопада 2013 року №10-рп/2013 Конституційний Суд України зазначив, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів та не має постійного характеру.

Враховуючи той факт, що Позивача звільнено з посади судді Вищого господарського суду України відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про звільнення суддів» від 08.09.2016 року, на підставі якої Головою Вищого Господарського суду України було видано Наказ №328-К від 03.10.2016 року «Про звільнення ОСОБА_1», тобто після того, як втратили чинність ст.. 43 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року та ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року, якими було передбачено виплата вихідної допомоги при звільненні суддів у відставку, суд приходить до висновку, що правових підстав для нарахування та виплати ОСОБА_1 такої вихідної допомоги у Вищого господарського суду України не було.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Частинами 1 та 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач по справі, як суб'єкт владних повноважень, виконав покладений на нього обов'язок щодо доказування правомірності прийнятого рішення.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, відповідно до положень ст.. 94 КАС України, суд приходить до висновку про можливість віднести судові витрати за рахунок державного бюджету України.

Керуючись ст. ст. 69, 70, 71, 122,158 - 163, 167 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.

Постанова набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена до апеляційної інстанції в порядку та строки, передбачені ст.ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.А. Качур