Рішення № 70858956, 07.12.2017, Марганецький міський районний суд Дніпропетровської області

Справа № 180/1605/17

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2017 р. Марганецький міський суд Дніпропетровської області у складі:

головуючої - судді Хомченко С.І.

за участю секретаря - Гащук І.І.

розглянувши у заочному відкритому судовому засіданні в м. Марганці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Єврокар Україна» про визнання правочину недійсним та застосування реституції,-

В С Т А Н О В И В:

21 вересня 2017 року позивач звернувся до Марганецького міського суду з позовом до ТОВ «Єврокар Україна» про визнання правочину недійсним та застосування реституції.

24 жовтня 2017 року позивач подав до суду уточнену позовну заяву.

В обґрунтування уточнених позовних вимог позивач посилається на те, що 10 липня 2017 року між ним та ТОВ «Єврокар Україна» укладено договір фінансового лізингу № 2527, предметом якого було надання Партнеру послуг, спрямованих на придбання автомобіля марки «ZAZ Sens» на суму 6789,80 дол. США, що еквівалентно 170 555,00 грн.

З метою отримання вищевказаного автомобіля, він перерахував відповідачу загальною сумою 18 000,00 грн.

Даний договір є змішаним, оскільки містить елементи договору оренди ( найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу.

Вважає умови договору несправедливими та посилається на нікчемність спірного договору, як в силу ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки відповідач застосував нечесну підприємницьку практику так і в силу ст. 220 ЦК України, оскільки договір не було посвідчено нотаріально.

Так, згідно ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі, а договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи, підлягає нотаріальному посвідченню. Враховуючи, що він, як одна із сторін договору фінансового Лізингу, є фізичною особою, то зазначений договір повинен бути обов'язково нотаріально посвідченим. Проте вищевказаний договір нотаріально не посвідчувався.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним.

Згідно ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Таким чином, оскільки договір фінансового лізингу між ним та відповідачем нотаріально не був посвідчений, то він, у відповідності до ст. 220,236 ЦК України, являється нікчемним з моменту його вчинення, а саме: з 10.07.2017 року.

Вказаний договір є нікчемним ще із тієї причини,що відповідно до п.8, та п. 8.3 ст. 8 Договору, вартість предмета лізингу на момент укладення договору та розмір щомісячного періодичного платежу подається відповідачем в доларах США з еквівалентом в гривнях, у зв'язку з чим щомісячні платежі за автомобіль в гривнях зростають відповідно до зростання курсу долара США.

Відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Законодавством України також встановлений обов'язок щодо вираження договірного зобов'язання у гривні. Таким чином договірне зобов'язання в іноземній валюті виражається лише у якості еквівалента і не стосується розрахунків за договором.

Проведення розрахунків за своїми зобов'язаннями по кредитному договору в іноземній валюті являється валютною операцією. Статтею 16 Декрету КМУ № 15-93 передбачається, що здійснення операцій з валютними цінностями, потребують одержання ліцензії НБУ, а без одержання індивідуальної ліцензії НБУ, є порушенням.

Згідно п. «г» ч. 4 ст. 5 Декрету, індивідуальної ліцензії видаються резидентам і не резидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції, зокрема остання потребується у разі використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу. Отже індивідуальні ліцензії мають цільовий характер і надаються на вчинення разової валютної операції., видаються вони лише юридичним особам. Ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до вимог законодавства підлягає обмеженню, якими є валютні операції.

Отже відповідач не мав ліцензії на надання послуг в сфері ринків фінансових послуг, відповідно до Законодавства України.

Вважає, що вищевказаний договір укладений під впливом обману і із застосуванням нечесної підприємницької практики з боку відповідача, зокрема він отримав не чітку та неправдиву інформацію стосовно оспорюваного договору. В разі належного роз'яснення йому всіх умов та наслідків даного договору, він не погодився б на його укладення. В такому разі вказаний договір підлягає визнанню недійсним з наступних підстав.

Частинами 1,2,3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів передбачено, що продавець ( виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими та зазначено умови, які є несправедливими. У 4 ст. 18 цього Закон зазначено, що перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпними. Статтею 19 даного Закону заборонену нечесну підприємницьку практику, яка включає зокрема будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману;спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, стосовно основних характеристик продукції, таких як: її наявність, специфікація та ціна або спосіб розрахунку ціни чи наявність знижок або інших цінових переваг.

Згідно ч.3 ст. 19 Закону забороняються як такі, що вводять в оману: пропонування для реалізації продукції за визначеною ціною, якщо існують підстави вважати, що продавець або виконавець не зможе надавати таку продукцію за такою ціною або у таких обсягах, що можна передбачити з огляду на пропоновану ціну та характеристики продукції; пропонування з метою реалізації однієї продукції до реалізації іншої: недостовірне повідомлення про наявність обмеженої кількості товарів або з метою спонукання споживачів до прийняття швидкого рішення та позбавлення їх достатнього періоду часу для прийняття свідомого рішення; утворення,експлуатація або сприяння розвитку паромідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації,Ю яка надається за розрахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Перелік форм підприємницької практики, що вводить в оману, не є вичерпним. Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону, правочини, здійсненні з використанням нечесної підприємницької практики,є недійсними. Таким чином вказаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України « Про лізинг» ( далі- Закону), істотними умовами договору лізингу є: строк, на який лізингоодержувачу енадається право користування предметом лізингу; розмір лізингових платежів;інші умови,щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони не погодили постачальника автомобіля, остаточно не визначили вартості предмета, графіку сплати лізингових платежів. Наведене свідчить про те, що на момент укладення договору фінансового лізингу лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов'язань лізингоодержувача.

Відповідно до ст.. 16 Закону сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, щор безпосердньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Як вбачається із договору, вищезазначений автомобіль не може вважатися предметом договору лізингу, оскільки дана річ не визначена індивідуальними ознаками, а саме: не вказано який це саме транспортний засіб, його виробник, модель, комплектацію, рік випуску, колір тощо, що є грубим порушенням ч. 1 ст. 807 ЦК України.

У договорі Лізингу також відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатися споживач у випадку порушення якості, комплектації та інших умов продажу товару.

Під час укладення договору сторонами не було досягнуто згоди відносно особи продавця, отже вибір продавця предмету лізингу має здійснювати відповідач, що суперечить ст.. 808 ЦК України і водночас обмежує права споживача на захист і отримання відшкодування у передбачених законом випадках. Отже такий пункт договору є несправедливим.

Передбачені п.9.1 вказаного договору зобов'язання лізингоодержувача сплатити комісію за організацію оформлення даного договору та п.п. 9.2;9.3 сплатити авансовий платіж; п.12.2 даного договору про не повернення комісії у випадку розірвання договору злізингоодержувачу, виходять за межі передбачених законом платежів, а тому є недійсними.

Відповідно до ч.5,6,8 ст. 18 Закону, якщо положення договору визнано несправедливим, то таке положення може бути визнано недійсним У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору на вимогу споживача договір може бути визнаним недійсним у цілому. Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача. Все наведене дає підстави стверджувати, що оспорюваний правочин не відповідає чинному законодавству України, внутрішній волі позивача та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлений ним, вчинений з введенням його в оману щодо істотних умов та дає законні підстави для визнання договору недійсним.

Крім вищезазначеного протиправними діями ТОВ «Єврокар Україна» йому спричинена значна моральна шкода, яка полягає у душевних стражданнях та хвилюваннях, позбавлення його можливостей реалізації своїх звичок і бажань, які б він міг реалізувати, не витрачаючи часу на підготовку заяв, звернень, скарг та судового позову. Враховуючи вимоги розумності та справедливості, розмір завданої йому моральної шкоди він оцінює в 2000 грн. Просить суд визнати недійсним з моменту вчиненя договір фінансового лізингу № 2527 від 10.07.2017 року, укладений між ним, ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Єврокар Україна». Також стягнути з ТОВ «Єврокар Україна» на його користь кошти загальною сумою 18 000 грн., як незаконно отриманні, за наслідками укладення договору фінансового лізингу № 2527 від 10.07.2017 року і моральну шкоду в розмірі 2000 грн. Судові витрати по справі покласти на відповідача.

Представник позивача - ОСОБА_2 надав суду заяву, в якій вказав, що позовні вимоги ОСОБА_1 підтримує у повному обсязі, просить суд ухвалити рішення на користь позивача.

Представник відповідача у судове засідання не з'явився, про причини неявки не повідомив, хоча про час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином. На підставі наявних у справі доказів, та зі згоди позивача, суд вважає за можливе ухвалити рішення при заочному розгляді справи, що відповідає положенням ст.224 ЦПК України.

Вивчивши та дослідивши письмові матеріали справи у їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 10 липня 2017 року між позивачем ОСОБА_1 та ТОВ «Єврокар Україна» було укладено договір фінансового Лізингу № 2527 ( а.с. 10-17)

Предметом фінансового Лізтнгу по даному договору був транспортний засіб, а саме: автомобіль марки «ZAZ Sens». Вартість предмета Лізингу на момент укладення договору становила 6789,80 дол. США, що еквівалентно 170 555,00 грн. (згідно офіційного курсу НБУ станом на момент укладання Договору).

За умовами договору Лізингодавець взяв на себе зобов'зання придбати Предмет Лізингу у власність та передати його у користування Лізингоодержувача на строк та на умовах передбачених цим договором. Лізингоодержувач користується Предметом Лізингу на умовах даного договору та згідно з положеннями чинного законодавства.

Договір фінансового Лізингу передбачав право ОСОБА_1 отримати автомобіль у власність, за умовами повної сплати вартості автомобіля та інших витрат.

Згідно п.п. 1.6, 1.7 умов Договору предмет Лізингу є власністю Лізингодавця до моменту переоформлення права власності на Предмет на Лізингоодержувача. Предмет Лізингу передається в користування протягом строку, який становить не більше 90 календарних днів з моменту сплати Лізингоооденржувачем на рахунок Лізингодавця платежів, зазначених в договорі.

Складання та здійснення лізингових платежів передбачалося статтями 9,10 Договору.

Строк дії договору - з моменту його підписання сторонами і до повного виконання забов'язання сторонами за даним договором. Строк Лізингу починається з моменту передачі Предмета Лізингу та підписання Акту приймання-передачі предмета Лізингу та закінчується через 60 календарних місяців з моменті підписання акту приймання-передачі Предмета лізингу та в останньому місяці сплати лізингового періодичного платежу до за Додатком до Договору.

В пункті 1.5 умов Догвоору зазначено, що Лізингодавець разом з Продавцем солідарно відповідають перед Лізингоодержувачем виключно за зобов'язання щодо продажу якісного Предмету Лізингу.

З метою отримання вищевказаного автомобіля та на виконання умов договору фінансового лізингу 10.07.2017 року позивач перерахував відповідачу загальною сумою 18 000,00 грн., що підтверджується квитанцією ПриватБанка від 10.07.2017 року ( а.с. 18).

Позивач вважає, що умови договору фінансового лізингу не відповідають діючому законодавству та порушують його права, як споживача. Крім того він укладений шляхом обману та із застосуванням нечесної підприємницької практики з боку відповідача, зокрема він отримав не чітку та неправдиву інформацію стосовно оспорюваного договору. В разі належного роз'яснення йому всіх умов та наслідків даного договору, він не погодився б на його укладення.

Так відповідно до п.8, та п. 8.3 ст. 8 Договору вартість предмета лізингу на момент укладення договору та розмір щомісячного періодичного платежу ТОВ «Єврокар Україна» подається в доларах США з еквівалентом в гривнях, у зв'язку з чим, щомісячні платежі за автомобіль в гривнях зростають відповідно до зростання курсу долара США.

Вказані умови позивач вважає несправедливими.

Нормами 192 ЦК України передбачається, законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Відповідно до ст.. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

У відповідності до ст.. 3 Декрету Кабінету міністрів України « Проо систему валютного регулювання і валютного контролю « № 15-93 від 1993 року, валюта України єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань.

Згідно ст.. 3 Закону України « Про платіжні системи та перекази коштів в Україні», гривня як грошова одиниця України є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України.

Відповідно до ст.. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Стаття 192 ЦК України визначає гроші, як особливий об'єкт цивільного права, який наділений ознакою засобу платежу. Поняття «гроші як об'єкт цивільних правовідносин» в Україні стосується виключно гривні. Законодавством України встановлений обов'язок щодо вираження договірного зобов'язання у гривні.. Стаття 524 ЦК України вимагає визначення договірного зобов'язання у гривні. Сторони за договором можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання ів іноземній валюті. Таким чином дана норма стосується вираження зобов'язання в іноземній валюті лишу у якості еквівалента і не стосується розрахунків за договором.

Іноземна валюта, відповідно до ст. 192 ЦК України може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Оскільки єдиним законним платіжним засобом в Україні є гривня, іноземна валюта на території України, за загальним правилом, не володіє ознакою платіжного засобу, тобто вона в розумінні законодавства не є грошима. Іноземна валюта відноситься до речей, виражених родовими ознаками, використання яких обмежене законом. Поняття «грошові кошти» включає в себе іноземну валюту лише у випадках, коли вона може виступати у якості платіжного засобу. Отже статус іноземної валюти, випадки, порядок та умови використання іноземної валюти повинні визначатися виключно законом.

Відповідно до п. 2 ст. 1 Декрету КМУ № 15-9 ( далі Декрету), під валютними операціями розуміються операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов'язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу, як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності.

Пункт 2 статті 2 Декрету вказу4є, що резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України. Надання кредиту, тобто проведення розрахунків за своїми зобов'язаннями по кредитному договору в іноземній валюті та сплата кредиту, відсотків, тобто проведення розрахунків за своїми зобов'язаннями по кредитному договору, в іноземній валюті за своєю правовою природою є валютною операцію.

Стаття 16 Декрету, передбачає, що здійснення операцій з валютними цінностями, потребують одержання ліцензії НБУ, а без одержання індивідуальної ліцензії НБУ, є порушенням.

Згідно п. «г» ч. 4 ст. 5 Декрету, індивідуальні ліцензії видаються резидентам і не резидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції, зокрема остання потребується у разі використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу. Отже індивідуальні ліцензії мають цільовий характер, надаються вони на вчинення разової валютної операції, видаються лише юридичним особам. Таким чином ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню, саме якими і є валютні операції.

Дана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16.122015 року по справі № 6-2766цс15 : «Відсутність такого дозволу (ліцензії), суперечить вимогам законодавства».

З вищевикладено вбачається, що відповідач не мав ліцензії на надання послуг в сфері ринків фінансових послуг, відповідно до Законодавства України, а відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії) може бути визнаний судом недійсним.

Позивач посилається і на нікчемність спірного договору, як в вислу статті 19 Закону України « Про захист прав споживачів», оскільки відповідач застосував нечесну підприємницьку практику, так і в силу статті 220 ЦК України, оскільки договір не було посвідчено нотаріально.

Так позивач, як одна із сторін договору фінансового лізингу, є фізичною особою, то зазначений договір повинен бути обов'язково нотаріально посвідченим. Проте вищевказаний договір нотаріально не посвідчувався.

Зі змісту договору вбачається, що договір за своєю правовою природою є змішаним договором, оскільки містить елементи оренди ( найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, відповідно до статті 628 ЦК України. Однак у зв'язку з тим, що на порушення вимог статті 799 ЦК України зазначений договір нотаріально не посвідчений, то згідно зі статтею 220 ЦК України, він є нікчемним з моменту його вчинення.

Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмові формі, договір наймі транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним.

Виходячи з наведеного суд вважає, що вказаний договір підлягає визнанню недійсним з наступних підстав.

Частинами 1,2,3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів передбачено, що продавець ( виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Визначення поняття «несправедливі умови договору», закріплено в частині другій статті 18 цього Закону, умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму статті 18 Закону України « Про захист прав споживачів» можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по- перше умови договору порушують принцип добросовісності, по- друге умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

. Статтею 19 даного Закону заборонено нечесну підприємницьку практику, яка включає зокрема будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману;спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, стосовно основних характеристик продукції, таких як: її наявність, специфікація та ціна або спосіб розрахунку ціни чи наявність знижок або інших цінових переваг.

Згідно ч.3 ст. 19 Закону забороняються як такі, що вводять в оману: пропонування для реалізації продукції за визначеною ціною, якщо існують підстави вважати, що продавець або виконавець не зможе надавати таку продукцію за такою ціною або у таких обсягах, що можна передбачити з огляду на пропоновану ціну та характеристики продукції; пропонування з метою реалізації однієї продукції до реалізації іншої: недостовірне повідомлення про наявність обмеженої кількості товарів або з метою спонукання споживачів до прийняття швидкого рішення та позбавлення їх достатнього періоду часу для прийняття свідомого рішення; утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за розрахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Перелік форм підприємницької практики, що вводить в оману, не є вичерпним. Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону, правочини, здійсненні з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином вказаний Закон встановив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про лізинг» ( далі - Закону), істотними умовами договору Лізингу є: строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу; розмір лізингових платежів; інші умови,щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони не погодили постачальника автомобіля, остаточно не визначили вартості предмета, графіку сплати лізингових платежів. Наведене свідчить про те, що на момент укладення договору фінансового лізингу лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов'язань лізингоодержувача.

Відповідно до ст. 16 Закону сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосерньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Як вбачається із договору, вищезазначений автомобіль не може вважатися предметом договору лізингу, оскільки дана річ не визначена індивідуальними ознаками, а саме: не вказано який це саме транспортний засіб, його виробник, модель, комплектацію, рік випуску, колір тощо, що є грубим порушенням ч. 1 ст. 807 ЦК України.

У договорі лізингу також відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатися споживач у випадку порушення якості, комплектації та інших умов продажу товару.

Під час укладення договору сторонами не було досягнуто згоди відносно особи продавця, отже вибір продавця предмету лізингу має здійснювати відповідач, що суперечить ст. 808 ЦК України і водночас обмежує права споживача на захист і отримання відшкодування у передбачених законом випадках. Отже такий пункт договору є несправедливим.

Передбачені п.9.1 вказаного договору зобов'язання лізингоодержувача сплатити комісію за організацію оформлення даного договору та п.п. 9.2;9.3 сплатити авансовий платіж; п.12.2 даного договору про не повернення комісії у випадку розірвання договору лізингоодержувачу, виходять за межі передбачених законом платежів, а тому є недійсними.

Відповідно до ч.5,6,8 ст. 18 цього Закону, якщо положення договору визнано несправедливим, то таке положення може бути визнано недійсним У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору на вимогу споживача договір може бути визнаним недійсним у цілому. Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.

Все наведене дає підстави стверджувати, що оспорюваний правочин не відповідає чинному законодавству України, внутрішній волі позивача та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлений ним, вчинений з введенням його в оману щодо істотних умов та дає законні підстави для визнання договору недійсним.

У зв'язку з вищевикладеним, суд вважає, що позовна вимога ОСОБА_1 стосовно визнання недійсним з моменту вчинення договір фінансового лізингу № 2527 від 10.07.2017 року, укладеного між ним, ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Єврокар Україна» та стягнення з ТОВ «Єврокар Україна» на користь позивача кошти загальною сумою 18 000 грн., як незаконно отриманні, за наслідками укладення договору фінансового лізингу № 2527 від 10.07.2017 року, є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди, то вказана позовна вимога не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміються закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в ст.16 ЦК України.

Відповідно до п. 3постанови Пленуму ВСУ від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з пошкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших, негативних наслідків.

Відповідно до ст. 23 ЦК України, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Стаття 1167 ЦПК України містить підстави відповідальності за завдану моральну шкоду: моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті; моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

В позовній заяві та під час судового розгляду позивачем не було надано належних доказів наявності моральної шкоди та підтвердження факту заподіяння позивачу відповідачем моральних страждань.

Таким чином, в задоволенні позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди, слід відмовити.

Окрім того, відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України з відповідача на користь держави підлягають стягненню судовий збір у розмірі 1600 грн.

Керуючись ст. ст., 220,227, 806, 799ЦК України, ст.ст. 1,.11,15,30,31,57,60,208,209, 212-214,224-226 ЦПК України, Законом України»Про фінансовий лізинг», Законом УКкраїни «Про захист прав споживачвів», Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг, суд -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Визнати недійсним, з моменту вчинення, договір фінансового Лізингу № 2527 від 10.07.2017 року, укладений між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Єврокар Україна».

Стягнути з ТОВ «Єврокар Україна, ( код ЄДРПОУ 40481805, р/р 26007532869 в АТ «Райффайзен Банк Аваль, МФО 380805, юридична адреса: 02099, м. Київ, вул. Бориспільська, буд. № 9 корп. 57, 6 поверх, оф. 57/1) на користь ОСОБА_1, ( паспорт НОМЕР_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_2) ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 кошти загальною сумою 18000,00 грн., як незаконно отриманні, за наслідками укладення договору фінансового Лізингу № 2527 від 10.07.2017 року.

В решті позову - відмовити.

Стягнути з ТОВ «Єврокар Україна»,( код ЄДРПОУ 40481805, р/р 26007532869 в АТ «Райффайзен Банк Аваль, МФО 380805, юридична адреса: 02099, м. Київ, вул. Бориспільська, буд. № 9 корп. 57, 6 поверх, оф. 57/1) на користь держави судовий збір в розмірі 1600 гривень.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача, яка може бути подана протягом 10 днів з дня отримання його копії.

Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано до апеляційного суду Дніпропетровської області через Марганецький міський суд протягом десяти днів з дня проголошення рішення.

Суддя: С. І. Хомченко