Ухвала суду № 70875162, 11.12.2017, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області в складі:

головуючого судді : Триголова В.М.,

суддів : Карпушина Г.Л., Одринської Т.В.

секретар: Діхтяр Т.В.,

з участю адвоката Линник С.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою Полтавського учбово-виробничого підприємства №1 Українського товариства глухих

на рішення Октябрського районного суду м.Полтави від 03 жовтня 2017 року

по справі за позовом Полтавського учбово-виробничого підприємства №1 Українського товариства глухих до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення із гуртожитку без надання іншого житлового приміщення, -

В С Т А Н О В И Л А :

У червні 2017 року Полтавське учбово-виробниче підприємство №1 Українського товариства глухих звернулося в суд з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення із гуртожитку без надання іншого житлового приміщення. У позові позивач просив усунути Полтавському УВП №1 Українського товариства глухих перешкоди у користуванні гуртожитком, що розташований в АДРЕСА_1, які чиняться із сторони відповідачів та виселити ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 з гуртожитку без надання іншого житла.

Рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 03 жовтня 2017 року у задоволенні позову Полтавського учбово-виробничого підприємства №1 Українського товариства глухих до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення із гуртожитку без надання іншого житлового приміщення - відмовлено.

З рішенням не погодилось Полтавське УВП №1 Українського товариства глухих, яке його оскаржило, просило рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов підприємства задовольнити, оскільки вважає, що рішення прийнято із порушенням норм матеріального та процесуального права, судом неповно з'ясовано обставивни, що мають значення для справи.

У запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 просили відхилити апеляційну скаргу на рішення Октябрського районного суду м.Полтави від 03 жовтня 2017 року і залишити рішення без змін.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення апелянта, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги, приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Згідно ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи, гуртожиток у АДРЕСА_1 належить Українському товариству глухих, що підтверджується свідоцтвом № НОМЕР_1 про право власності від 23 червня 2001 року, виданим Полтавським управлінням житлово-комунального господарства міськвиконкому, та перебуває у господарському віданні Полтавського учбово-виробничого підприємства № 1 Українського товариства глухих, що підтверджується Постановою Президії Центрального правління Українського товариства глухих № 96 від 05 червня 2003 року (а.с.4, 5).

20 вересня 1999 року на підставі розпорядження керівника Полтавського учбово-виробничого підприємства № 1 Українського товариства глухих № 254 ОСОБА_3, який працював столяром на вказаному підприємстві, без ордера було вселено у гуртожиток разом із сім'єю: дружиною ОСОБА_4 та донькою ОСОБА_5 (а.с. 6), де вони зареєструвалися з 01 грудня 1999 року, що підтверджується витягами з домової книги (а.с. 7, 8).

23 жовтня 2001 року відповідач ОСОБА_3. звільнився з Полтавського УВП-1 УТОГ за власним бажанням, у зв'язку з переходом на іншу вищеоплачувану роботу, що підтверджується заявою ОСОБА_3 на звільнення від 09 жовтня 2001 року та витягом з наказу Полтавського УВП УТОГ-1 № 141 від 22 жовтня 2001 року про звільнення (а.с. 9, 10).

Після звільнення та починаючи з 24 жовтня 2001 року і по 09 червня 2008 року між ОСОБА_3 та Полтавським учбово-виробничим підприємством № 1 Українського товариства глухих укладались договори найму житлової кімнати у гуртожитку (а.с. 89-96).

Проте, починаючи з 2009 року ОСОБА_3 відмовляється підписувати договори найму житлового приміщення у гуртожитку, на вимоги виселитися та звільнити займане приміщення гуртожитку відповідачі не реагують.

Відповідно до ст. 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, передбачених законом.

Частиною 1 статті 127, ст. ст. 128, 129 Житлового кодексу УРСР у редакції, що була чинною на час виникнення спірних відносин, передбачено, що для проживання робітників, службовців, а також інших громадян у період роботи можуть використовуватись гуртожитки. Жила площа у гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи,організації чи органу кооперативної громадської або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету на підставі якого адміністрація підприємства видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану житлову площу.

Згідно із частинами другою, третьою статті 132 ЖК УРСР працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в звязку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Статтею 125 ЖК УРСР передбачені категорії осіб, які не можуть бути виселені з службових жилих приміщень без надання іншого житлового приміщення, зокрема, це інваліди війни та інші інваліди з числа військовослужбовців, учасників Великої вітчизняної війни, які перебували у складі діючої армії, сімї військовослужбовців і партизанів, які загинули і пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обовязків військової служби, сімї військовослужбовців, інвалідів з числа рядового і начальницького складу органів МВС СРСР та ін.; особи, які пропрацювали на підприємстві, що надало їм житлове приміщення не менше як 10 років, особи, які звільнені з посади, у звязку з якою їм було надано житлове приміщення, однак не припинили трудових відносин з підприємством; особи, які звільнені у звязку з ліквідацією підприємства або скороченням чисельності чи штату працівників, пенсіонери по старості, одинокі особи з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

Враховуючи викладене, а також те, що ОСОБА_3 працював на підприємстві менше 10 років, звільнений за власним бажанням, не є пенсіонером по старості, інвалідом війни, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що відповідачі підлягають виселенню з кімнати, яка була надана ОСОБА_3,у зв'язку з його роботою без надання іншого житла, як передбачено ст. 132 ЖК УРСР.

Разом із тим, відповідач відповідачі у суді першої інстанції заявили про застосування строків позовної давності до вимог про виселення.

ЖК УРСР не містить окремих положень про строки позовної давності, проте, як передбачено статтею 62 цього Кодексу, при розгляді спорів, що випливають з договору найму жилого приміщення, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Аналогічна правова норма містилася і в статті 71 ЦК Української РСР.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особи довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, ураховуючи, що підставою заявлених позовних вимог про виселення позивачем вказано саме припинення трудових відносин ОСОБА_3 з підприємством та його звільнення з роботи за власним бажанням 23 жовтня 2001 року, то право на звернення до суду із зазначеним позовом у позивача виникло після звільнення відповідача з роботи з 1 жовтня 2001 року і позивач повинен був звернутися з даним позовом до 23 жовтня 2004 року в межах трирічного строку позовної давності, як передбачено ст. ст. 256, 257 ЦК України.

Однак, звернувшись до суду з позовом тільки 02 червня 2017 року позивач пропустив цей строк та не просив суд поновити його, а відповідачі подали заяву про його застосування, що є підставою для відмови у задоволенні позову, як передбачено ч. 3 ст. 267 ЦК України.

Саме така правова позиція висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-2913цс15 від 27 січня 2016 року.

Також слід зазначити, що з часу закінчення строку дії договору найму житлового приміщення у гуртожитку, укладеного 09 червня 2008 року, з 09 червня 2009 року, трирічний строк позовної давності сплинув 09 червня 2012 року і позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду з цим позовом.

Таким чином, оскільки право на звернення до суду у Полтавського учбово-виробничого підприємства № 1 Українського товариства глухих із зазначеним позовом виникло після звільнення ОСОБА_3 з роботи з 23 жовтня 2001 року, то місцевий суд прийшов до вірного висновку про відмову у задоволенні позову Полтавського учбово-виробничого підприємства №1 Українського товариства глухих до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення із гуртожитку без надання іншого житлового приміщення, у зв'язку із пропуском трирічного строку позовної давності.

Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги Полтавського учбово-виробничого підприємства №1 Українського товариства глухих про те, що судом невірно застосовано позовну давність до вимог, що стосуються відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_6, оскільки заява про застосування позовної давності подана тільки відповідачкою ОСОБА_4 Так, як вбачається з матеріалів справи, викладені у заяві ОСОБА_4 вимоги про застосування строків позовної давності підтримані іншими відповідачами ОСОБА_3, ОСОБА_6 усно в судовому засіданні у суді першої інтсанції 26.09.2017 року.

На підставі викладеного, враховуючи що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, підстави для зміни чи скасування рішення суду відсутні.

Керуючись ст.303, п.1 ч.1 ст.307, ст.ст. 308, 314, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Полтавського учбово-виробничого підприємства №1 Українського товариства глухих - відхилити.

Рішення Октябрського районного суду м.Полтави від 03 жовтня 2017 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий суддя: (підпис) В.М. Триголов

Судді: (підписи) Г.Л. Карпушин

Т.В. Одринська

З оригіналом згідно: В.М. Триголов