Ухвала суду № 70876167, 12.12.2017, Апеляційний суд Рівненської області

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 грудня 2017 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі:

головуючий суддя: Хилевич С.В.

судді: Ковальчук Н.М., Шеремет А.М.

секретар судового засідання: Вихотень Я.В.

за участі: представника позивача,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Заповіт" - адвоката Бойчука Костянтина Мефодійовича на рішення Рівненського міського суду від 8 серпня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Заповіт" та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості та зустрічним позовом Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Заповіт" до ОСОБА_2 про визнання договору позики від 14.11.2011 року недійсним (неукладеним),

в с т а н о в и л а:

У лютому 2014 року в суд звернулася ОСОБА_2 із позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю ""Заповіт" (далі - СГТОВ "Заповіт" або Товариство) про стягнення заборгованості у розмірі 50 000 доларів США в національній валюті України за курсом Національного банку України (далі - НБУ), який існував на день ухвалення рішення, суму трьох процентів річних у розмірі 21 340 гривень та 107 002, 90 гривень штрафних санкцій у виді подвійної облікової ставки НБУ. Позов мотивовано невиконанням відповідачем зобов'язань за договором позики від 14.11.2011 року.

В подальшому позивачем було неодноразово збільшено розмір позовних вимог, залучено до участі у справі як відповідача ОСОБА_3 В остаточній редакції просила стягнути з обох відповідачів на її користь 50 000 доларів США, що станом на день ухвалення рішення за курсом НБУ складало 1 292 144, 50 гривень, а також 281 992, 64 гривні суми трьох процентів річних.

Заперечуючи проти позову, СГТОВ "Заповіт" подало зустрічний позов, який прийнято до спільного розгляду з первісним позовом. Відповідач просив визнати договір позики від 14.11.2011 року недійсним (неукладеним) та застосувати наслідки недійсності (неукладення) правочину.

Рішенням Рівненського міського суду від 8 серпня 2017 року первісний позов задоволено частково:

Стягнуто із СГТОВ "Заповіт" на користь ОСОБА_2 50 000 доларів США, що за курсом НБУ було еквівалентно 1 292 144, 50 гривень заборгованості за договором позики від 14.11.2011 року, три проценти річних у сумі 218 992, 64 гривні та 243, 60 гривні судового збору.

Решту вимог ОСОБА_2 залишено без задоволення.

СГТОВ "Заповіт" відмовлено в задоволенні зустрічного позову до ОСОБА_2 про визнання договору позики від 14.11.2011 року недійсним (неукладеним).

Вважаючи рішення суду таким, що ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків обставинам справи, з порушенням норм матеріального і процесуального права, СГТОВ "Заповіт" через свого представника Бойчука К.М. подало на нього апеляційну скаргу.

На її обґрунтування відповідач зазначав про неврахування судом вимог ст.ст. 212, 213 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення, оцінки наявних у справі доказів, хибний результат чого відображено в оскаржуваному рішенні. При цьому судом залишено без належної уваги і положення ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини", Рішення Європейського суду з прав людини у справах "Хаджинастасиу проти Греції", "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації", "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України", а також роз'яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі".

Посилаючись на положення ст.ст. 1046-1047 ЦК України, не погоджувався із твердженнями суду про доведеність факту передання грошей за договором позики від 14.11.2011 року позикодавцем на користь позичальника. Оскільки грошові кошти не передавалися, тому вважав оспорюваний договір таким, що не укладений. Вказував про те, що підписуючи договір позики, син позивача діяв поза наданими йому довіреністю 15 вересня 2005 року повноваженнями, тобто перевищивши делеговані йому права.

При вирішенні спірних правовідносин та ухваленні рішення суд залишив без уваги те, що рядки ІІ текстів розташовані у нижній частині аркушу досліджуваного оригіналу договору позики від 14.11.2011 року і починаються словами "Від імені і в інтересах ОСОБА_2." та закінчуються словами "Зареєстрованою в реєстрі №3045" додруковувалися в цей документ після друкування текстів документу ІІ групи, що починаються словами "Договір позики" і закінчуються словами"ОСОБА_5". Ці факти стверджено висновком №4560\4561\4562 криміналістичної судово-почеркознавчої експертизи підписів та технічної експертизи друкарських форм і реквізитів від 28.04.2017 року.

В оспорюваному договорі зазначено, що від позичальника діяв директор Товариства ОСОБА_3, тоді як він ніколи не обіймав цієї посади. З огляду на наведене суд не застосував, хоча повинен був застосувати, вимоги ст. 215, ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України і визнати договір позики від 14.11.2011 року недійсним.

З викладених міркувань просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове - про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та задоволення зустрічного позову шляхом визнання оспорюваного договору недійсним (неукладеним).

Іншими особами, які беруть участь у справі, рішення Рівненського міського суду від 8 серпня 2017 року не оскаржувалося.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи представника відповідача, колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги.

Задовольняючи вимоги позивача, суд першої інстанції правильно виходив із їх доведеності та обґрунтованості, оскільки ОСОБА_2 позичила на підставі відповідного договору, укладеного в письмовій формі, на користь СГТОВ "Заповіт", від імені якого діяв ОСОБА_3, 400 000 гривень, що на той момент відповідно до офіційного курсу НБУ було еквівалентно 50 000 доларів США. Прострочивши виконання грошового зобов'язання, Товариство порушило умови договору позики, в зв'язку із чим повинно було повернути одержані кошти в національній валюті України згідно із офіційним курсом НБУ, який діяв на день ухвалення рішення, та суму трьох процентів річних.

Як установлено судом, 14 листопада 2011 року між СГТОВ "Заповіт" (позичальник), представником якого був ОСОБА_3, та ОСОБА_2 (позикодавець), від імені якої діяв ОСОБА_4, укладено договір позики. За його умовами, позикодавець передав, а позичальник одержав у позику 400 000 гривень, що на день укладення правочину складало 50 000 доларів США, з адресним призначенням для придбання майнових паїв та відгодівлі великої рогатої худоби; грошові кошти передавалися під час підписання сторонами договору. Позика надавалася терміном з 14 листопада 2011 року по 14 грудня 2014 року (а.с. 4; 58).

Вважаючи, що в обумовлений правочином термін грошове зобов'язання СГТОВ "Заповіт" виконано не було, а сума позики повернута не була, в лютому 2014 року ОСОБА_2 звернулася в суд із позовом до позичальника із вимогами про стягнення 50 000 доларів США в розмірі, що еквівалентний національній валюті України на день ухвалення рішення, та суму трьох процентів річних, що нарахована на ту саму дату.

Згідно зі ст.ст. 1046-1047, 1049-1050 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Розмір трьох процентів річних відповідачем не оспорювався і на заперечення проти його розрахунків докази ним не подавалося.

Повно і правильно з'ясувавши обставини справи та встановивши, що при вирішенні спірних правовідносин й ухваленні рішення до застосування підлягають норми матеріального права, на застосуванні яких наполягала позивач, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позов, стягнувши суму в національній валюті України - гривні, еквівалентній 50 000 доларів США за офіційним курсом НБУ на день ухвалення рішення, та суму трьох процентів річних відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Щодо доводів апеляційної скарги про безгрошовість договору позики, то колегія суддів з ними погодитися не може.

Так, згідно зі ст.ст. 10 і 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона покликається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Норми ст.ст. 57-59 ЦПК України дають визначення доказів, якими є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в абз. другому п. 12 своєї постанови від 6 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", вбачається, що зі змісту абзацу другого частини першої статті 218 ЦК не може доводитися свідченнями свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а факт його вчинення, а також виконання зобов'язань, що виникли з правочину.

Окрім того, правовою позицією, що висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 листопада 2012 року у справі №6-122цс12, встановлено, що за змістом ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Наявність вини позичальника, який одержав кредитні кошти за договором та не довів, що вжив усіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов'язань за цим договором згідно зі ст. 614 ЦК України, є підставою для покладення на нього цивільно-правової відповідальності за невиконання взятих на себе зобов'язань.

Таким чином, суд прийшов до правильного висновку про доведеність того, що СГТОВ "Заповіт" позичив у ОСОБА_2 50 000 доларів США - 400 000 гривень їх еквівалент, які повинен був повернути у передбачений умовами договору термін, однак виконання своїх договірних зобов'язань прострочив. Тому судом стягнуто суму в гривні, що еквівалентна сумі позики у іноземній валюті, а також суму трьох процентів річних відповідно до правил ст. 625 ЦК України.

В силу існування презумпції винуватості боржника відповідачем наведених висновків суду належними і допустимими доказами спростовано не було.

Не заслуговують на увагу й твердження представника Товариства про незастосування судом вимог ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини", Рішень Європейського суду з прав людини у справах "Хаджинастасиу проти Греції", "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації", "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України", а також роз'яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі".

Відносно зроблених висновків про застосування норм права, то місцевий суд в ухваленому рішенні навів відповідні мотиви і перевірив докази, з якими погоджується і суд апеляційної інстанції, адже вони ґрунтуються на вимогах закону та здобутих у справі засобах доказування.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" вказує про невідповідність вимоги щодо визнання правочину (договору) неукладеним можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом (абз. шостий пункту 8).

Стаття 16 ЦК України визначає право кожної особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу, а також встановлює належні способи їх захисту.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав слід розуміти закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Не ґрунтуються на вимогах цивільного законодавства і твердження представника СГТОВ "Заповіт" про наявність підстав, передбачених ст.ст. 215, 203 ЦК України, для визнання договору позики недійсним.

Доводи автора скарги про перевищення повноважень представниками обох сторін суперечать матеріалам справи та положенням закону, виходячи з такого.

Згідно зі ст.ст. 239, 241 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, які він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Оскільки сторони договору - ОСОБА_2 і СГТОВ "Заповіт" до вирішення спірних відносин між ними у судовому порядку не оспорювали факту вчинення ОСОБА_4 і ОСОБА_3 договору позики, тому колегія суддів вважає, що вони погодилися з ним, тобто цей договір було ними схвалено, що відповідає цивільно-правовому принципу "мовчазної згоди".

Решта висновків та вказівок міського суду, викладених в оскаржуваному рішенні, відповідачем не заперечувалися і в апеляційній скарзі відсутні посилання на них.

Згідно із ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 3, ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб. права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до п. 6 ст. 3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. десятий п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003).

Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ст. 308 ЦПК України є додержання судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при його ухваленні. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 324-325 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу представника Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Заповіт" - адвоката Бойчука Костянтина Мефодійовича відхилити, а рішення Рівненського міського суду від 8 серпня 2017 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий:

Судді: