Постанова № 70854185, 07.12.2017, Окружний адміністративний суд міста Києва

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

07 грудня 2017 року № 826/12641/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кармазіна О.А., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1) з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області (далі по тексту - відповідач, ТУ ДСУ в Київській області), в якому просить: 1) визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо нездійснення нарахування судді Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_1 суддівської винагороди, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України "Про державний бюджет України на 2017 рік"; 2) зобов'язати відповідача з 01 січня 2017 року перерахувати та виплачувати судді Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_1 суддівську винагороду з розрахунку посадового окладу 32 000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона призначена на посаду судді Києво-Святошинського районного суду Київської області до набрання чинності Законом України "Про судоустрій і статус суддів" №1402-VIII та не проходила кваліфікаційного оцінювання на підтвердження відповідності займаній посаді, а тому вважає, що її посадовий оклад належить обраховувати з огляду на розмір, визначений ч. 3 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VІ, який має становити 10 мінімальних заробітних плат. Таким чином, враховуючи встановлений статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" у 2017 році місячний розмір мінімальної заробітної плати у сумі 3 200,00 грн., як вважає позивач, посадовий оклад судді місцевого суду, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, має становити 32 000,00 грн., однак за січень - липень 2017 року відповідач нарахував та виплатив ій суддівську винагороду з розрахунку посадового окладу для судді місцевого суду у розмірі 16 000,00 грн., що не відповідає розміру, встановленому Законом України "Про судоустрій і статус суддів".

У судове засідання позивач не прибула, подала заяву про розгляд справи без її участі.

Представник відповідача в ході розгляду справи проти задоволення позовних вимог заперечував у повному обсязі, з підстав, викладених у письмових запереченнях. Зокрема, посилався на те, що Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від №1774-VIII встановлює, що базовий розмір посадового окладу судді визначається з врахуванням прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600,00 гривень. Таким чином, з урахуванням Законів України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року №1402 - VIII, а також від 07.07.2010 року №2453-УІ, та Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 року №1774-VIII, з 1-го січня 2017 року посадовий оклад судді, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, становить 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, а саме 16 000 грн.

Треті особи в судове засідання не прибули, але подали до суду письмові заперечення проти позову. Третя особа-2 просила розглядати справу за її відсутності.

Виходячи з положень ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України (далі по тексту - КАС України) у судовому засіданні 29.11.2017 року ухвалено про продовження розгляду справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши подані матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Указом Президента України від 05.04.2001 року №235/2001 ОСОБА_1 призначено строком на п'ять років на посаду судді Києво-Святошинського районного суду Київської області та відповідно до наказу начальника Київського обласного управління юстиції від 18.04.2001 року №318 ОСОБА_1 зараховано на посаду судді цього суду з 18.04.2001 року.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 02.11.2006 року №308-V ОСОБА_1 обрано на посаду судді Києво-Святошинського районного суду Київської області безстроково.

22.11.2006 року на підставі зазначеної постанови наказом голови Києво-Святошинського районного суду Київської області №133 ОСОБА_1 зараховано на посаду судді цього суду безстроково.

Станом на момент розгляду даної справи ОСОБА_1 є суддею Києво-Святошинського районного суду Київської області, яка здійснює свої повноваження, є головою цього суду.

За період січня-липня 2017 року позивачу виплачувалась суддівська винагорода з розрахунку посадового окладу судді місцевого суду у розмірі 16 000,00 грн., що підтверджується розрахунковими листами (т.1 а.с. 23, 24).

Вважаючи, що посадовий оклад судді місцевого суду, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, у розмірі 16 000,00 грн. не відповідає розміру, встановленому Законом України "Про судоустрій і статус суддів", позивач звернулась із даним позовом до суду за захистом своїх прав.

Вирішуючи з урахування вищенаведеного спір по суті, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 23 Загальної декларації з прав людини, зокрема передбачає, що працюючий має право на справедливу та задовільну винагороду, яка б забезпечувала гідне існування для нього самого та його родини і яка, в разі необхідності, доповнюється іншими засобами соціального захисту.

У загальновизнаній класифікації прав людини право на працю та справедливу винагороду відноситься до другого покоління прав людини. Ці права відрізняються не тільки предметом та часом виникнення, але й засобами та ступенем забезпечення, тому що їх реалізація передбачає та спирається на втручання держави.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Стаття 43 Конституції України гарантує, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Статтею 130 Конституції України встановлено, що Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Відповідно до частини першої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Частиною третьою статті 135 Закону №1402-VIII (в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VIII від 06.12.2016 року), визначено базовий розмір посадового окладу судді, виходячи із передбаченого законом на кожний окремий рік прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. При цьому, пунктом 24 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону передбачено поступове підвищення посадового окладу судді, починаючи з 01 січня 2017 року, і доведення його до рівня, визначеного частиною третьою статті 135 Закону, у 2020 році.

У відповідності до пункту 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII, право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим законом, мають лише судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим законом.

До проходження кваліфікаційного оцінювання, у відповідності до пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII, суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VI від 07.07.2010 року (далі - Закон №2453-VI), статтею 133 якого передбачено, що розмір посадового окладу судді місцевого суду 10 мінімальних заробітних плат.

З аналізу вказаних норм Закону слідує, що розмір винагороди судді до проходження ним кваліфікаційного оцінювання становить 10 мінімальних заробітних плат (пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII та частина 3 статті 133 Закону №2453-VI), тобто, враховуючи встановлений статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" з 01 січня 2017 році розмір мінімальної заробітної плати у сумі 3200 грн., розмір посадового окладу судді місцевого суду повинен становити 32000,00 грн.

Стосовно посилань відповідача та третьої особи 1 на відсутність правових підстав для перерахунку та виплати позивачу суддівської винагороди з розрахунку посадового окладу 32000,00 грн., оскільки 01.01.2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 року №1774 - VIII, пунктом 3 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення якого встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, а тому, на їх думку, до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для обрахунку посадового окладу судді вона застосовується у розмірі 1600 гривень, суд зазначає наступне.

Дійсно, пунктом 3 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VIII встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.

Однак, вказана норма не визначає до посадових окладів яких саме працівників не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина, а також не визначає сферу застосування розрахункової величини у розмірі 1600 гривень.

Водночас незалежність як складова конституційного статусу суддів гарантується Конституцією України і забезпечується, зокрема, особливим порядком державного фінансування та належними умовами для функціонування судів і діяльності суддів шляхом визначення у Державному бюджеті України окремо видатків на утримання судів, а також надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди.

Як вже зазначалося, відповідно до ст. 130 Конституції України, розмір суддівської винагороди визначається виключно законом про судоустрій та, відповідно, не може визначатися іншими актами.

Відповідно до позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 08.04.2016 року №4-рп/2016, конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.

Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.

Як зазначав Конституційний Суд України у Рішенні від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 конституційний принцип незалежності суддів означає, в тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя.

Відповідно до Європейської хартії про закон "Про статус суддів" від 10 липня 1998 року рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1).

Європейським судом з прав людини, зокрема, у рішеннях по справах "Бурдов проти Росії" (заява № 59498/00), по справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) викладено правову позицію та зауважено, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (п. 23 Рішення Суду). У зв'язку з цим, Європейський Суд з прав людини, зокрема у справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлені відповідні доплати та пільги з бюджету і які є діючими, та Закону України "Про Державний бюджет" на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон. Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.

Також, Європейський Суд у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) зазначив щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань (недофінансування) для уникнення відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію чи прийняли закон, то така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Враховуючи наведене у сукупності, суд зазначає, що законодавець, маючи повноваження щодо визначення умов, порядку та розміру суддівської винагороди виходячи з фінансових можливостей державного бюджету, повинен враховувати, що Конституція України і чинне спеціальне законодавство, що регулює суддівську винагороду, містить імперативний припис щодо вичерпного переліку джерел, які мають регулювати ці відносини, а саме закон про судоустрій, а не інші нормативно-правові акти.

Отже, зважаючи на те, що Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VIII від 06.12.2016 року не є спеціальним актом, який встановлює розмір мінімальної заробітної плати для цілей застосування для розрахунку суддівської винагороди, ним не внесено змін до Закону №1402-VIII або до Закону №2453-VI в частині регулювання розміру суддівської винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, а також не вносились зміни до Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік", відсутні правові підстави для застосування положень п. 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 року №1774-VIII при нарахуванні суддівської винагороди, яка, як одна із складових гарантій незалежності суддів, не може бути змінена іншим законом, ніж змінами до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

В даному випадку сторонами визнається, що позивач кваліфікаційне оцінювання не проходила, на посаду була призначена до набрання чинності Законом №1402-VIII, а отже її посадовий оклад з 01.01.2017 року відповідно до частини 3 статті 133 Закону №2453-VI мав становити 10 мінімальних заробітних плат, тобто 32000,00 грн.

Водночас, як вбачається із наявних у справі матеріалів, за період з січня по липень 2017 року позивачу виплачувалась суддівська винагорода з розрахунку посадового окладу судді місцевого суду у розмірі 16 000,00 грн., що не відповідає розміру, встановленому Законом України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VI, та свідчить про порушення відповідачем конституційних гарантій незалежності суду, про допущення відповідачем протиправної бездіяльності, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті винагороди у розмірі, встановленому відповідно до частини 3 статті 133 Закону №2453-VI, тобто у розмірі 10 мінімальних заробітних плат (32000,00 грн.).

Суд не приймає до уваги посилання ДСА України на приписи Бюджетного кодексу України в частині того, що розпорядники бюджетних коштів, до яких відноситься відповідач, беруть бюджетні зобов'язання та проводять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, передбачених кошторисами, оскільки, як вже зазначено вище, відсутність бюджетних асигнувань не є причиною невиконання взятих державою на себе зобов'язань.

Таким чином, оскільки з матеріалів справи вбачається здійснення відповідачем нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди з розрахунку посадового окладу судді місцевого суду у розмірі 16 000,00 грн. лише за період з січня по липень 2017 року, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову, а саме в частині вказаного періоду.

У той же час, відносно вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача на майбутнє - щодо нездійснення нарахування суддівської винагороди без конкретизації періоду, а також щодо зобов'язання відповідача на майбутнє перерахувати та виплачувати таку суддівську винагороду з розрахунку посадового окладу 32 000,00 грн., слід зазначити, що такі вимоги задоволенню не підлягають, оскільки відповідно до ст. 2 КАС України суд захищає порушені, невизнані або оспорювані права та інтереси учасників адміністративних правовідносин, що однак, не передбачає надання оцінки ще не вчинених відповідачем дій/бездіяльності та застосування заходів захисту від можливих (гіпотетичних, заснованих на гіпотезі) порушень з боку відповідача у майбутньому.

Згідно з п.1 ч.3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Разом з тим, частиною 2 ст.71 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, беручи до уваги вищенаведене, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову як зазначено вище.

При цьому, беручи до уваги те, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», судові витрати відшкодуванню позивачу не підлягають.

Керуючись вимогами статей 11, 69-71, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області щодо нездійснення нарахування судді Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_1 суддівської винагороди, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України "Про державний бюджет України на 2017 рік", за період з січня по липень 2017 року.

Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Київській області перерахувати та виплатити судді Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_1 суддівську винагороду з розрахунку посадового окладу у розмірі 32 000,00 грн. за період з січня 2017 року по липень 2017 року включно.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.А. Кармазін